Преподобносповідник ігумен Іоанн (Стрєльцов)
Одразу ж після закриття монастиря у 1922 р. відкрити будинок відпочинку радянській владі не вдалося. 1 грудня 1922 р. газета «Всеросійська кочегарка» зазначала: «21 жовтня 1922 р. ВУЦВКом (Всеукраїнським Центральним Виконавчим Комітетом) ухвалено передати колишній Святогірський монастир з усіма угіддями Донецькому губсоцстраху для Будинку відпочинку робітникам Донецького басейну. В теперішній час це рішення виконується: триває ремонт корпусів, яких у монастирі до 40. Один з них вже готовий (на триста осіб); решта буде готова до весни. Відкриття Будинку відпочинку має відбутися у грудні ц. р. Навесні 1923 р. кількість відпочивальників думають довести до 2000 осіб… При монастирі мешкає до 50 інвалідів, до 100 чол. ченців. Працездатних ченців вирішено виселити зовсім з монастиря, частину непрацездатних переселити в скит, частину — на хутір Тетянівку… А деяких як фахівців з тієї чи тієї частини господарства — поки що залишити».
Обіцяне у грудні відкриття будинку відпочинку, однак, не відбулося. Відомо, що працювати він почав лише у травні, причому перший набір відпочивальників склав усього 100 осіб.
Через кілька років нововідкритій радянській установі було надано статус І Всеукраїнського будинку відпочинку імені Артема. Кореспондент журналу «Всесвіт» за 1931 рік зазначав, що попереднього року в будинку відпочинку побувало 23700 відпочивальників.
У 1925 р. у лісових околицях колишнього монастиря почали влаштовувати окремі пансіонати для відпочинку робітників, піонерські табори, будинки для матері й дитини.
Настав тривалий період запустіння та осквернення святої обителі. Нові правителі не просто використовували монастирські будівлі та храми, але намагалися поглумитися над святинями і, як правило, на місці вівтарів влаштовували убиральні. Були збиті маківки з церков, понівечені розписи та краса архітектури. Соборний храм Успіння Божої Матері перебудували під кінотеатр: у лівому приділі був влаштований санвузол, у правому — гримерна, у центральному — сцена й оркестрова яма, у притворі — кімната сміху.
У церкві Покрову Божої Матері розмістили водолікарню з вуглекислими ваннами, солярієм, стат-душами, причому одна з ванн стояла у вівтарі на місці Престолу — найсвятішого місця в храмі.
Осквернення святого місця проявлялося навіть у перейменуванні. Аж надто більшовикам різало очі, коли вони бачили слова «святий», «обитель», «Святі Гори». Використовуючи їх у газетних і журнальних статтях, але не бажаючи визнавати їхнього буквального сенсу, безбожники неодмінно брали такі слова у лапки. «А як писати в документах?» — мабуть, ламали вони голови. Рішення, у дусі того часу, невдовзі було знайдено: Святі Гори назвали Червоними, або Горами Артема.
У 1927 р. на одній з гір, що називалася Єлеоном (на згадку про однойменну гору в Палестині), як символ перемоги революції та панування комунізму споруджено пам’ятник Артему. Двох’ярусний храм Преображення Господнього, який височів на сусідній горі і в якому після закриття монастиря спочатку розмістили електростанцію, на цей час вже було підірвано (з церковної цегли потім збудували деякі господарські приміщення біля кочегарки санаторію імені Артема).
Прийшли в запустіння і були варварськи зруйновані храми в Арсеніївському, Спасовому та Охтирському скитах. На базі останнього функціонував будинок відпочинку «Степовий», поряд розміщувався піонерський табір на 300 місць.
У стінах колишньої обителі влаштовано три музейні виставки: санітарно-гігієнічну, антирелігійну та краєзнавчу.
Крейдяні монастирські печери також відчули на собі руйнівну руку нової влади.
Печерні церкви було розграбовано, іконостаси розбито, ікони знищено, повсюди стояло запустіння.
У підземній церкві преподобних Антонія та Феодосія Печерських в цей час адміністрація будинку відпочинку влаштувала овочесховище, яке проіснувало до 1986 р., а у печерах крейдяної скелі діяв антирелігійний музей. Під час війни 1940-х рр. усі експонати музею зникли, як і його керівник, директор музею О. Г. Наталушко, репресований у роки сталінського терору.
Після закриття монастиря святогірська братія була вимушена жити в миру, займаючись різноманітними ремеслами, працюючи «за наймом». Дехто втік на Кавказ: за свідченням Високопреосвященнішого схиархієпископа Аліпія (Погребняка), який відвідав його у 1970-х рр., кисловодський старець Стефан (Ігнатенко) мав спілкування з тими святогірцями, котрі тривалий час проживали на Кавказі та у горах Абхазії. Частина ченців поселилася у прилеглих до Святогірського монастиря селах, дехто на чолі з ієромонахом Михаїлом (Галушко) залишилився жити біля Всіхсвятської кладбищенської церкви. Інші нелегально жили у сусідньому м. Слов’янську, причому деякі з них взяли на себе подвиг юродства, прикриваючись яким розповсюджували в народі пророцтва про падіння антихристової влади й відродження Святогірської обителі.
У другій половині 1930-х років сталінські репресії досягли величезного розмаху. Кривавий терор, апогей якого наступив у 1937–38 рр., охопив усі верстви радянського населення.
У ті роки були розстріляні зі святогірської братії ієромонах Мелхіседек (Соловйов), священномученик Паїсій (Москот), ієромонах Амвросій (Малінкін) та багато інших.
Імена багатьох святогірців, які жили після закриття монастиря у місті Слов’янську й прилеглих селах, відомі завдяки щоденниковим нотаткам святогірця архідиякона Авраамія, котрий після смерті кожного з них завжди писав короткий некролог, а також спогадам сучасників і духовних чад.
Ієромонах Афінодор (Вєдьорніков) народився у родині благочестивого землероба. У цій сім’ї шанували Бога, допомагали бідним, особливо любили вдовиць та багатодітних. Онук сестри отця Афінодора згадував, що коли в однієї вдовиці навесні вмер кінь, то його прадід, отець ієромонаха Афінодора, вночі відвів їй у стійло пару волів. А вранці, перелякана, вона пригнала їх назад. Дід хотів пожертвувати таємно, а вона із сусідами визначила, чиї були воли. Однак, зі сльозами радощів, вона все ж таки прийняла цей дарунок.
Після закриття Святогірського монастиря отець Трифон відпустив отця Афінодора з його двоюрідним братом, ієромонахом Мелхіседеком (Соловйовим), у рідне село. Тут вони служили Богу в місцевому храмі. Перед самим закриттям церкви отець Афінодор занедужав та невдовзі помер. Поховали його в церковній огорожі у повному священницькому облаченні зі срібним хрестом на грудях. Тої ж ночі могилу розкопали, певно, з метою пограбування. Місцевий священник повідомив про це кільком святогірцям. Зібравшись разом, вони відслужили на могилі спочилого панахиду й знову закопали труну.
Ієромонах Антоній (Пузіков) народився 1883 року в с. Іванівка Курської губернії у селянській родині. Після закінчення Рильського міського училища працюваав у приватних осіб: був і вагарем, і прикажчиком, і конторником. З 1920 по 1922 рр. подвизався у Святогірському монастирі. Після закриття обителі в 1922 р. оселився в м. Чугуєві, де працював у різних осіб та одночасно служив псаломщиком при церкві до 1930 р. У 1944 р. єпископом Никоном (Петіним) був висвячений у сан диякона та призначений на парафію с. Верхнє-Чугинка Станично-Луганского району. 13 червня 1949 р. владика Никон висвятив отця Олександра в сан священника й 30 червня того ж року призначив настоятелем тої ж парафії. Приблизно в цей час він був пострижений у чернецтво. Будучи настоятелем Петро-Павлівського храму с. Верхнє-Чугинка, отець Антоній ніс також послух духівника благочинницького округу. Користувався великою любов’ю та повагою кліра й численних духовних чад. Ієромонах Антоній був хранителем копії чудотворної Святогірської ікони Божої Матері. Незадовго до смерті його звільнили від послуху настоятеля і він став жити на спокої. Помер у 1968 р.
Ігумен Гедеон (Камишанський) народився у 1868 р. в с. Богородичне. Ще в молодості вступив до братії Святогірського монастиря, з часом був пострижений у чернецтво й висвячений в ієромонаха. У січні 1921 р. був з іншими братіями вигнаний зі Святогірської обителі та відправився на Кубань у станицю Білореченську, де таємно проживав у своєму будинку. 17 лютого 1921 р. співробітниками Особливого відділу ВЧК був арештований й засуджений на 5 років виправних робіт у кизлярських шахтах. Під час війни 1940-х рр. ієромонах Гедеон разом з архімандритом Михаїлом (Галушком) та деякими іншими святогірцями відродив молитовне чернече життя у ліквідованому Святогірському монастирі. Збереглися відомості про останні роки життя отця Гедеона: у 1950-ті рр. він служив у с. Маяки. Помер на початку 1960-х рр. Похований у м. Слов’янськ на словкурортському кладовищі.
Колишній насельник Святих Гір ігумен Іосиф був духівником Красногірського жіночого монастиря, сповідав і звершував постриги до самої глибокої старості. Отець Іосиф був досвідченим і розсудливим духівником, не позбавленим дара прозорливості. Монахиня Антоніна розповідала, що будь-яке замішання або духовне потьмарення, які всіює ворог-диявол, минали після сповіді у отця Іосифа. Монахині Анімаїсі батюшка благословив провідати маму, сказав, що її вона більше не побачить. Незабаром, справді, мама монахині Анімаїси померла. Перед смертю отець Іосиф довго хворів. Помер 2 лютого 1969 р. Похований у Красногірському монастирі м. Золотоноша.
Ієромонах Макарій після закриття монастиря провів близько 20 років у різних таборах. Повернувшись із заслання, жив у м. Рубіжне, таємно від влади звершував треби, служив. Помер у 1960-х рр. Тіло його протягом трьох тижнів залишалося непохованим, але перемагало закони природи та не піддавалося тлінню. Це диво супроводжувалося зміною кольору шкіри, що протягом доби іноді ставала білою, іноді рожевою, а іноді жовтою. На чутку про диво, яка поширилася в народі, приїхали співробітники КДБ. Вони своїми руками торкалися нетлінного тіла ієромонаха Макарія, розплющили йому очі й сфотографували для розпізнання. Цей знімок зберігся. Тривалий час могила отця Макарія була прихована і про неї знали тільки «тихонівці-катакомбники». Зараз місце його погребіння відоме.
Ієромонах Ананія (Березовський) народився у 1882 р. В молодості був пострижений в чернецтво і висвячений в ієромонаха.
Дивовижна лагідність й смирення були його відмінними рисами. У своїх листах отець Ананія писав: «Духовно бажаю Вам мати смиренномудрість. Шлях смирення низький, але до високої вітчизни — неба — веде. Смирення є разом з тим і вірний сторож усіх чеснот. І ніякі подвиги — ані бдіння, ані піст, ані молитва, ані усамітнення в пустелі нічого не варті без смирення».
Під час війни отець Ананія служив у с. Благовіщенка. На цій парафії стався знаменний випадок. Лінія фронту проходила через село. Під час відступу фашистів ієромонах Ананія та віруючі села зібралися у храмі, як у рятівному ковчезі, й усердно молилися Богові. Німці увійшли до церкви та пішли, нікого не чіпаючи, а всіх, хто перебував у цей час вдома, розстріляли.
Вигляд отця Ананії — тихий, кроткий, смиренний — нагадував оточуючим про древніх подвижників. Отець Ананія радив своїм чадам: «Коли прийде на душу бісівський смуток, то підбадьорся і кажи: “Марно трудишся наді мною, слабким, упалий архістратиг, я ж — раб Господа мого Іісуса Христа”».
31 березня 1963 р. Господь переселив його у вічні оселі, де нині радіє його кротка душа. Через двадцять років після його смерті при перепохованні тіло батюшки знайшли нетлінним.
Ієромонах Єпіфаній (Бутов) народився у 1875 р. в с. Карпівка. У Святогірській обителі прийняв чернечий постриг і був висвячений у сан ієромонаха. Коли обитель закрили, ієромонах Єпіфаній повернувся до Карпівки та служив у місцевій церкві з дияконом Іларіоном.
У жовтні 1929 р. отця Єпіфанія разом з отцем Іларіоном заарештували. Парафіяни карпівської церкви склали заяву до ізюмської прокуратури щодо звільнення отця Єпіфанія. Документ підписали 126 людей. Однак ні отця Єпіфанія, ні отця Іларіона влада не звільнила.
Говорячи про умови утримання, диякон Іларіон писав своїй дружині з ув’язнення: «Якби ти знала, що тут за життя! Це чисте пекло! Спершу я не міг жити, з глузду їхав, плакав невтішно за те, що втратив царство і потрапив у пекло непроглядне, де сморід, лайка і крик нестихаючий. Я думав: не дай, Господи, потрапити в справжнє пекло…»
У 1930 р. отця Єпіфанія засудили до 6 років висилки у північні концтабори.
Після відбуття терміну батюшка повернувся до Карпівки, але мешкав нелегально, бо райвідділ ГПУ відмовив йому в реєстрації. Вів мандрівний спосіб життя, звершував треби у приватних будинках, проводив таємні богослужіння, зустрічався з ченцями. Загинув на каторзі.
Село Богородичне мальовничо розташувалося в улоговині, між крейдяних гір, неподалік Святогірського монастиря, угору від нього Дінцем.
Місцевість Богородичного багата на археологічні пам’ятки. На околицях села дослідники виявили сліди давніх поселень різних епох та культур.
Через нинішнє с. Богородичне у XVI–XVII ст. проходив посольський шлях з Цареборисова з переправою через Сіверський Донець. Це була єдина переправа у цих краях, і австрійський посол у Москві барон С. Герберштейн називав її «Великим Перевозом».
За письмовим дозволом графа Петра Матвійовича Апраксіна, у 1713 р. Святогірський монастир у межах своїх земельних володінь влаштовує біля нової переправи своє поселення. Народний переказ до наших днів зберіг розповідь про те, що ікона Божої Матері «Усіх скорботних Радість» була чудово знайдена на початку XVIII століття на поверхні води в одному із сільських колодязів. З цього часу виникле тут селище, що належало Святогірському монастирю, стало іменуватися Богородичне.
З відродженням монастиря у 1844 р. богородичани стали потребувати нового парафіяльного храму. 1847 року коштом О. М. Потьомкіна у с. Богородичне було збудовано кам’яну церкву на честь образу Божої Матері «Усіх скорботних Радість». Три покоління роду Федорових прослужили у Богородичному храмі від самого його заснування й до закриття. Першим відомим священиком був отець Іван Іванович Федорів. Потім деякий час служив ієрей Мелетій Бєляєв.
Син ієрея Івана Федорова Василій теж пішов духовним шляхом батька. Після понад 40 років служіння на різних парафіях Харківської єпархії у 1903 р. ієрей Василій отримав призначення на місце свого батька у рідне село, де, однак, прослужив недовго, лише два роки, і передав це місце своєму синові — ієрею Іоанну. Отець Василій мав п’ятьох синів: Івана, Павла, Костянтина, Митрофана та Василія. Молодший син отця Василія Василій також закінчив духовну семінарію, прослухав курси вчителів та отримав призначення до земської школи с. Богородичне, в якому пропрацював 15 років. У 1914 р. був мобілізований до діючої армії та потрапив на фронт. Як пізніше згадував отець Василій, завжди при ньому був невеликий образ Богоматері, і він був упевнений, що тільки Вона визволяла його з усіх військових напастей і бід, яких було чимало.
У 1922 р. закрили Святогірську обитель, а потім і церкву у Богородичному. Однак знаменно, що, незважаючи на безбожні часи, село Богородичне зберігало свою назву, свідчивши цим про особливе заступництво Божої Матері.
Невдовзі отця Василія заарештували. Справа вже мала закритися звичним розстрільним вироком, як раптом на допомогу прийшов один з парафіян Богородичного храму, який мав зв’язки в Управлінні. Отця Василія звільнили, але церкву залишили зачиненою.
Як свідчать місцеві жителі, храм після закриття якийсь час використовувався для зберігання зерна. У 1938-39 рр. його розібрали майже до фундаменту, а в церковному будинку, що знаходився поруч, влаштували місцевий клуб. Войовничі атеїсти почали будувати з церковної цегли новий клуб, але завершити будівництво не встигли, бо почалася війна. Вона зруйнувала все те, що не встигли розібрати безбожники. Також розривами бомб і снарядів було майже повністю знищено старе сільське кладовище, що було біля храму. Збереглося лише джерело, в якому колись чудесно знайшли ікону Божої Матері «Усіх скорботних Радість». Це джерело з кришталево чистою водою, незважаючи на десятиліття панування безбожної ідеології, продовжувало користуватися в народі особливим шануванням. Хоча багато хто вже й не пам’ятав пов’язаного з ним переказу про чудо обрітення тут ікони, але воду мали за краще брати саме з нього і називали її святою. Місцеві жителі свідчать, що під час війни до джерела часто приїжджали з польових шпиталів підводи за водою для поранених солдатів. Цією водою обмивали рани, і вони швидко загоювалися.
У 1943 р., при звільненні Святих Гір, майже все місцеве населення німці вигнали з будинків та погнали на Дніпропетровщину, у село Юріївка. Разом із селянами пішов і отець Василій. Повернувся до Богородичного із сестрою дружини Євдокією він лише наприкінці життя. Помер батюшка 25 жовтня 1958 року і похований у найдальшому куточку сільського кладовища.
У післявоєнні роки безбожники дібралися й до святого джерела. За словами одних старожилів, його знищили під час розмінування території, за словами інших — під час будівництва дороги.
У червні 1942 р. Святі Гори окупували війська фашистської Німеччини. На завойованих територіях Радянського Союзу німецьке командування прагнуло проводити політику «виправлення» діяльності більшовицької влади, яка протягом всіх років, що передували війні, цілеспрямовано знищувала православне духовенство, руйнувала храми та монастирі Православної Церкви. Намагаючись завоювати симпатії місцевого населення, німецьке керівництво не перешкоджало віруючим відроджувати храми та відновлювати духовне життя у розорених обителях.
1/14 липня 1942 р. під головуванням благочинного Слов’янського округу протоієрея Костянтина Ружицького у Троїцькому соборі м. Слов’янська відбулося засідання ченців, на якому було вирішено відкрити Святогірську обитель на правах парафії. Для розпочинання богослужіння були обрані два ієромонахи: отець Калліст і отець Мелітон, — та два архідиякони: отець Іриней і отець Авраамій. Заступником настоятеля заочно призначили отця Михаїла (Галушка).
4/17 липня 1942 р. прибулий у Святі Гори архідиякон Авраамій так описував побачене: «Переступивши поріг матері святої обителі, ми знайшли її в повному безладі; оскільки останній час тривожно й поспішно господарював та евакуювався Будинок відпочинку, а потім Червона Радянська Армія, і, нарешті, німецьке перебування військових частин, які пішли лише за день до нашого приходу. Ми здивувалися, бо всі корпуси та храми були відчинені… [Всюди] панувала мертва тиша, всюди [лежали] розкидані столи, стільці, койки та військове приладдя обох сторін: снаряди та патрони, все валялося під ногами. Насамперед ми відвідали Божі храми, які зберегли лише зовнішній свій вигляд (хоч і не цілком), у деяких місцях вони були контужені снарядами Червоної Армії. У кожному храмі ми співали храмовий тропар. Голоси наші дрижали, почуття радості і суму давили нашу свідомість, і ми насилу, крізь сльози, вславили Бога хвалебною піснею».
Надзвичайно тяжким і бідним було життя в обителі нечисленної братії: по хліб, що видавався за картками у кількості 300 гр. на людину, щодня доводилося ходити до міста Слов’янськ, що за 20 кілометрів від монастиря; гроші, що знецінилися, майже ніхто із зубожілих парафіян не жертвував; не було навіть елементарних речей, які б дозволили хоч якесь стерпне існування. Після огляду храмів було вирішено служити в Трапезній церкві. Через три дні ченці, які прибули в обитель, почали здійснювати щоденні — ранкові та вечірні — богослужіння. Церковний народ, дізнавшись про відкриття храму, потягнувся до монастиря. І хоча в храмі не було ані іконостасу, ані жертовника, ані святого Престолу і братія, згідно зі спогадами отця Авраамія, служила «на простому столі», на перше велике свято — Преображення Господнє, яке звершувалося 6/19 серпня 1942 р., — молільників у Трапезній церкві, місцевих і таких, що прийшли з далеких сіл, зібралося безліч. Священноіноки, відслуживши літургію, освятили принесені народом плоди.
І хоча віруючі місцеві жителі намагалися допомогти братії, проте відновлювати життя в обителі з кожним днем ставало дедалі важче. «У храмах і корпусах, — записав 12/25 вересня 1942 р. у своєму щоденнику отець Авраамій, — де все розкрито, зламано, розбито, вдень і вночі господарює злодійська рука. Жителі прилеглих сіл довершують розруху до кінця, уносячи все: меблі, підлогу, двері, вікна — все, що тільки можна підняти».
2/15 жовтня 1942 р. в обитель з міста Харкова прибув отець Михаїл (Галушко).
На цей час монастирська братія складалася вже із семи осіб: архімандрита Михаїла (Галушка), ієромонаха Гедеона, архідиякона Іринея, ієродияконів Даміана та Авраамія, послушників Феодосія та Георгія.
Усі без винятку святогірські іноки несли послухи в обителі: відправляли богослужіння, трудилися на кухні, продовжували ремонтувати Трапезний храм, звершували за межами монастиря треби. У середині січня 1943 р. у монастирі стараннями братії було влаштовано хлібопекарню.
Березень 1943 р. виявився останнім місяцем життя братії у Святогірській обителі. До Святих Гір все ближче й ближче підходила лінія фронту. Зіткнення фашистських і радянських військ, які визволяли рідну Вітчизну, унеможливили перебування ченців у монастирі. Під час жорстоких обстрілів, які велися по обителі з усіх боків, братія монастиря спускалася на нижній поверх Трапезної церкви і по кілька днів поспіль, безвихідно, пережидала там вогненний смерч бомб і снарядів, що рвалися повсюди. У такі часи, щоб не занепадати духом, архімандрит Михаїл (Галушко) благословляв свою братію звершувати спільне молитовне правило і навіть проводити в денні години (щоб не привертати уваги військових вогнем свічки) Божественну літургію, за якою всі ченці, палко молячись Богові за захисників рідної землі, живих і полеглих, за «владу і воїнство», сповідалися і причащалися.
На кінець березня 1943 р. святогірським братіям наказано було залишити святу обитель.
Із 17 липня по 6 вересня 1943 р. 79-та гвардійська Червонопрапорна стрілецька дивізія, що входила до військ Південно-Західного фронту, героїчно билася з німецькими загарбниками за звільнення нашого краю. Жертви, принесені у боротьбі з фашистськими окупантами за «плацдарм на Сіверському Дінці», до якого належить і місто Святогірськ, склали вбитими 1419 осіб, пораненими — 5200 осіб. Серед них — відважний, талановитий командир 79-ї дивізії генерал-майор Микола Пилипович Батюк.
«Це заповідь Моя: щоб ви любили один одного… Нема більшої від тієї любові, як хто душу свою покладе за друзів своїх» (Ін. 15, 12–13).
Після закінчення війни єпископ Донецький і Ворошиловградський Никон (Петін) не раз відвідував зруйновану Святогірську обитель. Отець Авраамій заніс у свій щоденник його приїзди в 1946 і 1947 роках.
«1946 р. Травня 27. У день свята Святої Трійці, у день нашого престольного свята міського собору м. Слов’янська два дні служив наш єпископ, Преосвященніший Никон. Ці два дні храм переповнений був молільниками; сонце пекло нещадно, піт, задуха, виснаження давалися взнаки. Але торжество не втрачало своєї гідності: хор гримів, слово промови Преосвященного лилося рікою. Служби завершувалися, щоразу забираючи із собою не менше 4 чи 5 годин часу. Все починалося і скінчалося в належному порядку — нестач не було, ієреїв Божих і дияконів, які співслужили владиці, було безлічі.
На другий день, о 3-й годині дня, [Владика Никон], закінчивши святкову з духовенством трапезу, прямо з-за столу легковою машиною поїхав до колишньої Святогірської обителі і там, оглянувши руїни й залишки вцілілого, пройшов печери і був на скелі, а о 7-й годині вечора вже служив у соборі вечірню і прощався з міськими парафіянами, яких він приймав з різними їхніми питаннями до 4-ї години ранку, без відпочинку та сну, а потім, благословивши всіх, сів у свою машину і поїхав.
1947 р. Серпня 8. Цього числа у середу ввечері прибув на своїх двох легкових машинах зі своїм штатом Владика Преосвященніший Никон. Та з двома супутницями: зі своєю сестрою і Патріаршою сестрою. Про це напередодні того дня він телеграфував у наше богоспасаєме місто Слов’янськ настоятелю собору отцю Олександру Щепинському. У середу ввечері відслужив урочисто соборно вечірню, а після її закінчення, у присутності всіх молільників, звершив постриг, посвятив у чернецтво деяку дівицю (послушницю) Наталію, яка керувала любительським хором лівого криласу собору нашого. Сьогодні в четвер, о 7-й годині ранку, зі своїми гостями – сестрами відвідав руїни Святогірської пустині й об одинадцятій годині дня повернувся до собору і, пообідавши, залишив наше місто. Мета поїздки його — не що інше, як проводити знатну даму, сестру Патріаршу, і свою, і водночас показати колишню Святогірську пустинь та що-небудь подумати про неї…»
У післявоєнні роки цивільна влада відновила монастирські будівлі, частково зробила ремонт храмів і в травні 1955 р. на території обителі відкрила санаторій для лікування легеневих захворювань (з 1957 р. — для лікування серцево-судинних захворювань і функціональних розладів нервової системи). Санаторій, зберігаючи дане йому в післяреволюційні роки ім’я Артема, продовжував безбожну політику тих років, по-радянськи використовуючи монастирські споруди: в Успенському соборі розміщувався Палац культури з кінотеатром, у Покровській церкві було влаштовано бібліотеку, лікувальні та спортивні зали. Частина монастирських будівель, печери, Миколаївська церква, Андріївська каплиця перебували в аварійному стані, руйнувалися часом і туристами, доки не увійшли до відання утвореного 1979 року місцевого історико-архітектурного заповідника. Честі його співробітників, передані пам’ятки не залишилися в запустінні, але були частково реставровані і використовувалися як об’єкти для відвідування.
Час для Церкви був важкий: країною правили Й. В. Сталін і потім М. С. Хрущов, «стійкий ленінець», який відкрито ненавидів Церкву і похвалявся, що у 1980 році покаже по телебаченню «останнього попа». Храми та монастирі, що залишилися, як і раніше, закривали масовим порядком, а багато з них підривали й зрівнювали із землею.
Здавалося, про відновлення Святогірської обителі не могло бути й мови, але старці святогірські, які пережили вигнання, гоніння, заслання та каторгу, пророчо вказували на прийдешній вихід Церкви з полону й темряви і на майбутнє відновлення древньої обителі Святогірської.
«Буде, буде, буде ще монастир на Святих Горах!» — казав схиархімандрит Михаїл (Галушко), який після другого закриття монастиря у 1943 році й до кінця своїх днів жив на спокої у місті Харкові.
Про майбутнє відродження Святих Гір говорив старець ієромонах Дорофей, який служив у парафіяльному храмі села Банне (нині м. Святогірськ).
Однодушно з ним, як пригадує багато його духовних чад, прозрівав майбутнє Святогірського монастиря й останній його настоятель преподобний ігумен Іоанн (Стрєльцов).
ПРЕПОДОБНОСПОВІДНИК ІГУМЕН ІОАНН (СТРЄЛЬЦОВ)
Преподобний ігумен Іоанн (Стрєльцов), залишившись сиротою, змалку навчався послуху в Святогірській пустині у числі братії. З 1926 р. отець Іоанн — наступник отця Трифона і отця Михаїла у справі керівництва братією, що залишилася.
Тим, хто йде шляхом правди, неможливо не зустріти скорботи: у 1931 р. отець Іоанн був вперше заарештований. Так для нього почався шлях багатьох преподобномучеників того часу, які скорботами і тіснотами сподобилися стати причасниками страждань Христових.
Через три місяці отця Іоанна відпустили, а потім майже одразу заарештували вдруге, знову на три місяці.
8 жовтня 1937 р. батюшку було заарештовано втретє. Десятирічний термін отець Іоанн відбував у Каргопольському виправно-трудовому таборі НКВС. У квітні 1943 р. був достроково звільнений. До 1949 р. служив настоятелем Успенської церкви с. Крюково Володимирської області. До часу настоятельства отця Іоанна в Крюково відносяться перші свідчення про його чудотворення. 18 червня 1949 р. отець Іоанн був знову заарештований і перебував у засланні до 1956 р.
Після виходу з табору отець Іоанн повернувся на Донбас. Близько 1962 р. отримав парафію в с. Покровському, де служив до своєї смерті. У Покровському ще більше прославив Господь Свого угодника багатьма чудесами, ще більше людей знайшли тут у батюшці того, хто надає скору поміч, утішителя і молитовника. За подвижницьке та благочестиве життя Господь не залишив Свого трудівника, в якому проявилися дивні благодатні дари: пророцтва, прозріння, зцілення і молитви.
Нерозривно пов’язана доля Святогірської обителі з ім’ям спочилого старця, деякі пророцтва якого стосуються подій наших днів, подій, що звершилися на наших очах.
Ось спогади про ігумена Іоанна схиархієпископа Аліпія (Погребняка): «У мене друг був з Красного Лиману, Вітя, з яким одного разу приїхали ми в с. Банне до отця Дорофея. Служив він у невеликому молитовному будиночку на околиці села. Того разу в гостях у отця Дорофея був отець Іоанн. Зі сльозами почали ми розповідати наші скорботи: як нас вчителі на Великдень забрали і до церкви не пустили; як з нас у школі глузують; що нам до місцевої церкви ходити не можна, бо сказали, що закриють її, якщо побачать у ній дітей. Отець Іоанн обійняв мене і пророчо сказав: “Дитятко, та ще прийде час, святогірські дзвони задзвонять, а ти Святі Гори будеш відкривати!” Потім я, вже будучи ієродияконом Троїце-Сергієвої Лаври, був на послуху доглядача Патріаршої резиденції. Якось, в один з приїздів Патріарха, раптом мені дзвінок з вівтаря Трапезної церкви: повідомляють, що якийсь старець із Донбасу хоче мене бачити. Я приходжу і бачу — отець Іоанн. Це була моя остання зустріч із ним. Він уже старий тоді був, весь тремтячий, з паличками в обох руках. Побачив мене і, трохи юродствуючи, каже: “Де ж ти ходиш? Я ось був у Кремлі на прийомі у Сталіна, домігся відкриття Святогірської пустині. Але я ж старий, не доживу, а ти будеш відкривати Святі Гори!”
Думалося спочатку: старець утішає, але настав час, і мені довелося, будучи Донецьким єпископом, у 1992 році першим підписувати документи про передачу відновленому монастирю Успенського собору і кількох корпусів. Незвичайне хвилювання відчував я в той момент, спогади про давні пророчі слова отця Іоанна заповнили мої думки, і мені довелося перечекати кілька миттєвостей, перш ніж поставити на документах свій підпис».
Збулися пророчі слова о. Іоанна, які він казав своїм духовним чадам у 1960-ті роки: «Не сумуйте, ще Святі Гори відкриються, обитель процвіте і прославиться, а дзвони будуть такі, що до Красного Лиману буде чуть».
У день своєї смерті, про яку він передрік заздалегідь, 11/24 вересня 1970 р. отець Іоанн, незважаючи на хворобу, зміг підвестися і відслужити ще Божественну літургію, за якою причастився Святих Тайн. Сповнилося також і пророцтво старця про місце його упокоєння. Багато свідків повідомляють — отець Іоанн казав, що хоча його і поховають у селі Покровському, але мощами своїми він буде спочивати у Святих Горах: «Хоч ви мене і поховаєте в Покровському, але все одно я мощами в Святих Горах лежати буду. Мене перенесуть, ви приїдете і будемо там разом Богу молитися».
Великої благодаті Божої, яка була в спочилому, не применшало в ньому і після смерті, продовжуючи точитися чудесно на тих, хто приходить до мощей святого. Пам’ять про святогірського ігумена Іоанна, його труди, молитву і подвиги досі жива в народі, передається від старого покоління молодому, спонукаючи тих, хто чує про цього великого угодника Божого, звертатися з вірою по його допомогу і заступництво.
Ігумен Калліст. Із щоденника архідиякона Авраамія: «3 лютого 1947 р. У м’ясопусну неділю цього числа за старим стилем, об 11 годині дня, на приватній квартирі без болю, тихо-мирно помер Святогірської пустині братський духівник ігумен отець Калліст. Звичним порядком він готувався в цей недільний день до служіння Божественної Літургії у Солончацькому парафіяльному храмі (бо настоятель цієї церкви, отець Прокопій, давно перебуває в хворобливому стані, тому отець Калліст за послух обслуговував цей храм). Але вранці цього дня відчув незвичайну якусь слабкість, причастився запасними Святими Дарами і, не маючи сил більше сам молитися, просив присутніх прочитати йому акафіст Божій Матері. Сам, стоячи на колінах і непомітно схилив голову на узголів’я свого ліжка, і в той час молитви завершив свою земну юдоль. Цей муж відповідав чеснотам свого звання. Після ліквідації Святогірського монастиря в 1922 році усі насельники розсіялися хто куди. Отець Калліст за благословенням благочиння багато обійшов парафій і, кінець кінцем, свій залишив пост на дев’ятому десятку свого життя у богоспасаємому граді Слов’янську на міському кладовищі. Складають отці і братія наші свої кістки, і багато вже тут спочивають: ігумени, архімандрити, ченці, архідиякони і послушники».
Ієромонах Дисидерій (Загнойко). Із щоденника архідиякона Авраамія: «25 лютого 1957 р. Цього числа у неділю першого тижня св. посту завершив своє існування на землі, віддав смерті борг іже в розсіянні отець наш ієромонах Дисидерій. Цей муж дожив до глибокої старості, був кротким, послушним, добрим та смиреннм. Терпеливо пережив зовсім даремно тюремне ув’язнення один рік. І отримавши прихисток у селі Новоселівка в добрих людей — там, на їхньому погості, зросла свіжа могилка, у котрій покоїться тепер наш отець Дисидерій…»
Ієромонах Дорофей (в миру Діонісій Іванович) народився у 1888 р. З дитинства жив у Святогірському монастирі. У сан ієромонаха його висвятили вже у післяреволюційні роки.
Під час розгону й убивства братії в 1920-ті рр. дивом залишився живим: він стояв уже в черзі на замерзлій річці біля ополонки, де братію рубали сокирою по голові та кидали під кригу, коли приїхали якісь армійські начальники і, щоб не псувати собі настрою виглядом крові, припинили вбивство. Після закриття обителі отець Дорофей був засланий у ВТТ.
Після повернення на батьківщину працював у с. Рубці сторожем у колгоспному саду. Врожаї при ньому були найбагатші: розповідають, що вночі, аби ніхто не бачив, він робив біля кожного дерева по три поклони.
Слабкий і хворобливий, у старості отець Дорофей перебував за штатом, на спокої, жив у с. Банне в будинку благочестивої жінки, яка дала йому прихисток. Очевидці згадують, що келія його була дуже скромною, чернечою. Своєї парафії не мав, але співслужив іншим священикам на різних парафіях Донецької єпархії: у Красному Лимані, у с. Банне. Якщо готувався звершити Божественну літургію, то дуже рано, близько 3-ї години ранку, починав виймати частички, поминати за здоров’я та за упокій всіх своїх рідних і близьких, усіх тих, хто просив його молитов. Звершитель Іісусової молитви, його улюбленою книгою було «Добротолюбіє». Знав, де сховано монастирську ризницю.
Отця Дорофея вбили бандити на свято святителя Миколая Чудотворця 19 грудня 1972 р. Його вдарили важким предметом по голові, а будиночок спалили. Похований на кладовищі м. Святогірська.
Цей запис також доступний на: Russian
Ukrainian
Русский