На п’ятий день конвеєру судових засідань, на яких вирішувалося питання обрання запобіжного заходу для митрополита Святогірського Арсенія, 3 листопада 2025 р., перед винесенням вироку суддя дала йому слово.
Незважаючи на тяжкий стан, при якому його мали госпіталізувати, попри все ще високий тиск, без підготовки до виступу владика Арсеній звернувся до суду і зумів чітко висловити свою позицію.
Публікуємо його слово на суді повністю.
— Півтора року я перебував під вартою. І протягом цих півтора року в мене уже, мабуть, до 200 судів пройшло. Коли мене заарештували, як я ще не вийшов зі стін СІЗО (28 жовтня 2025 р. — Ред.), сказали: «Ви можете кудись втекти, тому ми Вас заарештовуємо». Ну якби мене спіймали на польському чи румунському кордоні, це було б зрозуміло. Але коли в стінах СІЗО мені це казали — що є припущення, що Ви можете втекти…
Потім: якби я наполягав, щоб мене везли по місцю прописки, і мені б казали, що там лінія фронту близько і я її можу перетнути… — але я (і захисники це озвучили) потребую лікування, термінового хірургічного кардіологічного втручання, і я прошу, щоб мені дали змогу бути в Києві.
Коли я поступив до ІТТ (ізолятор тимчасового тримання. — Ред.), то було зафіксовано, що в мене тоді тиск був 186 на 106. 30 жовтня під час засідання Ви викликали сюди швидку, яка діагностувала в мене гіпертонічний криз, зробила мені гарячу магнезію. І тоді сказали: «Півгодини хай полежить». У Вашому ж кабінеті це робилось, за Вашої присутності. Це ж неможливо симулювати! Мені вкололи гарячу магнезію, і потім відправили знову на засідання суду, яке продовжувалося до опівночі.
Сьогодні теж мені стало зле. Я попросив, щоб мене відвезли в готель. Я прийняв ліки, та не дивлячись на це, в мене тиск був 200 на 110.
Приїхала швидка. Мене забрали в лікарню.
Мені стало зле. Такого тиску у мене ще ніколи не було. Бог свідок — заради своєї пастви, яка приходила сюди мене підтримувати, я тримався скільки міг і не показував, що мені зле. Сьогодні мені було так зле, як ніколи в житті.
Мене доставили на каталці до самого ліжка в палаті. Мені гарячий укол, магнезію, зробили, мені поставили крапельницю, дали заспокійливе. У лікарні мені сказали: «Не вставайте ні в якому разі. Потім мені принесли контейнер для аналізів, записали моє ім’я, прізвище, сказали: «Завтра вранці будете здавати аналізи…»
Але лікарю про мене сказали: «Як ти його покладеш — і ти вже звільнений». Він бігав по коридору і кричав: «Навіщо воно мені потрібно? Увезіть його негайно!» Мене вивезли з лікарні, знову ж таки на каталці, до дверцят автомобіля. Каталка повернулася до лікарні, мене посадили в машину. Незважаючи на поставлені в лікарні крапельницю і внутрішньовенні гарячі уколи, на той момент у мене тиск був 180 на 100 і пульс 128 ударів на хвилину. Це мене виписали «стабільного» такого і сказали привезти до суду.
«Заради народу України я жив і живу»
Я нікуди тікати не збирався і не збираюсь — як вважає сторона обвинувачення. Куди мені в такому стані тікати, тим більш, що у мене нема жодних документів на руках?
Я прошу припинити це безуміє і дати мені хоча б підлікуватися, тому що вже просто півтора року, і останні дні особливо: коли я ночував не роздягаючись в камері ІТТ, де було +13 °С.
Я 33 роки в Україні священником, з них 30 років намісник Лаври Святогірської. Якщо я ворог України, як за мене можуть поручатися десять депутатів Верховної Ради? Якщо я ворог України, чому стільки воїнів ЗСУ мене підтримують?..
Я, Ваша честь, дуже прошу Вас дозволити мені поїхати звідси не в СІЗО, бо я цього не витримаю, а в Київ, щоб там пройти лікування. Щоб не бігав лікар по лікарні і не казав: «Увозите его! Зачем оно мне нужно? Мне сказали, что я уже уволен, если я его сейчас оставлю». Я хочу до тих лікарів, які мене не вигонять з лікарні хворого. Як людина я маю право захищати своє здоров’я і своє життя. Тим більше, що, як показали люди, які приходять мене підтримувати, воно мені потрібне.
Стільки людей у ці дні приїжджали мене підтримувати! Вони ж не стояли з плакатами проти мене. Це все моя підтримка. Жодна людина за ці дні не приїхала підтримати прокурора. Жодна. Тисячі людей за годину в інтернеті підтримку свою мені виказали…
Ви розумійте, що це теж народ України, заради якого я жив і живу, заради якого я хочу тут жити і служити. Я не хочу нікуди тікати. Мені приходили і казали: «Підпишіть угоду — Вас обміняємо». Я не хочу цього. Я хочу бути тут. Тут моя паства. Тут мої браття. Тут мої сестри, духовні чада. Тут мої хлопці з ЗСУ, які від мене ніколи не відрікалися, і я від них ніколи не відречуся, тому що вони мої.
І це все безуміє завершиться. Дасть Бог! Але оце позорище, яке створили, судячи мене…
Я, Ваша честь… Мені важко говорити. Я, мабуть, уже буду завершувати своє слово.
Коли я по 3–5 тисяч біженців (у мене 470 тільки діток проживало на утриманні Лаври, які для мене стали рідними), в тому числі з Бахмута, Дебальцево, Єнакієве, які побажали залишитися на стороні України, в день годував, чомусь тоді мене ворогом України ніхто не вважав.
«Я не поділяю українців на Схід і Захід»
Мене підтримує весь світ: із Західної Європи, з Америки, з Австралії, і звідки тільки не приходять слова підтримки, коли така ганебна практика наді мною чиниться в Україні… За мене моляться в усьому світі.
До речі, я з вами розмовляю українською мовою, хоча неодноразово лунало, що я в Карелії народився, в РФ… На то й честь мені, що я там народився, але зберіг українську мову. І не тільки розмовляти нею вмію, а й читати і писати. Як, до речі, не всі посадовці.
Український народ для мене народ Божий. Це моя багатомільйонна паства, від Заходу до Сходу. Паства, від якої я ніколи не відрікався.
Мені сказали, що я злочинну свою діяльність продовжу, якщо мене випустять. Яку? Я 30 років священником служу. Мною і братією відбудовано монастир, коли я намісником в 26 років став. Ми з братією відновили Лавру Святогірську — третю Лавру України, до якої — за честь було — возили послів показати, що в нас нова Лавра і що в нас конституційна держава, де поважають право сповідувати релігію.
Коли нас п’ять місяців обстрілювали, кожен день були прильоти, ми в підвалах жили, і про нас не знали, живі ми чи ні, то ми не просто так жили в підвалах і потребляли гуманітарну допомогу — ми в Лаврі кожен день служили, служба ні на день не перервалася. Мало того, ми сугубо служили: одну Літургію в печерах для тих, хто боїться, а другу в Успенському соборі для тих, хто не боїться, коли скло вилітає в соборі на кожному тижні. І ми ж молилися не за когось, а за народ України.
Люди не переставали до нас їхати після того, як Святогірськ був деокупований. До нас дзвонили з Рівненщини, Вінниччини… На Рівненщину і на Буковину у цю війну з фронту гроби приходили, люди їхали до нас молитися, і ми для них були рідними. Чому рідні? Бо я ніколи не ділив людей на Захід і Схід. Для мене це все моя паства.
Тому і відкрилася Східна Лавра, і біженці до нас бігли, покладаючи на Лавру останню надію. Коли вони були нікому не потрібні, розуміли, що вони були потрібні Божій Матері в Лаврі. І ми в Лаврі своє служіння звершували: розуміли, що люди не до нас приїхали, а до Божої Матері, в Її хату, Її дім, а ми — тільки служки, які мають достойно прийняти цих людей.
«Я не знаю, як я віддячу людям за цю підтримку»
Я не втік нікуди. Я з 2014 р. міг втекти. Мене заставляли перейти в ПЦУ. Мене виставляли у 2015 р. полковником ФСБ, і писали, ніби в мене В. Янукович переховувався і його гроші ми ніби-то переховували… Що тільки не писали! І що я чекав… Ну що це за «ждун», якого з України вигнати не можна, який судиться за відновлення українського громадянства і не хоче нікуди з України їхати?
З 2014 р. я міг втекти, але я нікуди не втік. Я хоронив воїнів, я хрестив діток, я доглядав паралізованих бабусь, яких до нас позвозили в Святогірську Лавру. Я з братією і сестрами наскільки міг, старався трудитися і виконати свою священницьку присягу не покидати місце служіння без благословення.
Я був і залишаюсь митрополитом Української Православної Церкви. Мене оскорбляли, що я не працевлаштований: я був і залишаюся намісником третьої Лаври в Україні. З 300 монастирів це третій по честі.
І Блаженніший Митрополит Онуфрій з усіма архієреями Української Православної Церкви звернувся до Президента з проханням мене звільнити, коли почули, що мене знову заарештували після того, як був звільнений під заставу. І під їхнім зверненням вся Україна підпишеться.
Я не знаю, як я віддячу людям за цю підтримку.
Ну Ви ж бачили: кругом суду немає ні одного мого ворога. Усі тільки підтримують. Я не знаю, чим я людям віддячу. Але у мене є Бог, Божа Матір, Яким я присвятив життя своє. Вони за цю любов до мене в повній мірі воздадуть цим людям, які підтримували і підтримують мене.
«Народ, якому я потрібен, тут, в Україні»
Я дякую, Ваша честь, що Ви терпіли мене, стільки трудилися теж тут в залі суду. І я Вас дуже прошу: дозвольте мені поїхати до Києва просто підлікуватися. Я не збираюсь вести ніяку злочинну діяльність чи що мені ще приписують… Я нікуди не збираюсь тікати — куди я можу втекти без паспорта і без закордонного паспорта? У мене немає жодного документа. Та і тікати — кому я де потрібен?! Народ, якому я потрібен, тут.
Я приїхав в Україну в 1992 р. і рукоположився тут, в Україні, і в диякона, і в священника, і в єпископа, і до сану митрополита був возведений. Неодноразово мені казали, що я з Росії. Але там я менше жив свого життя, ніж в Україні: 33 роки з усіх я провів в Україні. І нікуди не збираюсь звідси їхати. Що б мені не пропонували, які б угоди не казали підписати про обмін…
«Я не визнаю свою провину»
Навіть частково я не визнаю́ свою провину. Її немає. Все надумано, все сфантазовано. Мало того — відрежисовано: ще мене під заставу не випустили, а уже за тиждень репетиція йшла, як мене затримувати будуть.
От Сашко (військовий ЗСУ. — Ред.) тут сидить — він один тут, але за мене багато стоять хлопців ЗСУ. Якби гукнути всіх хлопців ЗСУ, які до нас в Лавру їздили, казали, що якби не владика, то з ума б посходили, — гукнути їх, щоб усі тут зібралися, то лавочок у вас би не вистачило, ні залів, ні коридорів.
За ці дні не було жодної людини, навіть купленої, яка б стояла з плакатом під судом проти мене. Навпаки: тисячі людей висловлюють мені свою підтримку в інтернеті.
Люди запрошують: «Владика, Закарпаття жде Вас…». Як я люблю Буковину, буковинців… Мої діди-прадіди вийшли з Рівненської області, з Волині, ще у XVII ст.
Я плоть від плоті і кров від крові цього народу. Я, недостойний, маю честь називатися духовним пастирем цього народу. Якщо моя паства від мене не відрікається, я не можу звідси нікуди їхати.
Якби могли зібратися разом усі, хто мене підтримує в Україні, не вистачило б площі.
Тому я прошу Вас, Ваша честь, прислухатися до голосу народу України. Ви його ім’ям будете мені виносити вирок. А народ України мене підтримує.
Дайте мені честь — для мене це буде честь! — залишитися в Україні, і дайте мені можливість підлікуватися.
Ви не бачили: коли я тут сидів — скількох людей підтримував, які приходили, з дітками приходили… Я не подавав виду, що мені зле, щоб їх зайве не засмучувати.
Я їм усім потрібен. Вони мені любі.
Дуже прошу, Ваша честь, рішенням суду дайте мені трохи пожить з українським народом… Я його люблю! І це все.
Цей запис також доступний на: Russian
Ukrainian
Русский