12 липня — свято апостолів Петра і Павла (аудіо, відео)

Для Святих Гір святі первоверховні апостоли Петро і Павел — небесні покровителі та особливі заступники. Колись у Святогорській обителі був храм на їхню честь, а також саме в день пам’яті первоверховних апостолів тут у 2008 році відбулися урочистості з прославлення преподобних отців Святогорських. Напередодні дня пам’яті святих Петра і Павла пропонуємо пригадати житія цих апостолів.

Проповідь архієпископа Арсенія у день пам’яті свв. апостолів Петра і Павла. 12 липня 2012 р.

В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа.

Сьогодні, брати й сестри, Свята Православна Церква вшановує проповідників слова Божого, святих первоверховних апостолів Петра і Павла, які, сповнені любов’ю до Бога й любов’ю до ближнього, несли слово Христове у світ і поширили Церкву Христову аж до меж Всесвіту. Відзначаючи пам’ять цих великих проповідників і апостолів Христових, ми згадуємо й їхні житія. Ми згадуємо їхню любов до Бога та взаємну любов Бога до них.

Петро — «уста святих апостолів»

Апостол Петро. Простець з відкритим серцем, з чистою нехитрою душею, котрий, як свідчить Святе Передання, ходив перед Богом без гріха у всіх справах своїх, тобто вів праведне життя як віруюча людина. Він не був богословом, не був мудрим вченим, навіть не був знатною людиною, могутньою в цьому світі — він був простим рибалкою, сімейною людиною. Як ми знаємо зі Святого Передання, у Петра (Симона) був старий батько Іона, теща, яку Господь з любові до Петра, прийшовши в їхню бідну рибальську хатину, зцілив від лихоманки (про це згадує Святе Письмо). У нього була дружина, син і дочка. Займався він нехитрим ремеслом — рибальством, забезпечуючи прожиток своїй родині. Але при цьому він не забував Бога, намагався жити за Його святими заповідями, дотримуючись їх не ніби для когось, на показ, а заради Бога і заради спасіння своєї душі.

У нього був брат, згодом апостол Андрій Первозваний, названий Церквою так за те, що першим був покликаний Христом на апостольське служіння. Андрій був дівичем, людиною цнотливою і був учнем Іоанна Предтечі, Хрестителя Господнього. І ось коли Господь Іісус Христос з’явився світу і про це свідчив Предтеча і Хреститель Господній Іоанн, то апостол Андрій, брат Петра, прийшов до нього й сказав: «Я знайшов Месію». Апостол Петро, душа якого жадала чути про Бога, про спасіння, про вічність, поспішив побачити Христа. І, побачивши Його, настільки полонився і Його проповіддю, і спогляданням Найсолодшого Христа Спасителя, Сина Божого, що залишився назавжди при Ньому апостолом.

Господь, бачачи щирість його душі, особливо любив Петра. І недарма Церква називає його «устами святих апостолів». Він був простець і часто те, що думав, як дитина, одразу ж говорив, не мудруючи хитро й лукаво. І коли Господь запитував апостолів: «За кого вважають Мене люди?» (Мк. 8:27), — вони казали: «Одні за Іоанна Хрестителя; інші за пророка Іллю, який явився у світі; треті за пророка Єремію або за іншого з пророків». — «А ви за кого Мене вважаєте?». І апостол Петро — як сказано, від повноти серця уста говорять (див. Мф. 12:34) — від надлишку любові до Христа, від надлишку своєї сердечної віри сказав: «Ти — Христос, Син Бога Живого» (див. Мф. 16:14–16). На це Господь сказав: «Не плоть і кров, — тобто не розум, не людська мудрість, — відкрили тобі це, Петре, а Отець Небесний відкрив. І скажу тобі, що ти — Петро, — тобто камінь, — і на цьому камені Я збудую Церкву Мою, і ворота пекла не здолають її. І дам тобі ключі Царства Небесного: те, що зв’яжеш на землі, те буде зв’язане й на небі, те, що розв’яжеш на землі, те буде розв’язане й на небі» (див. Мф. 16:17–19).

Таку владу дав Господь апостолу Петру за його ревність, любов, палку віру. Цю ж владу дав і іншим апостолам, учням Своїм, друзям апостола Петра. Ця влада перейшла й далі — на апостольських мужів, на єпископів, на священиків. Донині ми маємо в Церкві Христовій ті слова, які були звернені до Петра. І на сповіді, сповідаючи свої гріхи, ми приймаємо відпускну молитву, яку священик читає над нами за благодаттю священства, за благодаттю Святого Духа, Котрий спочиває на ньому.

І ми, брати й сестри, коли читається відпускна молитва і персти благословляючої десниці священика торкаються нашої голови, схиленої над Євангелієм і над Хрестом — символами присутності Христа Спасителя на Таїнстві, — відчуваємо, ніби з нас спав тяжкий тягар, ніби камінь з душі звалився. Бо неложна обітниця Христова: «Що ви зв’яжете на землі, те буде зв’язане на небі, і що розв’яжете на землі, те буде розв’язане на небі» (Мф. 18:18). І кожен із нас, щиро каючись на сповіді, відчував цю обітницю Христову, яка сповнюється й донині у Святій Матері нашій Церкві під час Таїнства Сповіді. А вперше це було обіцяно апостолу Петру та його побратимам-апостолам.

Ревність святого Петра

Ми неодноразово зустрічаємо в Євангелії, брати й сестри, приклади ревності апостола Петра. Пам’ятайте, що він говорив Христу, коли побачив, як Він йшов по водах: «Господи, дозволь мені піти до Тебе!». І коли Петро ступив на воду, у захваті, але ще не маючи міцності віри (бо ще не було Зішестя Святого Духа на апостолів, віра ще не була настільки стверджена), то через маловір’я почав тонути. І вигукнув: «Врятуй мене, Господи, я тону!». І тоді Господь простягнув Свою руку: «Маловірний! Чого ти засумнівався?» — і знову поставив його на воду, і врятував його від потоплення, і зміцнив у ньому віру (див. Мф. 14:25–31).

Це апостол Петро свого часу, сповнений ревності, казав: «Господи, якщо всі відречуться від Тебе, я ніколи не відречуся від Тебе!» (див. Мф. 26:33–35; Ін. 13:37). За цю самовпевненість Господь попустив йому тричі зректися Його, але, люблячи його, відновив у апостольській гідності, тричі запитавши: «Петре, чи любиш ти Мене?» (див. Ін. 21:16).

Це апостол Петро, почувши від жон-мироносиць про Воскресіння Христове, поспішив разом з Іоанном Богословом до Його гробу. Іоанн був молодим чоловіком, а апостол Петро вже людиною літнього віку, обтяженою роками. І ось перший учень — Іоанн Богослов, апостол, який щиро любив Христа і був із Ним і до розп’яття, і до погребіння, швидше прибіг до гробу. Але ревність апостола Петра проявилася й тут: Іоанн прибіг до гробу, але не наважився увійти всередину, а Петро буквально влетів у гроб і побачив, що там лежали пелени, а хустина була згорнена осторонь на іншому місці. І пішов Петро, «дивуючись тому, що сталося» (див. Ін. 20:2–10; Лк. 24:9–12).

Ви подумайте: адже він поспішав побачити Воскресіння Христа — це після того, як тричі зрікся Його, і коли Христос ще не запитував його тричі: «Петре, чи любиш ти Мене?». Покаяння Петра було таким, що він поспішав побачити Господа живим, вклонитися Йому й попросити у Нього прощення. Покаяння за триразове зречення було таким, що, як каже Церковне Передання, все життя апостол Петро, коли співав півень, завжди ридав, згадуючи своє зречення від свого Спасителя. А його покаянний плач був таким, що на його щоках навіть утворилися довгі виразки від постійного потоку сліз. Солоні сльози роз’їли навіть шкіру — такий плач! І очі в нього завжди були запалені й червоні від плачу над своїми гріхами.

Ось таким був апостол Петро, брати й сестри. І недарма Господь відновив його в апостольській гідності. І особлива любов Господа до Петра проявилася в тому, що Він, як каже Святе Письмо, після Свого Воскресіння з’явився спочатку Симону-Петру, а потім іншим Своїм учням.

Пам’ятаєте, як, коли стража та Іуда-зрадник прийшли до Гефсіманського саду, щоб схопити Господа на розп’яття, апостол Петро навіть, незважаючи ні на що — так він любив Христа, — вихопив ніж і вдарив первосвященницького раба Малха, відсікши йому вухо? Та не з жорстокості він це зробив, а тому що як людина намагався захистити Бога, ставши між Ним і безумним натовпом. Не боявся, що його можуть убити, що його відлучать від синагоги, що його як послідовника Христа зневажатимуть євреї. Ревність керувала Петром, коли він захищав Христа. І Господь одразу ж зцілив цьому рабу вухо. Зцілив, тому що Бог є Любов. І Він любив і цього раба, який прийшов за Ним, щоб вести Його на муки, і Петра. Через це Господь показав Свою любов і до Петра, бо розумів, що Петру за такий вчинок може загрожувати якесь покарання та побиття.

Скільки любові Господь виявляв до апостола Петра, показуючи, що він — один із Його улюблених учнів! Адже разом із Ним, із Христом Спасителем, апостол Петро, Іоанн Богослов, найулюбленіший учень Христа, та апостол Яків були в Гефсіманському саду на молитві і на горі Фавор. І там, на Фаворі, ревність апостола Петра до Господа проявилася, коли він, насолоджуючись баченням преображеного Христа, сказав: «Господи, залишимося тут на все життя, зробимо три намети: один Тобі, другий Мойсею, третій Іллі — і будемо тут, на горі. Так нам добре тут!» (див. Мк. 9:5). Він був як дитина — відкритий, чистий серцем, ревно люблячий Бога.

Простий рибалка, який вловив Всесвіт

І ми сьогодні згадуємо, брати й сестри, не лише його ревність у дні земного життя Христа Спасителя. Після Вознесіння Господа на небо та Зішестя Святого Духа апостол Петро першим проповідував. Простий рибалка вийшов із Сіонської горниці й своєю проповіддю навернув до Христа три тисячі людей. Простий рибалка!

Пізніше він зцілив хромого, який сидів біля храму й просив милостині. Апостол Петро сказав йому: «Грошей не маю, а що маю, те даю тобі: силою Іісуса Христа встань і ходи», — і взяв його за руку — як завжди, його дії були поривчасті, ревні — взяв і підвів. І раптом у хромого зміцніли ноги, і він почав ходити, як сказано у Святому Письмі. П’ять тисяч людей завдяки цьому чуду Петро привів до Христової Церкви того дня (див. Діян. 3:1 — 4:4).

Його віра та цілюща сила, що випливала з цієї віри, були такими, що хворих клали на шляху Петра, аби хоча б тінь апостола торкнулася їх — адже навіть тінь Петра зцілювала.

Така була сила віри, така була сила любові до Бога та до ближніх у апостола Петра! Саме вона спонукала його потім піти по всіх країнах і закінчити своє життя мученицькою смертю в Римі. І тоді він виявив своє покаяння та любов до Бога, до Христа Спасителя. Коли його засудили до розп’яття, до цієї страшної мученицької кари, Петро сказав: «Я не гідний бути розп’ятим, як мій Учитель, як мій Бог Спаситель Іісус Христос. Розіпніть мене вниз головою, аби моя голова була біля підніжжя хреста, де колись ноги мого Збавителя були прибиті до хреста».

І апостола розіп’яли догори ногами, і так мученицьки він віддав свій дух Богу. І донині його мощі спочивають у соборі святого Петра в Римі. Колись цей собор був православним, але з XI ст., коли католики відхитнулися від Вселенської Церкви, цей собор став католицьким. І донині під престолом того храму лежать мощі великого у любові до Бога й до ближнього учня Господнього, ревного послідовника Христа Петра. Адже його любов була такою, що він творив багато великих чудес, навіть воскрешення мертвих за словом Христовим: «Хто вірує в Мене, діла, які творю Я, і він сотворить, і більше цих сотворить» (Ін. 14:12). Так, він удостоївся воскресити померлу Тавіфу, прикликаючи ім’я Христове і знаючи, що немає нічого неможливого для віруючої людини (див. Діян. 9:36–42).

Гонитель, який став апостолом

Апостол Павел. Його Церква також шанує сьогодні, і шанує як первоверховного. Як дивно, брати й сестри: ми щойно бачили житіє апостола Петра, який був із Христом практично з перших днів Його земного служіння. А апостол Павел не був під час земного життя Христа Його учнем, але удостоївся стати учнем Господа вже після Вознесіння Христового.

Апостол Павел походив із заможної та знатної родини. Його батьки були громадянами Риму, згодом вони переселилися до Тарсу Кілікійського, але при цьому зберегли звання римських громадян, яке в Римській імперії вважалося почесним і, відповідно, надавало привілеї.

Він був богословом-вченим, бо свого часу навчався у відомого вчителя Гамаліїла. Був такий законовчитель, богослов і філософ у Єрусалимі, серед учнів якого були, зокрема, майбутні апостол Павел та апостол Варнава.

Апостол Павел, як і Петро, теж мав любов до Бога, любов до Старозавітної Церкви та ревність до Бога. Але його ревність обернулася протилежним: коли християнство почало поширюватися, апостол Павел (тоді Савл) всіляко переслідував християн, ревнуючи за старозавітну релігію та Старозавітну Церкву. Він навіть просив грамоти у первосвящеників, щоб не тільки в Єрусалимі заарештовувати віруючих у Христа й ув’язнювати їх, а й в інших містах.

Мало того, коли Стефана, його родича, побивали камінням за проповідь про Христа, Савл стояв і схвалював це, стережучи одяг тих, хто кидав каміння. Про цю подію він згодом з покаянням згадує.

І ось, всіляко злісно нападаючи на Церкву — знову ж таки через ревність до Бога, думаючи, що він переслідує якусь секту, — Савл ішов до Дамаска з вартою, аби заарештовувати віруючих і саджати їх у в’язниці. Дорогою він раптом був осяяний світлом Небесної Слави й почув голос: «Савле, Савле! Що ти гониш Мене? Важко тобі йти проти рожна» (див. Діян. 26:14). Савл стояв засліплений небесним світлом, вражений цим голосом, і варта стояла вражена, чуючи ці слова. І він запитав: «Хто Ти, Господи?» — «Я Іісус Христос, Якого ти гониш» (див. Діян. 26:15).

Господь, бачачи у Савлі ревність, яка походила не від злоби, не від злого серця, а від любові до віри, до Церкви, і бачачи, що ця ревність отримала неправильний напрямок, зупинив Савла. І Спаситель сказав, щоб він ішов до Дамаска і що він стане просвітителем народів.

Савл, який осліп від небесного сяйва, майбутній апостол Павел, прийшов до Дамаска. Там за повелінням Божим апостол Ананія зцілив його від сліпоти, а потім охрестив. Так Савл зцілився не лише від тілесної сліпоти, а й, у хрещенні, від духовної сліпоти та став ревним проповідником Христової віри. Він обходив синагоги міста Дамаска, всюди проповідуючи про Христа. І так, що ті, хто чекав на нього як на ревнителя закону, були вражені і їхня ненависть до нього розпалилася настільки, що вони чатували біля воріт міста Дамаска, бажаючи його вбити. І послідовники Христові, дізнавшись про це, таємно спустили Павла з міських мурів у кошику, щоб він міг втекти від вбивства, від переслідувань.

Чому ж Церква називає його первоверховним і ставить нарівні з апостолом Петром? Та тому, що ревність апостола Павла згодом розпалилася настільки, що він пройшов багато держав і міст, проповідуючи слово Христове і в Іспанії, і в Італії, і в Малій Азії, і в Греції, і на островах Середземномор’я, і в Єрусалимі… Де тільки не лунало слово апостола Павла, де тільки він не проповідував голосно віру в істинність приходу Христа, Месії та Спасителя світу! Його саджали до в’язниць за проповідь, побивали камінням, викидаючи з міста, наче мертвого, його палицями побивали тричі до півсмерті. Тричі він пережив корабельну катастрофу, день і ніч, як він каже, перебував у морській безодні, на уламках корабля.

Ніщо з цього не змусило його відмовитися від проповіді. Апостол Павел знову йшов, проповідував, подаючи приклад своєї доброчесності. Будучи знатною та заможною людиною, він власноруч ткав намети й цим заробляв на прожиття. Потім віруючі брали його главотяжі — хустки, якими він обв’язував собі чоло, щоб піт не заливав очі під час праці, — і передавали їх один одному, і від цих хусток відбувалися зцілення.

Чого вчить святий Павел?

Це не радянські та комуністичні вожді першими сказали: «Хто не працює, той не їсть». Це апостол Павел сказав, подаючи приклад свого самовідданого трудівничого життя, коли він з любов’ю до Бога, з любов’ю до людей пішов по всьому світу: «Якщо хто не хоче трудитися, той хай і не їсть» (2 Фес. 3:10). І його слова комуністи згодом перефразували та взяли собі на озброєння.

Апостол Павел вмів силою свого слова наставляти на цнотливе життя, бо сам був дівичем і людиною цнотливою. Це він казав: «Хто одружується, той чинить добре, а хто не одружується — краще». Це він говорив, що «жонатий думає, як догодити жінці, а нежонатий про те, як угодити Богові» (див. 1 Кор. 7:25, 32–33).

Цими словами він показав, брати й сестри, що в Церкві може існувати і чесне подружжя (й апостол Петро показав таке), і високе служіння Богу в дівстві, у стриманості, що є чернецтво й життя заради Бога. Друге показав сам Павел на прикладі свого життя. Він вказав, брати й сестри, напрямок тим християнам, які прагнуть чернецтва, прагнуть особливої присвяти себе Богові, особливої висоти служіння.

У Новому Завіті ми читаємо послання апостола Павла й до Євреїв, й до Солунян, й до Коринфян… І до кого тільки немає, брати й сестри, послань апостола Павла! Він надсилав їх різним Церквам, заснованим ним і в Малій Азії, і в інших куточках землі, наставляючи й повчаючи віруючих навіть на відстані, переживаючи за них. І їхні скорботи, їхній біль, їхні негаразди завжди відгукувалися в його серці. Він завжди писав, що потрібно виправити, як слід розуміти те чи інше, як правильно поводитися. Писав і про моральність, і про догмати, і про устави Церкви.

З усіх апостольських послань найбільше збереглося послань апостола Павла, що свідчить про його ревність. І ось за його ревність, за його щиру любов до Бога, втілену в цьому проповідницькому, працьовитому житті, Церква й назвала його первоверховним та поставила поряд з апостолом Петром, при цьому ніби вказуючи на Боже милосердя, що Божа благодать і розливається в простих рибалках, і діє в учених богословах. Церква показала їхнє трудівницьке й самовіддане життя та любов до Бога й ближнього на їхньому прикладі. Церква показала й приклад їхньої твердої віри, що аж до мученицької смерті простягнулася.

Апостолу Павлу того ж самого дня, коли стратили апостола Петра, відтяли мечем голову за його проповідь.

Ми — плоди проповіді апостолів

І ми бачимо, брати й сестри, у цих апостолах — і в Петрі, і в Павлі — приклад чеснот, приклад віри, ревності, благочестя, щирості та правдивості. За брехню ніхто не піде під меч. За брехню ніхто не буде розп’ятий догори ногами. Ще скажу: за брехню ніхто не піде на каторгу чи розстріл, як йшли послідовники цих апостолів у нашій Батьківщині — наші діди й прадіди в 1920-ті, 1930-ті, 1940-ві, 1950-ті роки. За брехню ніхто не терпітиме ганьблення та глузувань, як терпіли віруючі в 1960-ті, 1970-ті роки навіть від своїх рідних, не кажучи вже про суспільство, і не тільки духовенство, а й прості віруючі. За брехню ніхто не буде цього терпіти, брати й сестри, а раз у нас є приклад терпіння і мучеництва в апостолах, у наших дідах й прадідах, наших попередниках, значить є Істина, є Христос, про Якого проповідували апостоли Петро й Павел. І ми — спадкоємці їхньої проповіді.

Ми сьогодні, брати й сестри, стоїмо з вами в храмі, бо ми — плоди насіння, яке посіяли апостоли своєю проповіддю на ниві людства. Ось це насіння дало паростки, принесло плоди. І кожен із нас — це плід, плід апостольської діяльності та їхнього сіяння. Ми часто в наш час, брати й сестри, говоримо: «Ось, немає наставників, немає праведних духівників, немає старців». Нашим старцем є Святе Євангеліє та вчення Христове. Нашим духівником — апостольські послання. Відкрийте їх сьогодні, брати й сестри, прочитайте, що пишуть апостоли Петро й Павел.

Ось вам і духовні настанови — якщо ви прагнете їх отримати, то можете це зробити, читаючи сьогодні послання апостола Петра й апостола Павла та їхні житія. І вони розмовлятимуть з вами у словах своїх послань. Свята Церква зберегла їхні слова протягом двох тисяч років у складі Святого Письма для нашого з вами повчання та користі. Адже й священики, і духівники, і старці черпають мудрість та сили з благодатного Святого Письма.

Як стати праведними й любими Богу?

То що ж нам заважає черпати ці сили? Що ж нам заважає, брати й сестри, повчатися в Законі Господньому? Що ж нам заважає слухати проповідь апостольську? Скажу прямо: наше небажання слухати, наша лінь і безтурботність, наше ось це «авось» — «Усі так живуть», як то кажуть. У язичництві теж було всяке. Але одні язичники сміялися з апостолів, інші язичники їх гнали, а треті, сидячи біля їхніх ніг, слухали їхні вчення і, ставши християнами, жили за прикладом їхнього життя.

Так і від нас, брати й сестри, — ми грішні люди, хоч і прийняли святе Хрещення, — залежить: чи будемо ми глузувати з віри та Церкви, гнати Церкву й віру у Христа, своїм життям і своїми гріхами виганяючи Христа зі свого життя, чи сядемо біля святих ікон у себе вдома, відкриємо Біблію й будемо повчатися, живлячи свою душу, як живимо своє тіло. Адже не тільки тіло потребує їжі — наша душа теж потребує їжі. А які слова краще підходять для того, щоб наситити душу, як не Святе Письмо, як не проповідь святих апостолів, як не їхні слова — слова тих, кого любив Христос і хто любив Христа? Адже свою любов до Бога та любов до ближнього вони можуть передати й нам, тим, хто читає їхні слова, бо ми, поспілкувавшись із ними, сприймемо від них щось добре.

Якщо тісно й постійно спілкуватися з алкоголіком, ми самі станемо алкоголіками. Якщо будемо слухати людину, яка захоплюється наркоманією, і діяти за її вченням, самі станемо наркоманами. З розпусниками станемо розпусниками. А зі святими — дай, Боже, якщо не святими, то хоча б праведними й любими Богу стати, до яких Господь потім зверне Своє слово: «Прииди́те, благослове́ннии Отца́ Моего́, насле́дуйте угото́ванное вам Ца́рствие от сложе́ния ми́ра» (Мф. 25:34).

Ці слова звернені не до когось, а до нас, брати й сестри. Почуйте ці слова! Сам Бог кличе нас до Себе, як колись кликав апостолів. Апостол Петро все відкинув і пішов за Богом. Апостол Павел, вражений словами Господніми: «Савле, Савле! Що ти гониш Мене? Важко тобі йти проти рожна» (Діян. 26:14), — пішов за Богом.

Спасительний здоровий розум і наше безумство

Що нам заважає піти за Богом? Наша маловіра. Наше небажання. Наша безтурботність. Тож давайте, брати й сестри, слухаючи житія святих апостолів, бачачи приклад їхнього життя, і ми не будемо відкинуті від Божої благодаті, не будемо відкинуті від Самого Христа Спасителя, Який сказав: «Прииди́те ко Мне вси тружда́ющиися и обремене́ннии, и Аз упоко́ю вы: возми́те и́го Мое́ на себе́ и научи́теся от Мене́, я́ко кро́ток есмь и смире́н се́рдцем: и обря́щете поко́й душа́м ва́шим» (Мф. 11:28–29). Навіщо ми марно засмучуємося? Господь обіцяє нам спокій і каже нам: «И́го бо Мое́ бла́го, и бре́мя Мое́ легко́ есть» (Мф. 11:30). Адже заповіді Господні відповідають здоровому розуму людини. Заповіді Господні відповідають людині, яка живе за совістю, людині з великої літери як Божому творінню, вінцю Його творіння. Усе, що Господь говорить у заповідях, людський здоровий розум виправдовує.

Я вже, брати й сестри, говорив це, але повторю ще раз, бо паломники у нас змінюються: сьогодні одні, завтра інші. Я вам, брати й сестри, дуже простий-простий урок для кожного дам, що жити з Богом не важко, а легко, бажано, втішно. Задам вам питання: хто краще — людина смиренна чи горда? Смиренна. Хто краще — людина цнотлива, чиста чи розпусник? Чиста, цнотлива. А хто краще — чесна людина і правдива чи брехлива? Чесна. А хто краще, брати й сестри, — людина, яка працює, чи злодій? Людина, яка працює. А хто краще — людина добра чи людина зла? Добра. Людина, яка прощає, чи людина, котра засуджує? Та, що прощає.

А усе це — заповіді Господні, брати й сестри! І кожен з вас бачить, наскільки вони відповідають здоровому розуму. Адже все, що говорить Господь, не надто складне, воно притаманне людському здоровому розуму. Але чомусь ми блудимо, брешемо, засуджуємо, крадемо, гордуємо. Адже так? І після цього ми називаємо себе «homo sapiens» — «людина розумна»? Воістину, людина, уражена гріхом, — божевільна! Тому постарайтеся, брати й сестри, сповідати свої гріхи. І постарайтеся зберігати здоровий розум. Адже совісна людина завжди краща за безсовісну. Хіба не так? І ми, брати й сестри, маємо жити згідно з совістю. Вона, як голос Божий всередині нас, підкаже нам, як правильно жити.

І дай, Боже, нам, брати й сестри, пожити правильно, як жили наші діди й наші прадіди. Вони жили в простоті серця. Як апостол Петро, який був простим рибалкою, і вони, будучи простими людьми — робітниками, селянами, — жили з Богом просто, але по совісті.

Я сільська людина і знаю, що до 1990-х років у нас у селі не те, що сараї й льохи — у нас навіть хати не замикали. До 1990-х років люди жили чесно, вірили один одному. Зараз, на жаль, замикають. Це свідчить не про цивілізованість нашого суспільства, не про високий рівень демократичної спільноти, а про нашу деградацію. На жаль, так, брати й сестри.

І працелюбності було більше, погодьтеся. Старше покоління працьовитіше, ніж сучасне. Бо, на жаль, сучасні люди не слухають апостола Павла, який казав: «Якщо хто не хоче трудитися, той хай і не їсть», — а дивляться американські фільми, де герої лежать на курортах, сидять у ресторанах, курять, п’ють, грають в азартні ігри — чи то в рулетку, чи то ще в щось.

А чому ж в американських фільмах не показують прибиральницю, яка прибирає в ресторані; кухаря, який готує в цьому ресторані; сторожа, який охороняє цей ресторан; лікаря, який лікує цих здорових і прекрасних тілом, але, на жаль, не душею; шахтаря, який видобуває вугілля? Чому про них фільми не знімають? Та тому, що хочуть із сучасного покоління створити ледарів, дармоїдів, егоїстів.

У старі часи казали: «Скільки у вас дітей буде? — Скільки Бог дасть». А зараз вбивають в утробі. Зараз «планують» свої сім’ї. Раніше казали: «Без Бога не до порога, а з Богом хоч за край моря». А зараз запровадили так звані цивільні шлюби. Та який же це цивільний шлюб, якщо його навіть у РАГСі не зареєстровано? Бояться відповідальності один за одного, бояться втратити своє майно.

Кидають своїх дітей: то батько пішов наліво, то мати пішла наліво, залишивши спільних дітей. Абсолютно байдуже — аби мені було добре, а що там діти, що там чоловік… П’ють горілку, запиваючи пивом, тиранячи усю родину, й тягнуть останнє з родини — і знову егоїзм, знову самолюбство…

Свічку в храмі поставити — удушаться: «А-а, попам понесу гроші!..» А свічка-то за твоїх покійних батьків. Зате пачки сигарет куплю і тут же буду курити — блоками, витрачаючи на це гроші, відриваючи їх від сім’ї, від дітей, від своїх стареньких батьків, яким би міг зайвою копійкою допомогти або, якщо померлі, за яких свічку поставити. Часто, прокуривши цілий статок за своє життя, жодної свічки за своїх батьків ні за їхнього життя, ні після смерті не поставить, аби Господь їх помилував.

Як позбутися смутку?

Ось так ми живемо, на жаль… Ми всі стоїмо в храмі, і не думайте, що я вас викриваю чи вам це лише кажу. Я це й сам собі кажу. Я й сам себе цим наставляю — я теж грішна людина. І от нібито ми зі здоровим розумом, а чомусь чинимо нерозумно. А ось тому, брати й сестри, що ми мало звертаємося до Бога, мало молимося, мало читаємо житія святих, та й не хочемо їх особливо знати. Ми читатимемо бойовики, дивитимемося якісь фільми про кримінальне життя, ще щось… А житія святих — якось нудно. Святе Письмо — нехай це залишається для батюшок і для ченців.

Як часто ми виганяємо Бога зі свого повсякденного життя і через це стаємо безумними. Адже Господь дарує премудрість, а ми, живучи без Бога, самі себе позбавляємо цієї премудрості.

От сьогодні, скажу прямо, у всіх смуток, адже так? Якийсь смуток, тяжкість. А погляньте на повоєнне життя: на коровах орали, самі в борону запрягалися, але на поле їхали з піснями, з поля їхали з піснями… Якось не було такого смутку. Зараз начебто й домівки в усіх є, і одягнені, і взуті, і нагодовані, голоду немає, траву не їдять, і ховрахів, і їжачків, як у 1947 р., під час післявоєнного голоду — багато хто з вас пам’ятає його, старше покоління. І діти в інститутах, і онуки навчаються.

Здавалося б, ніби все є, а чогось немає. У житті немає радості якоїсь, втіхи немає. А чому? Та тому, що справжню радість може дати лише Джерело радості — Бог. Він — Джерело радості, Джерело всякої розради. І коли ми відриваємо себе від цього Джерела, то залишаємося в зневірі, у сімейних негараздах, у ворожнечі один до одного, у відчаї, що доходить аж до самогубства, — сенсу життя не бачимо. Життя без Бога приносить зневіру, тому пов’яжіть життя з Богом — і побачите радість.

Багато хто з вас щиро приходив на сповідь і сповідався. Ви відходили від сповіді втішені? Так. Чи була у вас радість, що ви пересилили себе і ось цей бруд виплеснули, сповідали, звільнившись від нього? Була. Ось це доторк до Бога. А коли вас окроплювали святою водою, чи відчували ви радість? Так. Тому що Бог був присутній при цьому, Він був поруч із нами, тому й душа раділа, як дитина: «Ще бризни, отче, ще бризни!» І це не тільки влітку, коли спекотно, а й взимку на Хрещення Господнє.

Ось коли з Богом — там усюди радісно. Коли ви робили добру справу не заради користі (ти мені — я тобі), а просто так, заради Бога, заради любові до ближнього, чи була радість? Була, бо Бог був поруч із вами. Пам’ятаєте, як Господь казав: «Недужий був, і відвідали Мене; у в’язниці був, і відвідали; голодний був, і нагодували; спраглий був, і напоїли» (див. Мф. 25:35–36). Тому будь-яка справа, що твориться заради Бога, твориться Самому Богу, і Бог тоді перебуває поруч із людиною.

А коли ви просили вибачення в когось, будучи винними, чи була потім від цього примирення радість? Була, бо знову ж таки — Бог був поруч, коли ми мирилися.

І ось із цих прикладів пізнайте, брати й сестри, що життя з Богом радісне й втішне. Життя в гріху й без Бога похмуре й сповнене зневіри та відчаю. Ось чому, брати й сестри, наші діди і прадіди й казали: «Без Бога не до порога, а з Богом хоч за край моря». Ось як з Богом добре!

З Богом навіть на каторзі було добре нашим угодникам Божим. Вони, повернувшись із каторги, любов’ю весь світ готові були обійняти. Як, наприклад, ігумен Іоанн (Стрєльцов) — його духовне чадо, котре пам’ятає, яким він був за життя, тут присутнє. Адже я правду кажу — скільки в батюшки було любові, скільки в ньому було радості, скільки в ньому було бажання допомогти іншій людині?!.. А він відбув 12 років каторги, скільки зла на собі переніс! Однак отець Іоанн був з Богом, і для нього все було втішним, все радісним. Навіть терпіти заради Бога було радісно.

У нас у селі жив протодиякон Олексій Мазієв. Його заслали на каторгу, на лісоповал. У нього були родичі, які займали високі військові посади в тогочасному Ленінграді радянському (у 1930-ті роки), і вони почали домагатися звільнення отця Олексія з каторги, писати листи. І отець Олексій, коли дізнався про це, надіслав у село до нас листа такого змісту: «Не смійте мені заважати, я страждаю за Христа». Він обморозив руки й ноги на лісоповалі й помер там від гангрени.

Подумайте: він, живучи з Богом, бажав цих страждань, бажав заради Бога страждати!

Зробимо працю апостолів не марною

А ми, брати й сестри, хоча б не з бажання страждань, але хоча б з бажання бути у втісі, в радості, у чистоті серця, у чистоті совісті давайте постараємося жити з Богом. Адже не дарма ж апостоли Петро й Павел ходили по всьому світу! Адже не дарма ж вони, не шкодуючи себе, говорили й говорили людям про Бога. Не обмежуючись ані часом, ані обставинами, незалежно від того, слухали їх чи ні, — вони завжди намагалися сказати щось людям, хоч когось та надбати для вічності.

Давайте зробимо їхню працю не марною. Ось ми сьогодні показали їм свій здоровий розум — коли відповідали на запитання. Дай, Боже, нам показати й життя за цим здоровим розумом. Життя за християнським здоровим розумом, життя в Бозі, життя з Богом. Життя, коли святі стають друзями, які чують тебе, співчувають тобі, допомагають тобі у твоєму земному житті та клопочуть про твоє життя у блаженній нескінченній вічності.

І сьогодні ми просимо: «Апостоли Петре й Павле, ви колись любили грішних людей, пробачте нас, грішних, розв’яжіть нам гріхи наші, щоб ваше розв’язання було визнане на небесах. Не зв’язуйте нас гріхами нашими, аби ми й тут, і у вічності не були зв’язані гріховністю своєю, неправдою своєю». Просимо їх сьогодні, адже вони як колись любили грішних людей, так і нині люблять нас, грішних. І ми звертаємося до їхньої любові, просимо молитов у них, друзів Христових.

Погляньте на іконостас. Ось над Царськими вратами сидить Господь на Престолі, «у великій славі сидячи, щоб судити світ». По боках від Нього стоять Божа Матір, Іоанн Предтеча, Ангельські Сили зображені як Архангели Михаїл і Гавриїл. А за ними, за Архангелами, стоять апостоли Христові в особі Петра й Павла, простягаючи руки до Христа, тримаючи сувої зі своїми проповідями та ключі від воріт вічності, напучуючи нас своїми босими стопами, якими вони пройшли по всьому світу, проповідуючи про Бога.

І ми сьогодні, брати й сестри, молимося до них, аби ми були уловлені в сіті їхньої апостольської проповіді, аби ми були надбані ними для Царства Небесного. Аби ми ім’я християн носили не даремно й не марно. Як Господь казав: «Багато хто Мені каже: „Господи, Господи“, — а серце їхнє далеко від Мене. Марно (тобто даремно) шанують Мене ті, у яких серце далеко» (див. Мф. 7:21–23; 15:8–9).

«Прийміть нашу сердечну скруху, прийміть наше щире бажання, прийміть наші думки бути з Богом і бути з вами у вічності, випросіть цю вічність для нас, грішних, і для тих, за кого ми молимося і кого ми любимо», — просимо ми апостолів.

І Господь, брати й сестри, — вірю — сьогодні слухає молитви святих апостолів Петра й Павла. І, приймаючи їхні молитви, одаровує благодаттю натхнення розуму, втіхи всіх нас, хто зібрався на їхнє свято. Амінь.

Проповідь архієпископа Арсенія у день пам’яті святих апостолів Петра і Павла. 12 липня 2012 р.

Цей запис також доступний на: Russian