Доклад C.И.Духина на III Международной научно-практической конференции «Святогорские чтения»
(г. Святогорск, Донецкая область, Украина, Свято-Успенская Святогорская Лавра, 24 декабря 2021 г.)
Слобідський неозорий край із степовими, вічними як степ, сивими курганами, на яких подекуди бовваніють половецькі кам’яні баби.
Пролетіли над степом буревіями та грозовими хмарами сторожа запорозьких вольностей із козачими пікетами та обширними козачими левадами.
Степ, степ і степ, на всі чотири сторони світу, в які пролягли биті, пребиті чумацькі шляхи: Ромодановський — в Крим по сіль, а Ізюмська степова сакма на Узун-гору та відгалужувалась на схід, до Торських соляних озер за сіллю-торянкою.
Серед степу, як дороговкази, на високих пагорбах, привітно махають крилами старенькі вітряки.
По самому краю підгір’я чи на схилі кам’яної балки, довільно розсипались біленькі чепурні хатки під чубатими стріхами. Де попід тином, де біля огорожі, а то і без них, на високих, як списи, стеблах між зеленим листям виглядають кольорові мальви.
У ранковій прохолоді пасеться отара вівець, пастухи розіклавши невеличке вогнище із старнику, димком відганяють надокучливу мошкару. На залишках кам’яного плато червоніє ніжними пелюстками воронець степовий, а по схилах, до самого низу балки, чіпляється коротеньким стеблом чабер запашний.
А які поважні, спокійні воли круторогі, і завжди в парі чи на козачій леваді, чи на греблі, чи біля перевозу, чи в чумацький валці курного шляху, чи біля води, вгамуючи спрагу від довгої дороги.
І над цим безмежним простором високо-високо в небесній безодні жевріє цяточка жайворонка, який на своїх тремтливих крильцях тримає дзвінкоголосу пісню, пісню вічності, яка кожної весни пробуджує від зимового сну, від обрію до обрію, благодатний степовий край.
Ця невеличка, уявлена екскурсія, розкриває феноменальнийтворчий світ українського художника, художника-слобожанина — Сергія Івановича Васильківського.
Сергій Іванович Васильківський (1854–1917) — один із славетніших пейзажистів України, творча спадщина якого є класичним надбанням українського мистецтва і становить цінний внесок у художню культуру світового мистецтва. Діапазон творчості художника дуже широкий і різноманітний: від пейзажу до історичних полотен, від батального живопису до побутових картин і портретів. Разом із своїм мистецьким доробком 25 вересня (8 жовтня за новим стилем) 1917 р. Васильківський заповів усе те, що написав і зберігав в майстерні, передати Харківському художньому музею. При передачі виявилося 1348 творів автора і кілька сотень робіт, подарованих йому іншими художниками, а також сто тридцять тисяч карбованців на облаштування музею в рідному місті. На жаль, творам Сергія Васильківського випала гірка доля через буремні часи. З трьох з половиною тисяч творів митця нині відомо близько п’ятисот.
Разом з тим, дослідження творчості С.Васильківського відкриває нові сторінки його творчої біографії. Завдячуючи художнім виставкам та каталогам, публікаціям в наукових виданнях та засобах масової інформації, відкриттю музейних зібрань та роботі мистецтвознавців виявлені і продовжують виявлятися невідомі раніш роботи або їх варіації авторства Сергія Васильківського. Особлива увага авторів прикута до творчої спадщини художника, яка пов’язана з тематикою Святих Гір. Результати пошукової роботи стосовно відображення Святогірського монастиря і його околиць в творчості С.І.Васильківського з певною періодичністю публікувалися в різноманітних збірках в останні 25 років. За цей час опублікована інформація про слідуючи картини та етюди Сергія Васильківського на святогірську тематику: «Види Святогірського монастиря» (дер., олія, 24×36 см, зібрання В.М.Собка, м. Київ), «Святогірський монастир» (дер., олія, 8×11 см, зібрання С.Л.Давидова, м. Харків), «Біля Святогірська» (дер. олія, 24×36 см, зібрання О.С.Струніної, м. Київ), «Святі Гори» (дер. олія, 23×36,8 см, зібрання Харківського художнього музею), «Вид Святих Гір» (полотно, олія, 94×134 см, зібрання Харківського історичного музею).
В цих роботах серед іншого була надана інформація про картину С.Васильківського «По Дінцю» (1885 р.), за яку він отримав Велику золоту медаль Академії мистецтв в Санкт-Петербурзі і чотирирічну творчу поїздку за кордон. В ілюстративній частині досліджень наводився ескізний варіант картини під назвою «На Дінці. Риболовля» (1885 р.), гравюра М.Рашевського з картини С.Васильківського «По Дінцю» під назвою «Окрестности Св. Гор в Харьковской губернии», але побачити і опублікувати оригінал самої картини «По Дінцю» довгий час не вдавалося у зв’язку з його відсутністю у альбомах і каталогах з репродукціями картин С.Васильківського. Також була втрачена інформація про долю картини після революційних подій 1917 р. Дослідження з цього приводу проводилося авторами разом з вивченням біографії С.І.Васильківського на підставі як літературних, так і документальних джерел.
Згідно з метричної книги Преображенської соборної церкви м. Ізюма, Васильківський Сергій Іванович народився 7 жовтня 1854 р. в полковому м. Ізюм в родині працюючого в окружній лікарні губернського секретаря Івана Федоровича Васильківського і його дружини Параскеви Урниловни. Ріс він серед чудової природи, поміж працьовитих, чутливих до краси і добрих людей. Дід його, чумак, походив з козацького роду й був людиною веселої вдачі та великим життєлюбом. Батько, людина сумирна, тиха, був писарем, справжнім віртуозом цього ремесла, яке здавалося сину чудодійством. Мати, лагідна, чуйна і співуча жінка, навчила його любити народні пісні…
У Харкові, куди Васильківські перебралися у 1861 р., на захоплення хлопця малюванням звернув увагу вчитель Другої гімназії Д.І.Безперчий, а відвідини приватної школи малювання та живопису М.Д.Раєвської-Іванової закріпили в Сергія бажання стати художником. Сергій Васильківський, закінчивши п’ять класів гімназії, вступив до ветеринарного училища (інституту). В 1873 р. зарахований «канцелярським служителем другого розряду» Харківського казначейства, а в 1875 р. призначений молодшим канцеляристом Київської удільної контори.
В 1876 р. Сергій виїхав до Петербургу і вступив вільним слухачем до Академії мистецтв. Восени склав екзамени і став учнем Академії мистецтв по живопису. Керівником пейзажного класу був професор М.К.Клодт. Відомо, що серед його вчителів в цей період був і молодий професор В.Д.Орловський.
За роки навчання у пейзажному класі (1879–1883) Сергій Васильківський виконав 38 екзаменаційних ескізи та безліч етюдів. Тема їх — природа, її стан о певній порі року. Взимку це переважно мотиви засніжених доріг зимового ранку, зимових присмерків у селі. Влітку — верби над водою, жнива, сіножать, левада. Навесні — відлига, повінь. Восени — осінній вечір, лісова глухомань, болото в дощову погоду. В 1879–1882 рр. отримує три срібні малі медалі. В цьому ж, 1882 р., закінчив трирічні педагогічні курси Академії мистецтв і одержав право викладати малювання в середніх навчальних закладах.
У 1883 р. за свої пейзажні малюнки Сергій Васильківський отримав першу і другу великі срібні медалі. Того ж року, влітку, на Харківщині він написав краєвиди «Кам’яна балка», «Весна на Україні».
У 1884 р. за краєвид «Отара в степу» художник одержав першу малу золоту медаль, а в 1885 р. за краєвид «По Дінцю» одержав велику золоту медаль, звання класного художника першого ступеня і право на академічне пенсіонерство впродовж чотирьох років.
До підготовки свого «золотого пейзажу» Сергій Васильківський готувався прискіпливо, розглядаючи два етюди, написані літом 1885 р. — «На Дінці. Риболовля» і другий — «На Дінці. Переправа». Маючи перед собою цифрову копію оригіналу картини, можна стверджувати, що в основу картини художник поклав ескіз «На Дінці. Риболовля» (полотно, олія, 35×55 см), який на період публікації репродукції в альбомі «Сергій Васильківський» (1987), зберігався в приватній колекції Б.Б.Свєшнікова (Іл. 1).
Можна уявити, що десь у Святих Горах, під Богородичним, на піщаній обмілини, під старим розчахнутим берестом, рибалки частували його юшкою. Внизу золотий, пісок на якому розкидані кілька кам’яних брил, що відвалилися і скотилися аж до води. Посередині, на березі, високий, розчахнутий надвоє берест. Під його широкою кроною, в затінку вариться
юшка. Ближче до води — лепеха. Для картини якраз те, що потрібно. Дерево дасть передній план, крона його підніметься аж над лісом, що на другому плані. А косий пагорбок під обривом буде третім планом. При березі човен, біля якого поратимуться рибалки… Старанно осмислений, глибоко відчутний мотив під слухняним пензлем молодого митця перетворювався в натхненний образ рідної природи. У похмурій майстерні картина сяяла теплою, сонячною радістю. Теплинь та розливалась рікою, її випромінювало небо, вона іскрилась на прибережному піску, на деревах…
Другий ескізний варіант картини «По Дінцю» знаходиться в зібранні Краснодарського художнього музею під назвою «На Дінці. Біля переправи» (папір, олія, 36×64 см) (Іл. 2). За сюжетом замість рибалок зображені в надвечір’ї гурт козаків, озброєних списами та рушницями, які напувають коней і судячи з назви ескізу готуються до переправи на лівий берег Дінця. Дослідник творчого спадку С.Васильківського М.М.Безхутрий віднайшов вказані етюдні варіанти і зробив висновок, не маючи перед собою оригіналу, що Васильківський створив «картину „На Дінці“ за композицією останнього ескізу, але замість козаків написав рибалок, а дія відбувається в ній не у вечері, а вдень. За свідченням очевидців, вона буквально промінилася світлом і теплом, в ній жив і сяяв барвами рідний край».
Перший раз пейзаж «По Дінцю» був виставлений серед інших робіт в Рафаелівській залі під час нагородження дипломами та золотими медалями молодих талановитих художників по закінченню Петербурзької Академії мистецтв. В офіційних документах Петербурзької Академії мистецтв цієї назви не згадано. В ювілейному довіднику Академії видання 1914 р. програму дипломної роботи Васильківського описують так: «Пейзаж з деревами, постатями людей і тварин на першому плані». В каталозі російського живопису у музею Академії мистецтв наводять такий опис картини: «Пейзаж з річкою в Південній Росії. Праворуч річка; біля берега човен, у ньому малорос; ліворуч піщаний берег з групою дерев, коло яких біля воза пара коней та багаття, над якими займається легкий дим; далі зліва берег переходить у пагорби. День сонячний. Зліва внизу підпис „С.Васильківський, 85 г.“»
В каталозі академічної виставки 1886 р. і в книзі Ф.Булгакова «Наші художники на академічних виставках останнього 25-річчя» (Петербург, 1889 р.) написано, що картину експонували на виставці 1886 року. Мабуть саме в цей час звернув увагу на цей твір С.Васильківського і залишив свої враження від пейзажу історик Д.І.Яворницький: «Картина Васильківського переносить нас на Україну, на берег Сіверського Дінця. Літня спекотна пора. Небо синє-синє, на ньому ані хмаринки, ані пташки: все здається завмерло. Та опустіть ваш погляд з неба на землю, і ви побачите чарівний куточок з усіма красотами м’якої прохолоди влітку. На всю довжину полотна розлилась красуня річка, яка звивається поміж широкими луками й горою; зліва — гористий берег наполовину заріс лісом, що вдалині стоїть над водою суцільною стіною, а поблизу переходить у піщану рівнину, розпечену сонцем так, що аж мерехтить текучим маревом. Примружте очі — і вам здається, що перед вами палає і поривається вгору вогняне полум’я. Та ви переводите погляд з низького берега на високий. Тут ще миліше. На передньому плані біля самого берега річки, стоять два гіллястих кучерявих береста, переплівшись верхів’ям. Здається, що й вони відчувають літню спеку. Листя ніби поблякло від палючого сонця, а гілки ніби тягнуться до води… Під берестом стоїть віз з піднятими до гори голоблями; до воза прив’язано дві конячини, які навіть їсти сіно не хочуть. Спека, страшенна спека! А неподалік розведено огонь, від якого вгору струмиться димок, біля вогню жінка, яка варить з рибою юшку, бо тут ще трохи правобіч при березі човен, біля якого пораються чотири чоловіка — вибирають з волока свіжу рибу. Ну й смачна ж юшка буде в затінку під деревом, на зеленій траві, біля чистої води!».
Отже, молодий художник Сергій Васильківський домігся своєю картиною великої сили враження і блискучим живописом, і чітким осмисленням задуму. Картини Васильківського цього періоду схожі на хвилюючі і мудрі оповіді про красу природи рідного краю, небагатослівні, але грунтовні, яскраві своєю образотворчою мовою.
На початку 1900-х років цей твір репродукували невеликим накладом на поштовій листівці петербурзького видавництва «Рішар».
Графічна репродукція з цієї ж картини під назвою «„По Дінцю“: Окрестности Св. Гор в Харьковской губернии. С картины С.Васильковского. Грав. М.Рашевский» була надрукована у дорадянський час в журналі «Нива» (Іл. 3).
Каталог музею Академії мистецтв дає змогу встановити, що 1915 р. твір перебував у цьому музеї. Після 1917 р. доля золотого пейзажу Сергія Васильківського довгий час була невідома, як і живопис самого оригіналу, репродукція якого залишилася лише у вигляді вищезгаданої поштової листівки видавництва Рішара.
Подальші пошуки авторів цієї статті слідів оригіналу картини «По Дінцю» увінчалися успіхом. В журналі «Україна» № 2 за 1988 р. було надруковане повідомлення філокартиста Михайла Забоченя про експонування в експозиції музею Інституту російської літератури Академії наук СРСР (Пушкінського Дому) пейзажу С.Васильківського, аналогічного поштовій листівці з його колекції. Правда, в музеї картина відкривала експозицію присвячену життю і творчості М.В.Гоголя, а музейні співробітники вважали, що на картині зображено річку Псел на Полтавщині, оспівану Миколою Гоголем. Також було з’ясовано, що картина потрапила до музею у 1952 р. з приватної колекції одного з ленінградських колекціонерів.
Враховуючи, що до цього часу повної атрибуції цієї картини не було проведено, і публікація картини не була здійснена, авторами була проведена підготовча робота і отримано від Інституту російської літератури Російської академії наук право на публікацію картини С.Васильківського «По Дінцю» з зібрання Інституту російської літератури (Пушкінський Будинок) Російської академії наук (Іл. 4). Картина написана олією на полотні в розмірі 64,5×88,5 см. На зображенні зліва підпис «С.Васильковскiй. 85». В музейній колекції обліковується під інв. № ПД И-68490. Стан збереження — хороший. Отже, після десятиліть поневірянь золотий пейзаж «По Дінцю» повертається в життєвий обіг невмирущої творчості Сергія Івановича Васильківського.