Історія

Заснування монастиря

Літопис обителі XVI ст. – 1787 р.

Літопис обителі 1787-1844 рр.

Літопис обителі 1844-1922 рр.

Літопис обителі 1922-1992 рр.

Новітня історія

Публікації

Коротка історія

Перші документальні відомості

■ Із XVI ст. місцевість «Святі Гори» на Сіверському Дінці згадується як дозорний пункт на кордоні Московії з Диким полем, через яке на московитів не один раз нападали татари (у «Записках про московські справи» австрійського посла Сигізмунда Герберштейна 1526 р. згадуються «воїни, яких государ зазвичай тримає там на караулі з метою розвідок та утримання татарських набігів… біля місця Великий Перевіз, у Святих Гір»; під 1555 р. Никонівський літопис повідомляє: «Як воєводи прийшли наверх Мжа і Коломака, і прибіг до них сторож зі Святих Гір, та станичник Лаврентій Колтовський товариша надіслав з тим: цар Кримський Донець переліз із багатьма людьми та йде до Рязанських і Тульських околиць»).

■ Із XVII ст. у Святогір’ї згадується монастир: у 1620 р. Святогірський ігумен Єфрем з 12-ма старцями отримували хліб від царської платні; монастирська чолобитна на межі 20-30-х рр. XVII ст. повідомляє царю: «У 1628 г. приходили до Святих Гір татари і Вашу государеву прощу розорили, церковні та монастирські будівлі спустошили всі вщерть, і нас, прочан Ваших, забрали в полон»; у 1644 р. цар Михаїл Феодорович звелів: «Бути у Святогірському монастирі… служивим людям… із всілякими запасами… з великими збереженнями, щоб над ними татари… поганого не зробили… А коли буде, що прийдуть у Святогірський монастир з Криму… чи інших земель полонені… то щоб вони полонених про татарський прихід і про усякі звістки розпитували»; у 1672 р. цар Феодор Олексійович «для Святогірського монастиря, що на Сіверському Дінці, ігумену Корнилію з братією для збереження від приходу неприятельських людей велів дати… півпуда пороху ручного, свинцю півдесят гривенок».

■ Втрата монастирем, під час розорення ворогами, старих документів призвела до того, що на межі XVII-XVIII ст. місцеві ченці вже не знали дати заснування обителі (у 1679 р. зі слів архімандрита прп. Іоїля було записано: «В які роки той монастир заснований, того він не знає. Писання про те у них в монастирі немає, (тому) що був той монастир від воровських людей розорений»; у монастирському синодику 1710 р. є аналогічний за змістом запис, доповнений зауваженням: «Ця Святогірська Успенська пустинна обитель благословенням Божим почалася раніше або від початку царювання… Михаїла Феодоровича»).

Гіпотези

■ Відсутність точних відомостей про час заснування монастиря породила кілька гіпотез: у сер. XIX ст. в обителі виникла думка про те, що її заснували ченці Києво-Печерської Лаври, які вижили під час розорення Києва монголами у 1240 р.; у 2-й пол. XIX ст. у літературі з’явилась версія про заснування Святогірської обителі ченцями Святої Гори Афон, які тікали від Флорентійської унії 1439 р. і помилково прийняли виток Дону за Дніпро (потім дійшли до Сіверського Дінця й оселилися на місці, що нагадувало Святу Гору); висловлювалися версії про заснування монастиря в XI-XIII ст. місцевими жителями, або у VIII-IХ ст. – ченцями, які тікали з Візантії від іконоборства; до ХIV ст. відносить заснування обителі архієп. Харківський свт. Філарет (Гумілевський); письмових та археологічних відомостей, які б надійно підтверджували зазначені версії, поки не знайдено, а заснування монастиря на межі XVI-XVII ст. може бути пов’язано із втечею українських ченців від Брестської унії 1596 р.

Продовження історії

■ У 1737 р. монастир знову спустошили татари, у 1739 р. він майже вимер від чуми. У 2-й пол. XVIII ст. його настоятелями неодноразово призначали викладачів Харківського Колегіуму, у т. ч. прпп. Фадея (Кокуйловича) і Рафаїла (Мокренського). У 70-80-х рр. того ж століття викладання наук було налагоджено й у самій обителі, їй було надано статус Училищної. Під час переведення церковних земель у казну у 1787 р. монастир був перетворений на парафію. З 1790 р. його землі належали відомому князю Григорію Потьомкіну (за переказом, він вперше побачив ці місця на шляху до Криму і зачарувався їхньою красою) – з дозволу Катерини II. Як і раніше відвідуючи Святогір’я, паломники вшановували дві чудотворні ікони – Святогірський образ Божої Матері та образ свт. Миколая Мирлікійського.

■ За бажанням владарки Святогір’я Тетяни Потьомкіної, з дозволу уряду у 1844 р. Харківський архієпископ свт. Іннокентій (Борисов) знову відкрив монастир, який відтепер звався Святогірською Успенською пустинню. Визначаючи правила буття для відродженої обителі, церковне священноначаліє підтримало також клопотання пані Потьомкіної про те, щоб тут був введений устав за зразком Глинської пустині, а настоятелем був призначений прп. Арсеній (Митрофанов) з глинської братії. У монастирі відродилося високе подвижництво: у сонмі святих прославлено багато святогірських ченців (див. нижче). У сер. XIX – на початку ХХ ст. обитель відвідали відомі літератори, у т. ч. Василій Немирович-Данченко ((брат театрального діяча, 1870-е рр.), Антон Чехов (1887), Іван Бунін (1895), які залишили про неї спогади. Обителі присвячені вірші Федора Тютчева «Святі Гори» (1862), етюд Іллі Рєпіна «Вид Святогірського монастиря на Дінці» (написаний з натури, 1880).

■ Напочатку ХХ ст. Святогірська пустинь утримувала кілька шкіл та училище, в роки Першої світової війни надала притулок біженцям та пораненим солдатам, а також евакуйованій братії Почаївської Лаври. У 1917-1919 рр. монастир піддававася вторгненням, обшукам, грабіжництву і насильству, декого з братії вбили. З 1919 р. в обителі поселили колонію безпритульних дітей. У 1922 р. цивільна влада організувала кампанію з вилучення у Святогір’ї церковних цінностей – незважаючи на те, що ще до цього ченці самі пожертвували чималі кошти на допомогу голодуючим; під час вилучення члени комісії зазіхнули на недоторканні священні сосуди і частки мощей (з останніми робили бутафорні хімічні «експерименти»). Невдовзі над 9-ма святогірцями провели показовий суд: підсудним дали умовний строк виправних робіт, але головна мета суду була в іншому – знайти привід для закриття монастиря, яке і відбулося того ж року. Значна частина братії опинилась у вигнанні, невелика громада ченців оселилась поблизу Всіхсвятської кладовищенської церкви. У 1931 р. храм було закрито, громаду ліквідували. Тим часом у головній садибі монастиря відкрився I Всеукраїнський будинок відпочинку трудівників, який потім був названий іменем Артема – радянського партійного діяча Федора Сергєєва, який загинув у 1921 р. під час випробування аеровагона. У 1942-1943 рр. на території пустині тимчасово жила чернеча громада, у 1943 р. будівлі монастиря значно постраждали під час боїв між радянськими військами та гітлерівцями. У 1950-х рр. основну частину споруд Будинку відпочинку відремонтували під розміщення кардіологічного санаторію. У 1980 р. був заснований Святогірський історико-архітектурний заповідник, під егідою якого розпочалась реставрація деяких храмів обителі.

Сучасність

19 січня 1992 р. на березі Дінця було звершено перше від часів війни 1940-х рр. богослужіння на території пустині, друге – на Пасху 26 квітня 1992 р. на паперті Успенського собору. 14 липня 1992 р. до монастиря прибули перші насельники, відновились регулярні богослужіння в Успенському соборі. В 1995 р. намісником Святогірського монастиря був призначений ієромонах Арсеній (Яковенко), тепер митрополит Святогірський, вікарій Київської митрополії. Розпочате у 1992 р. поетапне повернення монастирських будівель Церкві завершилося у 2003 р. ліквідацією санаторію. 9 березня 2004 р. Священний Синод УПЦ прийняв рішення про присвоєння Святогірському монастирю статусу Лаври.

Цей запис також доступний на: Russian