Як сильно Бог любить нас? Як віднаходиться радість? Які бувають сльози? Про це розповів митрополит Святогірський Арсеній у проповіді на свято Благовіщення Пресвятої Богородиці, 7 квітня 2014 р. Пропонуємо до прочитання цю архівну проповідь.
В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа.
«Днесь спасе́ния на́шего глави́зна», — тобто сьогодні голова, початок нашого спасіння. Так ми співаємо в тропарі сьогоднішній події, сьогоднішньому святу. Сьогодні, брати і сестри, відбувається особливе дійство: Бог стає людиною, приходить у наш грішний світ, щоб бути з нами. Приходить у наш грішний світ і, будучи Вседосконалим Духом і Богом – Творцем усього світу, приймає на Себе плоть людську, приймає все наше людське єство, крім гріха. А потім Він візьме і гріхи всього світу на Себе та принесе Себе в жертву, змиваючи Своєю пречистою кров’ю, ніби на всесвітньому жертовнику, на Хресті, гріх і бруд всього світу, — щоб очистити світ, спасти світ, щоб дарувати світові життя не лише тимчасове, земне, а й вічне, нескінченне у вічному бутті в Царстві Небесному.
Свого часу згрішила людина в раю перед Богом, змінивши всю світобудову своїм падінням, понівечивши в собі образ і подобу Божу, вселивши в себе хворобу гріха. Людина, вигнана з насадженого Богом земного раю-Едему, все ж таки чула втішні слова від Бога: Господь дарував їй обітницю, що настане час, коли «Сім’я жінки зітре главу змія» (див. Бут. 3:15), змія, який з давніх-давен хотів і до сьогодні хоче погибелі роду людського, штовхаючи його на злочини, гріхи, на гріховну смерть, на вічну загибель.
Від часу обітниці до моменту Благовіщення минули тисячоліття. Пророки і праведні мужі весь цей час не переставали увіщати народ Божий і пророкувати про це прийдешнє диво, часом розповідаючи про події, які повинні звершитися, з настільки неповторною точністю, що одного з них — пророка Ісаю — навіть називають старозавітним євангелістом: настільки точно він за 700 років до Різдва Христового, до моменту Боговтілення, пророкував про земне життя Спасителя. Йому належать слова: «Ось, Діва в утробі прийме і народить Сина, і наречуть ім’я Йому: Еммануїл» (Іс. 7:14).
Яким було тодішнє язичницьке суспільство?
І ось, брати і сестри. настав цей час. Збулися сімдесят седмин часу за пророцтвом пророка Даниїла, збулися пророцтва пророка Давида псалмоспівця, збулися пророцтва багатьох інших праведних угодників Божих, які жили і Духом Святим проповідували до Різдва Христового. І все це було записано в старозавітних писаннях, і віруючий народ чекав пришестя у світ Месії-Спасителя.
Очікування Месії було не тільки в ізраїльському народі, який зберіг істинну релігію, а навіть і в язичницьких народах. У Римській імперії говорили філософи, люди мудрі, що якщо Сам Бог не прийде в цей світ, то далі цей світ не може існувати — настільки в ньому був розлитий гріх, розпуста, жорстокість…
Ми звикли судити про дохристиянський язичницький світ за деякими пам’ятками архітектури або творами мистецтва, які збереглися, і уявляти античне суспільство якимсь романтичним. Але ми забуваємо, що це був рабовласницький лад, коли людина людину вважала за худобу, могла її продати, або вбити, або понівечити; коли люди напувалися баченням, як на арені цирку гладіатори вбивали один одного або як рабів давали на пожирання звірам. Тоді в жертву язичницьким ідолам приносили немовлят і часто під час зведення будинку під поріг закопували живе немовля, щоб, мовляв, дух його охороняв житло. Саме з цієї причини до нас дійшло марновірство, що через поріг нічого не можна подавати, — воно збереглося з тих язичницьких часів. У таких містах, як Спарта, якщо дитина народжувалася слабкою здоров’ям, її кидали в ущелину. У деяких язичницьких країнах, якщо батьки хворіли або були вже літніми людьми, їх топили в морі або скидали зі скелі, щоб вони своєю хворобливістю та старістю не заважали жити й насолоджуватися життям молодим і здоровим.
Скрізь були блуд і розпуста в крайньому ступені, гірше, ніж у Содомі і Гоморрі. Так, під час розкопок міст Помпеї і Геркуланума, які загинули через виверження вулкана Везувію, було знайдено мозаїчні та фрескові зображення. Подивившись на них, один з мандрівників сказав: «Тепер я розумію, чому ці міста були знищені», — такий бруд, така скверна на них була зображена.
Тобто жорстокість, нелюдськість і культ розпусти, усілякого блуду, цинізму були розвинені тоді в суспільстві.
Яким було тоді суспільство, ми можемо зрозуміти також зі Страсних Євангелій: коли натовп розпинав Христа Спасителя, і саме розп’яття, і сльози Матері Христової не викликали ні в кого жодного співчуття — сміялися, вигукували різні безумні слова, намагалися дошкулити Христові та у відповідь на Його слово «жажду» напували Господа жовчю й оцтом. Усе це теж вираз стану тогочасного суспільства.
Чому «шостого місяця»?
Страшний стан суспільства був. Але все ж у тому розбещеному суспільстві, як колись Лот у Содомі зберіг праведність, так зберегли праведність деякі старозавітні праведники. Це і Захарія та Єлисавета, батьки Іоанна Предтечі, це Іоаким і Анна, батьки Божої Матері, про яких у їхньому житії говориться, що не було людей праведніших на землі, ніж Іоаким та Анна. І ось вони за обітницею Божою народили Дочку преблагословенну і на виконання своєї обітниці віддали Її на виховання в Храм Єрусалимський. Там Вона з трьох років зростала в благочесті й чистоті та Сама дала обітницю присвятити Своє дівоцтво, Свою чистоту Богові.
І ось ми чуємо у стихирі на вечірні свята: «В ме́сяц шесты́й по́слан бысть с Небесе́ Гаврии́л Арха́нгел во град галиле́йский Назаре́т принести́ Отрокови́це ра́дость благове́щения». Чому «в ме́сяц шесты́й»? Сьогоднішнє євангельське читання відкривається благовіщенням, яке було перед цим праведній Єлисаветі, про те, що вона в старості зачне дитину і що зніметься з неї сором перед людьми. І ось Єлисавета, двоюрідна сестра Божої Матері, зачала Іоанна Предтечу й п’ять місяців ховалася — боялася самій собі та іншим зізнатися, що невже з нею, старою, сталося диво — вона стає матір’ю!
І ось архангел Гавриїл, посланий в Назарет до Діви Марії, каже під час Благовіщення: «І родичка Твоя Єлисавета вже шостий місяць має в утробі» (див. Лк. 1:36).
Радість Благовіщення
Саме Благовіщення відбулося в оточенні молитви, праці та смирення.
Ми часто бачимо на іконах Благовіщення, як Божа Матір стоїть перед розкритою книгою. На інших іконах Благовіщення ми бачимо, як Вона стоїть біля колодязя й Архангел благовістить Їй. На інших — що Вона сидить за прядкою і пряде пряжу для завіси Єрусалимського Храму.
І все це правильно, тому що Передання каже, що було Благовіщення Божої Матері біля колодязя, і було Благовіщення друге, в домі. Тоді Вона, прочитавши слова пророка Ісаї: «Се, Діва в утробі прийме і народить Сина», — мріяла: «Господи! Мені хоча б останньою служницею у Цієї Пані бути, Яка сподобиться втілення Бога Слова через Неї, втілення Месії». Так смиренно розмірковуючи після читання пророцтва Ісаї, Вона сіла прясти пряжу. І в цей момент Архангел Гавриїл постав перед Нею і сказав, що це Вона — обрана в жонах, що Дух Святий найде на Неї, і Господь невимовним чудом, не руйнуючи Її дівоцтва, вселяючись у Її утробу, ткатиме Собі плоть з Її пречистої плоті. Як сонячний промінь проходить через чисте скло, не руйнуючи цього скла і зберігаючи властивості світла й тепла, так Вседосконалий Дух, Творець світу, Бог, дією Своєю пронизуючи Її дівоцтво і не руйнуючи його, зачинається в Її лоні, зберігаючи всі Свої властивості та приймаючи на Себе плоть людську.
І ось ця блага звістка, яку сповістив Архангел, почавши словами «Радуйся, Благодатна, Господь з Тобою!», і на яку Божа Матір відповіла: «Я — Раба Господня; хай буде Мені по слову твоєму» (Лк. 1:38), — вона сьогодні всьому світу дає радість. Вона і нам дає радість: Господь і з нами — віруючими в Нього, послідовниками Його, від купелі святого хрещення названими по імені Його християнами.
Господь з нами. І від цього в нас велика радість, і ми з особливим смислом вигукуємо: «З нами Бог, розумійте, язичники, і підкоряйтеся, яко з нами Бог!»
Про любов Божу до нас
Дивне чудо, брати і сестри! Подивіться на язичницькі релігії: одні зображають божество у вигляді змія, інші — у вигляді тисячорукої Ка́лі, обвішаної людськими черепами і з жахливим обличчям, треті — у вигляді чудовиська з іклами, четверті, кришнаїти, величають свого бога Кришною, що в перекладі означає «чорний», і так його зображають… І подивіться, Який Бог у нас! Немовля беззахисне, Яке обійняло ручками Своїми шию Тої, через Яку було Його втілення. Немовля, Яке довіряється людині, довірливе, лагідне, незлобиве. Це наш Бог.
У якому образі Він прийшов до нас — подумайте! — щоб показати Свою любов до нас. Він прийшов до нас із любов’ю, а не з війною, бажаючи нас, грішників, виправити, а не покарати. Хоч ми від Нього відверталися, а Він від нас не відвернувся.
Ми хочемо бути у краю далекому, як блудний син (див. Лк. 15:11–32), розтрачуючи своє багатство духовне, бути подалі від Бога, забуваючи Його заповіді. А Бог хоче бути з нами.
Уявіть, брати і сестри, це наскільки ж Бог любить нас, що бажає, щоб ми були з Ним цілу вічність!
Є таке прислів’я у нас, грішників, які мають брак любові: «Гості як риба: на третій день смердіти починають». Таке прислів’я придумали люди грішні: ми обтяжуємося, буває, одне одним. Навіть люди рідні, буває, обтяжуються одне одним, і через це якісь скандали виникають, якісь озлобленості, якась неприязнь навіть серед рідних людей, близьких. І тільки Бог являє нам досконалість любові, кажучи:
«Людино, Я хочу з тобою тут, у світі, бути і допомагати тобі, якщо ти цього хочеш. І Я хочу, людино, щоб ти зі Мною цілу вічність була. Ти Мені не за тягар, а за радість, тому що Я не прокурор і не суддя для тебе. Я — Любов, Яка готова покрити всі гріхи твої, узяти на Себе всі твої беззаконня, омити усяку твою скверну та вилікувати всяку твою рану.
Я готовий, людино, прийти до тебе, щоб ти був зі Мною в радості нескінченній у вічності. І не тільки зі Мною — Я готовий втішити тебе, людино, тим, що з тобою разом будуть найближчі твої люди, з якими ти розлучаєшся на землі в час їхньої смерті. Я даю тобі право вимолювати їхні безсмертні душі для вічності, щоб ти там зустрівся з ними. Я даю тобі молитви не тільки заздравні, а й заупокійні, щоб ти молився за душі тих, хто вже пішов від тебе, і щоб там вас разом з’єднати, і від цього радість твоя ще більшою буде».
Усе це Господь, брати і сестри, готує нам. Але чи хочемо ми того?
Божа Матір відповідає Архангелу: «Я — Раба Господня; хай буде Мені по слову твоєму» — як на добру землю, лягають на Її душу слова Архангелового вітання, і Вона зачинає Сина Божого. Чи на наші душі ляже слово Боже, щоб, як зерно посіяне, воно зійшло, дало плід (див. Мф. 13:3–23; Мк. 4:3–20; Лк. 8:5–15)? Плід, який корисний не тільки для нас, а й для тих, хто нас оточує.
Не дарма це свято навесні звершується, коли сіється насіння в землю, коли починає зростати все добре і корисне для людини на землі. І сьогодні, у це свято, Господь кидає насіння Своїх заповідей у наші душі. У це свято, як у весну духовну, у Великий піст, коли ми землю своєї душі, серця свого і розуму готуємо для посіву добра, Господь сіє слова Свого Божественного напоумлення, сіє Свої заповіді в наші душі.
Чи зросте це насіння разом з терням, які можуть заглушити його, чи ми будемо уважними до своєї душі, сповідуватимемо гріхи свої, викорінюватимемо бур’яни гріхів своїх і пристрастей, даючи волю зростанню в нас добра, даючи волю зростанню по благодаті Божій великого плоду спасіння нашої безсмертної душі? Це залежить від кожного з нас.
Про повноту втіхи
У нинішній день велика радість. І не дарма Свята Православна Церква на знак цієї радості не тільки духовно нас утішає, живлячи словами Святого Письма, а ще й послаблює піст, благословляючи сьогодні куштування риби — і в цьому милість Божа, любов Його до нас, любов Його Церкви до нас. Сьогодні благословляється куштувати рибу, щоб і плоть, і дух тріумфували, раділи й утішалися, щоб усією повнотою людина утішалася в цей день.
Господь повноту втіхи готує людині й у Друге Своє Пришестя. Він прийшов у цей світ, втілившись від Пречистої Діви Марії, але Він ще раз прийде — судити цей світ. І буде воскресіння мертвих і життя майбутнього віку. І душі безсмертні людські з’єднаються з воскреслими тілами. Тому що повноту розради людина може відчувати тільки в повноті свого складу — і в дусі, і в плоті, і в душі.
Господь воскресить тіла наші, щоб з’єднати з безсмертними душами, і щоб уже в повноті свого єства і складу ми в преображеному стані раділи безконечній, нескінченній вічності.
А зараз нам, брати і сестри, дається можливість свої душі наблизити до вічності і до життя — зробити крок назустріч Богу.
<…>
Як сповнитися радості?
Нехай у нинішній день хоча б один скрушний подих сердечний з нашої душі вирветься, хоч одна сльозинка омочить наші щоки, тому що перед Богом не сховається не те що крапля сльози — навіть частина краплі (див. 6-ту молитву до Святого Причастя, прп. Симеона Нового Богослова. — Ред.). І частину якусь, що в очах наших зародилася, навіть не спливла, — і ту Бог бачить і скруху серця нашого знає.
І помисли сьогодні нехай будуть покаянні, з проханням про помилування нас, нашої Святої Матері-Церкви, нашої багатостраждальної Вітчизни. Нехай у нинішній день, брати і сестри, сльози скрухи про гріхи свої сплітаються у нас зі сльозами радості про милість Божу, про довготерпіння Боже, про любов Божу до нас. Тому що, як кажуть святі отці, людина тільки тоді знайде мир у душі своїй, коли сама себе звинуватить. Коли свою провину пошукає, тільки тоді вона радість знайде.
Адже не дарма Давид псалмоспівець каже: «Сльози мої були хлібом мені день і ніч» (Пс. 41:4). Він говорить про сльози покаяння…
Людина може по-різному плакати. Як кажуть святі отці, плаче і ображена гордість. Плаче і образа, на нашу думку не заслужена. Плаче і чуттєвість… Але істинний плач є тільки один — це плач покаяння. І ось цей плач покаяння, коли людина плаче про гріхи свої, — приносить душі мир, радість, розраду, так що навіть не хочеться переривати цей плач — так би й плакав перед Богом! — бо цей плач святий, цей плач промиває очі душевні, омиває скверну гріховну, стає як дощик весняний, який, омиваючи все, дає новий ріст траві й усьому живому. І ми радіємо цьому весняному дощу, після якого і в повітрі чисто, і трава зеленіша, і все починає зростати з новою силою. Ось так і плач покаяння, очищаючи наші душі, дає нову силу для зростання в нас духовної людини та доброчесності.
І ось у нинішній день, брати і сестри, молімо Царицю Небесну, молімо Архангела Божого Гавриїла, щоб вони нас позбавили плачу лиха, а дарували плач скрухи, плач покаяння. Аби, очищаючись через це від гріхів своїх, ми сподобилися сльози ці розчиняти сльозами радості.
<…>
Однак ці сльози радості бувають тільки після сліз покаяння, після сліз самозвинувачення, самоганьблення та скрухи. І святитель Ігнатій Брянчанінов каже: «Навіть коли неправильний плач у тебе (тобто від ображеної гордості або від якоїсь чуттєвості), то цей неправильний плач перетвори на правильний». Тобто як? А ти під час плачу починай думати про свої гріхи, свої беззаконня й неправди, про ті образи, які ти ближньому заподіяв, — і цей неправильний плач буде перетворюватися на правильний та буде приносити тобі розраду, дарувати тобі радість.
Про що ми повинні молитися разом з Богородицею?
І в нинішній день, брати і сестри, ми пам’ятаємо, що і Божа Матір багато сліз пролила за життя. Скільки Вона страждань перенесла! Але цей плач Її перетворився на радість. Радість, де Вона стоїть біля Престолу Вседержителя, здійнявши Свої пречисті руки, в любові, лагідності та смиренні перед Сином Своїм і Богом, та молиться за нас із вами. Бо Вона нас усиновила Собі при Хресті Свого Сина — Він сказав Їй про Іоанна Богослова: «Жоно! Ось, син Твій» (Ін. 19:26), — і ми послідовники Іоанна Богослова. Ми, хто дотримується його Євангелія і слідує його слову й заповідям Божим, є синами і доньками Божої Матері.
І в радості Своїй, у радості благовіщення Вона сьогодні за нас молиться. Але не тільки Божа Матір одна повинна за нас молитися — сьогодні з Нею разом і ми маємо молитися. Вона молиться за наші душі — та як же ми за свої душі не будемо молитися? Вона переживає за наших дітей та онуків — а як же ми не будемо переживати за них? Ми хвилюємося за Церкву Христову та за нашу Вітчизну — а як же Божа Матір не хвилюється за нашу Церкву та за нашу Вітчизну, коли в нашій обителі Вона назвалася Ігуменею, коли в Києво-Печерській Лаврі Вона була будівничою та назвала її Своїм уділом, коли в Почаївській Лаврі Вона слід стопи Своєї залишила на камені на знак Своєї присутності, а в роки лихоліття від турків її захистила, зберігши цю обитель у Православ’ї? Як же Їй не переживати за нашу Вітчизну, коли Вона молилася й молиться за неї, осяваючи нашу Вітчизну багатьма чудотворними іконами, які по всьому обличчю землі нашої розсіяні як знаки Її присутності, знаки Її милості, дієвої допомоги нам — аби ми тільки хотіли цієї допомоги та бажали б жити по-Божому!
І дай Боже, щоб у нинішній день, брати і сестри, радість Благовіщення була в нас радістю осмисленою, радістю, яка сповнена розумінням християнського способу життя і тієї відповідальності, яку накладає на нас звання «християнин» або «християнка». Найбільшу відповідальність ми сприйняли перед Богом й перед усім світом — вимолювати цей світ; вимолюючи свої душі, вимолювати і весь світ від гріха і від смерті. І дай Боже, брати і сестри, щоб ми прийнятий хрест Православ’я несли в цьому житті з допомогою Божою, під покровом Цариці Небесної, зміцнювані силою Господньою та молитвами Божої Матері. Амінь.
Цей запис також доступний на: Russian
Ukrainian
Русский