Днями на пошту Святогірської Лаври надійшов лист від Наталії Тютюник з м. Часів Яр. У ньому жінка розповіла про два дивовижні випадки, що сталися з близькими їй людьми — чоловіком Володимиром і донькою Марією — під час паломництв до Святогірської Лаври. Публікуємо повністю її щирий лист, написаний, як кажуть, без прикрас:
— Дорогий митрополите Арсенію, браття, я хочу розповісти вам про зцілення мого чоловіка в нашій улюбленій Святогірській Лаврі. Я Тютюник Наталія, мій чоловік Володимир. Якщо потрібні для підтвердження якісь документи або ще щось, я готова все надіслати. Чудо це сталося ще 2016 року. Ми не розповідали нікому, думали, що не потрібно хвалитися і так правильно буде. Але під час війни ми розповіли своїм дітям і близьким знайомим, бо побоялися, що нас може вбити, а ми так і не розповіли про диво. Я все сподівалася, що якось вдасться поспілкуватися з владикою Арсенієм і розповісти йому особисто…
Востаннє (сподіваюся не востаннє) ми були у вас на різдвяний святвечір 2023 року. Владика Арсеній усіх благословляв, а я на сповіді була. Потім побачила, як він іде сходами та розмовляє з кимось. Соромно було перебивати, але так хотілося його благословення, що я підбігла, перебила їх і попросила благословити непутящу Наталію. І він благословив…
Мій чоловік захворів 2015 року. З’являлися ущільнення, прямо шишки на шкірі. Вони були гарячі, свербіли… З’явиться в одному місці, через тиждень зникне, ще через тиждень з’являється в іншому місці… Були ми у різних лікарів, зокрема в Бахмуті… Здавали купу аналізів, дотримувалися дієти, користувалися мазями, приймали таблетки… Ніхто навіть діагноз поставити не міг. Так тривало приблизно півроку.
До церкви ми ходили в нас у Часів Ярі. Чоловік привозив мене і дітей на недільну школу, а сам їхав додому. Потім забирав нас. Причащався він один-два рази на рік. У Святогірську Лавру їздили ми зрідка, але дуже любили в ній бувати.
І ось збираємося ми до вас у Лавру. Я готуюся до Сповіді та Причастя. Чоловік теж зібрався сповідатися. Болячка в нього не минає — що з цим робити, ніхто не знає, аж руки опускаються…
Я скажу вам як є: за 12 років, що я ходжу в храм, це була найгірша підготовка до Причастя. Ми розсіяні, почуття покаяння немає, ми в метушні й аби як вичитуємо канони, молитви. Я бігаю за чоловіком, нагадую… Він то засне, то ще щось… Ось уже вечір, ніч! Завтра їдемо в Лавру! А він згадує, що сало купив домашнє, і воно лежить не посолене вже три дні в холодильнику — пропаде. Йдемо на кухню, він ріже це сало, солить, а я читаю вголос послідування до Святого Причастя! Я пишу вам так докладно, щоб ви розуміли всю ту ганьбу і недостойність, з якими ми приїхали до Божої Матері, в Лавру…
На службу ми запізнилися! Приїхали, а скрізь черги на сповідь. Зайняли чергу і пішли до Божої Матері, до ікони святої… Стали ми з чоловіком до різних ченців. Уже й проповідь іде, а ми тільки стоїмо в черзі! Стидобиська… І я проповідь не слухаю, розмовляю з Богом — думки були тільки одні: «Ми недостойно причащаємося! Ми стидоби! І правильно буде, якщо нас Господь не пустить до Себе! Я навіть не засмучуся і не ображуся, адже нас просто не можна допускати! Але, Господи, якщо можна, нехай він причаститься, нехай хоч він! Він же хворий, він же не збереться вдруге, а йому так потрібно!!! Недостойні ми, стидоби! Але хоч він хай причаститься, будь ласка!..» І так по колу.
Бачу — пішов мій чоловік на сповідь. Священики вже з Чашею виходять! І я пішла на сповідь теж. Прочитала я гріхи свої з папірця, а думки не про покаяння, але: аби тільки він встиг! Пам’ятаю чернець навіть запитав у мене: «І все?» — і рукою махнув на мене — мовляв, ох і непутяща.
Але ми встигли! Причастилися, відходимо від Чаші, зустрічаємося в храмі. І чоловік каже:
— Я все!
— Що «все»?
— Зцілився.
Він це так тихо сказав, перелякано ніби, не знаю. Я подумала: «Як так? Як він може зрозуміти? Адже ці шишки вилазять іноді й після двотижневої перерви». Але він сказав, що не може це описати, що якесь чи то тремтіння, чи то хвиля по тілу була — він не зрозумів. Але він точно знає, що зцілився.
Минуло дев’ять років, і ніколи цих шишок по шкірі більше не було! Він справді зцілився!!!
Я часто думала про це. За що?! За що нам, непутящим стидобам, така милість Божа?! Адже ми не заслужили!
І одного разу в моїй голові прозвучала чітка відповідь: ні за що! Це ми любимо й робимо добро тільки за щось, а Бог нас любить просто так, ні за що! Просто Любить!!! І поганих, і хороших! Любить, і все! Ось так.
Я сподіваюся, що ви передасте мій лист владиці Арсенію. Для розради в його скорботах (хоча я впевнена, що для нього це не скорботи, а щастя — постраждати за Христа). Якщо навіть нас, грішних мирян, Господь милує, то і вас Він обов’язково утішить і помилує!!!
***
Я хочу розповісти вам ще історію. Коли моїй доньці було 15 років, вона зустрічалася з хлопцем, якому було 25. Його мати займалася якимись практиками… Сам хлопець дуже дивний. Донька моя народилася 21 вересня. Під час пологів хтось мені дав молитву до Божої Матері, я читала її й обіцяла назвати доньку Марією. До Церкви я тоді не ходила і не знала, що не можна на честь Богородиці дітей називати. Але відтоді надія у мене велика на Матір Божу, що Вона доглядає за моєю Марією.
І ось, донька з обожнюванням і фанатизмом розповідає мені про Сергія. І які слова він говорить, і які очі в нього прекрасні, і взагалі він найкраща людина! Я побоялася їй навіть сказати щось проти — раптом вона втече з ним! І ось, кличу я її поїхати в Лавру. Вона відчуває підступ, упирається. Я їй кажу: «Поїхали, попросиш Матір Божу про вас із Сергієм. Якщо це твоя людина, Вона допоможе вам бути разом». І Маша погодилася поїхати.
Попросила я благословення в нашого батюшки о. Сергія, він благословив нас Богородичною просфорою.
Приїхали в Лавру. Стоїть моя Маша під іконою Божої Матері, сльози ллє, просить… Після служби сіли ми на лавочку у дворі монастиря і з’їли просфору.
Наступного ранку телефонує мені Маша на роботу:
— Пробач мене, матусю. Як я не бачила? І очі в нього порожні, і сам весь награний, і слова його фальшиві…
Я була в шоці. Щоб Маша визнала, що вона в чомусь не права?! Та такого не було раніше! А тут як пелена з очей спала, та так різко!!! Сергій цей ще довго проходу їй не давав, стежив за нею… Слава Богу, все обійшлося.
Я дуже просила святого Миколая: «Ти трьох видав заміж, і мою доньку видай за хорошого хлопця!» Так і вийшло. Заміжня Марія, і внучці вже 4 роки.
***
Я хочу вам усім дуже подякувати, подякувати Богові за вас, за владику Арсенія. Коли почалася війна і 24 лютого прилетіло 2 ракети в Часів Яр, менше ніж за 2 км від мого будинку, у мене був шок! Ноги віднімалися, жах повний. Синові нашому Вані 9 років було, а мати лежить пластом. Я вмикала на Youtube трансляції служб з Лаври і під них оживала. Поки служба йде, начебто і жити хочеться й не так страшно. А проповіді владики Арсенія — це бальзам на рани, це совість, що прокидається, це надія на Бога і розрада…
Потім побачила вас усіх у відео отця Андрія Пальчука та була в шоці! Які ви спокійні, веселі, вдячні Богу за все. Ви не виживаєте, ви ЖИВЕТЕ з Богом, з Матір’ю Божою, з любов’ю!
Бережи вас Господь і Його Матуся Свята! За вашими скорботами, і молитвами, і міцністю вашою, може, Господь помилує і нас, непутящих, й Україну. Дякую вам за все!!!
Люблю вас!!!
Наталія.
Цей запис також доступний на: Russian
Ukrainian
Русский