Заснування монастиря

Зародження християнства на території південної околиці Слобожанщини

Літописні оповіді й археологічні дослідження

ЗАРОДЖЕННЯ ХРИСТИЯНСТВА НА ТЕРИТОРІЇ ПІВДЕННОЇ ОКОЛИЦІ СЛОБОЖАНЩИНИ

Сучасні археологічні розкопки, що проводилися у Подонні та Подінців’ї, підтверджують, що нижня частина Дону, яка перебувала під впливом сусідньої з нею Візантії, була просвічена християнством вже у VIII – першій половині IX ст.

На багатьох городищах, розташованих як неподалік від Святих Гір, так і за течією Дону й Сіверського Дінця, були знайдені предмети побуту VIII–IX ст., що свідчать про торгові та культурні зв’язки населення з Кримом, Таманню, Кавказом і Поволжям. Усе це дає підстави говорити про культурний, а отже, християнський вплив цих центрів на загальний уклад та характер життя слов’янських поселень тутешнього регіону.

Осередками поширення християнства на півдні стали грецькі колонії. Завдяки християнам-грекам Православ’я поширилося у Давній Сарматії. Засновані в Сарматії єпархії перебували в церковній області Зіхія, що простягалася від гирла Дону до Кавказу. Архієреї давньосарматських єпархій неодноразово згадуються в діяннях Царгородських (Константинопольських) Соборів: у 519 р. єпископ Фанагорський Іоанн, у 526 р. єпископ Зіхійський Даміан, а Тмутараканська єпархія, що в Уставі Лева Мудрого титулується вже як архієпископія, була найближчою до території Святих Гір.

Наявні на сьогодні дані археології доповнюються Житіями святих й давньоруськими літописами. У Житії святителя Миколая Чудотворця є свідчення про благочестя християн, які жили у грецьких поселеннях біля гирлу ріки Танаїс (Дон) та які незабаром після кончини угодника Божого святителя Миколая захотіли плисти до Мир Лікійських, щоб вклонитися його мощам.

У VIII ст. у Візантії в Константинопольській Церкві спалахнула іконоборча єресь. Через гоніння від єретиків-іконоборців багато православних утікали на околиці імперії, ховаючись від мучителів. Тоді обезлюдніли усі візантійські монастирі, і ченці тікали в різні країни: у Південну Італію, Дунайську Готію, у Крим та на Кавказ. Коли гоніння посилилося, православні іконошанувальники мандрували по річці Дон та її притоці Сіверському Дінцю далі на північ: у Хозарію, причорноморські степи. У тих місцях, де зупинялися для проживання, ченці викопували численні печери, частина з яких зберігається донині.

У Воронезькій області на берегах річки Дону можна зустріти не тільки багато поодиноких печер, а й навіть цілі печерні обителі, як-от Шатрищегірський, Білогірський, Дивногірський та інші монастирі. У Донецькій й Харківській областях — Святогірський монастир, Ізюмські печери, печери в сс. Сватове, Гороховатка, Серебрянка та багато інших відлюдницьких печер, розташованих на берегах річки Сіверського Дінця.

«Протягом VIII ст. у Хозарського каганату, — писав укладач “Слов’янської енциклопедії” В. В. Богуславський, — зберігалися міцні відносини з Візантією, що сприяло розповсюдженню християнства. Йому було дозволено створити на території Хозарського каганату митрополію, в яку входило 7 єпархій».

Підтвердження такого напрямку подальшого переселення православних ченців міститься у замітці Місяцеслову імператора Василія (X ст.). У цьому документі повідомляється про те, що в епоху іконоборства серед інших християн і відлюдників був позбавлений ніздрів та засланий до Херсона дехто затворник Сосфенський (невідомий на ім’я). Там його хотіли умертвити, але він пішов до Хозарії (тобто з Криму на північ), де й був єпископом.

Житіє преподобного Феодора Студита оповідає нам, що у 796 г. «Херсонеські й Босфорські пресвітери та ченці, почувши про твердість святого Феодора й ченців, які перебували з ним, та про їхні страждання, вельми через це журилися і, наслідуючи їх, стали також говорити про беззаконня царя (Костянтина VI) й його протиборство Церкві, чому багато хто з них зазнав вигнання».

Цінні свідчення про розповсюдження у Хозарії християнської віри містить Житіє святих рівноапостольних Кирила та Мефодія, просвітителів Словенських, яке повідомляє нам, що близько 860 р. християни, які жили серед підданих хозарського хана, будучи самі не в силах посоромити магометанських та іудейських проповідників, котрих стало вельми багато, з ревності до християнської віри упросили свого кагана з вельможами послати за грецькими мудрецями. Як більш точне каже древнє Житіє святого Мефодія, архієпископа Моравського, «бяху тамо жидове, крестьянскую веру вельми хуляще». Хозарських послів милостиво прийняв грецький імператор Михаїл, який на їхнє прохання послав для цієї відповідальної справи знаменитого своєю вченістю святого Костянтина Філософа з братом святим Мефодієм. У Хозарії святий Костянтин мав багато диспутів з магометанськими, хозарськими й іудейськими проповідниками, що відбувалися в присутності самого князя та вельмож. З Божою допомогою усі, хто спротивлявся святим рівноапостольним братам, були посоромлені, а багатьох силою свого слова святі відвернули від омани й утвердили у святій православній вірі, так що навіть сам князь з боярами увірували у Христа та прийняли святе хрещення.

ЛІТОПИСНІ ОПОВІДІ Й АРХЕОЛОГІЧНІ ДОСЛІДЖЕННЯ

Давньоруські літописи свідчать про існування християнських поселень у Подінців’ї у XI–XII ст. Іпатіївський літопис оповідає, що в 1111 р. Великий князь Володимир Мономах організував похід на половців «к Донови». «Пройшовши багато річок», князь Володимир Мономах на 6-й седмиці Великого посту привів свої війська до першого сармато-аланського міста на Залозному шляху — Шарукані, яке знаходилося у половецькій землі. Ось як Іпатіївський літопис оповідає про цей похід: «І князь Володимир, їдучи перед військом, наказав попам своїм співати тропарі і кондаки Хреста Чесного і канон святої Богородиці. І поїхали до міста, коли настав вечір, бо ще в неділю вийшли [жителі] з міста і поклонилися князям руським, і принесли риби та вина». Жителі Шарукані, незважаючи на половецьке підданство, були християнами. Це видно не тільки з того, що вони не чинили прибулим жодного опору, а й з того, що для урочистої зустрічі руських князів шаруканці винесли традиційні великопісні страви, дозволені уставом Православної Церкви тільки у дні великих свят. Воістину, для тих, хто жив серед язичників-половців, зустріти у своєму рідному місті руську дружину, що складалася з одновірців-християн, було великою подією. Питання про місцезнаходження літописного міста Шурукань дослідники досі вважають спірним. Однак безсумнівним є те, що воно знаходилося недалеко від Святих Гір. 

На існування в цей час (XII ст.) на території, що примикає до Святих Гір, поселень, частина жителів яких сповідувала православну християнську віру, вказує і сучасна археологія.

Так, під час недавніх розкопок біля с. Озерне (Іллічівка) Краснолиманського району на городищі «Зливки» було знайдено стародавній цвинтар, на якому виявлено поховання ХІ–ХІІІ ст., звершені за християнським обрядом: останки покійних у трунах були із хрестоподібно складеними на грудях руками. Крім того, дослідники знайшли залишки тканини з аплікаціями у вигляді хрестів.

Наприкінці XIX ст. по всій території Слобожанської України археологія відкрила найдавніші (X–XII ст.) сліди християнства, витоки якого дослідники знаходять у Візантії. «Якщо не можна сказати, що тут були міста з монументальними християнськими пам’ятками, — писав протоієрей Петро (Фомін), — зате видається безсумнівним існування тут населення, яке сповідувало християнство й обставляло своє побутове життя християнськими символами».

Ще донедавна вважалося, що після навали Батия більша частина степів Північного Причорномор’я обезлюдніла та тривалий час залишалася незаселеною, чому й стала іменуватися «Диким Полем». Однак по відношенню до регіону, що оточує Святі Гори, у період XII – кінця XIV ст. цей термін не підходить.

Як свідчать матеріали сучасних археологічних досліджень, у районі Святих Гір у XIII–XIV ст. існувала низка дрібних і кілька великих поселень, які посідали важливе місце в торговельному та ремісничому житті населення Північного Приазов’я.

На городищі («Царино» біля с. Маяки за 15 км від Святогірської Лаври) одного з таких поселень археологи виявили могильник XIII-XIV ст., що містив зокрема й християнські поховання. Тут було знайдено і деякі предмети, що належали християнському населенню: шиферна іконка із зображенням святителя Миколая та 7-ми сплячих отроків Ефеських (бл. XIV ст.), мідний позолочений медальйон із зображенням святителя Миколая, виконаний у техніці перегородчастої емалі (XIII-XIV ст.), та інші. Останній, на думку автора знахідки, міг належати вищим верствам духовенства.

Сказати однозначно, про що свідчать християнські знахідки — чи є вони сумним свідченням про полонених руських людей, чи, навпаки, свідченням про безперервне життя місцевого православно-християнського населення, — на підставі поки що мізерних даних археології важко сказати. Однак явна присутність знайдених християнських релігійних символів XIII–XIV ст. змушує вважати: життєдіяльність християнських поселень не припинилася на землях, прилеглих до Святих Гір, і після монголо-татарського розорення.

Історичні літературні пам’ятки, що збереглися, та порівняльний аналіз архітектури й традицій різних печерних монастирів дають змогу відносити виникнення обителі до VIII–IX ст., а її засновниками вважати візантійських ченців-іконошанувальників з християнського Сходу.

Цей запис також доступний на: Russian