Відродження Святогірської обителі
Відвідування Святогірської пустині Царською Сім’єю
Святі Гори — духовний центр Слобожанщини
Преподобний Іоанн Затворник — яскравий приклад святогірського подвижництва
Настоятелі Святогірської пустині архімандрити Герман і Вассіан
Настоятель преподобносповідник архімандрит Трифон
Розгром Святогірського монастиря
ВІДРОДЖЕННЯ СВЯТОГІРСЬКОЇ ОБИТЕЛІ
У 1844 р. за наказом імператора Миколи I Святогірський монастир було відроджено за чином та уставом Глинської пустині Курської єпархії. Першим настоятелем після відкриття Святіший Синод призначив скарбника Глинської пустині ієромонаха Арсенія (пізніше архімандрит), якого обрали нові власники Святогірського маєтку, Тетяна Борисівна та Олександр Михайлович Потьомкіни, чия садиба розташовувалася у безпосередній близькості до Святих Гір в с. Тетянівка.
Ось як пише про це благородне подружжя святитель Ігнатій Брянчанінов в одному зі своїх листів 1843 р.: «Обидва вони вкрай добросерді та віддані святій Церкві, особливо вона; відмовившись від усіх світських розваг, займається щедрим подаянням милостині, вправляючись у читанні Святих Отців і молитві. Її очі як два невичерпні джерела сліз. Цьому подружжю Господь вклав думку відновити монастир, і вона, виклопотавши словесно дозвіл у Государя, подала про це прохання до Святішого Синоду, для того, щоб заснували гуртожитню пустинь за уставом Софроніївським і Глинським».
За короткий час Святогірська пустинь процвіла «яко крин сельний». Завдяки отцю Арсенію було побудовано нові ігуменський, братський, проскурницький, економічний корпуси, готелі, трапезні, а також оновлено стародавні храми та печерні церкви. Крім того, побудовано нову церкву з дзвіницею і закладено Преображенську церкву на вершині гори, Успенський собор і скитський храм преподобного Арсенія Великого.
Без упину з ранку до вечора трудився настоятель, керуючи усіма монастирськими роботами, але при цьому уважно стежив і за внутрішнім життям братії. Він заклика́в щодня відкривати помисли духівнику ієромонаху Феодосію, після смерті якого отець Арсеній став гідним заступником його в духовному старецтві.
У відродженій обителі було введено Глинський церковний устав, а духовне життя братії минало за старецької опіки досвідчених духівників, які були учнями знаменитого глинського старця ігумена Філарета (Данилевського).
Преподобний Арсеній вірно наслідував отця Філарета в управлінні обителлю Святогірською: відродив її з руїн, добре оббудував і забезпечив, зібрав до неї і доброчесних братій, з яких багато хто, завдяки його духовному керівництву, мудрості й досвідченості святоотецьким, просіяли своїм подвижницьким життям і сподобилися благодатних дарів.
Помер архімандрит Арсеній 12/25 жовтня 1859 р. Згідно із заповітом своїм був похований у печерах святогірської скелі. Згодом вдячна святогірська братія поблизу могили отця Арсенія своїми руками викопала нову печерну церкву на честь преподобного Олексія, чоловіка Божого — святого, якому спочилий настоятель був посвячений від купелі хрещення.
Господь, безсумнівно, сподобив Свого угодника, архімандрита Арсенія, небесної слави: про його блаженну загробну долю свідчить розповідь преподобного Іоанна Затворника, який у день своєї кончини бачив колишнього свого старця, глинського ігумена Філарета, з учнями його, святогірськими померлими отцями: архімандритом Арсенієм та духівником ієромонахом Феодосієм. Вони соборно звершували молебень святителю Миколаю і кликали його до себе.
Святість покійного архімандрита Арсенія визнавала не тільки братія Святогірської обителі, яка ще за його життя говорила, що «прозорливий він і строгий». У повчанні, яке раніше читали у Глинській пустині в день поминання ігумена Філарета, отця Арсенія названо не тільки найближчим і гідним учнем пріснопам’ятного авви, а й великим старцем, носієм Божественної благодаті.
ВІДВІДУВАННЯ СВЯТОГІРСЬКОЇ ПУСТИНІ ЦАРСЬКОЮ СІМ’ЄЮ
Завдяки Тетяні Борисівні Потьомкіній, яка була одною з найближчих подруг імператриці Марії Олександрівни, Святогірська пустинь у 1861 р. була ощасливлена відвідуванням Високих Осіб — імператора Олександра II з дружиною та дітьми. Наполегливі прохання Потьомкіної відвідати їхній маєток на Сіверському Дінці увінчалися успіхом в серпні 1861 р.
Спочатку було вирішено, що тільки імператриця, молодші діти та свита заїдуть у Святі Гори дорогою до Криму. Звістка про скоре прибуття до обителі царствених гостей миттєво рознеслася околицями. До дня престольного свята Успіння Божої Матері на березі Дінця зібралося близько 30 тисяч прочан.
9 серпня 1861 р. Святогірська пустинь урочисто приймала Високих Осіб — імператрицю Марію Олександрівну з дітьми. Гостей у Святої брами зустрічав ігумен Герман з братією зі свічками в руках. У ці дні, з 9 по 12 серпня, Государиня з дітьми відвідали багато монастирських храмів, а також скит преподобного Арсенія Великого. 12 числа, в суботу, у печерній Іоанно-Предтеченській церкві вони слухали Божественну літургію, за якою причастилися Святих Христових Тайн.
Згідно з суворим палацовим етикетом, за виконанням якого слідкував граф Шувалов, імператриця мала провести у домі всього два дні, а потім виїхати на зустріч з Государем, який проводив огляд військ у Чугуєві. Але вийшло інакше.
Рано вранці 12 серпня Марія Олександрівна послала Государеві телеграму з проханням приїхати на обід у Святі Гори. Близько 4 години дня прибув гонець, який повідомив про скорий приїзд Олександра II. Цар прибув у супроводі графа Олександра Адлерберга і харківського губернатора генерала Ахматова та прослідував одразу в будинок Потьомкіних. Імператор опинився під враженням від чудової місцевості Святих Гір і перебував у прекрасному настрої. За веселим і невимушеним обідом, протягом якого багато говорили про подорожні враження і про місцевих селян, непомітно минула година.
Після обіду Государ з дочкою Великою княжною Марією Олександрівною прибув до Святогірської обителі, де біля Святої брами його зустрів настоятель отець Герман з братією. Пройшовши «зі славою» до Успенського собору, Государ вислухав короткий молебень з многоліттями всьому царському дому, прикладався до ікон святителя Миколая Чудотворця, Успіння Божої Матері та прийняв у дар від настоятеля точну копію чудотворної ікони святителя Миколая. Від храму гості в екіпажах повернулися до будинку Потьомкіних.
О шостій годині вечора того ж дня Государ з дружиною та дітьми, у супроводі свити й Т. Б. Потьомкіної, під’їхали в екіпажах до крейдяної скелі. Государ оглядав храм святителя Миколая і печерні церкви — святого Іоанна Предтечі та преподобного Олексія, чоловіка Божого.
О восьмій годині вечора августіші відвідувачі рушили кататися річкою. Пливучи Дінцем, вони милувалися прекрасною ілюмінацією, що прикрашала скелю і красиві береги, за теплої літньої погоди. Веслярі гребли в 12 весел, попереду йшов човен із хором монастирських півчих, по обох берегах стояли тисячі людей. «Прогулянка ця за красою вражень була до такої міри подією з казкового світу Шахерезади, що Государ відчував щось на зразок стану захвату. І справді, ніколи і ніде після я не бачив і не відчував подібного враження від прекрасного», — так писав один з очевидців, онук історика Карамзіна, князь Володимир Мещерський. Біля монастирської пристані Високі мандрівники пересіли з човна до екіпажів та проїхали ярмарковою площею, щоб з протилежного боку ще помилуватися рідкісною красою місцевості Святогірського монастиря, після чого повернулися до будинку Потьомкіних.
13 числа, у неділю, Їх Величності та Їх Високості слухали Божественну літургію в домовій церкві панів Потьомкіних, яку звершував соборно отець ігумен. Після Літургії Государ вручив отцю Герману золотий Хрест, прикрашений алмазами і смарагдами. Цього ж дня імператор з родиною відбув до м. Харкова. Але і після від’їзду Государ Олександр Миколайович і Государиня Марія Олександрівна неодноразово обсипали Святогірську обитель своїми дарами. Про враження, яке справили на августіших осіб Святі Гори, можна судити зі слів царя-миротворця Олександра III: «Матінка дуже любила Святі Гори і часто їх згадувала».
СВЯТІ ГОРИ — ДУХОВНИЙ ЦЕНТР СЛОБОЖАНЩИНИ
У XIX ст. Святі Гори стали центром паломництва не тільки для півдня Російської імперії, Дону і Кавказу, а й для півночі, звідки також приходила безліч прочан і богомольців, які заходили до обителі дорогою з Воронежа до Києва. Колись запустіла Святогірська обитель за короткий період була прикрашена багатьма царськими дарами, збагачена внесками різних жертводавців і благодійників та стала відомою й славною по всій Російській імперії.
У цей період свого існування, що охопив 2-гу половину XIX ст. і початок XX ст., свята обитель мала особливе Боже благословення. Кількість її насельників сягнула 700 осіб, у всьому мала достаток, зросла, збудувала міцні й красиві нові храми та будівлі. Замість старих і напівзруйнованих було наново побудовано такі корпуси: ієромонаський, проскурницький, ковальський, економічний, скарбничий та ігуменський. На південному схилі Святих Гір було влаштовано окремий економічний хутір, на якому розміщувалося монастирське господарство, поруч — лікарня з церквою і бджолина пасіка. У самій обителі брати завела багато корисних майстерень — столярну, слюсарну, малярську, ковальську, кравецьку, шевську, живописну та інші, які приносили подвійну користь: братія працювала, уникаючи неробства, і обитель скорочувала свої витрати на купівлю багатьох речей.
У 1879 р. стараннями архімандрита Германа в монастирі почала працювати своя власна фотостудія, нею завідував монах Тимон, який досконально знався на фотографічному мистецтві. Багато краєвидів обителі, зроблених у ній в той час, збереглися дотепер і так само, як і раніше, вражають своєю якістю навіть досвідчених фотографів.
Не була убогою Святогірська пустинь й на освічених ченців: ієромонахи Тихон, Іларіон, Іустин та ієродиякон Іриней за наказом Святішого Синоду в 1900 р. ввійшли до складу Єрусалимської Духовної Місії.
У навколишніх селах (Гола Долина, Банне і Пришиб) були створені школи, в яких святогірці викладали грамоту, церковний спів, прикладне мистецтво та інше. Кількість учнів у них перевищувала 300 осіб. Багато сприяли процвітанню обителі странноприємство і гостелюбність, які вабили благочестивих віруючих людей усяких верств: монастир годував і напував безплатно, приймаючи всіх, хто б не відвідував його. Звичаї та порядки були такі прекрасні, що серед місцевого населення ходила приказка: «Добре, як у Святих Горах». Церковне богослужіння й устав були взяті з Глинської пустині та вирізнялися чинністю, довготривалістю служб, а братський хор славився стародавніми наспівами і зразковою якістю голосів.
За час ігуменства архімандритів Арсенія та Германа обитель процвіла «яко крин сельний» і стала однією з облагоджених та найбагатших обителей краю. Було оновлено древній храм святителя Миколая в крейдяних печерах, переосвячений на честь Різдва Іоанна Предтечі, а також Микільський храм на скелі; віднайдено підземний храм преподобних Антонія і Феодосія Печерських; споруджено величний Успенський собор, Покровський храм з дзвіницею, двох’ярусний Преображенський на одній з гір, що називалася «Фавором», скит з храмом преподобного Арсенія Великого на «Святому місці», Охтирська церква на лікарняному хуторі та Спасів Скит на місці аварії царського поїзда у 1888 р. біля станції Борки. 1861 р., після смерті архімандрита Арсенія, братія викопала новий печерний храм на честь преподобного Олексія, чоловіка Божого — покровителя покійного настоятеля (ім’я Олексій він носив до постригу в чернецтво).
ПРЕПОДОБНИЙ ІОАНН ЗАТВОРНИК — ЯСКРАВИЙ ПРИКЛАД СВЯТОГІРСЬКОГО ПОДВИЖНИЦТВА
Преподобний Іоанн Затворник (у миру Іван Крюков) народився 1795 р. в м. Курську. З дитинства палав любов’ю до чернецтва, особливо до подвигу затвору, але його благочестивому бажанню судилося реалізуватися тільки після нелегких випробувань. У 1833 р. майбутній затворник вступив до Глинської пустині під керівництво старця-ігумена Філарета. Від самого вступу в монастир Іван Крюков вирізнявся простотою та щирістю, старанністю і невтомністю в молитві, яку супроводжував багатьма земними поклонами. Через 7 років він був пострижений у мантію з ім’ям Іоанникій та назначений економом обителі. З відродженням Святогірського Успенського монастиря в 1844 р. частина глинської братії, серед якої був і монах Іоанникій, очолювана скарбником ієромонахом Арсенієм, перейшла на проживання у відновлювану обитель Божої Матері. Залишений на посаді економа преподобний багато потрудився для благоустрою Святогір’я. Працюючи над розчищенням печер, він полюбив одну з крейдяних келій, в якій і затворився у 1850 р. з благословення настоятеля. Через два роки був пострижений у схиму з ім’ям Іоанн.
Ось як описує А. Ф. Ковалевський, очевидець подвигів затворника, побут його скромної келії: «Уявіть собі, читачу, тісну й низьку келію, склепіння якої не вище за зріст людський, висічену в крейді, світло до якої проникає через вузьку щілину, пробурану назовні скелі на досить великій відстані. Атмосфера келії різко холодна і сира, нагадує собою льодовник: вона наче коле вас і збуджує в тілі озноб гарячковий (тільки через 5 років після початку затвору у його келії було влаштовано піч. — прим. Ред.). Усю оздобу келії складає дерев’яна відкрита труна з великим надмогильним дерев’яним хрестом біля узголів’я, на якому написаний розіп’ятий Господь; у труні трохи соломи та приголовач, і в такому вигляді слугувала вона ложем для спочинку затворникові, затрудженному подвигом бдіння молитовного. Ось весь спочинок, який дозволяв собі подвижник; потім невеличкий аналой біля святих ікон, дерев’яний брусок, що слугував стільцем, глечик для води, горнець для їжі, не критий кожух, стара мантія з єпітрахиллю та невгасима лампада — задовольняли всі життєві потреби затворника, та ще незмінні його важкі залізні вериги і жорстка волосяниця, які носив він на своєму тілі та які самі становили чимале випробування своєю вагою та гостротою. Правило молитовне за заповіддю отця Арсенія звершував він таке: за добу клав 700 поклонів земних, 100 поясних, вимовляв молитов Іісусових 5000, Богородичних 1000, читав акафісти Найсолодшому Іісусу, Богоматері та Страстям Христовим, поминальник… причащався Святих Христових Тайн… у сусідній печерній церкві Іоанна Предтечі, де звершувалася щотижнево літургія по вівторках…
Сирість була така, що одяг недовго слугував, помітно зотлівав і розпадався. Міріади комах кишіли в келії, в труні й одязі подвижника, уражали до крові його тіло та порушували його спокій, якщо тільки можна назвати спокоєм лежання в труні за такої обстановки. Але міць духу подвижника Божого була воістину дивовижна: усе терпів він мужньо заради Господа і спасіння своєї душі; страждання Господа завжди уявляв він зором душі своєї і, протиставляючи їм свій подвиг, вважав його нікчемним від щирого серця».
У таких трудах прожив подвижник у затворі 17 років. За подвижницьку, самовіддану любов до Бога і ближніх Господь ще за земного його життя сподобив благодатних дарів безперервної молитви, розсудливості, прозорливості та чудотворення. За тиждень до смерті з благословення настоятеля і за згодою самого затворника важко хворий старець був перевезений на лікарняний хутір Охтирської Божої Матері, де 24 серпня 1867 р. мирно помер. Незабаром на його могилі стали відбуватися чудеса, і багато недужих отримували зцілення від невиліковних хвороб.
24 серпня 1995 р. преподобного Іоанна Затворника Святогірського Українська Православна Церква причислила до лику святих. Його святі мощі благоговійно зберігаються у Свято-Успенському соборі обителі, де щотижня по четвергах перед Літургією служиться молебень біля раки з мощами святого, від яких подаються зцілення і допомога всім, хто з вірою притікає до них. Щорічно у день пам’яті преподобного — 24 серпня — відбувається хресна хода навколо обителі з його мощами, на яку у мирні часи збиралося до 10–15 тисяч прочан.
Кладовище біля підземної церкви преподобних Антонія та Феодосія почало формуватися наприкінці 40-х років XIX ст. Першим тут було поховано у 1846 р. старця Мафусаїла. Погребіння його звершилося ще до освячення храму.
У цей час зліва від входу до церкви з’являється князівська усипальниця Голіциних. Ініціатором її влаштування як підземних склепів з надбудованим павільйоном стала власниця святогірського маєтку Тетяна Борисівна Потьомкіна (уроджена княгиня Голіцина). Першим в усипальниці Голіциних був похований князь Борис Олексійович Куракін — чоловік рідної сестри Т. Б. Потьомкіної, княжни Єлизавети Борисівни Голіциної. За Павла I й Олександра I він служив губернатором Малоросії, з 1822 р. був сенатором, таємним радником і мальтійським кавалером. Помер 2 жовтня 1850 р. у м. Харкові. Брат Тетяни Борисівни князь Андрій Борисович Голіцин, генерал-майор і флігель-ад’ютант імператора Олександра I, помер у 1861 р. в Москві, його перевезли у Святі Гори для поховання. Його рідний брат, Микола Борисович Голіцин, помер 1866 р., його також перевезли до Святогірської обителі з Ново-Оскольського повіту Курської губернії (нині Білгородська область). Останньою в усипальниці Голіциних біля печерної церкви у 1872 р. вічний спокій знайшла дружина М. Б. Голіцина княгиня Віра Федорівна Голіцина.
На кладовищі біля церкви погребали представників знаменитого дворянського роду Іловайських. Першими з цього роду тут були поховані у 1847 р. генерал-майор Григорій Дмитрович Іловайський, син Дмитра Івановича Іловайського – засновника слободи Зуївка Таганрозького округу, і в 1850 р. гвардії поручик Левін, чоловік Надії Григорівни Іловайської. Дружина Григорія Дмитровича відома благодійниця Марфа Аркадіївна упокоїлася поруч зі своїм чоловіком, як і їхній син Іван Григорович Іловайський, його доньки Ольга († 1864 р.) і Ніла († 1878 р.), а також сестра Єлизавета Деволан († 1858 р.), яка була похована, імовірно, поряд зі своїм сином Олександром Францовичем Деволаном. Потім у родинному склепі було поховано дружину І. Г. Іловайського Марію та сина Володимира, останки яких перенесли у 1899 р. до Святогірської пустині зі слободи Зуївка.
Варте уваги, що родинний склеп, влаштований Іловайською, деякий час слугував місцем упокою для спочилих благодійників Святогірської пустині ізюмських міщан Смирнових: Семена, Анастасії та їхнього онука, невідомого на ім’я. Після того, як І. Г. Іловайський побажав поховати у своєму родинному склепі біля підземної церкви рідну сестру Єлизавету Деволан і двох доньок, Ольгу і Нілу, тіла вищезгаданих Смирнових були перепоховані в іншому місці, але також біля церкви преподобних Антонія і Феодосія Печерських.
Крім зазначених вище прізвищ, на монастирському цвинтарі біля церкви преподобних Антонія і Феодосія поховано також графа і наказного отамана Війська Донського Матвія Івановича Платова (імовірно, онук героя Вітчизняної війни 1812 р. М. І. Платова), дійсного статського радника Степана Васильовича Курдюмова, слов’янського городового лікаря, який очолював Слов’янські мінеральні води від часу їхнього відкриття у 1847 р. до самої своєї смерті 20 жовтня 1872 р., полковника Володимира Опочинина та його дружину Феодосію, Скоротовського, Жилинських (серед них — надвірний радник Павло Григорович Жилинський (1813–1869 рр.)), Арсеньєва, підполковницю артилерії Опочинину Феодосію і багатьох інших.
Майже одночасно, у 1870-ті рр., принесли в дар обителі свої маєтки дві поміщиці Марфа Матвіївна Правицька († 25 вер. 1890 р.) та Є. А. фон Циглер. Вони переселилися до монастирського готелю, де жили, не пропускаючи жодної церковної служби, до самої своєї смерті. Поховані також на цвинтарі біля печерної церкви.
З братії монастиря тут були поховані духівники-ієромонахи Феодосій (Коротевський, † 20 жовт. 1850 р.), Кіпріан (Манько, † 25 черв. 1874 р.), Паїсій (Занькевич, † 17 жовт. 1890 р.), Іоанникій (Аверкієв, † 10 лют. 1882 р.), ігумен Леонтій, схимонах Феодосій (Голуб).
НАСТОЯТЕЛІ СВЯТОГІРСЬКОЇ ПУСТИНІ АРХІМАНДРИТИ ГЕРМАН І ВАССІАН
Преподобний Герман (Кліца) походив з багатого купецького роду Чернігівської губернії. 24 липня 1840 р. був прийнятий до Глинської пустині ігуменом Філаретом, який вже тоді прознавав у ньому майбутнього подвижника. У 1844 р. разом зі скарбником Глинської пустині отцем Арсенієм перейшов у Святі Гори — відновлювати запустілу обитель.
Невтомний трудівник своєї обителі, отець Герман не був позбавлений і особливих знаків благовоління до нього Цариці Небесної, бачити Яку сподобився він двічі у своєму житті. Перше явлення йому Божої Матері було під час соборного акафісту. Друге явлення сталося за таких обставин. У 1859 р. помер архімандрит Арсеній, і на його місце, за одностайним бажанням усієї святогірської братії, був обраний ієромонах Герман. Після прийняття ігуменських обов’язків отець Герман багато думав і сумував, що не в змозі він буде понести покладений на нього тягар. Одного разу, розмірковуючи про це, він задрімав і в сонному видінні побачив перед собою Царицю Небесну, а по боках від Неї — святителя Миколая Чудотворця і святителя Германа Патріарха — свого покровителя. Богоматір, показуючи отцю Герману невеличку тростину, яка була в Неї в руках, сказала: «Чого сумуєш? Не ти будеш керувати обителлю, а Я: ти в руках Моїх будеш як ця тростина!»
Багато трудів за час свого ігуменства поклав отець Герман для подальшого розвитку і процвітання Святогірської обителі, яка переважно йому зобов’язана своїм благоустроєм. Будучи сам учнем старця-ігумена Філарета, отець Герман намагався підтримувати і укріплювати в своїй обителі традиції старецтва, введені у Святогір’ї ще архімандритом Арсенієм. За порадою і підтримкою він неодноразово звертався до оптинського старця архімандрита Ісаакія (Антимонова), до якого зберігся один його лист, а також мав близьке духовне спілкування зі святителем Філаретом (Дроздовим).
Як досвідчений у духовному житті, 1863 р. архімандрит Герман був закликаний до служіння на користь багатьох чернечих обителей: його призначили благочинним усіх монастирів Харківської єпархії. За його вказівками в Ряснянський та Охтирський монастирі настоятелі були взяті зі святогірської братії.
Істинним батьком і благодійником став отець Герман для Скорбященської Старобільської громади, яка за його отецької участі облагодилася та стала квітучим і багатолюдним жіночим монастирем.
Спочив отець Герман, причастившись Святих Христових Тайн, 13/26 квітня 1890 р. на 75-му році життя, з якого 50 років провів у монастирі та 30 років в ігуменстві.
Архімандрит Вассіан (Дегтярьов), який керував Святогірською обителлю з 1890 по 1909 рр., став гідним наступником своїх двох попередників. Катерина Жилинська писала про нього: «Протягом десяти з лишком років його управління обителлю чимало покладено ним трудів і турбот задля її благоустрою. Споруджено два величезні готельні корпуси, в яких понад сто просторих прекрасних номерів. У всі монастирські корпуси, готельні коридори, двори, як у готельний, так і в монастирський, проведено чудну воду з гірських джерел… Собор нещодавно прикрасили чотирма дорогими витонченої роботи срібло-позолоченими окладами… Головний Престол собору теж прикрасили витонченим і багатим срібло-позолоченим одягом… До старих дзвонів додали новий, вагою в 200 пудів. Але разом з турботами про обитель архімандрит Вассіан не забуває і про нашу меншу у Христі братію та просвіщає цю темну масу світлом Христового вчення, влаштувавши в навколишніх селах три зразкові церковно-парафіяльні школи… І в цей час, важкий загалом для монастирів, коли повсюдно занепала віра та благочестя, Святогірська обитель завдяки його мудрому, за допомоги Божої, управлінню, стоїть на висоті свого покликання. Твердою рукою, незважаючи ні на що, веде він її шляхом, визначеним його попередниками, неухильно твердо тримаючись давніх традицій монастирів, суворих правил чернечого уставу, введеного в обителі, коли вона відроджувалася. І строгий начальник, коли того вимагає благо ввіреної йому Господом братії, але водночас і велелюбний для неї батько, за це його любить та цінує братія».
Турбота архімандрита Вассіана про ближніх простягалася також і на літніх людей духовного звання: для них жалісливий і велелюбний настоятель при Святогірському монастирі в 1907 р. відкрив притулок на 20 осіб.
Сильний і благотворний місіонерський вплив чинить кожна чернеча обитель своїм уставним благоліпним богослужінням, своїми притулками, богадільнями, школами, благодійністю і, нарешті, високоморальним життям своїх насельників. Стараннями отця Вассіана Святогірська обитель на початку ХХ століття просвіщала величезну кількість людей та сугубо брала участь у місіонерській і протисектантській діяльності.
Свято-Успенська Святогірська пустинь, будучи великим духовним центром на півдні Російської імперії, окрім 8 храмів, що знаходилися на її території, мала кілька скитів як поблизу самого монастиря, так і на відстані у кількасот кілометрів.
Арсеніївський скит (чи, як кажуть у народі, «Святе місце») розташовувався у двох кілометрах від обителі на правому березі Дінця. Ще у давнину там було влаштовано скит, були церква та келії. У 1850–60-х рр. для ченців, які прагнули подвизатися у безмовності, церкву та келії знов збудували, і, таким чином, відновилося скитське життя на цьому святому місці.
Охтирський скит (за переказами, первісне заселення його ченцями було у глибокій давнині) був влаштований у 1850-ті рр. на південному схилі Святих Гір як окремий економічний хутір. При ньому була церква Охтирської ікони Божої Матері та лікарня зразкова у Харківській єпархії, через що скит ще називався лікарняним хутором. У лікарні лікувалися не тільки ченці, а й миряни. Багато робітників, прямуючи з внутрішніх губерній на заробітки та захворівши дорогою, поспішали до святогірської лікарні, де знаходили спочинок і лікування. Під час війни 1877 р. в одному зі скитських корпусів розмістили поранених і хворих воїнів, у 1878 р. для них, поблизу лікарняного скиту, на галявині, влаштували бараки на 50 осіб, де братія скиту оточувала хворих піклуванням і доглядом.
Споруди сільськогосподарського призначення та монастирські служби становили значну частину великого комплексу скитських будівель. Увесь лікарняний хутір був оточений кам’яною огорожею завдовжки 524 сажні з кутовими баштами, що робили його схожим на фортецю. За огорожею біля хутора розташовувалися цегельний завод, де виробляли до мільйона цегли на рік, 3 вітряні борошномельні млини: два — з двома поставами та третій — з одним поставом і товкачкою, — пасіка з 700 вуликами, свічковий завод, клуня, орні землі, сіножатні луки, сади, городи та баштан. Також монастир тримав 30 коней, 22 пари волів і близько 50 голів іншої рогатої худоби.
Цегельний завод мав дві печі для випалювання цегли та одну піч для випалювання вапна. Для провітрювання цегли влаштовано 4 сараї, і для розміщення робітників — дерев’яний будинок, критий соломою.
Про свічковий завод писала Катерина Жилинська: «Свічки робляться з бджолиного воску. У великому чані розпускається віск, потім наливають його в різної величини форми для вироблення свічок. В окремій кімнаті вже зовсім готові свічки золотять. Усі ці роботи виконуються руками святогірських ченців».
На монастирському полі, поблизу хутора, була дерев’яна клуня, в якій для обмолочування різного роду хліба встановили молотарку з механічним пристроєм.
За 43 км від Святогірського монастиря, на хуторі Гаражівка, у подарованому вдовою Марфою Правицькою маєтку, було відкрито у 1879 р. скит та влаштовано дерев’яну церкву, посвячену іконі Божої Матері «Неопалима Купина».
Крім того, у селі Катеринівка розміщувалося монастирське підсобне господарство з церквою на честь ікони Божої Матері «Знамення».
У с. Мая́ки, за 10 км від монастиря, стояв водяний млин, а при ньому сукновальня і круподерня. Крім господарських будівель, тут було влаштовано кам’яну церкву також на честь ікони Божої Матері «Знамення» та братську трапезну.
Стараннями отця Германа у с. Височинівка (близько 300 км від Святогірської пустині) створено окремий Височинівський Казанський чоловічий монастир, який отримав свого настоятеля з числа святогірської братії. Також отець Герман на місці чудесного порятунку царської сім’ї під час розбиття поїзда поблизу станції Борки почав влаштовувати Спасів Скит, будівництво якого завершив вже його наступник архімандрит Вассіан.
У м. Слов’янську Святогірська пустинь мала монастирське подвір’я з будинком.
Отже, Святогірська пустинь, будучи третім за суворістю уставу монастирем у Російській імперії після пустиней Софронієвої та Глинської, дивувала сучасників і злагодженим веденням підсобного господарства. У місцевого населення була приказка, яку вживали, бажаючи що-небудь похвалити: «Добре, як у Святих Горах». Сотні гектарів орної землі, ліси, триста голів великої рогатої худоби, пасіка, цегельний завод, млини, крупорушки, сукновальні, шорні, бондарські, столярні, слюсарні, іконописні, взуттєві, позолотні майстерні давали монастирю тривку матеріальну базу для самозабезпечення та доброчинної діяльності. Відкриття в монастирі ремісничої школи для селянських дітей, побудова в навколишніх селах монастирських шкіл, храмів, лікарень ще більше прихилило місцеве населення до обителі, а Донське, Слобідське і Кубанське козацтво називало Святогірський монастир козачою Лаврою.
НАСТОЯТЕЛЬ ПРЕПОДОБНОСПОВІДНИК АРХІМАНДРИТ ТРИФОН
Архімандрит Трифон (Скрипченко) народився 1865 р.аа в селі Проруб Сумського повіту Харківської губернії у селянській родині. З 1890 р. стає насельником Святогірської пустині. Прийнявши чернечий постриг і ієромонаський сан, отець Трифон 1900 р. вирушає як полковий священик з військами на Далекий Схід. У 1909 р. ігумен Трифон був обраний братією четвертим настоятелем Святогірської пустині після її відродження в 1844 р.
У роки ігуменства преподобного архімандрита Трифона обитель перебувала в повному своєму розквіті й не тільки вирізнялася зовнішнім благоустроєм, а й славилася суворим високодуховним життям ченців.
За настоятеля архімандрита Трифона було побудовано кілька корпусів і церкву на честь Всіх святих на братському кладовищі. Під спудом Всіхсвятської церкви розташовувався приготований склеп — там отець Трифон хотів бути похованим.
Події 1917 р. і прихід нової радянської влади трагічно позначилися на подальшій долі Святогірського монастиря, розграбування якого почалося з 1917 р. З цього часу для отця Трифона починається шлях сповідництва.
Прикладом того, що пережив преподобний Трифон у роки розорення обителі (1917–1922 рр.) служить один із записів монастирського літописця ієродиякона Луки (Грицкевича): «2/15 січня (1919 р.)… бандити увійшли до храму, накинулися на священнослужителів і почали волокти їх у ризах геть із церкви, але потім, на прохання дали їм зняти облачення і вигнали на тротуар, куди зігнали усіх ченців (з настоятелем архімандритом Трифоном, скарбником ігуменом Герасимом, духівником ієромонахом Каллістом), поставили рядами і почали навчати військових прийомів; причому, багатьом чинили різні тортури: били, пхали, роззули на снігу настоятеля і одягли на нього опорки, стригли волосся, змушували курити, пити чорнило, оцет. Так тривало до другої години дня. Після цього погнали всіх до трапезної церкви, де знову піддавалися знущанням, які тільки могли тоді бандити винайти, особливо на настоятеля вивергалася різна огуда та лайки».
Після закриття обителі у 1922 р. отця Трифона осудили та заслали на каторжні роботи. Після каторги радянська влада заборонила йому повертатися до Харківської області. Бажаючи оселитися неподалік Святогірської обителі, він обрав для проживання село Сватова Лучка, що знаходилося за 70 км від Святогір’я, але вже в іншій області — Луганській. Тут він жив до кінця своїх днів.
Мирно спочив отець Трифон у неділю 1/14 травня 1939 р. Деякі мізерні відомості про нього є у щоденниках архідиякона Авраамія: «Покійний наш настоятель Трифон також довго скитався, не маючи де голову прихилити, жив у пустелях гір Кавказу, але й звідти був вигнаний і переслідуваний. Кінець кінцем, після тривалого поневіряння, після уз осів у селі Сватова Лучка на парафії, де й завершив своє земне призначення, помер у старості на 74-му році від народження… Цей муж був простий, кроткий, смиренний і начитаний Словом Божим. Тяжкі становища та обставини не дозволили нікому з нас, духовних чад твоїх, бути присутніми і віддати останній синівський обов’язок тобі в скромній твоїй кончині. Чужі звершили і скінчили твоє останнє… Сира убога могила в тому ж селі прийняла твій охололий прах. Мир праху твоєму, любий отче! Нікого ми вже по тобі не оберемо, але як бджоли без матки скінчимо і ми дні свої…»
Того ж дня, коли ховали архімандрита Трифона, було закрито церкву села Сватова Лучка, і з неї скинули на землю залізні хрести. Один з них був поставлений на могилі настоятеля-сповідника, який помер у вигнанні. Завдяки цьому через 63 роки нова братія Святогірської обителі без особливих труднощів змогла відшукати серед інших похованих могилу архімандрита Трифона, що знаходилася в одному ряду з могилами його покійних духовних чад, багато з яких були таємно пострижені в чернецтво отцем Трифоном. Місце погребіння, як і святі мощі преподобносповідника, з благоговінням шануються православними християнами.
РОЗГРОМ СВЯТОГІРСЬКОГО МОНАСТИРЯ
Події 1917 р. і прихід нової радянської влади трагічно позначилися на подальшій долі Святогірського монастиря, розграбування якого почалося із січня 1918 р. Для братії обителі відібрання церковних цінностей місцевою владою, більшовицькі пограбування та вбивства були абсолютно несподіваною і приголомшливою подією. У смутні часи громадянської війни, коли монастир займала Біла Армія, Особлива слідча комісія склала Акт розслідування про злочини більшовиків, скоєних у цей час в Святогірській обителі. Можливо, що для настоятеля з братією недовге, але згубне перебування більшовицьких загонів здавалося вже чимось минулим, що ніколи не має повернутися, про що можна тільки згадувати як про страшні хвилини, але — долі Божі недовідомі. Архів зберіг донині документ, з якого нижче наводяться деякі виписки.
АКТ РОЗСЛІДУВАННЯ ПРО ЗЛОЧИНИ БІЛЬШОВИКІВ
«На початку січня Великокамишеваський земельний комітет Ізюмського повіту…, Богородичанський та Слов’янський комітети взяли на облік майно монастиря… та почали негайно ліквідувати його на свою користь. Таким чином, вивезено було весь запас хліба, а худобу розпродано… Ченці, які були робочою силою, зазнали примусового виселення, і з 600 осіб залишилося від 200 до 300… З лютого починаються численні обшуки, які щоразу супроводжувалися пограбуванням. 26 березня… під приводом відшукання зброї більшовики попрямували до печерних храмів, де поводилися блюзнірсько, входячи до храмів у шапках, курячи цигарки, перевертаючи престоли і лихословлячи… Священні предмети з лайкою втискалися в ящики, з дароносиці було викинуто Святі Дари і розтоптано тут же. До початку квітня відноситься звіряче вбивство ченця Іпатія, який вийшов за монастирські мури. Певно, його пограбували і зарубали шашками бродячі більшовицькі шайки… 1 грудня банда людей близько 100 увірвалася до монастиря і приступила до пограбування монастирського та братського майна. З монастирської скарбниці викрали 7000 карбованців. У ченців віднімали одяг, взуття, білизну, годинники та ін. і все награбоване повивозили на монастирських же 6 конях… Дні 2 і 3 січня 1919 р. були найважчими для Святогірського монастиря і водночас днями найбільш напруженого блюзнірства та знущання над православною релігією і насильства над священнослужителями та монахами обителі. 2 січня, близько 3 з половиною години дня, на 16 підводах приїхали до монастиря червоноармійці числом до 60 чоловік… З гиканням увірвалися вони через ворота готелю і, облаявши майданною лайкою завідувача готелем ченця, побили його прикладом і розсіялися по корпусах монастиря. Почався грабіж з найнеймовірнішими знущаннями…»
Документ цей було складено 17 липня 1919 р. у м. Катеринодарі.
Весною 1919 р. у монастирі розмістили колонію дітей з Петрограда, виховання яких відбувалося у відповідному комунізму дусі. Поступове витіснення чернечої громади завершилося у 1922 р. повною ліквідацією монастиря, замість якого було створено Будинок відпочинку для трудящих Донбасу. Частина братії, на чолі з настоятелем архімандритом Трифоном, була притягнута до суду Донецьким губревтрибуналом за звинуваченням у приховуванні церковних цінностей, речей та продуктів. Винесений вирок був на подив м’яким для того часу: всі засуджені ченці, крім одного ієродиякона Дисидерія, через літній вік отримали умовне покарання.
Рівно через місяць після відкриття суду, а саме 8 липня 1922 р., влада розпочала відкритий тиск на братію, вимагаючи негайно, у найкоротші терміни залишити обитель, замість якої вони збиралися влаштувати Будинок відпочинку. Проте ще принаймні до грудня при монастирі жило до 100 ченців.
Зі сльозами, як із рідною матір’ю, розлучалися братія зі святою обителлю, процвітанню та прикрашанню якої багато хто з них присвятив усе життя. «…Померла в болісній агонії і наша свята обитель. Але перш ніж померти, перенесла багато гірких болістей і мук… — писав у своєму щоденнику один з вигнаних святогірців архідиякон Авраамій. — Коли вже не залишалося коштів для нашого існування, тоді нам сказали: “Ідіть! Під чотири вітри, кому куди завгодно. Ось вам 3 дні терміну”. І ми, зібравши невигадливі пожитки, почепивши сумки, пішли… Це було 1922 р. місяця липня 8 дня. Сонце світило і гріло байдуже, як воно діє зараз — до і після, — а ми скитаємося в розсіянні, де і як хто може…»
У жовтні 1922 р. братія обителі, намагаючись зберегти від наруги бодай один з монастирських храмів, направили до Києва прохання про дозвіл відкрити парафіяльну церкву в ліквідованому Святогірському монастирі. Але і в цьому братії відмовили. На засіданні ВУЦВК, що відбулося 18 жовтня, головою Петровським було прийнято рішення «клопотання відхилити». А через три дні тим же ВУЦВКом монастир, в якому із серпня розташовувалися вже два дитячі будинки, остаточно передали Донецькому губсоцстраху для влаштування Будинку відпочинку.
З цього моменту монастир припинив своє існування. Колишні монастирські будівлі почав освоювати Будинок відпочинку.
Цей запис також доступний на: Russian
Ukrainian
Русский