Ваше Блаженство! Ваші Преосвященства, всечесні архіпастирі Церкви Христової!
Сьогодні із трепетом та хвилюванням я предстою перед вами напередодні дня моєї п’ятидесятниці, очікуючи сприйняти велику благодать архієрейства від Духа Святого через покладання ваших святительських рук.
Дерзаю приступити до цього великого таїнства не з самонадіяністю, а зі скрухою серця, бачачи свою недостойність і недостатність для сприйняття сугубої благодаті Божої, що закликає мене, негідного раба, до високого ступеня служіння архієрейського. Приступити до цього таїнства, сприйняття якого тріпотіли і уникали святі отці, і прийнявши його з благоговінням несли мужі святі, світильники, стовпи Церкви Христової, спонукає мене Господь Своєю любов’ю до мене, грішного, і Всеблагий Його Промисел про мене, недостойного, оживляючи в моєму серці зустрічну любов до мого Творця і Промислителя, спонукаючи згодою відповісти на найсолодший Його голос, що закликає: «Якщо любиш Мене… паси вівці Мої» (див. Ін. 21, 16).
Споглядаючи із соромом на своє недбайливе життя, дивуюся довготерпінню Божому і схиляю свій збентежений дух під десницю Господню, і віддаю себе в волю Божу — всепремудру і вседосконалу, — пам’ятаючи слова Псалмоспівця Давида, що «від Господа кроки людини побожної ставляться міцно» (Пс. 36, 23).
Озираючись на прожите життя і оглядаючи його, бачу очима віри знамення Промислу Божого на мені грішному. З моменту народження, з пелюшок я був незаслужено осипаний від Бога багатьма дарами Його благості.
Життям своїм я завдячую своїй матері, яка під час важких пологів готова була пожертвувати своїм життям, аби я був живий. Змалку я відчував поклик Божий у своїй душі, який ще при моїй появі на світ вустами лікаря, який сказав «поп народився», знаменував моє майбутнє служіння Церкві.
Я вдячний своїм батькам, які, виховуючи мене, подавали мені уроки моральності не лише на словах, а й на прикладах свого трудівницького життя. Я не мав щастя часто бувати у храмі Божому з дитинства, тому що зріс у селі, де церкву закрили та підірвали ще у 1931 році; але я бачив приклади християнського благочестя серед своїх односельців, які, незважаючи на атеїстичну агітацію, були істинними сповідниками Христовими. Бачачи і знаючи про висилки на каторгу, маючи приклади розстріляних наших сільських священників — отця Василія, отця Микити, отця Тихона, який загинув на каторзі в Карелії, протодиякона Олексія Мазієва, — чуючи погрози про позбавлення батьківських прав за релігійне виховання дітей, вони збиралися у сільських домівках для співу псалмів, акафістів, читання канонів, Псалтирі над померлими, знаходячи серед багатотрудного сільського життя час для молитовного спілкування з Богом. Назавжди у моїй пам’яті залишаться стоси зошитів, у які друкованими літерами, маючи два класи освіти церковно-парафіяльної школи, переписувала молитви, Євангеліє, акафісти моя бабуся, які читала потім довгими зимовими вечорами в усамітненні.
Незгладимі враження в дитячій душі залишили розповіді про святиню розташованих неподалік села печерних Щатрищегірського та Дивногірського монастирів, у печерні храми яких в нарочиті дні часто ходили або їздили односельці, ставлячись до них із сугубим благоговінням. Ще хлопчиком мене тягнуло в ці печери на крейдяних кручах — до цих свідків подвигів багатьох поколінь ченців. Відвідуючи ці святині, я вперше відчув солодке почуття молитви та дію закликаючої благодаті Божої.
Я пам’ятаю розповіді бабусі про ходіння пішки до Києво-Печерської Лаври, Почаєва і про святині, що там знаходяться. Я маю у роді своєму тих, хто ходив до Єрусалиму. Тож у дитинстві я із захопленням слухав і про отримання Благодатного вогню, і про нетлінні мощі, і про стопочку Божої Матері — як про щось бажане, близьке, дороге.
У п’ятому класі я зі своїм отцем відвідав собори Московського Кремля, а через рік — тоді ще забрану в Церкви святиню — печери Києво-Печерської Лаври. Ці поїздки справили на мене неоціненний вплив, і благодать цих святих місць ще більше утвердила в мені мрію присвятити життя своє служінню Богові та Церкві.
Вступивши після закінчення школи до сільськогосподарського інституту міста Воронежа, я нарешті отримав можливість часто відвідувати служби церковні, до яких, як до чистих джерел живої води, прагнула моя спрагла душа.
Не залишав Господь Своєю милістю мене і під час служби в армії, яку я проходив недалеко від стародавнього міста Горохівця Володимирської єпархії, де я зустрівся з нині вже в Бозі спочилим старцем протоієреєм Веніаміном — настоятелем давнього храму Казанської ікони Божої Матері, який ніколи не закривався. Сам вигляд цього старця, котрий пройшов багаторічне горно сталінських гонінь і таборів, вселяв благоговіння та змушував прислухатися до його порад. У той час, коли простому сільському хлопцеві самому важко було зважитися виконати на ділі свої мрії про служіння Церкві, отець Веніамін своїм благодатним словом вивів мене на шлях життя церковного, сказавши у відповідь на мої подальші життєві плани, що їх «заради Церкви кинути можна».
Після закінчення служби в армії мене прийняли псаломщиком до Покровського собору міста Воронежа, де відбулася моя перша зустріч і знайомство з людиною, якій я багато чим зобов’язаний у своєму житті, яка мала живий досвід спілкування з відомими старцями-духівниками та плоди діяльного чернечого життя, основу котрого було покладено у стінах Лаври преподобного Сергія. Цією людиною був нині тут присутній єпископ Аліпій, тоді ще архімандрит, настоятель Покровського собору. Із спілкування з ним я вперше задумався про чернецтво, і хоча я не зовсім ще перейнявся розумінням та прагненням до життя чернечого, але в глибині душі я відчув, що це те, чого моя душа шукала і до чого Господь вів мене через любов до печер давніх монастирів і до розповідей про паломництва у древні обителі.
Тоді ж у келії отця Аліпія я познайомився з дивовижною людиною — схіархімандритом Серафимом (Мірчуком), який служив у с. Ожога Воронізько-Липецької єпархії, який підтвердив своїм благословенням пораду Владики Аліпія щодо вступу до духовних шкіл Троїце-Сергієвої Лаври. Життя в семінарії, у стінах «Великої келії преподобного Сергія», настанови викладачів, спілкування з лаврською братією, участь в урочистих службах, слухання відомих проповідників, прекрасних хорів, молитовна тиша стародавнього Троїцького собору, святиня мощів великого Авви Сергія, приклади віри й благочестя, історія Православ’я, що застигла в храмах і стінах Лаври, — усе це справило на душу величезне враження та сприяло твердій рішучості в обранні чернечого способу життя.
Подальше закінчення семінарії та наступні постриг й висвячення в ієромонахи, призначення на парафіяльне служіння у храмі святих апостолів Петра і Павла в м. Червоний Лиман дало чудову змогу пізнати глибини парафіяльного життя і збагатитися спілкуванням з паствою, яку не тільки можна було повчати за обов’язком пастиря, але й багато чому повчатися у них як у людей, які пережили тяжкий період гонінь, зберігши вірність Церкві та чистоту святого Православ’я. Багато хто з них, будучи духовно керованими старцями, своєю ревністю і живим прикладом благочестя могли безмовно научати мене, молодого пастиря.
Прийнявши як волю Божу переведення з парафіяльного служіння до братії тоді щойно відкритої Святогірської обителі, що налічувала усього вісім насельників, і озираючись на відрізок життя, проведений у цьому святому місці, не кривлячи душею усвідомлюєш присутність благодаті Божої, яка відобразилася у назві Святі Гори та допомагає нести труди з улаштування святої обителі в нелегкий початковий період становлення монастиря. Величезну роль у внутрішньому улаштуванні обителі та духовній настроєності братії зіграли поради Владики Аліпія та старця схіархімандрита Серафима, дні спілкування з яким, до самої його смерті, були воістину нагородою від Бога у наш мізерний духоносними старцями час. Пам’ять зберігає як дорогоцінні перлини слова його порад, а приклад його ставлення до вчення Церкви, до храму, святинь, господарської діяльності багато в чому знайшов продовження у житті Святогірської Лаври.
Я вдячний Богові за те, що Він сподобив мене послужити відродженню такої великої святині, бути знаряддям Промислу Божого у справі відновлення та улаштування нашої обителі, які передбачили за багато десятиліть до цього святогірські старці, і брати участь в урочистостях присвоєння монастирю титулу Лаври, котре звершилося багато в чому завдяки батьківським турботам, клопотам і трудам правлячого архіпастиря Владики Іларіона, якого я щиро і глибоко поважаю за його невтомність, самовіддану працю, розуміння, котре я завжди зустрічав як намісник при вирішенні питань у справі управління святою обителлю, за довіру до мене, грішного, та за щиросердне ставлення не тільки до мого недостоїнства, але й до братів-насельників.
Оглядаючи як віруюча людина і священик свій життєвий шлях, в усьому вбачаю водійство міцної та люблячої десниці Господньої, яка приводить мене з одного місця в інше, поставляє на моєму шляху ті чи ті події та обставини, що сприяють моєму зміцненню у справах віри, яка оточує мене людьми духовними, спілкування з котрими невимовно сприяло духовному збагаченню, я глибиною свого серця усвідомлюю актуальність слів Христових: «Не ви Мене вибрали, але Я вас вибрав і поставив вас, щоб ви йшли і приносили плід» (Ін. 15, 16). Стоячи перед брамою Божественного милосердя і готуючись вступити в коло продовжувачів справи апостольської, чую глибиною віри зі сторінок Святого Письма голос Христа: «Не лякайсь… бо Я з тобою» (Єр. 1, 8).
Я вдячний Вам, Ваше Блаженство, всечесні архіпастирі, за довіру до мене, грішного, у справі обрання мого як майбутнього єпископа Церкви Христової, за труд, який Ви понесли, мандруючи до нашої обителі. Мені дорого те, що Ви вирішили звершити хіротонію під склепіннями цього Успенського собору в стінах Святогірської Лаври, в які при відродженні вкладені душа моя і серце. Я щиро вдячний, що в цьому таїнстві братимуть участь близькі моєму серцю архієреї, яким я багато чим зобов’язаний. Я усвідомлюю, що це не тільки велика честь для мене, а й нагорода святій обителі, завдяки честі якої намісник у ній поставляється у сан єпископа.
Я втішаюся від думки, що разом зі мною переживає і хвилюється однодушна братія, разом з якою Господь судив мені нести труди з відродження Святих Гір. Безліч дорогих і близьких мені за духом людей наповнюють сьогодні церкву, і душею своєю я відчуваю єдність духу та їхню молитовну участь у цей трепетний для моєї душі момент. І це для мене є ще одним із прикладів незаслуженої мною милості Божої. Усвідомлення цього ще більше спонукає з величезною відповідальністю готувати себе до прийняття великого дару благодаті та переживати, щоб благодать Божу я прийняв не марно (див. 2 Кор. 6, 1).
Я кидаю нині себе до Ваших святительських стоп, просячи про молитовну підтримку моєї убогості і недостатності, нехай сповниться вона благодаттю Божою, «всегда немощная врачующею и оскудевающая восполняющею», аби, озброївшись силою Божою, здійснювати служіння по слову апостола: «Пильнуйте себе і всю отару, в якій Дух Святий поставив вас єпископами, пасти Церкву Господа і Бога, яку Він придбав Собі Кров’ю Своєю» (Діян. 20, 28).
Просячи Вашого благословення на прийдешній подвиг, благаю не залишати мене у Ваших молитвах як майбутнього найменшого побратима, який наважився сприйняти на себе ярмо архіпастирського служіння, зі смиренням приймаючи високу честь єпископства, на яку я нині закликаюся Духом Святим через обрання Вашого Блаженства і собору архієреїв та яке приймаю і анітрохи всупереч глаголю. Амінь.
Цей запис також доступний на: Russian
Ukrainian
Русский