Велике часто починається з малого, як повноводна річка бере початок з непримітного джерела. Так само сталося і в Святих Горах.
6 травня 1993 р. до братії Святогірського монастиря, який нещодавно відкрився після десятиліть запустіння[1], перевели ієромонаха Арсенія (Яковенка). Молодий священник до цього менше року прослужив у Петро-Павлівському храмі м. Красний Лиман, що неподалік. Братія обителі на той момент нараховувала вісім осіб. Незабаром отець Арсеній став благочинним, а вже у січні 1995-го його призначать намісником цього ще напівзруйнованого монастиря.
Саме тоді, у 1995 р., починається фізичне і духовне відродження стародавньої обителі, яка невдовзі знову стане духовним центром Слобожанщини, а потім її заслужено визнають одним з трьох найвпливовіших монастирів Української Православної Церкви.
Для отця Арсенія ж настала нова віха життєвого шляху — саме через відновлення Лаври у Святих Горах та подальші труди з відродження духовного життя в її околицях він повністю присвятить себе служінню Богу і людям.
Фізичне відновлення Святогірського монастиря
Прославлення преподобних отців Святогірських
Піклування про паломників і біженців
Відновлення історії та просвітницька діяльність
Участь у загальноцерковному житті
На те, що намісником відроджуваної Святогірської обителі має стати ієромонах Арсеній, була вказівка з неба.
Монастир відновлювався на порадах двох старців — схиархієпископа (тоді єпископа) Аліпія (Погребняка) (1945–2021), який відкрив обитель, та постриженика скиту Почаївської Лаври схиархімандрита Серафима (Мірчука) (1936–2005). Одного разу 1994 року отець Серафим запитав прибулих до нього паломників, які були близькі до отця Арсенія: «Отець Арсеній — намісник?» — «Ні». — «Чому?» — «Відмовляється, кажучи, що не має духовного і життєвого досвіду». — «Боже благословення негайно приймати намісництво й архімандритство, і чим швидше, тим краще. А якщо не прийме намісництво, буде суворо покараний Богом», — сказав старець.
Його слова передали владиці Аліпію, той вирушив до Предстоятеля Блаженнішого Митрополита Київського і всієї України Володимира (Сабодана). І 27 грудня Священний Синод постановив 26-річному ієромонаху Арсенію (Яковенко) бути намісником Святогірського монастиря.
Отець Арсеній про все це нічого навіть не підозрював і продовжував нести послух благочинного. Та ось 20 січня 1995 р. на Літургії, яку очолював у Святогірській обителі владика Аліпій, раптом отця Арсенія, який співав тоді на криласі, викликають у вівтар. «Одягай єпітрахиль і фелонь. Клади уклін перед престолом та виходь до архієрея через царські врата на середину храму», — інструктував протодиякон. Зробивши, що було сказано, отець Арсеній почув, як владика читає на ним молитви на ігуменство і на вручення ігуменського жезла. Після цього архієрей вручив йому жезл. «Я стояв, як громом ударений, тільки зміг запитати: “Що мені робити далі?”. На що владика спокійно відповів: “А тепер іди й далі співай на криласі”», — пізніше згадував владика Арсеній.
До свята Святої Пасхи його возвели в сан архімандрита.
Вже у червні в монастирі розпочинаються масштабні відновлювальні роботи.
Фізичне відновлення Святогірського монастиря
Що являв собою Святогірський монастир у 1990-ті роки?
Попервах молодій чернечій громаді повернули перебудований під кінотеатр Успенський собор і кілька аварійних корпусів. Уся ж територія стародавньої обителі та більшість зведених у минулі століття монастирем будівель усе ще залишалися у віданні санаторію лікувально-курортного типу «Святі Гори» (у минулому «Санаторій імені Артема») і Слов’яногірського історико-архітектурного заповідника.
«Умиватися на Донець бігали, замість ліжка — дверне полотно старе на підставках, — пізніше згадуватиме владика Арсеній про ті часи. — Бувало, опалення в нас вимикали в зимовий період. Так, одного разу на свято Хрещення Господнього служили в Успенському соборі всенічне бдіння і нічну Літургію — з 12-ї ночі до 5-ї ранку служба йшла: на вулиці було 24 градуси морозу, у соборі — 22 градуси морозу». Братії не вистачало навіть посуду. Митися їх пускали в душові санаторію.
На момент призначення отця Арсенія намісником в обителі було близько 30 осіб братії. На той час громада практично не мала ані грошей, ані матеріальних можливостей. При цьому попереду на них чекав величезний пласт роботи — потрібно було відновити колись славний та величний монастир, зганьблений і доведений до напівзруйнованого стану в радянські роки. Відновити не тільки матеріально, а й духовно — перетворити це місце із санаторію знову на врачебницю духовну, де могли б спасати свої душі ті, хто наважився повністю присвятити себе Богові, та всі, хто буде притікати сюди на молитву і для участі в церковних таїнствах.
Завдання було б непосильним, якби на відродження Святогірської обителі не було волі Господньої. Бачачи у відкритті обителі Промисел Божий, отець Арсеній і братія, не шкодуючи сил і здоров’я, взялися до праці. «Трудитися потрібно так, щоб забувати самого себе. Заради обителі трудитися», — так сказав у липні 1995 р. в інтерв’ю місцевому телебаченню отець Арсеній і так мислили братія. Тоді ж знайшлися благодійники і добровольці, які стали допомагати їм у відновленні монастиря.
Відповідальність за організацію всіх ремонтних робіт і, паралельно, улаштування монастирського життя лягли на плечі отця намісника.
Насамперед насельники обителі взялися за звільнення від бетонних кайданів головного храму — старовинного Успенського собору 1868 року побудови. У радянські роки в центральному вівтарі собору влаштували сцену з кіноекраном, перед нею — оркестрову яму, у бічних бокових приділах — гримерки й туалети. Бетонні перегородки розділяли основний простір храму на зал для глядачів (з балконами та лоджіями по боках і сходами, що вели до них) і фойє, у притворі була кімната сміху, до західної стіни собору прибудували кінобудку, над центральною апсидою з’явилося приміщення для зберігання сценічного обладнання. Над глядацькою залою, перекривши центральну наву, зробили плоску стелю.
Усі ці цегляні стіни, бетонні підлоги, перекриття тощо в радянські роки зводилися «на совість». А розбивати їх довелося вручну, тому що відбійними молотками можна було б пошкодити стіни архітектурної пам’ятки. Крім найманої бригади професійних робітників, у храмі працювало безліч добровольців. Трудилися вони вдень і вночі. Загалом із собору було вивезено 2600 тонн будівельного сміття (в іншому перерахунку це близько 40 вантажних вагонів).
На час реставрації собору усі богослужіння — звершення щоденних уставних богослужінь добового кола розпочалося в обителі 15 липня 1992 р., Літургії — 20 серпня 1992 р. — правилися у печерному храмі на честь преподобних Антонія і Феодосія Києво-Печерських[2], а потім, з 20 травня 1996 р., коли печерний храм перестав вміщати всіх прочан, які приїздили, — у Миколаївській церкві на скелі. Чудотворна ікона Божої Матері «Святогірська»[3] у цей період перебувала в правій частині печерника (будівля біля входу в основний комплекс печер), там же братія вранці служила полуношницю і молебень, а вечорами звершувала чернече правило. Полуношницю, чин сповіді, розвід на послухи (ранковий розподіл настоятелем послухів між насельниками монастиря), трапези і вечірнє правило щодня очолював намісник архімандрит Арсеній.
Починаючи зі свята Покрови Божої Матері 1996 р. богослужіння стали звершувати у переданій монастирю Покровській церкві.
Через два місяці робіт собор ніби знову задихав, звільнившись від бетонних кайданів, що здушували його зсередини, та, хоч і ще зранений, явив свою колишню велич. Демонтажні роботи почалися 16 червня, а вже 24 серпня 1995 р. в Успенському соборі відбулася канонізація найбільш шанованого подвижника Святих Гір — преподобного Іоанна Затворника[4]. В урочистостях взяло участь понад 100 священнослужителів і до 7 тисяч паломників.
Основні відновлювальні роботи, розпочаті в Успенському соборі в 1995 р., були завершені до 2000 р. Відродження собору вартувало величезних коштів, проте відбулося, незважаючи на економічну кризу, що панувала тоді в Україні.
Після демонтажу зайвих бетонних і цегляних конструкцій у соборі було відновлено знищене склепіння над центральним вівтарем, усередині та ззовні храму стару штукатурку замінили новою (з реконструкцією ліпних виробів і декору на колонах й стінах), відреставрували розписи, що збереглися, влаштували солею. Нижню частину стін по периметру закрили мармурові панелі, віконні та дверні пройми зайняли виготовлені за спеціальним проєктом дубові блоки. Після улаштування системи опалення було викладено орнаментовану підлогу з плит білого мармуру, сірого граніту і лабрадору. Для освітлення храму встановили 12 позолочених панікадил — центральне на 168 свічок важить 2,5 тонни. Паралельно проводилися і зовнішні роботи з реставрації фасадів та куполів собору.
Усі роботи виконувалися за участю і під контролем з боку отця Арсенія. «Він у кожну дрібницю намагається сам вникнути, — скаже пізніше про намісника Святогірської обителі владика Аліпій. — Наші архітектори — люди освічені, але їм у житті не доводилося відроджувати християнські святині. Тому тут багато значать поради людей церковних. І я дякую Богові, що Він послав нам такого намісника. Це дійсно Промисел Божий, Сама Цариця Небесна привела його сюди, у Святі Гори. Тому що він дуже добре знається на архітектурі, сам іконописець, художник… У нього в усьому присутнє почуття прекрасного — у погляді на архітектуру, на те, якими мають бути іконостаси, які ікони де розмістити…»
Відновленню собору нерідко заважали, даючи «поради», а то й зовсім зупиняючи роботи, чиновники. Наприклад, архітектурно-історична комісія наполягала, що фасади собору мають бути коричневими — так храм нібито виглядав від початку. Завдяки пораді отця Серафима (Мірчука) в одному з дореволюційних видань було знайдено свідчення про те, що собор був білим із зеленими покрівлями. Так храм гармоніював з навколишньою природою: білі стіни — з крейдяною скелею, що височіє поруч, зелені покрівлі — з прилеглим лісом. На це свідчення комісії вказав отець намісник, і фасади пофарбували в білий колір.
8 вересня 2000 р. відбулося урочисте освячення Успенського собору. Чин очолив Блаженніший Митрополит Володимир, Предстоятелю співслужив сонм архієреїв. Після цього ще кілька років провадилися роботи з благоустрою інтер’єру храму.
Так, з 2000 по 2003 рр. тривало виготовлення центрального п’ятиярусного іконостасу (його ширина — 15 метрів, а висота — 17,5 метрів). У 2007–2010 рр. за проєктом намісника створювали бічні іконостаси, їхні каркаси та різьблення — праця лаврських майстрів[5].
Паралельно з реставрацією Успенського собору отець Арсеній і братія з 1996 р. працюють над відновленням другого за величиною храму обителі — Покровської церкви (1850 р.). Санаторій повернув її монастирю за два тижні до Покрови Божої Матері. У радянські роки в цьому храмі було влаштовано водолікарню, а потім тут довгі роки діяла бібліотека. Аби встигнути до престольного свята, братія тоді зробила, здавалося б, неможливе: винісши з приміщення храму все санаторське майно (стелажі з книжками тощо), у найкоротші терміни розібрала зведені в ньому цегляні перегородки, побілили склепіння храму, пофарбували стіни, віконні рами та двері, влаштували нову підлогу у вівтарі та солею, встановили престол, ікони та ковчег з мощами преподобного Іоанна Затворника, повісили панікадила.
І ось, 13 та 14 жовтня братія і паломники, які прибули до обителі з різних областей, відзначають в оновленому храмі престольне свято. Перші за 75 років богослужіння в Покровській церкві очолив єпископ Горлівський і Слов’янський Аліпій (Погребняк).
Перед 14 жовтня отець Арсеній не спав три ночі — через брак ліжка (своєю келією він поступився владиці, коли той прибув[6]), але більше — через безліч турбот з підготовки до свята та з опіки духовних чад.
З настанням тепла, у 1997 р., отець Арсеній з братією монастиря розгорнув масштабні роботи із зовнішнього оновлення храмової будівлі, паралельно провадився ремонт інших (крім власне храмового) її приміщень і писалися ікони для іконостасу.
У роки свого панування на території монастиря санаторій не проводив робіт з підтримання та своєчасного ремонту будівлі храму. Братії повернули церкву з обшарпаними фасадами, іржавою покрівлею, місцями на її даху росли дерева. Загалом стан будівлі розцінювався як аварійний. Тож попереду було багато трудів. Усі основні роботи з реставрації «зовнішності» Покровської церкви завершилися у 2002 р. А остаточно храм набув свого благоліпного вигляду через десять років, коли у 2012 р. під куполом кольору нічного неба з зірками встановили баштовий годинник з боєм.
Набагато раніше, у 1997 р., монастир знову отримав голос — на дзвіницю Покровської церкви підняли 17 нових дзвонів. Найбільший — Ігуменський, вагою 6 тонн, — вступив на дзвоновий послух останнім, будучи встановленим на своєму почесному місці в жовтні. Так збулося пророцтво преподобносповідника Іоанна (Стрєльцова), ігумена Святогірського, який говорив у 1960-ті роки: «Святі Гори відкриються, обитель процвіте і прославиться, а дзвони будуть такі, що аж до Красного Лиману буде чутно».
У 1998 р. було проведено ремонт фасадів та інтер’єру Миколаївської церкви на Святій Скелі (XVII ст.)[7], тоді ж на її дзвіницю підняли дзвони. У 1999-му в храмі встановили новий престол, аналой, запрестольний хрест, різьблений кіот для храмової ікони, крилас та ігуменське місце. Тоді ж стартували роботи зі створення іконостасу, завершений він був через два роки.
Навесні 2000 р. монастирю було повернуто[8] усі печери з влаштованими в них храмами — серце обителі, адже з печер почалася її історія.
Братія на чолі з намісником не забарилися продовжити розпочате заповідником облагороджування печер після десятиліть запустіння і відвідування їх неорганізованими туристами. Були проведені ремонтні роботи у печерних храмах, келіях і ходах (їхня загальна протяжність — 0,9 кілометра). У печерних ходах братія встановили ліхтарі, ящики для свічок, на стінах у певних місцях з’явилися перші ікони.
У підсумку вже 23 серпня 2000 р. до печер відкрили доступ прочанам — усі охочі отримали змогу, запросивши екскурсовода, пройти вузькими намоленими коридорами стародавнього монастиря в крейдяній скелі — побувати у місці подвигу багатьох попередніх поколінь ченців, зокрема й тих, хто просіяв у лику святих.
Пізніше було відновлено келію преподобного Іоанна Затворника (під час війни 1941–1945 рр. вона втратила східну і північну стіни та стелю) і вхід на другий ярус печер. За проєктними розробками намісника архімандрита Арсенія розпочато роботи з відтворення іконостасу в печерній церкві Різдва Іоанна Предтечі (до 2012 р. тут влаштовали г-подібну вівтарну огорожу, на якій було встановлено мозаїчні святі образи).
У печерній Олексіївській церкві встановили престол, жертовник, семисвічник, підсвічники, панікадило (іконостас у 1992–1994 рр. виготовив Святогірський історико-архітектурний заповідник).
Паралельно тривали роботи на території на схід від основного лаврського комплексу. У 2000 р. Святогірський монастир викупив у санаторію збудований в радянські роки при печерній церкві на честь преподобних Антонія і Феодосія Києво-Печерських так званий фінський будиночок та прилеглу до храму територію. Братія відновлює повністю втрачений у ХХ ст. фасад біля входу в печери. Ці роботи ознаменувалися знайденням 23 травня 2002 р. мощей двох шанованих в народі духівників дореволюційної Святогірської пустині — пізніше канонізованих преподобних Феодосія та Кіпріана Святогірських. Вони були поховані праворуч і ліворуч від входу в 1850-му та в 1874 р. відповідно.
Починаючи з 2001 р. при храмі преподобних Антонія і Феодосія створюється скит для братії, яка бажає більш усамітненого, ніж в основному монастирі, життя. Територію оточила кам’яна огорожа. Її, як і ризничний корпус та дзвіницю в стилі українського бароко XVII ст., спроєктував отець намісник.
У наступні роки в печерних і наземних храмах за необхідності знову проводилися ремонти. Так, наприклад, у 2015 р. лаврські майстри повторно навідалися до печерного храму Різдва Іоанна Предтечі, у 2019-му знову відбувся зовнішній ремонт Успенського собору (тоді ж верхівки куполів прикрасили виготовлені за проєктними розробками митрополита Арсенія нові хрести (за зразком хрестів 1866 р.)). У 2019–2020 рр. тривав повторний ремонт у Миколаївській церкві на скелі. У різні роки на різних ділянках печер влаштовували нове покриття підлоги з довговічного кримського вапняку, проводили підтримувальні ремонти Андріївської каплиці тощо.
Звичайно, були приведені у придатний для їхнього використання стан і всі інші, крім храмових, будівлі монастирського комплексу — загалом до нього входить 70 споруд.
Завдяки усім цим покладеним братією на чолі з намісником трудам монастир набув благоліпності, яка і зараз вражає кожного, хто прибуває у Святі Гори.
Багато сил пішло на підняття монастиря з руїн. Але все ж не тільки — або навіть не стільки — фізичне відновлення обителі найбільше хвилює намісника отця Арсенія.
«Звичайно, хочеться і зовнішнього відродження обителі — щоб Успенський собор був звільнений від кайданів бетонних, щоб дзвони задзвонили всі святогорські… Але найголовніше — внутрішнього хочеться відродження обителі: відродження уставу, духовного життя, чернечого досвіду…» — сказав він одного разу ще в 1995 р.
Паралельно з роботами з відновлення архітектурного комплексу монастиря і налагодження побуту в обителі не змовкає молитва та створюється монастирський устав.
Організувати життя братії так, щоб у стінах стародавньої обителі був саме монастир, у якому все направлено для досягнення «єдиного на потребу» (спасіння душі), а не просто чоловічий гуртожиток, отцю Арсенію допомогли поради владики Аліпія та старця Серафима (Мірчука). Зокрема, отець Серафим говорив: «Одразу за все не берися і все одразу не виправляй. Сьогодні одне, завтра друге, післязавтра третє. І так потихеньку все налагодиться і буде як годинниковий механізм, де кожна деталь свою функцію виконує. Буде монастирське життя йти як само собою зрозуміле».
В обителі підтримується принцип рівності, братерства і взаємодопомоги. Тут немає послухів «елітних» і «для нижчих звань». На посадці або на будівництві можна було зустріти і архімандритів, і послушників. Те саме стосується й інших послухів. Так було і в дореволюційній Святогірській пустині: коли братія вирішила викопати в пам’ять про покійного настоятеля преподобного Арсенія (Митрофанова) новий печерний храм, у цій нелегкій праці брали участь старі й молоді.
25 лютого 1997 р. в обителі почали читати Неусипний Псалтир. Відтоді молитва в Лаврі не змовкає ані на хвилину. Вдень і вночі, сповнюючи давню чернечу традицію, братія по черзі читає псалми та молиться за живих і покійних.
Читання Псалтиря не переривалося навіть під час обстрілів у 2022 р., як і звершення богослужінь — основа життя будь-якої чернечої обителі. Богослужіння правляться щодня і відрізняються суворим дотриманням уставу. Протягом багатьох років у Лаврі тривав безперервний процес набуття і вироблення низки духовних, богослужбових традицій. У міру виявлення архівних даних, відроджувалася практика богослужбових особливостей, які існували у Святогірській обителі до її розорення в 1922 р. Крім співу на подобни, було встановлено виконання піснеспівів з канонархом. Коли збільшилася кількість співочої братії, хор був розділений на правий і лівий криласи. У певні моменти богослужіння вони збираються «на сходку» в центр храму для спільного виконання піснеспівів. Також було відроджено старовинну традицію — звершення лаврськими ієродияконами кадіння із сіонами. Святогірські дзвонарі освоїли стародавні та склали нові дзвонарські мелодії, яких загалом у лаврському «арсеналі» тепер до 30-ти видів.
Протягом року ченці постять щопонеділка, щосереди і щоп’ятниці, хоча заради прибулих гостей у понеділок піст за принципом любові може бути ослаблений або скасований.
Для братії, яка бажає більшого усамітнення, були створені Антоніє-Феодосіївський та Всіхсвятський скити. Врата останнього прочинялися для всіх охочих відвідати його паломників лише двічі на рік — на престольні свята. Загалом протягом року вхід до нього був лише для паломницьких груп у супроводі лаврського екскурсовода. У скит на честь святих Антонія і Феодосія Києво-Печерських можна потрапити тільки на окремі богослужіння (молебень святителю Миколаю в холодну пору року, уставні богослужіння в недільні вечори, у дні престольних свят), а в інший час — також лише з екскурсоводом.
Результатом усіх трудів з улаштування чернечого життя стало примноження числа насельників обителі — за роки намісництва владики Арсенія братія зросла від 30-ти до 120-ти чоловік.
В особі лаврської братії в священному сані багато мирян знайшли духовних наставників.
Як зазначають святі отці, найкраще для монастиря, коли його ігумен є для ченців одночасно і духівником. Для всіх насельників Лаври владика Арсеній — духовний наставник та батько. У його особі братія і паства знайшла уважного, жертовного й мудрого духівника і сердечного, виразного проповідника.
Про жертовну любов намісника до братії свідчить, наприклад, те, що в 1990-ті, коли півчих у монастирі було ще мало — п’ять-шість осіб — і вони втомлювалися від щоденного звершення богослужінь (а служби звершувалися і вранці, і ввечері), він міг відправити їх відпочивати і сам заспівати всю Літургію. Це притому, що в самого отця намісника не сказати, що було багато часу на особистий відпочинок[9].
Такими ж, пильними до людей, що приходять до них, є і лаврські священики. Святість місця, досвідчені священики, благоліпність монастиря та чинність богослужінь завжди приваблювали до Лаври безліч паломників. Так, наприклад, у 2008 р. Святогірську обитель відвідало близько мільйона людей. Приїжджають вони сюди як з різних куточків України, так і з-за кордону, зокрема навіть зі США.
Багато хто, одного разу прибувши до Лаври як турист, почав воцерковлюватися. За всі минулі роки в обителі пройшли через сповідь сотні тисяч людей.
Про духівництво в Лаврі та любов до неї народу владика Арсеній одного разу висловився так: «Завдяки любові людей до Бога і до цього святого місця ми обитель відновили та завдяки їхній довірі стали духівниками. Святі отці кажуть: “Якщо душа духовного чада відкрита назустріч духівникові, то Господь відкриває душу духівника назустріч чаду, а вуста духівника сповнюються божественної премудрості”. … Зовнішнє відновлення — це, звичайно, втішно, і радієш про цей благоустрій обителі. Але найголовніша розрада, звісно, — те, що народ сюди притікає як на святе місце — для покаяння, утішання, лікування душі, для труду, молитви, для живого спілкування з Богом, Божою Матір’ю, угодниками Божими».
Чернечі постриги в обителі звершуються не таємно в печерах, а в Успенському соборі або Покровському храмі в присутності паломників — а раптом хтось, як преподобний Герман Святогірський, побувавши на цьому обряді, також відчує в собі чернече покликання?
Ще одна з лаврських традицій: з 1990-х років напередодні Покрови Пресвятої Богородиці уся братія монастиря три дні дотримується суворого посту і на свято причащається Святих Христових Тайн. До того ж закликаються всі паломники. У кожен з цих днів звершується акафіст Цариці Небесній. В одній з проповідей митрополит Арсеній сказав про цю традицію так: «Цим малим подвигом ми готуємо себе до участі в найбільшому таїнстві Церкви — до прийняття Святих Христових Тайн. Ми причащаємося в свято Цариці Небесної, щоб через це Божій Матері догодити, бути ближче до Неї, щоб виклопотати в Її люблячого материнського серця прощення й молитовне заступництво за нас, грішних».
Думка дарувати Святогірському монастирю статус Лаври ширяла ще в 1990-ті. У листопаді 1998 р. обитель уперше відвідав Блаженніший Митрополит Володимир, разом з ним прибув митрополит Одеський і Ізмаїльський Агафангел (Саввін) та інші архієреї. На найближчому засіданні Священного Синоду УПЦ було порушено питання про присвоєння обителі, що мала величезне історичне значення та вже стала місцем масового паломництва, статусу Лаври. Однак тоді Синод вирішив, що цей почесний титул буде надано тільки тоді, коли монастирю повернуть усі відібрані будівлі, оскільки не можна назвати Лаврою самі лише храми без корпусів.
Процес повернення обителі її законного майна відбувався дуже важко. Отець Арсеній неодноразово звертався з цього питання до районної та обласної адміністрацій. Однак словесні обіцянки чиновників передати Церкві побудовані нею в минулі століття будівлі довго не реалізовувалися на ділі. У 1990-ті рр. братія обителі жила в розкиданих на території невеликих корпусах, що, до слова, перебували в аварійному стані. У той час (точніше — 5 травня 1997 р.) з благословення єпископа Аліпія у монастирі стали щодня служити акафіст небесному покровителю обителі святителю Миколаю Чудотворцю, молячи святого заступника допомогти у вирішенні цього нелегкого питання. Щоденне звершення акафісту святому Миколаю зберігається досі[10].
У червні 1997 р. священноархімандритом монастиря стає архієпископ Донецький і Маріупольський Іларіон (Шукало). Завдяки йому всі монастирські корпуси, де свого часу розміщувалися братські келії, паломницькі готелі, трапезні тощо, поступово були передані санаторієм і заповідником у відання обителі. Однак до кінця 1998 р. питання ще не було вирішено.
Остання «порція» будівель повернулася законному власнику на початку 2004 р. На цей час вже багато чого було відновлено, обитель дедалі більше й більше наближається до своєї колишньої благоліпності — і не тільки «фізично». Зміцніла обитель і духовно. До неї щомісяця стікаються десятки тисяч прочан, монастир веде широку соціальну та благодійну діяльність, «задає тон» духовного життя всьому регіону.
І 9 березня 2004 р. Священний Синод УПЦ ухвалює історичне рішення про надання Свято-Успенському Святогірському чоловічому монастирю почесного статусу Лаври. Дослівно постанова Синоду звучить так: «Вирішили, зважаючи на великий вплив Свято-Успенського Святогірського чоловічого монастиря на відродження духовності Донецького краю та Сходу України в історичному минулому і в цей час, сприяння об’єднанню віруючих навколо Канонічного Православ’я, надати статус “Лаври” Святогірському чоловічому монастирю та затвердити титул — “Свято-Успенська Святогірська Лавра”».
Тим самим Синод визнав монастир центром духовного життя Сходу України. Цим рішенням священноначалія увінчалися труди православних вірян Донецького краю на чолі з братією і намісником монастиря з відродження стародавньої обителі у Святих Горах.
Урочистості з нагоди «народження» в Україні третьої Лаври відбулися в Донецьку і в самій обителі 24 і 25 вересня 2004 р. відповідно. На свято прибули православні архієреї з усіх регіонів України та з ближнього зарубіжжя, намісники і настоятелі найбільших монастирів. Подію висвітлювали близько 200 журналістів. Очолив урочистості Предстоятель Української Православної Церкви Блаженніший Митрополит Володимир.
За Літургією 25 вересня в Успенському соборі Лаври Предстоятелю співслужив 21 архієрей. У богослужінні взяли участь близько 30 тисяч паломників. Оскільки собор вміщає у вісім разів менше людей, більшість вірян молилися, стоячи на території Лаври і слухаючи трансляцію богослужіння.
У період між рішенням Синоду та урочистостями в рамках підготовки до останніх в монастирі провели безпрецедентну роботу з реставрації та благоустрою всього його архітектурного комплексу. У ній, крім братії, було задіяно 500 робітників.
Зокрема, у будівлі їдальні, зведеної в радянські роки на місці храму на честь Різдва Пресвятої Богородиці (він був зруйнований у роки війни), почали облаштовувати новий однойменний храм. Для цього було проведено реконструкцію фасадів будівлі та встановлення купола. Внутрішні роботи — виготовлення іконостасів та розпис стін і склепінь — тривали з 2005-го до 2011 р. Храм має два вівтарі: на честь Різдва Пресвятої Богородиці та на честь святого пророка і царя Давида.
За проєктом владики Арсенія було зведено водосвятну каплицю на набережній. Крім того, було розпочато відновлення практично повністю знищених у роки радянської влади Кирило-Мефодіївських сходів у 375 сходинок, що ведуть від Успенського собору до Миколаївської церкви на Святій Скелі.
Також впорядкували простір навколо Успенського собору — територію вимостили фігурними плитками, обнесли візерунковою чавунною огорожею, по периметру встановили красиві електричні ліхтарі. Стилобат, на якому височіє собор, обклали червоною облицювальною цеглою. Великі й малі сходи, що ведуть з північного боку до храму, прикрасили плити з червоного граніту й ажурні перила. Тоді ж «біля підніжжя» Успенського собору з’явилися хрести-фонтани з білого мармуру.
Усі ці та інші роботи мали б зайняти півтора року, але в рамках підготовки до урочистостей їх вдалося провести за чотири місяці. Братія побачила в цьому допомогу Цариці Небесної.
Тоді ж до найбільшої історичної події Святогір’я — надання святій обителі статусу Лаври — Святогірський монастир спільно зі студією «Київська Русь» випустив перший документальний фільм — «Два крила Святогірської Лаври». Стрічка розповідає про історію монастиря і його відновлення в 1990-ті рр.
У лютому 2004 р., ще напередодні розгляду питання Священним Синодом, було підготовлено видання про минуле і сьогодення стародавньої обителі. З брошурою «Свято-Успенський Святогірський монастир» перед ухваленням історичного рішення ознайомилися усі члени Синоду.
Продовжилися роботи з розвитку обителі й після урочистостей, адже, як сказав владика Іларіон, «з присвоєнням статусу Лаври перед обителлю постають високі завдання — їй необхідно виправдати рішення Священного Синоду і не тільки на папері стати Лаврою, а й на ділі».
Високу планку Лаврі та її наміснику тоді поставив Предстоятель. «Блаженніший Митрополит Володимир, — згадує митрополит Арсеній, — свого часу, коли присвоювали титул Лаври, сказав мені тихенько, віч-на-віч, і його слова мені на все життя запам’яталися: “Арсеній, монастир — це взірець для парафії, а Лавра — це взірець для монастирів”».
Серед преподобних отців Святогірських є один архієрей — святитель Іларіон, на іконі Собору преподобних він стоїть по центру на невеличкому підвищенні, на т. зв. кафедрі. Однак святий Іларіон прийняв єпископський сан уже після намісництва у Святих Горах. Перша ж в історії Святогірського монастиря архієрейська хіротонія намісника відбулася 5 грудня 2005 р.
Незадовго до цього Священний Синод УПЦ, беручи до уваги труди намісника Святогірської Лаври, дійшов висновку, що отець Арсеній може бути висвячений у найвищий ступінь духовної ієрархії та понести архієрейське служіння.
Увечері 4 грудня 2005 р. в Успенському соборі Святогірської Лаври за участю Блаженнішого Митрополита Володимира (Сабодана) та архієреїв УПЦ відбувся перший «етап» архієрейської хіротонії — наречення архімандрита Арсенія у єпископа. Згідно з уставом, отець Арсеній виголосив слово при нареченні. З вдячністю Богу повідавши про свій попередній шлях духовного становлення, він сказав: «Я вдячний Вам, Ваше Блаженство, всечесні архіпастирі, за довіру до мене, грішного, у справі обрання мого, як майбутнього єпископа Церкви Христової. … Мені дорого те, що Ви вирішили звершити хіротонію під склепіннями цього Успенського собору в стінах Святогірської Лаври, у які при їхній відбудові вкладені душа моя і серце. Я щиро вдячний, що в цьому таїнстві братимуть участь близькі моєму серцю архієреї, яким я багато чим зобов’язаний. Я усвідомлюю, що це не тільки велика честь для мене, а й нагорода святій обителі, завдяки честі якої намісник у ній поставляється у сан єпископа. Я втішаюся від думки, що разом зі мною переживає і хвилюється однодушна братія, разом з якою Господь судив мені нести труди по відродженню Святих Гір».
5 грудня Божественній літургії в головному храмі обителі передувала архієрейська присяга — чин сповідання віри. Наречений у єпископа архімандрит Арсеній сповідав перед присутніми архієреями і народом віру в Пресвяту Трійцю та втілення Сина Божого, дав обіцянку дотримуватися і берегти постанови святих апостолів, семи Вселенських і дев’яти помісних соборів та інші канони, а також — проявляти послух Предстоятелю та Священному Синоду УПЦ.
Сама хіротонія отця Арсенія у єпископа відбулася під час Літургії, на малому вході. Таїнство звершив сонм архієреїв на чолі з Блаженнішим Митрополитом Володимиром. Так у Святих Горах було звершено першу єпископську хіротонію, а архімандрит Арсеній став першим в історії єпископом Святогірським. За тією ж Літургією, після Євхаристійного канону, владика Арсеній звершив першу хіротонію (єдине таїнство, яке може звершувати тільки архієрей) — висвятив у сан ієродиякона насельника Лаври монаха Лазаря (Терещенка).
Вручаючи після Літургії новому єпископу архієрейський жезл, Предстоятель, зокрема, сказав йому такі слова: «Єпископ — не тільки звершувач церковних таїнств і богослужінь. Він — пастир і вчитель, наставник і батько ввірених йому людей Божих. У архіпастиря немає права на недбайливість, він повинен постійно пильнувати. … У своєму діланні будь мудрим, добросердим і доступним…». Видається, владика Арсеній цілком виконав ці слова.
Через роки намісник Святогірської Лаври охарактеризував своє ставлення до архієрейського сану так: «Владика Аліпій казав: “Коли надумаєш із кимось себе порівнювати, то порівнюй себе не з гіршими, а з кращими. І тоді одразу станеш на своє місце”. І кожен з нас — чи то архієрей, чи то священик, чи то мирянин — має в сонмі угодників Божих святих свого звання. Наприклад: я архієрей, але хіба я можу порівняти себе зі святителем Миколаєм Чудотворцем або святителями Феодосієм Чернігівським, Іоасафом Білгородським?.. Я не можу поставити себе поруч із ними!»
19 грудня 2010 р. Предстоятель УПЦ Блаженніший Митрополит Володимир звів вікарія Донецької єпархії єпископа Святогірського Арсенія у сан архієпископа.
17 серпня 2015 р. Предстоятель УПЦ Блаженніший Митрополит Київський і всієї України Онуфрій звів архієпископа Святогірського Арсенія у найвищий духовний сан — сан митрополита. 25 вересня 2023 р. митрополит Арсеній став вікарієм Київської Митрополії, тобто одним з помічників Предстоятеля.
За період 2000–2021 рр. митрополит Святогірський Арсеній побудував дев’ять храмів і п’ять каплиць. Ще чотири храми й дві каплиці було влаштовано в монастирських корпусах та в будівлях сільських шкіл.
Більшість з нових храмових будівель розмістилися в навколишніх населених пунктах, тут же створювалися скити. Часто церкви зводилися за архітектурними проєктами владики Арсенія — як, наприклад, храми і весь комплекс Свято-Георгіївського скиту в с. Долина і Всіхсвятського скиту, комплекс соборного храму у Святогірську, храм на честь святителя Іоанна Шанхайського в однойменному лаврському скиті, каплиці на честь преподобних Арсенія і Германа Святогірських, на честь Усіх преподобних Києво-Печерських та водосвятна каплиця на території Лаври.
І будівництво, і розпис церков та каплиць, написання образів для іконостасів завжди відбувалися за активної участі та молитовної підтримки намісника Святогірської Лаври, який, сам будучи іконописцем, обговорював з художниками, які та за якими зразками мають бути створені ікони і фрески. За ескізами владики Арсенія відливалися нові дзвони. Навіть більше, владика переймався й щодо наповнення храмів усім необхідним начинням та облаштування прихрамових територій.
Першим — 20 липня 2000 р. — було закладено храм на честь ікони Божої Матері «Усіх скорботних Радість» в с. Богородичне[11], що за кілька кілометрів від Лаври. Через два роки на дзвіницю спорудженої церкви вже було піднято дзвони. Освячення храму відбулося 14 лютого 2005 р., майже одразу після цього було вирішено відкрити тут однойменний лаврський скит. При храмі спорудили триповерховий кам’яний корпус, у якому розмістилися келії сестер і трапезна. Перший чернечий постриг відбувся тут у травні 2006 р. Офіційно скит відкрився того ж року в грудні.
Місцеві жителі, які брали діяльну участь у творенні храму, стали його постійними парафіянами. Тут же відбувалися хрещення й вінчання, звершувати які, згідно з уставом, не належить в стінах самої Лаври. Були випадки, коли заради того, щоб вінчатися саме тут, у Богородичне приїздили пари з інших областей.
Коли храм став для парафіян вже тісним, було вирішено побудувати в скиту ще одну церкву побільше. Так 29 жовтня 2009 р. відбулася закладка соборного храму на честь Благовіщення Пресвятої Богородиці, який буде побудований за п’ять років.
Саме в цьому скиту в січні 2015 р., під час страшних боїв під Дебальцевим, Богородиця засвідчила Своє молитовне заступництво за наш стражденний народ — тоді закровоточила ікона Божої Матері «Одигітрія», що зберігалася в келії послушниць. Цим святим образом одну з них благословила на чернецтво її бабуся. Зішкріб засохлої на іконі крові та вату, якою сестри скиту витирали краплі, що впали на підлогу, пізніше було відвезено до Харківського науково-дослідного інституту судових експертиз. Дослідження показало, що це людська кров 2-ї групи.
У 2001 р. паралельно зі створенням у безпосередній близькості від Лаври скиту на честь преподобних Антонія і Феодосія Києво-Печерських (його улаштування завершили 2007 року) було покладено початок перлині Святогір’я — дерев’яному Всіхсвятському скиту.
10 червня неподалік від фундаментів знищеного у 1947 р. цвинтарного Всіхсвятського храму монастиря відбулася закладка церкви на честь Всіх святих, у землі Руській просіявших, — першої, малої, скитської церкви. Вже наступного року намісник Лаври з братією почне зведення інших скитських будівель. Весь комплекс, що включав два дерев’яні храми і ще 13 таких саме, дерев’яних, споруд, спроєктував владика Арсеній. Тоді ж, у 2002 р., на південь від скиту було започатковано підсобне господарство, яким надалі й опікувалася скитська братія[12].
З часом воно стало включати в себе поля (на 200 га вирощували картоплю, зернові, кормові трави для скотарства, рослини-медоноси, буряк, гарбуз), городи (тут росли капуста, помідори, огірки, перець, цибуля, зелень), фруктовий сад на 600 коренів, теплицю, виноградник, тваринницьку ферму, птахоферму, пасіку на 150 бджолиних сімей, два ставки, холодильний цех. Тож Лавра могла забезпечувати продуктами харчування себе і підопічні соцзаклади в навколишніх населених пунктах. Перед знищенням скиту у 2022 р. з усім цим господарством управлялися всього лише 13 осіб братії.
У 2003 р. за вівтарем скитського храму були поховані перші насельники Святогірської обителі, які померли в новий час. Так на місці колишнього, знищеного в 1950-ті рр., монастирського кладовища було покладено початок новому. Пізніше братія провели пошукові роботи і, де могли, відновили старі могили, поставивши на місці знайдених поховань хрести. Під час цих робіт 7 липня 2009 р. були несподівано знайдені мощі преподобних Арсенія та Ісаакія Святогірських.
Будівництво другої, більшої, церкви — храму на честь Всіх святих — тривало з 2006-го до 2009 рр. Церкву звели із соснових колод, її сімнадцять увінчаних хрестами цибулястих бань були вкриті сріблястим осиковим лемешем. Будівництво храму, можна сказати, стало міжнародним проєктом, тому що його жертводавцями стали віряни не тільки з України. Наприклад, частину необхідних для спорудження церкви колод — два вагони — передав брат прем’єр-міністра Нігерії Езума Озогемена, який раніше охрестився в скиту в с. Богородичне з ім’ям Інокентій (його донецька фірма займалася поставками лісу по Україні).
У 2005 р. стартувало будівництво Свято-Георгіївського скиту в селі Долина. Верхній вівтар дворівневого храму був освячений на честь великомученика Георгія Побідоносця, нижній — мученика Іоанна воїна. Поруч зі скитом звели каплицю на честь святителя Ігнатія, єпископа Кавказького, який відвідував Долину у 1857 р. Церква була одночасно пам’ятником усім воїнам, які в безлічі полягли, захищаючи ці землі, під час війни 1941–1945 рр. Улаштовування комплексу скиту зайняло близько десяти років і було завершено в 2015 році[13].
Коли ще тривало будівництво інших скитів, у 2007 р. владика Арсеній задумав спорудити храм на малій батьківщині одного з найвідоміших святих ХХ ст. — святителя Іоанна Шанхайського і Сан-Франциського. Завдяки спогадам старожилів у селі Адамівка, що за 10 кілометрів від Лаври, вдалося знайти точне місце, де стояла садиба Максимовичів, у якій народився і виріс угодник Божий. Там і було споруджено за архітектурним проєктом владики Арсенія Свято-Іоаннівський храм з нижнім приділом на честь Чуда Архістратига Божого Михаїла в Хонех (ім’я Архангела святитель Іоанн носив у хрещенні). 19 вересня 2009 р. у новій церкві було звершено першу Божественну літургію. На самому початку будівництва було вирішено відкрити при храмі жіночий скит. Навколо церкви стартувало зведення будівель, необхідних для життя тут черниць і прийому паломників.
Офіційне відкриття скиту відбулося в серпні 2018 р. Двома роками раніше була започаткована особлива традиція — проведення 1 липня, напередодні дня пам’яті святителя Іоанна Шанхайського і Сан-Франциського, хресної ходи від с. Микільське, де свого часу були поховані родичі святого Іоанна, в Адамівку. Аби взяти у молитовній ході участь, біля лаврського Свято-Володимирського подвір’я в Микільському збиралися не тільки місцеві жителі, а й віряни з навколишніх населених пунктів і навіть паломники з інших областей. Весь шлях протяжністю близько 5 кілометрів хрестоходці на чолі з владикою Арсенієм долали, звершуючи молебень з акафістом Благовіщенню Пресвятої Богородиці. На підході до села Адамівка хресний хід єднався із зустрічною малою хресною ходою, яка виходила із Свято-Іоаннівського скиту. Після завершення молитовної ходи духовенство починало звершувати святкове всенічне бдіння.
Через три дні після закладки Благовіщенського собору в Богородичному, 1 листопада 2009 р., владика Арсеній освятив місце для будівництва соборного храму м. Святогірська на честь святих мучениць Віри, Надії, Любові та матері їхньої Софії. Чотири з половиною роки по тому він звершив чин освячення дзвонів для дзвіниці церкви. Перша Літургія відбулася тут 30 вересня 2014 р. Архітектурний комплекс, що будується за проєктом владики Арсенія, включає ще один храм — надбрамний, на честь рівноапостольних Кирила і Мефодія (його будували з 2016-го до 2021 рр.). Тут же планувалося створення духовного училища з іконописною школою. Собор на честь святих мучениць покликаний стати головним храмом міста.
Не залишає поза увагою Святогірський архієрей і наявні сільські храми. Миколо-Феодосіївська церква (1887 р.) у с. Кармазинівка Луганської області (за 75 кілометрів від Святогірська) на момент передання Лаврі та відкриття в ній монастирського подвір’я у 2008 р. перебувала в гнітючому стані. З 1957 р. церква використовувалася як зерносховище. З 1994-го в ній почали звершувати богослужіння, але через брак коштів місцеві жителі не могли провести реставрацію храмової будівлі.
Ремонт церкви зайняв два роки. У 2010-му відбулося освячення та підйом дзвонів. Після реставрації було розпочато розпис церкви та роботи з благоустрою прихрамової території. На престольні свята та інші богослужіння у лаврське подвір’я стали збиратися сотні вірян. При храмі було побудовано кілька корпусів і ворота майбутнього лаврського скиту.
У 2018 р. під дбайливе крило Лаври потрапила Покровська парафія в с. Маяки Краматорського району, з того ж року обитель опікується й Всіхсвятською парафією в м. Святогірськ.
Станом на початок 2022 р. завдяки невтомній діяльності митрополита Арсенія Святогірська Лавра мала п’ять скитів і три подвір’я (про третє — у с. Микільське — нижче). Усі вони — крім Всіхсвятського та Антоніє-Феодосіївського скитів, створених для усамітненого життя ченців, — стали центрами духовного життя сіл, більшість з яких втратили свої храми в ХХ ст. Отже, улаштування скитів і подвір’їв послугувало відродженню духовного життя в низці населених пунктів.
Владика Арсеній встиг реалізувати до війни лише частину задуманого. Відродження втрачених у радянські роки Преображенського храму, Арсеніївського скиту і лікарні з храмом на честь Охтирської ікони Божої Матері[14] Святогірської пустині, а також Вознесенської церкви в с. Микільське, Покровського храму в с. Маяки залишилося в планах.
«Слово “образование” походить від слова “образ” й означає досягнення людиною образу Божого, — не раз повторює у своїх проповідях митрополит Арсеній. — Людина стає повноцінною особистістю, коли разом з набуттям знань вона розвиває в собі морально-духовні якості, набуває чеснот: трудолюбність, повагу до старших тощо. Тож можна мати червоний диплом про закінчення вищого навчального закладу і при цьому бути неосвіченою людиною — як казав один священик, “бути не «образованным», а «оборзованным»”. Той же, хто одночасно зі сприйняттям знань розвиватиме в собі морально-духовні якості, той буде повноцінною особистістю, корисною і для суспільства, і для держави».
Як допомогти в цьому юному поколінню? Це питання турбувало і попередників нинішнього намісника Святих Гір. Тож коли Лавра стала опікуватися школами у Святогірську та кількох селах, тим самим було відроджено одну зі сфер діяльності ліквідованого в радянські роки Святогірського монастиря.
У 1867 р. преподобний Герман Святогірський, тодішній намісник обителі у Святих Горах, заснував в с. Гола Долина (пізніше — с. Долина) початкове народне училище, яке з часом перетворилося на церковно-парафіяльну школу. Навчальний заклад утримувався повністю на кошти монастиря, братія обителі склали її викладацький корпус. Пізніше Святогірська пустинь відкрила в навколишніх селах ще дві школи. Школа в Голій Долині стала зразковою, на рубежі XIX-XX ст. на її досвід орієнтувалися при створенні навчальних закладів в Ізюмському повіті. Зазнаючи змін у зв’язку з переміною епох, школа не закривалася понад 150 років.
Сучасна місіонерська діяльність Лаври розпочалася з улаштування каплиці на честь ікони Божої Матері «Святогірська» в санаторно-оздоровчому центрі соціальної реабілітації для дітей-сиріт «Смарагдове місто» в м. Святогірську. Усвідомлюючи важливість саме духовної опіки своїх вихованців — дітей зі скаліченими душами і важкою долею, — адміністрація закладу сама звернулася до владики Арсенія з проханням створити в стінах центру каплицю і призначити для регулярного спілкування з дітьми священика. Сталося це в 2005 р.
Того ж року з благословення намісника священики з-поміж братії обителі стали проводити бесіди на духовно-моральні теми й з учнями святогірської загальноосвітньої школи-інтернату для хворих на туберкульоз, яку через особливе місце розташування прозвали в народі «Лісова школа». Піклуванням владики Арсенія в інтернаті було створено спеціалізований кабінет християнської етики з бібліотекою православної літератури та відеотекою.
Як зізналася через лише два роки директорка «Смарагдового міста» Галина Демченко, результати співпраці з монастирем перевершили всі її очікування. А директор «Лісової школи» Григорій Поух зазначив, що в інтернаті стало менше дітей групи ризику.
У 2007 р. нависла загроза над долинською школою. Взимку в її будівлі розмерзлися батареї, через брак коштів на ремонт школу визнали безперспективною та хотіли закрити. Непоправне не сталося завдяки втручанню владики Арсенія. За рахунок Лаври шкільну будівлю відремонтували, і навчальний заклад продовжив функціонувати. Так не залишилися без школи не тільки юні жителі цього села, а й діти, які приїздили до неї на навчання з інших населених пунктів. Відтоді монастир став забезпечувати школу в Долині продуктами харчування, але найголовніше — вона отримала й духовну опіку. У будівлі школи було влаштовано храм-каплицю на честь великомученика Георгія Побідоносця. По неділях для охочих у її стінах стали проходити заняття недільної школи, вихідці з якої пізніше вступили до семінарій, стали священиками, ченцями. Також було організовано дитячий православний театр. Активну участь у богослужіннях в шкільному храмі — а вони відбувалися щосуботнього вечора і недільного ранку плюс у свята — брали самі діти, допомагаючи у вівтарі, співаючи на криласі і навіть керуючи хором.
Лавра придбала для навчального закладу аудіо- та відеоапаратуру, шкільна бібліотека поповнилася літературою духовно-морального змісту, прекрасною відеотекою.
Також протягом багатьох років Святогірська обитель за дбайливого піклування владики Арсенія окормлює й загальноосвітні школи в с. Богородичне, с. Адамівка, загальноосвітню та музичну школи м. Святогірська. Лавра посприяла тому, щоб у школах стали викладати християнську етику, братія обителі в позаурочний час проводить з дітьми бесіди на різні морально-християнські теми. Монастир надає цим закладам і матеріальну допомогу — як, зрештою, і будь-яким соціальним установам і простим людям, які звертаються до Святогірського намісника у звязку з матеріальними потребами.
Окормлення Лаврою дітей сприятливо впливало й на дорослих. Про вічне стали замислюватися педагоги, школярі, які полюбили Церкву, своїм прикладом приводили до неї і своїх батьків.
У березні 2015 р. з благословення владики Арсенія було створено недільну школу в самій Святогірській Лаврі — для дітей біженців, які потрапили до неї. На той момент на повному утриманні монастиря жили близько 580 мирян, зокрема 130 дітей. Хлопчиків та дівчаток розподілили на три вікові групи: від 4-х до 6-ти років, від 6-ти до 8-ми і підлітки віком від 9-ти до 16-ти. Заняття школи, яка отримала назву «Умілі ручки», проходили в облаштованому в одному з монастирських корпусів навчальному класі. Викладали в ній педагоги з вищою освітою та досвідом роботи, також з-поміж біженців. На заняттях діти знайомилися з історією та сучасним життям Святогірського монастиря, основами християнської етики, біблійною історією, також вони відвідували лаврські музеї, малювали, виготовляли поробки тощо.
Пізніше в Лаврі було організовано хор дітей-біженців. Під керівництвом регента Євгенії Ковтуненко діти навчалися виконанню піснеспівів духовного змісту.
Учні недільної школи в с. Долина літні місяці та зимові канікули проводили в Лаврі, допомагаючи братії на послухах. Крім того, вони щорічно представляли в обителі святочні та великодні спектаклі. Виступали в монастирі з постановками й учні недільної школи, яку в 2005 р. відкрили при скиті в с. Богородичне. У Лаврі регулярно проходять дитячі свята.
Напевно, вершиною «шкільної» діяльності владики намісника можна назвати створення лаврської загальноосвітньої школи в с. Микільське. У 2013 р. через те, що будівля місцевої школи набула аварійного стану, навчальний заклад закрили. Можливість здобувати освіту втратили близько 90 маленьких жителів села. Коли про ситуацію, що склалася, дізнався владика Арсеній, він не міг лишитися осторонь. Лавра орендувала шкільну будівлю, зробила в ній капітальний ремонт, повністю меблювала класи і облаштувала харчовий блок. 1 вересня 2019 р., після тривалих поневірянь кабінетами заради оформлення документів, у нововідкритому Микільському приватному закладі загальної середньої освіти I ступеня «На честь ікони Божої Матері Володимирської» Слов’янського району Донецької області відбулася перша лінійка.
Ще раніше в школі створили домовий храм на честь ікони Божої Матері «Володимирська» («Києво-Вишгородська»), що став лаврським подвір’ям. Був у школи й свій духівник: як і директор школи — з-поміж насельників монастиря.
У 2020 р., піклуючись про збереження народних культурних традицій, митрополит Арсеній благословив створення у Лаврі дитячого фольклорного ансамблю. Близько 30-ти хлопчиків і дівчаток під чуйним керівництвом випускниці кафедри естрадного та народного співу Харківської державної академії культури Катерини Жук почали навчатися народних піснеспівів Слобожанщини. З часом кількість учасників зросла до 60-ти вокалістів. Частина з них були діти, які опинилися в Лаврі через війну, частина — маленькі жителі навколишніх населених пунктів. З них було сформовано три склади юних артистів — молодший, середній і старший.
У 2021 р. ансамбль уперше взяв участь у Різдвяному фестивалі колядок, яким вже багато років славиться Лавра.
До слова про фестиваль. Уперше він відбувся в 2006 р. Любитель українських народних пісень, особливо колядок, владика Арсеній не міг не підтримати бажання вокальних колективів з різних населених пунктів приїздити до Лаври на святках. Протягом кількох років групи виконавців самі прибували в обитель кожна у зручний для неї день і після Літургії співали біля встановленого в Успенському соборі вертепу колядки. У 2006 р. було прийнято рішення зібрати колективи, які приїздили, на одному концерті. Так 9 січня в обителі і відбувся перший різдвяний фестиваль. В Успенському соборі виступило п’ять колективів з Донецької та Вінницької областей.
З роками кількість учасників зростала, і концерт почав займати кілька годин. Фестиваль був розділений на дві частини: перша проходить у соборі, друга — після обіду — у лаврській актовій залі. В обитель потягнулися колективи з різних куточків України, виступити на співочому святі у Святогірській Лаврі прагнуть як церковні, так і світські вокальні колективи. У 2022 р. фестиваль зібрав рекордну кількість учасників — 557 виконавців у складі 37-ми вокальних колективів з Донецької, Луганської, Харківської, Волинської та Кіровоградської областей. Тоді фестиваль став називатися Різдвяним співочим собором.
Для багатьох вокалістів участь у співочому соборі в Святогірській Лаврі стала доброю традицією, без якої вони вже не уявляють свої святки. «Як тільки ми приїжджаємо від Вас, зі Святогір’я, до себе, то одразу починаємо готуватися до наступного візиту до Вас, тому що це для нас справжнє свято. Цілий рік ми відчуваємо Вашу підтримку», — поділилася на одному з фестивалів керівник народного хору «Надія» з м. Золоте Сєвєродонецького району Луганської області Лілія Кунченко, звертаючись до владики Арсенія.
З настанням повномасштабної війни кількість учасників свята, звісно, скоротилася, але фестиваль продовжив своє існування.
Крім фестивалю, в сам день свята Різдва Христового співочі колективи Лаври, її скитів і прилеглих населених пунктів збираються разом, щоб заколядувати владиці Арсенію, і в Лаврі відбувається прийом владикою намісником колядників. Цей захід також масштабний. У 2022 р. владику привітали з Різдвом 33 колективи. Своєю чергою він обдаровував їх добрими побажаннями, кожен виконавець отримав з рук архієрея подарунок.
У чому користь колядок і чому важливо підтримувати традицію їх виконання, митрополит Арсеній одного разу, звертаючись до учасників фестивалю, пояснив так: «У народних колядках, окрім добрих побажань (здоров’я, миру, щастя, благополуччя, спасіння у вічності), що линуть з люблячого християнського серця, також говориться про Пречисту Божу Матір та Її любов до роду людського, випрошуються Її молитви, говориться про милосердя Бога, Котрий прийшов у світ для нашого спасіння… Коли ми будемо розумом осягати слова колядок, які співаємо, опускати їх у серце та, вбираючи у почуття, співати — повірте: так виконані колядки здатні душу людини перевернути і грішника зробити праведником. … Дай Боже, щоб жага прославляти Христове Різдво колядками передавалася з покоління в покоління, щоб народ наш як був, так і залишався християнським — не тільки за фактом хрещення і за назвою, а й за духом і прагненням жити з Богом та по-Божому».
Прославлення преподобних отців Святогірських
Що означає канонізація, або прославлення когось Церквою у лику святих? Слово «канонізація» походить від слова «канон», яке перекладається як «взірець». Канонізуючи ту чи іншу людину святого життя, Церква вказує на неї як на взірець для наслідування в любові до Бога і до людей, тобто у виконанні двох головних новозавітних заповідей.
Владика Арсеній про те, хто такі святі і чому важливо в них вчитися, говорить, зокрема, так: «Коли ми молимося — це ми розмовляємо з Богом, коли читаємо Євангеліє — це Бог розмовляє з нами. Але як у школі, хоч вчитель розмовляє з усіма, але кожен сприймає науку по-різному — і хтось гарно вчиться, а в когось з успішністю не так добре буває, — так у нас і в справі слухання Бога. Святі угодники слухали слово Боже і намагалися його втілити у своєму житті. Тому дуже важливо для кожного з нас — по-живому сприймати житія святих».
Крім того, звертаючись до святих, ми знаходимо в їхніх особах помічників і молитовників-заступників. «Святитель Нектарій Егінський одного разу явився одній людині і сказав: “Ви чому не просите нас, святих, про допомогу? У нас на небесах безробіття. Ніхто з людей не звертається до нас”. … Святі моляться за нас не тільки тому, що набули любов до Бога — а той, хто любить Бога, любить і Його творіння, — а й тому, що вони наші родичі. Адже ми всі походимо від Адама, ми в спорідненості зі святими. Тому вони за нас і моляться. Як за своїх — рідних по плоті і рідних по духу», — каже намісник Лаври.
Звичайно, стародавня Святогірська обитель не могла не явити людям приклади святого життя. І владика Арсеній з братією не міг не ревнувати про те, щоб про них знало якомога більше людей — на духовну користь народу і на славу Святогірського монастиря.
Однак імена далеко не всіх святогорців, які догодили Богові, зберегла історія. Канонізація ж тих святих подвижників, відомості про яких дійшли до нас, пройшла у два етапи. 24 серпня 1995 р. було канонізовано преподобного Іоанна Затворника, найвідомішого і найшанованішого святогірського преподобного. Основні труди з підготовки його прославлення у лику святих поклав єпископ Аліпій.
У 2008 р. було канонізовано ще 16 подвижників Святих Гір. У підготовці до цієї події разом з владикою величезну діяльну участь узяли отець (потім єпископ) Арсеній з братією й помічниками обителі.
Протягом низки років отець Арсеній з братією надсилав запити в різноманітні державні архіви, аби збережені відомості про святогірських святих стали надбанням громадськості. Крім того, монастир звертався до вірян з проханням поділитися спогадами про святогірських подвижників ХХ ст.
У підсумку до Комісії з канонізації при Священному Синоді Української Православної Церкви було підготовлено та подано усі необхідні матеріали, а також прохання про розгляд питання щодо прославлення святогірських подвижників XVII, XVIII, XIX і XX ст.
Крім того, братія Лаври під редакцією владики Арсенія склала тропар, кондак і молитву преподобним отцям Святогірським, які пізніше були схвалені Священним Синодом. З благословення владики намісника було написано ікону преподобних Святогірських, видано великий книжковий альбом із зображеннями Святогірської обителі та її знаменитих подвижників.
Також на час канонізації були знайдені місця поховання і обрітені мощі семи святогірських подвижників, які спочивали в різних місцях Харківської, Донецької та Луганської областей. Обрітення мощей відбулися завдяки трудам єпископа Аліпія, намісника і братії обителі. Так, стали доступними для молитовного поклоніння вірян чесні останки преподобних Феодосія, ієромонаха Святогірського († 1850), Кіпріана, ієромонаха Святогірського († 1874), Іоанникія, ієромонаха Святогірського († 1882), Германа, архімандрита Святогірського († 1890), преподобносповідників Трифона, архімандрита Святогірського († 1939), Михаїла, схиархімандрита Святогірського († 1961), Іоанна, ігумена Святогірського († 1970).
Вивчивши матеріали, Комісія з канонізації передала їх до Священного Синоду, і 8 травня 2008 р. Синод УПЦ прийняв рішення про причислення до лику місцевошанованих святих Донецької єпархії 16-ти святогірських подвижників і встановлення дня пам’яті Собору преподобних і Богоносних отців, які у Святих Горах на Дінці просіяли[15]. Чин канонізації відбувся 12 липня того ж року.
В урочистому богослужінні, яке очолив Блаженніший Митрополит Володимир, взяли участь близько 20 архієреїв. Ієрархам співслужив сонм духовенства й лаврська братія.
Соборна (тобто спільна) пам’ять святих подвижників-святогірців з того часу Церква святкує 24 вересня. Також у кожного святого є свій особистий день пам’яті — як правило, це дата його кончини.
У липні й серпні 2008 р. побачили світ три томи «Святогірського патерика» з житіями й свідченнями про чудеса канонізованих насельників Святих Гір.
Вже після канонізації Собору преподобних отців Святогірських були знайдені мощі ще трьох з них: святих Арсенія, архімандрита Святогірського († 1859), Ісаакія, ієромонаха Святогірського († 1903) та Лонгина, ієросхимонаха Святогірського († 1882).
Отже, в Успенському соборі для загального поклоніння доступні мощі 11-ти з 17-ти Святогірських святих: преподобних Іоанна Затворника, Арсенія, Германа, Лонгина, Феодосія, Кіпріана, Іоанникія, Ісаакія, преподобносповідників Трифона, Михаїла та Іоанна.
Піклування про паломників і біженців
«Подібні мені будьте, як я Христу», — писав апостол Павел (1 Кор. 4:16). За ним ці слова можуть повторити й інші святі. Нинішній намісник Святогірського монастиря багато в чому уподібнився своїм святим попередникам.
Один з настоятелів Святогірської пустині ХІХ ст. преподобний Арсеній (Митрофанов), помираючи, заповідав поселяти і годувати прочан безкоштовно. Першим його заповіт став виконувати наступник святого Арсенія преподобний Герман (Кліца)[16]. Започатковану ним традицію страннолюбства зберігали в обителі завжди. Відродили її й у нововідкритому після радянських років монастирі.
Відчуваючи святість місця, люблячи чинні богослужіння, довіряючи святогірським духівникам, прочани завжди у великій кількості стікалися у Святі Гори. І завжди безоплатно приймала і годувала їх обитель. Навіть в економічно важкі 1990-ті роки, коли ледь виживала сама.
«Лавра — дім Пресвятої Богородиці. Усі, хто в неї приїхав, — гості Божої Матері, а ми, насельники Лаври, — служки Божої Матері. Ми повинні прийняти кожну людину так, щоб їй захотілося приїхати сюди знову, тому що вона відчула себе в гостях у Мамки своєї. Ми відповідаємо за своє ставлення до паломників перед Божою Матір’ю», — говорить про це владика Арсеній.
С настанням війни намісник Лаври та братія не зрадили своєму страннолюбству.
У 1914 р., на початку Першої світової війни, настоятель Святогірської пустині преподобносповідник Трифон (Скрипченко) приймає в обитель 750 біженців з Волині. Рівно через 100 років його наступник, митрополит Святогірський Арсеній, також відчиняє врата монастиря (тепер вже Лаври) для сотень людей, які рятуються від війни.
Після того, як владика Арсеній оголосив на проповіді, що Святогірська Лавра готова прийняти всіх, хто потребує захисту й притулку, звістка про це рознеслася «сарафанним радіо» і серед тих, хто раніше не ходив до церкви. У серпні 2014 р. в Лаврі знайшли прихисток близько 800 біженців, зокрема до 300 дітей. Багато хто приїздив у Святі Гори просто в капцях і халаті — у чому вибігли з дому між обстрілами. Знаходили люди в Лаврі не тільки дах, їжу та одяг, а й батьківську турботу братії на чолі з її страннолюбним намісником.
Крім того, в перші місяці війни Лавра щодня годувала по 3–5 тисяч прихожих людей. Також братія передавала допомогу до місць розміщення переселенців у м. Святогірськ. Це невелике місто з населенням до 3,5 тисячі осіб прийняло понад 30 тисяч біженців, які розселилися по будівлях колишніх пансіонатів й баз відпочинку. Десять таких «точок» з населенням по 200–250 осіб у кожній і забезпечувала всім необхідним Лавра.
Наприкінці лютого 2015 р. кількість вимушених переселенців, які проживали у Святогірській Лаврі, сягнула піку — обитель утримувала понад 1000 мирян, з них 470 були діти.
Прийняли стражденних і лаврські скити в селах Богородичне і Долина.
У цей час Святогірській Лаврі допомагають «усім миром» віряни з різних куточків України та з-за кордону. Але це було б неможливим без прикладу жертовності, яку явила сама Лавра в особі її владики намісника і братії.
Приймає Лавра вимушених переселенців відтоді постійно. Для багатьох обитель стала другою домівкою. Серед мешканців монастиря є навіть ті, хто оселився в ньому ще в 2014 р.
Усі, хто проживає на повному забезпеченні Лаври, оточені любов’ю і турботою. Ось відгук однієї з біженок, Марії Миколаївни Смотриної: «Хочу подякувати владиці Арсенію з братією за їхні святі молитви, за їхню велику любов до людей. За ту людяність і велику доброту, якими оточені біженці в Лаврі. У той час, коли люди залишилися без даху над головою, без роботи, без пенсій, без шматка хліба, Лавра на чолі з владикою Арсенієм не залишилася осторонь. Людям простягнули руку допомоги, людей прихистили, нагодували й обігріли. У важку хвилину оточили любов’ю і молитвою. У Лаврі проживають біженці з дітьми, літні люди та інваліди, у яких немає домівок, яким нема куди повертатися. … Якщо хто-небудь потребує лікування, Лавра допомагає, чим може, намагається оплатити лікування. … Так, коли я дуже серйозно захворіла — хвороба була задавнена, а діти й онуки перебувають за межами України, — мене поклали в лікарню, оплатили лікування, чим врятували моє здоров’я, а можливо і життя. У лікарні я була приємно здивована тим, з якою любов’ю лікарі говорять про Лавру, про те, що Лавра усім допомагає» (серпень 2015 р.).
Кількість біженців, які проживали у Святих Горах, змінювалася залежно від посилення або ослаблення боїв у близьких районах Донбасу. Взагалі за записами в журналі паломницького готелю, де відмічалися всі новоприбулі, можна вивчати карту військових дій. Крім того, кількість мирян у Лаврі збільшувалася ближче до зими — за рахунок жителів «зони розмежування», в якій були погані умови для проживання в холодну пору року.
Знову кількість вимушених переселенців почала зростати у 2022 р., коли до Лаври від обстрілів тікали з населених пунктів Донецької, Луганської та Харківської областей літні люди, жінки й діти. Біженців приймають і лаврські скити. Владика Арсеній постійно контролює умови життя переселенців, забезпечення їх — особливо дітей — повноцінним харчуванням.
Крім того, в нижніх храмах, у підвальних приміщеннях скитів і подвір’їв Лаври облаштовано укриття для місцевих жителів, куди вони спускаються під час обстрілів.
«Не страшно бути вбитим: людину вбили — вона вже живе у вічності, в іншому вимірі. Не страшно бути пораненим: пораненим бути боляче, і за болем у людини інші почуття відпадають. Страшно, коли страждають люди і ти всім серцем бажаєш допомогти й розумієш, що твої, людські, можливості обмежені. Але не обмежена можливість у Бога. Господь може нам допомогти — нам тільки поговорити з Ним треба, помолитися. Сьогодні нам, як ніколи, необхідно розмовляти з Богом, допомагати один одному», — сказав владика Арсеній після вибуху ввечері 12 березня поруч із Лаврою авіабомби, через що вибило вікна та двері в усьому паломницькому корпусі № 9. Дивним чином ніхто з понад 500 біженців, які перебували тоді в корпусі, не зазнав серйозних травм.
Особливою і, на жаль, трагічною сторінкою в історії Лаври стало літо 2022 р. Коли обитель опинилася на самісінькій лінії фронту, владика Арсеній і братія зробили все від них залежне, щоб люди, які укрилися в ній, змогли вижити. Станом на початок липня, в Лаврі перебувало 380 мирських людей, зокрема близько 60 дітей. До осені кількість мирян в монастирі зменшилася — частина з них евакуювалася з волонтерами, які приїздили в обитель.
Побут обителі переладнали під умови життя в підвалах, куди спустилися всі насельники Лаври, для всіх були введені особливі правила поведінки в умовах воєнного часу. Лавра випікала свій хліб. Незважаючи на обстріли, братія, що трудилася в трапезній, з ранку до ночі, ризикуючи життям, готувала їжу на польових кухнях і розвозила в укриття для роздачі людям.
У цей важкий час, незважаючи на обстріли, було збережено монастирський богослужбовий устав: щодня неухильно звершувалися служби. Владика Арсеній укріплював паству частими проповідями.
Як і раніше, владика виявив особливе піклування про дітей. У підвальному приміщенні Успенського собору було організовано заняття для школярів з підготовки до нового навчального року, а 1 вересня в стінах Лаври відкрилася школа (офіційно в державних структурах вона пізніше була зареєстрована як навчально-консультаційний пункт). 25 хлопчиків і дівчаток були розподілені між шістьма класами. До педагогічного складу увійшли вчителі, які евакуювалися в Лавру зі Святогірська і Богородичного.
Школа діяла аж до кінця травня 2024 р., поки, як і всі навчально-консультаційні пункти на Донеччині, не була закрита обласною військовою адміністрацією «у зв’язку з погіршенням на території області безпекової ситуації».
Під опікою Лаври і зараз лишаються ті, хто втратив свої домівки. Крім того, незважаючи на отримані під час обстрілів 2022 р. пошкодження будівель у самій обителі й руйнування трьох скитів, а також подвір’я зі школою в с. Микільське, Лавра продовжує надавати гуманітарну допомогу нужденним жителям та медичним і соціальним закладам навколишніх населених пунктів.
Відновлення історії та просвітницька діяльність
У 1922 р., коли Святогірський монастир було закрито, безбожники розвели між Успенським собором і Покровською церквою два великих багаття, в яких спалили частину ікон, бібліотеку та архів обителі. На місці згарищ нині влаштовано фонтани. Таким чином, у монастирі не залишилося документів, які могли б пролити світло на його історію.
З 1999 р. відомості про Святі Гори та їхніх насельників збираються «по крихтах» у доступних архівах і бібліотечних фондах. Завдяки праці братії Лаври і люблячих обитель помічників за минулі роки в її архів надійшли тисячі оцифрованих сторінок документів різних століть.
Сформований фонд унікальних речових матеріалів — археологічних знахідок, старовинних рукописів і друкованих видань, фотодокументів тощо — дозволив створити лаврський музей. До повномасштабної війни фонд поповнювався щорічно.
Також у Лаврі є величезний аудіо- та відеоархів.
Заради збереження, введення в науковий обіг і популяризації вже зібраних відомостей з історії монастиря Лавра видає книги та брошури. Низку видань було перекладено іноземними мовами: англійською, грецькою, румунською, сербською.
Завдяки владиці Арсенію були об’єднані зусилля Церкви й представників гуманітарної науки в галузі дослідження історичного минулого Святих Гір, церковних старожитностей і пам’яток культурної спадщини Святогір’я, і в Лаврі проходять тематичні конференції.
З 2016 по 2018 рр. монастир і Святогірський державний історико-архітектурний заповідник проводили в стінах обителі конференцію «Сібільовські читання»[17]. Крім того, на базі монастиря проходили тематичні семінари працівників культури.
У 2018 р. Лавра почала видавати науковий альманах «Святогірський літописець». Станом на січень 2025 р. побачило світ чотири його випуски. Кожен містить як наукові статті, так і копії віднайдених в архівах історичних документів, а також сучасну хроніку життя Лаври, для складання якої береться за основу монастирський літопис. До редакційної ради видання увійшли, зокрема, три доктори історичних наук, доктор філологічних наук, три кандидати історичних наук. Альманах зареєстровано у Міністерстві юстиції України.
У 2019 р. з благословення митрополита Арсенія Святогірська Лавра започаткувала власну міжнародну науково-практичну конференцію «Святогірські читання». У трьох наукових форумах, що відбулися, взяли участь експерти в галузі історії та краєзнавства, історіографії і джерелознавства, музеєзнавства та культурології.
Крім того, з 2004 р. виходить лаврська книга-календар з фотолітописом за минулий рік і підготовленими до ювілеїв статтями. Понад 25 років монастир видає й іншу календарну продукцію.
Займається братія і духовно-просвітницькою діяльністю в медіапросторі.
У 2014 р. було створено лаврські сайт і Youtube-канал, завдяки чому тисячі інтернет-користувачів, які живуть у різних куточках світу, отримали змогу не тільки дізнатися про історію стародавньої обителі та прочитати житія її святих, а й долучитися до духовних настанов владики Арсенія через слухання його проповідей. На сайті та Youtube-каналі також висвітлюються знакові події сучасного життя монастиря.
У свято Воскресіння Христового 1 травня 2016 р. Лавра запустила довгостроковий проєкт — щотижневий мультимедійний православний календар «Седмиця».
Ще з вересня 2015 р. на прохання численних відвідувачів лаврського сайту на ньому було запущено онлайн-аудіотрансляцію богослужінь, також було розроблено безкоштовний Android-додаток для слухання трансляцій на мобільних телефонах. А 1 квітня 2020 р. на лаврському Youtube-каналі стартували щоденні відеотрансляції богослужінь з Успенського собору. Цей проєкт став особливо важливим в умовах пандемії. У 2021 р. кількість переглядів відео на Youtube-каналі Лаври сягнула 15,3 млн. Глядачами каналу є не тільки жителі країн колишнього Радянського Союзу, а й європейських держав, Близького Сходу, США і Канади. З часом богослужіння Святогірської Лаври в особливо великі свята стали ретранслювати телерадіокомпанії.
Загалом за 10 років — з 2014-го по 2024 рр. — на Youtube-канал Лаври було завантажено близько 4 тисяч відео. Станом на січень 2025 р. на нього підписані близько 342 тисячі інтернет-користувачів. Присутня Лавра і в усіх доступних соцмережах. Загальна кількість підписників лаврських акаунтів у соцмережах і на різних хостингах становить 572 тисячі осіб.
З благословення і підтримки свого намісника лаврські насельники створюють й фільми та аудіопродукцію. Так, у 1997–2012 рр. за участю професійних звукорежисерів з Донецька та Дніпропетровська було записано сім аудіокасет та один диск з богослужбовими піснеспівами і колядками у виконанні братських хорів (лівого та правого криласів).
Крім знятого з нагоди присвоєння Святогірському монастирю статусу Лаври документального фільму «Два крила Святогірської Лаври» (ми згадували про нього вище), пізніше, у 2012 р., побачив світ другий фільм «Святі Гори — врата спасіння». Ця стрічка була створена обителлю спільно з київською телерадіокомпанією «Глас» і перекладена українською, грецькою, німецькою, англійською, французькою, румунською, грузинською, сербською мовами.
Пізніше Лавра зняла фільм «Духовні псалми. Схимонах Селафіїл» про найстарішого насельника Святих Гір, документальні стрічки «Заради обителі» та «Чернецтво — сяйво світові» (обидві створені на основі архівного інтерв’ю архімандрита Арсенія за 1995 р.), а також відеоцикл про відвідини делегацією УПЦ на чолі з митрополитом Арсенієм весною 2021 р. монастирів і християнських святинь Єгипту.
Участь у загальноцерковному житті
За безліччю турбот, пов’язаних з управлінням Лаврою і несенням послуху вікарного єпископа, владика Арсеній протягом багатьох років брав участь і в справах загальноцерковних.
Певний час він входив до складу Церковного суду УПЦ. У 2006 р. владика Арсеній увійшов до Комісії з канонізації святих при Священному Синоді УПЦ. У 2011 р. був включений до складу Синодальної комісії у справах монастирів Української Православної Церкви.
КЯк авторитетний архієрей, намісник однієї з Лавр, митрополит Арсеній не раз брав участь у значущих для історії Української Православної Церкви подіях.
Так, у 2016 р., освяченому 1000-річним ювілеєм присутності вихідців з наших земель на Афоні, намісник Святогірської Лаври увійшов до складу очолюваної Предстоятелем УПЦ Блаженнішим Митрополитом Онуфрієм делегації, яка відвідала Святу Гору Афон. 22 липня, напередодні дня пам’яті засновника чернецтва в наших краях преподобного Антонія Києво-Печерського, Блаженніший Митрополит Онуфрій у співслужінні митрополита Арсенія та інших членів делегації освятив у скиту Пантелеймонівського монастиря — Ксілургу, де святий прийняв чернечий постриг, — печерний храм на честь преподобного Антонія. У рамках тієї поїздки духовенство УПЦ також відвідало Священний Кінот Святої Гори Афон та взяло участь у богослужіннях у день пам’яті преподобного Антонія.
Навесні 2021 р. митрополит Святогірський Арсеній очолив чернечу делегацію УПЦ до Єгипту. Метою поїздки було налагодження діалогу з Коптською Церквою, а також відвідування місць подвигів засновників православного чернецтва. Плодом подорожі стало вибудовування добрих відносин з коптськими ченцями. Під час розмов з ними виявилося, що догмати Коптської Церкви, можливо, не так сильно відрізняються від віровчення Православної Церкви, як вважалося. Тож об’єднання Церков, хоч і не незабаром, але, може, стане реальністю. Для того, щоб дослідити це питання досконало, потрібні ще поїздки православного духовенства до Єгипту і продовження діалогу. Мандрівка ж очолюваної владикою Арсенієм делегації відкривала цей діалог.
Не раз намісник Лаври брав участь у конференціях, присвячених актуальним питанням улаштування чернечого життя, на яких ділився досвідом відродження обителі у Святих Горах й управління монастирем. Остання з них відбулася того ж 2021 року, 15 липня, у Свято-Успенській Почаївській Лаврі. У тодішньому З’їзді ігуменів, ігумень та представників монастирів Української Православної Церкви взяли участь 22 архієреї та близько 300 ченців з різних куточків України.
Також владика Арсеній неодноразово звершував архіпастирські візити до населених пунктів Горлівської, Донецької, Рівненської та інших єпархій УПЦ, де очолював богослужіння і наставляв паству словом проповіді. З його благословення список чудотворної ікони Божої Матері «Святогірська» брав участь у всеукраїнських хресних ходах та відвідував різні єпархії УПЦ.
Крім того, як намісник Лаври владика Арсеній веде активне міжнародне спілкування: багато разів він приймав різні зарубіжні делегації, а також православні паломницькі групи із Сербії, Чорногорії, Німеччини, Болгарії, Греції, Польщі… У книзі відгуків лаврського музею залишили свої записи посли і консули Австрії, Греції, Македонії, Німеччини, Сербії, Словенії, Хорватії, Японії та ін.
Найбільше намісника Святогірської Лаври митрополита Арсенія знають як проповідника. Арсенія знають як проповідника. Коли Лавра створила свій сайт і Youtube-канал, слухачами владики стали тисячі людей, які живуть у різних кінцях світу. І всі вони отримують через проповіді владики «заряд бадьорості духу».
Істинний пастир добрий, святогірський проповідник у кожному своєму слові шукає користі для душ слухачів. Коли потрібно, він відповідає на виклики дня, але частіше торкається теми, яка ніколи не перестане бути актуальною для всіх поколінь християн, — теми спасіння душі.
Наставляючи, повчаючи людей — до чого покликаний кожен пастир, — владика Арсеній при цьому зазначає: «Брати і сестри, я це не тільки вам кажу. Я це і собі кажу», — анітрохи не забуваючи про власну роботу над собою (див. 1 Тим. 4:16).
Владика підкорює слухачів своєю щирістю, почерпнуті ним з житій святих та з життя сучасників приклади запам’ятовуються і допомагають засвоїти суть сказаного.
Через проповіді митрополит Арсеній «заражає» інших своєю глибокою вірою, довірою і любов’ю до Бога, до Богоматері і Церкви — чеснотами, які дають сили долати будь-які випробування.
Тому голос святогірського проповідника втішає і допомагає повернути мир у душу безлічі людей, навіть тих, хто знають владику тільки завдяки мережі інтернет. Незважаючи на те, що інтернет-користувачі не слухають митрополита Арсенія наживо, тим не менш вони відчувають його любов до людей. «Я Вас поважаю і дуже-дуже-дуже люблю, Ви для мене приклад християнської любові, Ваша щира посмішка — це веселка в пітьмі, — написав у 2022 р. владиці 14-річний хлопчик-пономар Роман. — Можливо, мій лист не є довершеним, але прийміть його з любов’ю, тією любов’ю, якою Ви даєте нам усім надію».
«…Вже кілька років слухаємо проповіді митрополита Арсенія, а під час пандемії дивилися з родиною прямі трансляції звершуваних у Лаврі богослужінь. Ваші відео приносили радість і мир у Христі. Тому звістка про ув’язнення владики Арсенія була нам просто незрозуміла: як можна заарештувати людину, яка давала всім людям — і навіть нам, котрі слухають його онлайн, — стільки любові?» — написали на пошту Лаври після ув’язнення митрополита Арсенія в СІЗО настоятель Свято-Серафимівського храму в м. Сісайд (штат Каліфорнія, США) протоієрей Георгій і матінка Олена Куртови.
«Останні три роки я завжди з вами “на зв’язку”. Кожен день я виділяю час, щоб послухати Вашу проповідь. Коли Ви говорите про Матінку Божу, про святого Миколая Чудотворця, про праведних Іоакима і Анну, у мене сльози завжди в очах, але і усмішка на обличчі — так відгукуються ці слова в серці і приносять втіху. Одне з улюблених — це розповіді про Ваших односельчан, про бабусю Вашу і духовного наставника. Спаси Вас Господи за всі історії життя, якими Ви щедро ділитеся», — зізналася раба Божа Н. з міста Ужгород, також написавши братії Лаври.
За 30 минулих років владика Арсеній виголосив сотні проповідей.
До чого ж найчастіше закликає митрополит Арсеній? До духовної праці заради «єдиного на потребу» — спасіння своєї душі, до здобуття миру з Богом і з ближніми, без чого це спасіння ніяк не можливе.
Ось лише кілька цитат з його проповідей:
«Людина один раз народжується і ніколи вже не вмирає. І сенс життя — досягти вічного буття, але не просто вічного буття — а вічного буття з Богом, ангельськими силами, Божою Матір’ю, святими! Тому що є й інша вічність, яка дається за гріхи…»
«Не дивіться, хто як живе! Не намагайтеся кидати бруд в інших людей! Бруд цей, може, до тієї людини і не долетить, а твої руки брудні залишаться. Намагайтеся дивитися всередину себе, сповідувати свої гріхи, шукати правди Божої».
«“Блаженні милостиві, бо вони помилувані будуть” (Мф. 5:7). Ці неложні слова Христові нехай будуть для нас девізом християнського милосердя, що виявляється у діяльній любові та всепрощенні до ближнього в нашому земному житті, аби з цією чеснотою справдилися на нас і слова святоотецькі: “Молитва до райських врат доводить, а милостиня їх відчиняє”. Дай Боже, брати й сестри, нам і дійти до райських врат, і сподобитися побачити їх перед собою відчиненими. Відчиненими не по нашій чесноті й зарозумілості про власну праведність — відчиненими за милосердям Божим, за любов’ю Божою до нас, грішних».
«Зараз ми, брати і сестри, терпимо лихо. Але лихо і скорбота, яку ми терпимо, не мають сіяти в наших душах ненависть й озлобленість. Тому що ненависть і озлобленість не від Бога, вони руйнують душу людини. “Скорбь і болєзнь обрєтох, і імя Господнє прізвах” (Пс. 114:3–4); “Молитвами Богородиці, Спасе, спаси нас!” — сьогодні ось із таким почуттям ми повинні молитися. І повірте: якщо в лагідності, смиренні, довготерпінні, упованні на волю Божу ми цей період перетерпимо, то Господь усе вирішить в одну мить. Найголовніше в наш час — не зруйнувати храм душі своєї».
«Нам треба молитися, брати і сестри, щоб у цей час ми залишилися людьми. Не розлюднилися, а залишилися людьми за образом і за подобою Божою, зберегли свої безсмертні душі для вічності, не впустивши в них наклепи, ненависть, неприязнь та інше зло, що довкола нас, та зберігши любов до Бога». Чому? Тому що душа — «безцінний скарб, який у кожного з нас в єдиному екземплярі».
[1] Офіційна передача у власність Донецької та Слов’янської єпархії УПЦ Успенського собору і кількох корпусів стародавнього Святогірського монастиря відбулася у 1992 р. Перша братія новоствореної обителі прибула у Святі Гори 15 липня 1992 р., частина перших насельників була духовними чадами правлячого архієрея єпископа Донецького і Слов’янського Аліпія (Погребняка), який відкрив монастир.
[2] Оскільки печери ще належали заповіднику, богослужіння звершувалися тільки в неробочий час: з 6-ї до 10-ї ранку і після 17-ї. В інші ж години дня там проводилися екскурсії.
[3] Святогірська ікона повернулася до рідної обителі 4 жовтня 1992 р. У радянські роки її зберігали в себе благочестиві люди, останнім місцеперебуванням образу була церква в селі Новотроїцьке Волноваського району. Звідти й доставили ікону того дня. Спочатку її привезли до Слов’янська, а звідти у Святі Гори рушив хресний хід. Ікону, поставлену на ноші, весь шлях — близько 32 кілометрів — понад дев’ять годин на своїх плечах несли священнослужителі.
[4] Мощі святого Іоанна були знайдені 5 травня 1989 р. владикою Аліпієм (тоді ще архімандритом, благочинним 13-го Краснолиманського округу Донецької і Ворошиловградської єпархії) та передані до Святогірської обителі в 1993 р.
[5] Загалом в обителі були створені свої кузня, столярна, слюсарна, пошивна майстерні, завдяки чому монастир зміг самотужки виконувати необхідні на його території роботи і допомагати жителям навколишніх населених пунктів. Наприклад, у Святогірську завжди знали, що, якщо не вистачає коштів на похорон покійного родича, у Лаврі можна безкоштовно замовити труну і могильний дерев’яний хрест.
[6] У таких випадках отець намісник в ті роки зазвичай ночував на стільцях, зсунутих докупи між ліжками келейників у їхній кімнаті.
[7] Офіційно Миколаївську церкву було повернуто Свято-Успенському Святогірському монастирю у 2000 р. на підставі розпорядження голови Донецької облдержадміністрації від 03.12.1999 р. № 668 і рішення виконкому Слов’янської міської ради від 15.12.1999 р. № 518. Тоді ж у відання монастиря передали й Андріївську каплицю (сер. 1850-х рр.).
[8] Печери були передані монастирю 4 квітня 2000 р. на підставі тих самих розпорядження і рішення, що й Миколаївська церква. Перед цим, у 1999 р., фахівці державного науково-технологічного центру консервації та реставрації пам’яток «Конрест» провели ін’єктування тріщин і гідрофобізацію (покриття поверхні крейди захисними сумішами від негативного впливу води) Святої Скелі. Перше було необхідне лише для залатування тріщин, які перестали розширюватися та загрожувати існуванню цієї водночас святині й архітектурної пам’ятки саме з поверненням у Святі Гори молитви. Як підтвердили співробітники заповідника, які раніше встановили в тріщинах спеціальні маяки, багаторічне неухильне зрушення скелі зупинилося в 1992 р., коли у Святих Горах було відкрито монастир і прибулі ченці почали звершувати регулярні богослужіння.
[9] Регентував владика і пізніше. Коли в новому храмі у с. Богородичне ще не було регента, скромний отець намісник замість того, щоб очолювати богослужіння, ставав на крилас і керував хором.
[10] У літню пору року молебень з акафістом служать у Миколаївській церкві на Святій Скелі, у зимову — в печерному храмі преподобних Антонія і Феодосія Києво-Печерських. Початок о 14:00. Також молебень з акафістом святителю Миколаю звершується щовівторка вранці в Успенському соборі — цим надолужується число акафістів, які не було відслужено в дні Великого посту (у Святу Чотиридесятницю в Лаврі читання акафістів скасовується).
[11] Скит було зруйновано під час обстрілів 2022 р. Зберігся лише храм на честь ікони Божої Матері «Всіх скорботних Радість» і каплиця святого благовірного великого князя Олександра Невського.
[12] Скит і господарство були повністю знищені внаслідок обстрілів у червні 2022 р.
[13] Храм було знищено під час обстрілів у травні 2022 р. Огорожа з баштами, корпуси та каплиця на честь свт. Ігнатія, єпископа Кавказького, зазнали пошкоджень.
[14] У 2010-ті рр. було ухвалено відповідні рішення на рівні президента України та уряду, що передбачали зміни в землеустрої національного природного парку «Святі Гори» з метою виділення земельних ділянок для відтворення втрачених скитів і храмів Святогірської Успенської пустелі. У 2013 р. було розроблено ескізні проєкти Преображенського храму, Арсеньївського скиту з однойменним храмом та лікарні з церквою на честь Охтирської ікони Божої Матері.
[15] До Собору разом з преподобним Іоанном Затворником увійшли: святитель Іларіон (Григоро́вич), єпископ Крутицький († 1759, пам’ять 16 грудня); преподобні Фадей (Кокуйло́вич, † 1758, 7 червня), Рафаїл (Мо́кренський, † 1765, 23 лютого), Арсеній (Митрофанов, † 1859, 25 жовтня), Герман (Кліца, † 1890, 26 квітня), Софроній (Смирнов, † 1921, 1 серпня), Лонгин (Грифцов, † 1882, 27 липня), Феодосій (Коротевський, † 1850, 2 листопада), Кіпріан (Манько, † 1874, 8 липня), Іоанникій (Аверкієв, † 1882, 23 лютого), Ісаакій (Голові́н, † 1903, 8 серпня), преподобносповідники Іоїль (Озеря́нський, † XVII ст.), Трифон (Скрипченко, † 1939, 14 травня), Михаїл (Галушко, † 1961, 24 березня), Іоанн (Стрєльцов, † 1970, 24 вересня), преподобний Феофіл (Шаронін), Христа заради юродивий († 1868, 12 лютого).
[16] На згадку про це на гостинному дворі Лаври у 2009 р. було споруджено каплицю на честь преподобних Арсенія і Германа Святогірських.
[17] Науковий форум було названо за ім’ям ізюмського археолога та краєзнавця Миколи Сібільова (1873–1943).
Цей запис також доступний на: Russian
Ukrainian
Русский