Чому святі мученики йшли на муки за Христа? Що таке насправді молитва? Що в житті має бути головним пріоритетом та цінністю? Про це розповів митрополит Святогірський Арсеній у проповіді в день пам’яті мучениць Віри, Надії, Любові та матері їхньої Софії, 30 вересня 2021 р. Пропонуємо до прочитання фрагменти цієї архівної проповіді.
В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа.
Ми сьогодні з вами, брати і сестри, згадуючи житіє святих мучениць Віри, Надії, Любові та матері їхньої Софії, переносимося у страшні часи язичницького світу до столиці Римської імперії, де в оточенні язичництва, зла, неприйняття тільки починали зароджуватися християнські громади.
137 рік. Правління імператора Адріана. Ми нещодавно відзначали свято Воздвиження Чесного і Животворящого Хреста Господнього. У сказанні про це свято пишеться, що саме за імператора Адріана в Єрусалимі було знищено всі місця, пов’язані із земним життям Спасителя. Навіть над печерою, де був Гроб Господній і де звершилося Воскресіння Христове, і над горою Голгофою був насипаний пагорб з каміння та землі, а зверху влаштовано храм Венери, богині розпусти, якій поклонялися древні римляни.
І ось за правління цього імператора в Римі жила благочестива вдова Софія, яка в чесному шлюбі народила трьох дочок. Незабаром після народження третьої дочки Софія втратила свого чоловіка. Ім’я Софія у перекладі означає «премудрість». Залишившись виховувати дітей сама, вона намагалася прищепити їм ті чесноти, якими була сповнена її власна душа. Навіть те, що Софія дала своїм донькам імена на честь найвищих християнських чеснот, вже говорить про те, що її душа цілковито прагнула до Бога та вічного спасіння в Бозі. І назвавши так своїх дітей, Софія докладала зусилля, щоб їхнє життя, чеснота їхніх душ відповідали їхнім іменам.
У язичницькому світі батьки часом давали дітям дивні імена, так що таких батьків важко навіть назвати людьми розумними. З давніх часів ми знаємо такі імена, які в перекладі спантеличують нас. Наприклад, Іполит — нам здається це ім’я красивим, але в перекладі воно означає «кінська голова». Ксанфі́ппа — звучить піднесено, але в перекладі з грецької це «рудий кінь». Є імена, які перекладаються як «той, що сидить у засідці» тощо. І ми дивуємося, чому батьки чи то жартома, чи то невідомо чому часом давали своїм дітям такі імена, знаючи їхні переклади та значення.
А тут премудрість Софії проявилася в прагненні навіть у зовнішньому найменуванні дочок слідувати Божественним чеснотам. Тут ми бачимо справді мудрість матері.
* * *
Софія та її доньки не приховували свого християнства. Тому скоро про їхнє відкрите сповідання Христа та гребування ідолами через сановників дізнався й імператор. І родині було наказано прийти до імператорського палацу.
У житії вказано, як вони йшли, коли їх вела до палацу варта, — вони йшли узявшись за руки, подібно до сплетеного вінця. Це також свідчить про однодушність і любов, які панували у сім’ї цієї вдовиці.
Гордо сидів імператор на троні у розкішних царських палатах. Але мати та три доньки постали перед ним без страху, з веселими, радісними обличчями.
Адріан запитав спочатку Софію, і та з нежіночою мудрістю сповідала перед ним своє християнство. І доньки не приховували, що вони християнки. Від твердості Софії та мудрості її відповідей зніяковів імператор і сановники. Тоді він відсторонив Софію та почав допит малих дітей.
Спочатку він намагався схилити їх до поклоніння ідолам принадами. Зокрема, імператор хотів змусити їх принести жертви Артеміді, богині місяця. Але діти сповідали Христа. Ні улесливі умовляння, ні погрози не вплинули на їхнє сповідництво. Дівчатка були піддані найлютішим мукам. Що тільки не робили з малими дітьми на очах матері! І палили їх вогнем, і різали, і відрізали соски… Уся тодішня язичницька «цивілізація» вилилася в ненависть до невинних дітей лише тому, що вони були християнами.
Ось воно язичництво: зовні все красиво, благопристойно, урочисто, а всередині — бісівська злоба і бісівська ненависть. Дорослі люди мучили дітей тільки через те, що вони були християни, — це говорить про глибочезне і моральне, і духовне падіння тогочасного суспільства. І взагалі про розлюднення тих мучителів. То вже були звірі, а не люди.
По одній брали дочок Софії та мучили. Але жодна з них не відступила від віри у Христа. Ще більший цинізм, ще більша злоба мучителів проявилася в тому, що, замучивши на очах Софії дітей, її саму мукам не піддали. Її відпустили, щоб замість тілесних мук її тривалий час краяли муки материнського серця. Адже що означає для матері, яка любить своїх дітей, бачити, як з них знущаються, як їх мучать?
Згідно з переданням, своїх трьох доньок Софія поховала в одній могилі та три доби не відходила від місця їхнього поховання, плачучи й підносячи молитви до Бога за їхні безсмертні душі. На третій день материнське серце не витримало — Софія померла на могилі своїх дочок від розриву серця.
* * *
З того часу, приблизно зі 137 року, тобто майже 1900 років, Церква шанує цих угодниць Божих — матір з дочками.
Деякі малодушні в наш час сказали б: «Ну що там: принесли б жертву ідолам, та й залишилися б живими, і сповідували далі своє християнство». Тобто шлях не просто малодушності, а зречення від Христа пропонує малодушний розум сучасної людини, яка звикла поступатися злобі та неправді світу цього, живучи на догоду йому, а не на догоду Богові.
Ми часто, брати і сестри, мовчимо, коли бачимо явне беззаконня сучасного світу, і навіть самі в собі виправдовуємо беззаконня, махаючи рукою та кажучи: «Усі так живуть!» І світ починає жити ще гірше й гірше. І на наших очах відбувається не лише духовна, а й моральна деградація нашого народу. А ми всього цього наче не помічаємо. Наче це все норма життя, наче це все так має бути…
Однак ще недавнє покоління наших християнок, що лише якісь десятиліття тому жили поряд з нами, говорить про інше. Не жили розбещено наші бабусі. Подружня вірність береглася настільки, що часом, якщо не приходила похоронка і чоловік вважався зниклим безвісти, дружина чекала на його повернення все життя, кажучи: «Похоронки-то не було. А раптом він живий! А раптом він ще повернеться…»
<…>
Я згадую Антоніну Лук’янівну із села Богородичне. Вона померла у 96 років. Маленька сухенька бабуся зі світлим обличчям, молитовниця, яка не пропускала жодної служби. Свого часу за те, що вона була віруючою, її заслали до Казахстану. Там, в засланні, вона поховала вісьмох своїх дітей. Вона пропрацювала потім усе життя, ходила до церкви.
<…>
І ось одного разу, коли я служив у селі Богородичному на Благовіщення, Лук’янівна підійшла наприкінці служби прикладатися до хреста і, усміхаючись, сказала: «Владико, Ви ж дивіться: я на Пасочку помру». Я говорю: «Лук’янівно, ти більше нічого не придумала? Ну уяви: Великдень, а нам труну готувати, могилу копати… Ти вже чи до, чи після». — «Ну як благословите!»
Померла у Страсну Суботу, напередодні Великодня. Ховали, звичайно ж на другий день Великодня — у перший не належить за церковним уставом.
Господь її забрав у великодню радість за ті скорботи та страждання, які вона перетерпіла за життя.
Я навів цей приклад, тому що ми читаємо житія, а поряд з нами часом такі ж самі житія, поряд із собою ми бачимо наслідування древніх угодників і угодниць Божих.
* * *
Але ось чому, брати і сестри, християни ні в давнину, ні в наш час не могли зректися Бога? Тому що вони сприймали Бога як реального, існуючого в цьому світі, і як не тільки Творця всього, що нас оточує, а й Промислителя про кожного з нас, про кожну безсмертну душу.
Пам’ятаєте, як Господь сказав у Євангелії: «Хто любить батька чи матір більше, ніж Мене, недостойний Мене; і хто любить сина чи дочку більше, ніж Мене, недостойний Мене» (Мф. 10:37)? Так може сказати тільки Той, Хто любить більше, ніж батько, і більше, ніж мати, Хто любить більше за сина і більше за дочку. Мало того, так може сказати тільки Той, Хто любить твоїх батька та матір більше, ніж ти їх любиш. Так може сказати тільки Той, Хто любить твого сина і твою дочку більше, ніж ти.
Велич любові Божої дає право говорити Богові такі слова любові до всього людства і до кожного з нас.
* * *
Наша любов може проявлятися в цьому світі по-різному. І чим вище предмет шанування, то вище в нас чеснота любові. Ми можемо любити смажену картоплю і вареники. Ми можемо любити батьків своїх, дітей своїх. Можемо любити Батьківщину нашу, намагатися допомогти людям, які у ній живуть.
Однак так само, брати і сестри, можна любити Бога. Бог реально існує, так само, як і наша Батьківщина, як наші батьки, як те, до чого ми прив’язані і що ми любимо. Бог так само реально існує і так само вимагає живої любові до Себе.
Ми ж не можемо через якісь погрози чи заради якихось земних благ зректися батька і матері. Адже так? Ми не можемо і зрадити дітей своїх чи Батьківщину свою. Так само люди віруючі дивилися та дивляться на Бога.
* * *
Інколи сучасні діти дають нам приклад, як треба ставитися до Бога.
Діти пишуть листи до Бога. Одні просять у Нього велосипед, інші — комп’ютер, треті — іще щось. А один хлопчик написав листа до Бога: «Господи! Як мені Тебе шкода! Як Тобі з нами важко!». Ось така віра, таке живе ставлення до Бога і дає такі подвиги, як ми бачимо на прикладі святих мучениць Віри, Надії, Любові.
* * *
І потім справа-то в тому, що зректися Бога — це означає зректися свого власного життя. Адже Бог є Джерело життя. Ми не замислюємося, чому ми живемо, рухаємося (див. Діян. 17:28)… Що за сила життя в нас, звідки вона береться? І чому вона в якийсь момент забирається в людини, і ми ховаємо тіло, що охололо та вже розкладається? Звідки в нас ця сила життя, як не від Бога?
Мала травинка, яку можна пальцями перетерти, піднімає асфальт, розламує його та вилазить на сонечко на волю. Розумієте, яка сила життя закладена у травинку?
А яка сила життя закладена в людину! І Джерелом цієї сили та цього життя є Творець цього життя, Бог.
І зректися Бога означає зректися життя в сучасному її розумінні й у розумінні вічного буття, тобто приректи себе на вічну загибель, на вічне відцурання від Бога. Причому не Бог тебе відцурався, а ти відцурався від Бога зрадою своєю — якщо погодився приносити бісам ідольські жертви або поступився якимись своїми чеснотами заради догоди сучасним настроям, які сьогодні є, а завтра їх немає, як і тих, хто їх навіює.
Вчиняючи так, людина сама себе відриває від Джерела життя, позбавляючи себе вічного нескінченного буття з Богом. Адже ми живемо вічно: людина один раз народжується і ніколи вже не вмирає! І зробити свою вічність стражденною і, найголовніше, — без Бога — не могли собі дозволити ні древні мученики, ні сучасні християни, які по-живому сприймають спілкування з Богом.
* * *
У наш час можна часто почути: «Батюшко, яку молитву краще читати?» Розумієте: не буває молитви кращої або гіршої. Молитва — це розмова з Богом, а не якесь заклинання, що може бути сильнішим чи слабшим. Молитва — це розмова живої душі з живим Богом.
Як Господь каже: «Сину мій! Віддай Мені твоє серце» (див. Притч. 23:26). А в іншому місці читаємо: «Устами шанують Мене, а серце їхнє далеко від Мене, всує [тобто марно] шанують Мене» (див. Мф. 15:8-9).
Ми, коли молимося, слова, які промовляємо, маємо пропускати через своє серце. Адже недаремно Православ’я зветься релігією серця.
Недарма перед прийняттям тих чи тих серйозних у житті рішень часто радять: «А ти вчини, як серце підкаже».
І ще цікаво: у Святому Письмі ми не зустрічаємо слово «совість». «Совість» — це наше, слов’янське, слово. У Святому Письмі замість нього скрізь використовується слово «серце». Тобто серцеві почуття і совість людини сполучені, вони разом. І те, що ми розуміємо під совістю, це ж саме мається на увазі й під серцевими почуттями.
Кажуть: «Серце не обдуриш». А ще є вираз: «Материнське серце». Материнське серце за сотні кілометрів відчуває, що щось трапилося із сином чи дочкою, і мати місця собі не знаходить. Материнське любляче серце змушує так молитися за своїх дітей, що навіть прислів’я склали: «Молитва материнська небеса потрясає і зо дна моря дістає».
* * *
Ось така материнська молитва була у святої мучениці Софії. На те, що вона при муках своїх дітей краялася серцем, а не просто стояла та дивилася на їхні муки фанатично, як дехто може приписати, вказує те, що вона на третій день померла на могилі своїх любих дочок.
Любов її дочок до Бога та любов Софії до Бога і до своїх дітей була досконалою. Софія бажала своїм дітям найвищого блага — щоб вони не відлучилися від Джерела життя та успадкували вічне буття.
Адже навіть ми, невіруючі маловіри, і те одне одному дякуємо словом «спасибі», не домовляючи одну букву (і навіть у безбожні радянські часи так дякували, а не словом «дякую» чи ще якось), — тобто дякуючи людині за будь-що, ми бажаємо їй найвищого блага — спасіння у вічності та з Богом. У православних християн традиція так дякувати: «Спаси тебе Бог!», «Спаси Господи тебе!», «Спаси тебе Боже!».
<…>
Ось так молилася Софія. Ось так, у твердості віри, надії та любові, звершили свій мученицький подвиг три її доньки, показавши нам, з яким самозреченням треба боротися за те, щоб залишитися Божим і не втратити вічне буття, яке уготоване для кожного з нас. Тому що всі ми звемося християнами, а значить — послідовниками Христа, Його учнями та ученицями.
І нехай сьогодні наша молитва буде розмовою з Богом. Розмовою не лише про безсмертну душу кожного з нас, а й про інших, і про наших живих родичів, і про наших померлих, близьких і родичів, які вже пішли у вічність. Нехай сьогодні буде розмова з Богом і про нашу Батьківщину, і про Церкву. Нехай буде розмова і про весь світ, тому що Господь заради всього світу прийшов на землю, розіп’явся, воскрес і залишив нам у спадок Церкву Свою з Її таїнствами, до Якої належали Віра, Надія, Любов й мати їхня Софія.
Колись вони так само ходили на служби церковні, колись Софія так само вчила своїх дітей хреститися, молитися… І давала їм приклад, як дали нам приклад наші мами, наші бабусі. Приклад благочестя та прагнення до святості.
Нехай це прагнення не слабне у ваших душах. І ваше живе прагнення до Бога нехай, брати і сестри, втілюється у вашому доброчесному житті, котре, як дари від Духа Святого, подібно до золотих вінців, спочиває на ваших головах і на безсмертних ваших душах. Амінь.
Цей запис також доступний на: Russian