5 грудня 2005 року у Свято-Успенському соборі Свято-Успенської Святогірської Лаври відбулася Божественна літургія, яку очолив Блаженніший митрополит Київський та всієї України Володимир у співслужінні Високопреосвященніших митрополита Дніпропетровського і Павлоградського Іринея, митрополита Донецького та Маріупольського Іларіона, архієпископа Вишгородського Павла, Преосвященніших єпископа Аліпія, єпископа Криворізького та Нікопольського Єфрема, єпископа Чернігівського і Ніжинського Амвросія та єпископа Васильківського Луки. За Божественною літургією над намісником Свято-Успенської Святогірської Лаври, архімандритом Арсенієм була звершена архієрейська хіротонія. Після Божественної літургії відбулося вручення єпископу Арсенію архієрейського жезла.
Слово на вручення жезла єпископу Святогірському Арсенію (Яковенко)
Слово архімандрита Арсенія (Яковенко), виголошене 4 грудня 2005 року у Свято-Успенському соборі Свято-Успенської Святогірської Лаври за вечірнім богослужінням при нареченні во єпископа Святогірського
Ваше Блаженство!
Ваші Преосвященства, всечесні архіпастирі Церкви Христової!
Сьогодні із трепетом та хвилюванням я предстою перед вами напередодні дня моєї п’ятидесятниці, очікуючи сприйняти велику благодать архієрейства від Духа Святого через покладання ваших святительських рук.
Дерзаю приступити до цього великого таїнства не з самонадіяністю, а зі скрухою серця, бачачи свою недостойність і недостатність для сприйняття сугубої благодаті Божої, що закликає мене, негідного раба, до високого ступеня служіння архієрейського. Приступити до цього таїнства, сприйняття якого тріпотіли й уникали святі отці, і прийнявши його з благоговінням несли мужі святі, світильники, стовпи Церкви Христової, спонукає мене Господь Своєю любов’ю до мене, грішного, та Всеблагий Його Промисел про мене, недостойного, оживляючи в моєму серці зустрічну любов до мого Творця і Промислителя, спонукаючи згодою відповісти на найсолодший Його голос, що закликає: «Якщо любиш Мене… паси вівці Мої» (див. Ін. 21, 16).
Споглядаючи із соромом на своє недбайливе життя, дивуюся довготерпінню Божому і схиляю свій збентежений дух під десницю Господню, і віддаю себе в волю Божу — всепремудру і вседосконалу, — пам’ятаючи слова Псалмоспівця Давида, що «від Господа кроки людини побожної ставляться міцно» (Пс. 36, 23).
Озираючись на прожите життя і оглядаючи його, бачу очима віри знамення Промислу Божого на мені грішному. З моменту народження, з пелюшок я був незаслужено осипаний від Бога багатьма дарами Його благості.
Життям своїм я завдячую своїй матері, яка під час важких пологів готова була пожертвувати своїм життям, аби я був живий. Змалку я відчував поклик Божий у своїй душі, який ще при моїй появі на світ вустами лікаря, який сказав «поп народився», знаменував моє майбутнє служіння Церкві.
Я вдячний своїм батькам, які, виховуючи мене, подавали мені уроки моральності не лише на словах, а й на прикладах свого трудівницького життя. Я не мав щастя часто бувати у храмі Божому з дитинства, тому що зріс у селі, де церкву закрили та підірвали ще у 1931 році; але я бачив приклади християнського благочестя серед своїх односельців, які, незважаючи на атеїстичну агітацію, були істинними сповідниками Христовими. Бачачи і знаючи про висилки на каторгу, маючи приклади розстріляних наших сільських священників — отця Василія, отця Микити, отця Тихона, який загинув на каторзі в Карелії, протодиякона Олексія Мазієва, — чуючи погрози про позбавлення батьківських прав за релігійне виховання дітей, вони збиралися у сільських домівках для співу псалмів, акафістів, читання канонів, Псалтирі над померлими, знаходячи серед багатотрудного сільського життя час для молитовного спілкування з Богом. Назавжди у моїй пам’яті залишаться стоси зошитів, у які друкованими літерами, маючи два класи освіти церковно-парафіяльної школи, переписувала молитви, Євангеліє, акафісти моя бабуся, які читала потім довгими зимовими вечорами в усамітненні.
Незгладимі враження в дитячій душі залишили розповіді про святиню розташованих неподалік села печерних Щатрищегірського та Дивногірського монастирів, у печерні храми яких в нарочиті дні часто ходили або їздили односельці, ставлячись до них із сугубим благоговінням. Ще хлопчиком мене тягнуло в ці печери на крейдяних кручах — до цих свідків подвигів багатьох поколінь ченців. Відвідуючи ці святині, я вперше відчув солодке почуття молитви та дію закликаючої благодаті Божої.
Я пам’ятаю розповіді бабусі про ходіння пішки до Києво-Печерської Лаври, Почаєва і про святині, що там знаходяться. Я маю у роді своєму тих, хто ходив до Єрусалиму. Тож у дитинстві я із захопленням слухав і про отримання Благодатного вогню, і про нетлінні мощі, і про стопочку Божої Матері — як про щось бажане, близьке, дороге.
У п’ятому класі я зі своїм отцем відвідав собори Московського Кремля, а через рік — тоді ще забрану в Церкви святиню — печери Києво-Печерської Лаври. Ці поїздки справили на мене неоціненний вплив, і благодать цих святих місць ще більше утвердила в мені мрію присвятити життя своє служінню Богові та Церкві.
Вступивши після закінчення школи до сільськогосподарського інституту міста Воронежа, я нарешті отримав можливість часто відвідувати служби церковні, до яких, як до чистих джерел живої води, прагнула моя спрагла душа. Не залишав Господь Своєю милістю мене і під час служби в армії, яку я проходив недалеко від стародавнього міста Горохівця Володимирської єпархії, де я зустрівся з нині вже в Бозі спочилим старцем протоієреєм Веніаміном — настоятелем давнього храму Казанської ікони Божої Матері, який ніколи не закривався. Сам вигляд цього старця, котрий пройшов багаторічне горно сталінських гонінь і таборів, вселяв благоговіння та змушував прислухатися до його порад. У той час, коли простому сільському хлопцеві самому важко було зважитися виконати на ділі свої мрії про служіння Церкві, отець Веніамін своїм благодатним словом вивів мене на шлях життя церковного, сказавши у відповідь на мої подальші життєві плани, що їх «заради Церкви кинути можна».
Після закінчення служби в армії мене прийняли псаломщиком до Покровського собору міста Воронежа, де відбулася моя перша зустріч і знайомство з людиною, якій я багато чим зобов’язаний у своєму житті, яка мала живий досвід спілкування з відомими старцями-духівниками та плоди діяльного чернечого життя, основу котрого було покладено у стінах Лаври преподобного Сергія. Цією людиною був нині тут присутній єпископ Аліпій, тоді ще архімандрит, настоятель Покровського собору. Із спілкування з ним я вперше задумався про чернецтво, і хоча я не зовсім ще перейнявся розумінням та прагненням до життя чернечого, але в глибині душі я відчув, що це те, чого моя душа шукала і до чого Господь вів мене через любов до печер давніх монастирів і до розповідей про паломництва у древні обителі.
Тоді ж у келії отця Аліпія я познайомився з дивовижною людиною — схіархімандритом Серафимом (Мірчуком), який служив у с. Ожога Воронізько-Липецької єпархії, який підтвердив своїм благословенням пораду Владики Аліпія щодо вступу до духовних шкіл Троїце-Сергієвої Лаври. Життя в семінарії, у стінах «Великої келії преподобного Сергія», настанови викладачів, спілкування з лаврською братією, участь в урочистих службах, слухання відомих проповідників, прекрасних хорів, молитовна тиша стародавнього Троїцького собору, святиня мощів великого Авви Сергія, приклади віри й благочестя, історія Руського Православ’я, що застигла в храмах і стінах Лаври, — усе це справило на душу величезне враження та сприяло твердій рішучості в обранні чернечого способу життя.
Подальше закінчення семінарії та наступні постриг й висвячення в ієромонахи, призначення на парафіяльне служіння у храмі святих апостолів Петра і Павла в м. Червоний Лиман дало чудову змогу пізнати глибини парафіяльного життя і збагатитися спілкуванням з паствою, яку не тільки можна було повчати за обов’язком пастиря, але й багато чому повчатися у них як у людей, які пережили тяжкий період гонінь, зберігши вірність Церкві та чистоту святого Православ’я. Багато хто з них, будучи духовно керованими старцями, своєю ревністю і живим прикладом благочестя могли безмовно научати мене, молодого пастиря.
Прийнявши як волю Божу переведення з парафіяльного служіння до братії тоді щойно відкритої Святогірської обителі, що налічувала усього вісім насельників, і озираючись на відрізок життя, проведений у цьому святому місці, не кривлячи душею усвідомлюєш присутність благодаті Божої, яка відобразилася у назві Святі Гори та допомагає нести труди з улаштування святої обителі в нелегкий початковий період становлення монастиря. Величезну роль у внутрішньому улаштуванні обителі та духовній настроєності братії зіграли поради Владики Аліпія та старця схіархімандрита Серафима, дні спілкування з яким, до самої його смерті, були воістину нагородою від Бога у наш мізерний духоносними старцями час. Пам’ять зберігає як дорогоцінні перлини слова його порад, а приклад його ставлення до вчення Церкви, до храму, святинь, господарської діяльності багато в чому знайшов продовження у житті Святогірської Лаври.
Я вдячний Богові за те, що Він сподобив мене послужити відродженню такої великої святині, бути знаряддям Промислу Божого у справі відновлення та улаштування нашої обителі, які передбачили за багато десятиліть до цього святогірські старці, і брати участь в урочистостях присвоєння монастирю титулу Лаври, котре звершилося багато в чому завдяки батьківським турботам, клопотам і трудам правлячого архіпастиря Владики Іларіона, якого я щиро і глибоко поважаю за його невтомність, самовіддану працю, розуміння, котре я завжди зустрічав як намісник при вирішенні питань у справі управління святою обителлю, за довіру до мене, грішного, та за щиросердне ставлення не тільки до мого недостоїнства, але й до братів-насельників.
Оглядаючи як віруюча людина і священик свій життєвий шлях, в усьому вбачаю водійство міцної та люблячої десниці Господньої, яка приводить мене з одного місця в інше, поставляє на моєму шляху ті чи ті події та обставини, що сприяють моєму зміцненню у справах віри, яка оточує мене людьми духовними, спілкування з котрими невимовно сприяло духовному збагаченню, я глибиною свого серця усвідомлюю актуальність слів Христових: «Не ви Мене вибрали, але Я вас вибрав і поставив вас, щоб ви йшли і приносили плід» (Ін. 15, 16). Стоячи перед брамою Божественного милосердя і готуючись вступити в коло продовжувачів справи апостольської, чую глибиною віри зі сторінок Святого Письма голос Христа: «Не лякайсь… бо Я з тобою» (Єр. 1, 8).
Я вдячний Вам, Ваше Блаженство, всечесні архіпастирі, за довіру до мене, грішного, у справі обрання мого як майбутнього єпископа Церкви Христової, за труд, який Ви понесли, мандруючи до нашої обителі. Мені дорого те, що Ви вирішили звершити хіротонію під склепіннями цього Успенського собору в стінах Святогірської Лаври, в які при відродженні вкладені душа моя і серце. Я щиро вдячний, що в цьому таїнстві братимуть участь близькі моєму серцю архієреї, яким я багато чим зобов’язаний. Я усвідомлюю, що це не тільки велика честь для мене, а й нагорода святій обителі, завдяки честі якої намісник у ній поставляється у сан єпископа.
Я втішаюся від думки, що разом зі мною переживає і хвилюється однодушна братія, разом з якою Господь судив мені нести труди з відродження Святих Гір. Безліч дорогих і близьких мені за духом людей наповнюють сьогодні церкву, і душею своєю я відчуваю єдність духу та їхню молитовну участь у цей трепетний для моєї душі момент. І це для мене є ще одним із прикладів незаслуженої мною милості Божої. Усвідомлення цього ще більше спонукає з величезною відповідальністю готувати себе до прийняття великого дару благодаті та переживати, щоб благодать Божу я прийняв не марно (див. 2 Кор. 6, 1).
Я кидаю нині себе до Ваших святительських стоп, просячи про молитовну підтримку моєї убогості і недостатності, нехай сповниться вона благодаттю Божою, «всегда немощная врачующею и оскудевающая восполняющею», аби, озброївшись силою Божою, здійснювати служіння по слову апостола: «Пильнуйте себе і всю отару, в якій Дух Святий поставив вас єпископами, пасти Церкву Господа і Бога, яку Він придбав Собі Кров’ю Своєю» (Діян. 20, 28).
Просячи Вашого благословення на прийдешній подвиг, благаю не залишати мене у Ваших молитвах як майбутнього найменшого побратима, який наважився сприйняти на себе ярмо архіпастирського служіння, зі смиренням приймаючи високу честь єпископства, на яку я нині закликаюся Духом Святим через обрання Вашого Блаженства і собору архієреїв та яке приймаю і анітрохи всупереч глаголю. Амінь.
Слово на вручення жезла єпископу Святогірському Арсенію (Яковенко)
Преосвященний єпископе Арсеніє, возлюблений у Христі брате!
По воле Божией, благой и совершенной, направляющей каждого человека к вечному спасению, ты сегодня получил благодать святительского служения. Отныне ты призываешься быть епископом Церкви Христовой, которую он стяжал своей Пречистой Кровью (Деян. 20, 28). С этого момента тебе надлежит всей жизнью являть в себе образ «Первосвященника Великого, прошедшего небеса» (Евр. 4, 14), приступать «с дерзновением к престолу благодати» (Евр. 4, 16), служить Богу «в праведности и святости» (Еф. 4, 24).
Волею Божою, благою й досконалою, спрямовуючою кожну людину до вічного спасіння, ти сьогодні отримав благодать святительського служіння. Віднині ти закликаєшся бути єпископом Церкви Христової, яку Він придбав Своєю Пречистою Кров’ю (див. Діян. 20, 28). З цього моменту тобі належить усім життям являти в собі образ «Первосвященника Великого, Котрий пройшов небеса» (Євр. 4, 14), приступати з дерзновінням до престолу благодаті (див. Євр. 4, 16), служити Богові «в праведності і святості» (Єф. 4, 24).
Важкий шлях служителя Божого, бо, окрім звичайної внутрішньої боротьби зі спокусами, що властиво кожному християнину, він повинен особливим чином «терпіти немочі безсильних і не собі догоджати» (Рим. 15, 1), як про це свідчить великий Апостол язи́ків: «Хто знемагає, з ким би і я не знемагав? Хто спокушається, за кого б я не палав?» (2 Кор. 11, 29). Осмислюючи висоту та складність архієрейського служіння, у кожного, хто на початку цього шляху, мимоволі з глибини душі вириваються слова пророка Мойсея: «Господи! Пошли іншого» (Вих. 4, 13). Але ми, відроджені від води і Духу (Ін. 3, 5), з досвіду знаємо, що всесильна благодать Божа «немощная врачует и оскудевающая восполняет», а сила Божа посилається людині тоді, коли вона починає усвідомлювати свої немочі: «Коли я немічний, — каже святий Павло, — тоді сильний» (2 Кор. 12, 10).
Згідно з православним віровченням, єпископ — продовжувач і наступник апостольського служіння в Церкві, заснованої Пастиреначальником як боголюдський організм, як живий, благодатний, таємничий союз людей з Богом і один з одним у Христі. «Багато нас становимо одне тіло у Христі, а окремо один одному є члени» (Рим. 12, 5). Разом з тим, Господу було завгодно, не порушуючи внутрішньої єдності Святої Церкви, виділити в ній за Своїм обранням особливих людей для несення різних служінь, серед яких виняткове місце займає єпископство. Єпископ — провісник і вчитель Євангелія, роздавач усім чадам церковним дарованої Богом благодаті. Тому богоносний вчитель древньої Церкви священномученик Ігнатій, єпископ Антіохійський вчить, звертаючись до мирян та кліру: «Нічого не робіть без єпископа… не думайте, аби вийшло щось похвальне у вас, якщо робитимете це самі по собі» (Послання до Магнезійців, 7).
Єпископ — не лише звершувач церковних таїнств і богослужінь. Він є пастирем і вчителем, наставником і батьком ввірених йому людей Божих. Архіпастир не має права на недбайливість, він повинен постійно пильнувати. «Пильнуйте себе і всю отару, в якій Дух Святий поставив вас єпископами, пасти Церкву Господа…» — сказано в Діяннях Апостолів (Діян. 20, 28). Це означає, що, пильнуючи себе, за настроєністю свого серця та розуму, архіпастир повинен невпинно дбати про цілісність і духовне улаштування свого словесного стада, доглядаючи «не примусово, а охоче і богоугодно, не для ганебної користі, а щиро, і не пануючи над спадщиною Божою, а подаючи приклад стадові» (1 Пет. 5, 2-3), щоб бути «взірцем для вірних у слові, в житті, в любові, в дусі, у вірі, в чистоті», як пише про це своєму учневі Тимофію Апостол Павло (1 Тим. 4, 12).
Протягом десяти років ти несеш послух намісника Свято-Успенської Святогірської обителі, яка милістю Божою і старанністю братії та благодійників відроджується. Рішенням Священного Синоду Української Православної Церкви від 9 березня 2004 року монастирю надано статус Лаври, що свідчить не лише про ту роль, яку відігравала обитель у минулі століття, а й про ті високі завдання, які покладає на обитель уся повнота нашої Церкви. Лавра — не просто великий монастир, а взірець для інших монастирів. Такими були і є Києво-Печерська, Почаївська, Троїце-Сергієва та Олександро-Невська Лаври. Сподіваємося і віримо, що Святогірська Лавра буде гідним продовжувачем славних традицій і стане духовним центром, місцем молитовного подвигу та християнського просвітництва. Від тебе, як намісника, а нині єпископа залежить дуже багато. У своїх діяннях будь мудрий, добросердий і доступний, згадуючи слова святителя Василія Великого, що «предстоятель слова має все робити і говорити з обачністю і після довгого випробування… і засвідченні навіть тих, які йому ввірені… він не має бути сприйнятливим до слави людської і прив’язаний до честі, що перевищує міру, але має виправляти тих, які віддають йому таку честь». Це ідеал служителя Вівтаря Господнього, який ти повинен завжди мати перед собою і до якого закликаю тебе прагнути усе своє життя.
До останнього подиху будь вірним обітницям, засвідченим тобою сьогодні перед нами — єпископами, духовенством та народом Божим.
А тепер з благоговінням і страхом Божим прийми архієрейський жезл, символ твого пастирства, мудрості та сили, з побажанням, аби благословення Небесне спомагало тобі в архіпастирських трудах, і приклич благодать Господню на тих, хто тут предстоїть та чекає твого першого архієрейського благословення.
Митрополит Київський та всієї України Володимир
Цей запис також доступний на: Russian
Ukrainian
Русский