Ми дерзаємо звертатися до святих тому, що ми їхні родичі. Про це сказав митрополит Святогірський Арсеній у проповіді в Неділю Всіх святих, 27 червня 2021 р., у Всіхсвятському храмі м. Святогірська. Зокрема, він повідав про деякі з чудес преподобного Іоанна Затворника. Пропонуємо до прочитання цю архівну проповідь.
В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа.
Сьогодні, брати і сестри, ми зібралися в цьому малому храмі, щоб вшанувати безліч вселенських святих. І цей малий храм вміщує сьогодні не тільки нас — він вміщує і наших Ангелів Хранителів, і тих угодників Божих, яких ми сьогодні прикликаємо як покровителів цього святого храму, — усіх вселенських святих. Цей храм вміщує Самого Творця світу. Господь у долоні Своїй тримає весь Всесвіт, але стіни цього малого храму вміщають Його: коли ми далі служитимемо Літургію, Господь спочиватиме на престолі Тілом і Кров’ю Своєю, а потім виходитиме через Царські врата до нас, аби поєднатися з нами як з вірними чадами Своєї Церкви, яку створив Він і Його святі учні-апостоли.
Ми нещодавно святкували Святу Трійцю і День Святого Духа та говорили про дії Духа Святого у світі. Так ось одна з дій Святого Духа у світі — це творення з грішних людей святих. І це головна дія Духа Святого у світі, заради якої і Господь, Друга Іпостась Святої Трійці, Бог Слово, зійшов на землю, жив з нами, дав заповіді, за якими ми маємо жити, вчив нас таємницям Царства Небесного, розіп’явся за нас, був покладений у гробі, воскрес та вознісся на небеса, відкривши нам шлях до Небесної Вітчизни. І Дух Святий Утішитель зійшов не тільки заради того, щоб наставити нас на всяку істину, а й щоб очистити нас від усякого гріха, усякої скверни через таїнства церковні, зробити нас здатними до прийняття великої тайни єднання з людиною Бога Слова через причастя Тіла і Крові Христових.
Господь сказав апостолам: «Що́ ви зв’яжете на землі, те буде зв’язане на небі, і що́ розв’яжете на землі, те буде розв’язане на небі. Ось, даю вам владу зв’язувати і розв’язувати» (смотр. Мф. 18:18). Від Бога даровано апостолам владу зв’язувати й розв’язувати, через апостолів — апостольським мужам і тим, кого ті висвячували, і ланцюжок цієї спадкоємності дійшов до нашого Священноначалія, до нашого священства. І ми ходимо на Сповідь та, якщо щиро каємося, відчуваємо дію благодаті Божої під час відпуску нам гріхів.
Житія святих — приклади боротьби за свою душу
Немає ані такого віку, ані такого стану або чину в суспільстві, який би не прославився святістю життя. Вона являлася навіть там, де, здавалося, ми ніби й не могли б очікувати святості — згадаймо, як благорозумний розбійник через покаяння «во еди́ном часе́ ра́еви» сподобився (див. Лк. 23:40–43; екзапостиларій Великої П’ятниці).
І ми, брати і сестри, дивлячись на приклад житій угодників Божих, відкидаємо від себе всякий смуток. Ми не можемо опускати руки — почитаємо житія святих! Адже не всі вони від праведності й благочестя приходили до святості, є серед них і ті, хто в житті своєму занурилися в увесь бруд пороку, падали в прірву, з якої, здавалося, вже неможливо було і дістатись, — але Господь подавав їм руку й виводив їх з пекельної безодні, роблячи людьми святими, а нас надихаючи їхнім прикладом боротьби за свою душу, боротьби з гріхом, боротьби за святість.
«Усі святі, моліть Бога за нас!»
Сьогоднішнє свято справді велике. Ми радіємо, що Дух Святий діяв і діє в нашій Церкві, серед нас із вами, брати і сестри.
Крім того, кожен з нас є шанувальником того чи іншого угодника Божого і часто в житті своєму покладається на його молитви. Так, хтось особливо шанує Миколая Чудотворця, хтось через свій стан здоров’я по життю особливо молиться Пантелеймону Цілителю. Хтось найбільше шанує великомученицю Варвару як рятівницю від раптової смерті. Хтось — пророка Ілію, який, з одного боку, милостивий, а з іншого —є грізним карателем для порушників Господніх заповідей. Хтось Серафима Саровського шанує, хтось — Іова Почаївського… Особливо близький нам преподобний Іоанн Затворник — ми звикли звертатися до нього як до свого, рідного святого.
Безліч, брати і сестри, угодників Божих, до яких ми маємо любов і до яких ми молимося в тих чи інших обставинах нашого життя, яким довіряємо найпотаємніше своєї душі, очікуючи від них допомоги, їхніх молитов перед Богом Всемогутнім, аби вони як добрі наші друзі й шановані нами піднесли за нас молитви перед Богом, поклопотали за нас.
І ось радість цього свята ще в тому, що сьогодні відзначається пам’ять усіх їх разом. Зазвичай ми відзначаємо пам’ять тільки якогось одного святого та його молитвам вручаємо свою душу, в день його свята закликаючи його на допомогу, а сьогодні ми закликаємо усіх святих! «Усі святі, моліть Бога за нас!»
На свято Всіх святих я часто повторюю слова, сказані святим праведним Іоанном Кронштадтським. Коли я прочитав ці слова, вони вразили мій розум і серце. Святий Іоанн сказав: «“Усі святі, моліть Бога за нас!” — це короткі слова, але коли людина їх вимовляє, на небі відбувається велике дійство. Пророки, апостоли, мученики, святителі, праведні, преподобні… — увесь сонм угодників Божих падає ниць перед Престолом Вседержителя і каже: “Господи, пом’яни раба Твого (чи рабу Твою) таких-то, бо він (чи вона) закликали нас на допомогу”».
Це велике дійство, брати і сестри, показує, скільки в нас люблячих помічників — угодників Божих, які чекають тільки від нас, коли ж ми промовимо це звернення до них.
Ми і святі — родичі
Іще радість, брати і сестри, в тому, що угодники Божі — це не сторонні для нас люди. Святі на особливому рахунку в Бога, і ми звикли їх із благоговінням шанувати, але водночас вони дуже близькі нам. Багато хто скаже: «У чому ж у нас, грішних, близькість зі святими угодниками Божими?». Ця близькість, брати і сестри, вражаюча: ми з ними родичі! Адже всі люди походять від Адама, а після потопу — від Ноя та його синів. Тобто ми всі походимо з одного кореня. Серафим Саровський, виявляється, нам родич. Пророк Ілля — теж нам родич. Пантелеймон Цілитель, Божа Матір, апостоли — Іоанн Богослов, Петро, Павел тощо… — виявляється, всі вони рідні нам. Нехай це і не така близька — не двоюрідна чи троюрідна, — але спорідненість святих із нами.
Ви подумайте, яка це втіха і яка це радість! Виявляється, ми можемо з ними говорити як зі своїми близькими, як із найріднішими.
І сама молитва — це не якесь заклинання. Деякі кажуть: «Скажіть, батюшка: яка молитва найсильніша?». Та не буває сильної чи слабкої молитви. Буває просто молитва, тому що молитва — це розмова з Богом або зі святими угодниками Божими, коли ми, усвідомлюючи своє окаянство й гріховність, у смиренні просимо їх, щоб вони за нас поклопотали, поговорили з Богом за нас, грішних.
Як буває в житті — є в нас знайомий біля якоїсь начальницької особи, і ми його просимо: «Ти там попроси, щоб син в інститут вступив». Або комусь, хто знайомий з гарним лікарем, кажемо: «Попроси, щоб він (цей лікар) мене прийняв, щоб він мене обстежив, бо хвороба зі мною трапилася і хочеться саме до цього лікаря потрапити — я чув, він гарний фахівець». Або до конкретного викладача в школу бажаємо влаштувати свою дитину і теж намагаємося когось попросити, щоб влаштували саме в ту школу і саме в клас того викладача, бо вважаємо, що він — учитель від Бога.
Так само, брати й сестри, і тут. Ми, усвідомлюючи спорідненість з угодниками Божими і через це близькі з ними взаємини, просимо їх, розмовляємо з ними про ті чи інші проблеми нашого життя: про скорботи або хвороби… — та хіба мало про що ми з ними говоримо!
І вони чекають від нас звернених до них слів. Недарма святитель Нектарій Егінський, явившись одному праведному чоловікові, сказав: «Ви чому нам не молитеся? У нас, у святих, на небі безробіття! Ніхто не просить нас, щоб ми за них молилися…». Тобто угодники Божі не просто чекають — вони жадають, вони прислухаються, коли ж із землі долине чийсь голос, який покличе їх на допомогу.
Вони близькі нам, вони рідні нам, брати і сестри. І багато угодників Божих показували та показують, наскільки вони переживають за нас. Буває, ми навіть не просимо, а вони допомагають нам.
Чудесне зцілення скорченого немовляти
Я згадую парафіянку цього храму Олену Василівну. У неї був батько дуже благочестивого життя. Як вона розповідала, у нього довга борода була така, на всі служби ходив до монастиря (він жив ще до революції), тож у нього навіть кличка була серед місцевих — Василь-монах. У нього було десятеро дітей, і одна з них — Олена Василівна, з якою ми були знайомі, коли тільки монастир відкрився. Вона тут і похована на цвинтарі.
І ось я знаю, що в їхньому роду було два дива допомоги преподобного Іоанна Затворника. Звичайно, можна розповідати багато чого і про інших святих, але преподобний Іоанн — наш близький, рідний, особливо шанований нами угодник Божий. Тому про нього і хотілося б розповісти.
У Олени Василівни була сестричка — пізніше вона стала черницею Паїсією. Вона народилася скрючена вся, все тільце було скрючене. Це було до революції, монастир був ще відкритий. І батьки принесли її, по-моєму трирічну, на подушці. Принесли до Охтирського храму, на могилу преподобного Іоанна Затворника, тому що ще до прославлення у лику святих багато чудес творилося на місці його поховання та багато хто туди ходив.
І ось батьки поклали немовля на могилку просто на подушці. Ченці, які прийшли служити панахиду за Іоанном Затворником, накрили дитя мантією преподобного, в якій він у затворі подвизався і яка зберігалася в Охтирському храмі, а батькам сказали: «Що б там під мантією не відбувалося, не підходьте і не торкайтеся». Й коли почали служити панахиду за преподобним Іоанном Затворником, раптом з-під мантії пролунав хрускіт. Мати кинулася було до дитини, але ченці її зупинили: «Не чіпай». І поки тривала панахида, мама стояла сама не своя, не знаючи, що робити. Коли ж відслужили панахиду й зняли мантію, дитинка виявилася абсолютно здоровою, розправленою. Тільки два пальчики на правій руці залишилися пригнуті до долоні. Матушка Паїсія потім ще жартувала: «Це спеціально мені Господь дав, щоб хреститися зручно було».
Ще одне з чудес преподобного Іоанна Затворника
І Олена Василівна також про себе розповідала, що у неї свого часу відкрилася сильна кровотеча. І настільки вона вже була через хворобу виснажена, що вже приготували для неї труну, чекаючи з дня на день на її кончину. Але пам’ятаючи про диво, що сталося з сестрою, черницею Паїсією, Олена Василівна почала молитися преподобному Іоанну Затворнику. І ось, як говорила Олена Василівна, святий Іоанн явився їй і подивився на неї. За її словами, у святого Іоанна суворий був такий погляд.
Але суворим він здавався, видно, через сильні надбрівні дуги преподобного — їх ми побачили, коли знаходили його мощі. Навислі, ніби насуплені, через це брови надавали святому Іоанну вигляду грізної, суворої людини.
І ось Олена Василівна говорила: «Я лежала вже ніяка, чекала з години на годину смерті». Святий Іоанн подивився на неї, потім підняв, притиснув, благословив та зник. І в Олени Василівни зупинилася кровотеча. Я не знаю точно, але років 90 вона прожила. Вона похована тут на кладовищі. До самої смерті Олени Василівни ми до неї їздили, бувало і її, вже на візочку, привозили на служби у Святогірський монастир.
Ще згадалося про її батька. Коли монастир закривали та з Успенського собору зробили кінотеатр, Василь сказав такі слова: «Якщо хто з мого роду переступить поріг Успенського собору як кінотеатру, того я і з того світу прокляну! А ось коли настане час і храм відкриється, монастир відродиться і знову служби там будуть — ось тоді я благословляю всіх своїх нащадків прийти до храму». Коли перша служба була в Успенському соборі, Олена Василівна з усіма родичами, які на той момент були, прийшли і молилися за цією першою службою за заповітом їхнього батька, діда, прадіда…
Вдячність святого
Я згадую Олену Миколаївну, у якої була роздроблена і неправильно зрощена нога. Якщо я не помиляюся, то нога її потрапила в дробарку, коли вона в колгоспі працювала.
Олена Миколаївна прожила важке життя… Під час війни її відвезли в рабство до Німеччини. Як вона розповідала, там у них одяг такий був: мішки від цементу з прорізами для голови і рук. «Це, — казала, — були наші сукні, а дротом підв’язувалися. Ми працювали там на військовому заводі і нам їсти майже не давали. І коли налітали наші літаки й починали бомбити, то німці всі ховалися, а ми, користуючись тим, що ніхто за нами не слідкує, на подвір’я заводу вискакували та їли траву — такі голодні були. А коли звідти назад поверталися, ми раді були їхати в будь-яких умовах. У вагони всі не втиснулися, і ми їхали на даху. Вночі пішов дощ зі снігом. Коли поїзд прибув на станцію, то ми примерзли до даху вагона, так що нас від нього віддирали». Тобто уявіть, що люди пережили, що перетерпіли, зберігши вірність Богу, Церкві!
І ось у Олени Миколаївни була роздроблена нога, вона ходила на милицях. Я вперше побував на могилі преподобного Іоанна Затворника в 1989 р. з владикою Аліпієм, тоді ще архімандритом, і я знаю, що на той час було так: щойно поставлять хрест на могилі — і його зламають… Коли ми приїхали, на могилі преподобного Іоанна стояли дві палички, зв’язані дротом — тобто люди хоч якось, але все одно відзначали місце поховання його святих мощей.
Тут у храмі в ті часи служив, якщо не помиляюся, отець Андрій.
У Олени Миколаївни почалися проблеми з ногою, стан ставав все гіршим і гіршим, нога почала набрякати та постало питання про її ампутацію. Тут приїхала сюди на службу до храму жіночка з Краматорська. Вона привезла на візочку залізну гробничку і каже: «Хто мені покаже, де могила Іоанна Затворничка? Я за обітницею ось цю гробничку привезла йому на могилу».
Нікого іншого не знайшлося, і Олена Миколаївна каже: «Давай я тебе проводжу». «І ми пішли з нею на могилу Іоанна Затворника. Одна на милицях, інша з візочком, везучи гробницю, — розповідала потім Олена Миколаївна. — Дощ пішов. А до могилки спускатися потрібно ґрунтовою дорогою… Бруд такий! Милиці роз’їжджаються… Ми так намучилися! Поставили гробничку. Які змогли, якісь камінчики й шматки цегли в неї поклали, щоб вона не стояла порожня і ніхто нікуди її не подів. Я з останніх сил дісталася додому. Нога моя розпухла, почорніла».
Дідусь, з яким жила Олена Миколаївна, зустрівши її, дорікав: «Що ж ти з хворою ногою далеко ходиш?! Завтра в лікарню через неї їхати, а ти ще десь ходиш на милицях… Певно, ампутують тобі ногу!».
«Я, — говорила Олена Миколаївна, — від болю, від того, що вже сил ніяких не було, тільки попросила милиці помити й поставити, а сама просто впала на ліжко і як провалилася — заснула».
На ранок прокинулася. Дідусь каже: «Ну що? Я милиці твої помив. Якщо можеш, встань, а я пішов швидку викликати». «А я, — розповідала Олена Миколаївна, — лежу і кажу: “Так у мене нога не болить”. — “Та ладно не болить! А ну показуй!” Відкидає ковдру — а нога як здорова. “А ну-ка спробуй встати”. А я боюся, бо вже тринадцять років не ставала на цю ногу. “Дай, — кажу, — хоч паличку”. Дав паличку. Я встала, пройшлася по хаті».
До самої смерті Олена Миколаївна ходила на двох ногах.
Тобто преподобний Іоанн Затворник ось таке диво сотворив за труд цих двох простих жіночок, за те, що вони гробничку відвезли на його могилу. За ту самовідданість, з якою вони з любові до угодника Божого звершили такий труд, в той радянський безбожний період вшанували угодника Божого.
Ця гробничка і зараз стоїть біля могили преподобного Іоанна Затворника, тільки осторонь — на могилі архімандрита Вассіана.
Господь і святі чують нас
Це в нас, брати й сестри, було. Не десь за горами в I чи III ст. Це було нещодавно, якихось кілька десятків років тому в нашому місті Святогірську. З парафіянами цього храму, які тут молилися, яких тут Бог чув, коли вони з Ним розмовляли.
І нічого не змінилося. Господь як колись, так і нині і навіки Той же (див. Євр. 13:8). Він і сьогодні так само чує кожного з вас. Точно так само і угодники Божі, коли ви з ними розмовляєте в молитві, всіх вас чують.
І для нас це велика радість, велика втіха.
А від чого ще буває радість? Від покаяння. Покаяння теж приносить людині радість: ідеш зі сльозами, коли гріхи свої несеш, а посповідаєшся — наче камінь з душі звалився! І сльози течуть, але це сльози такі, що й хочеться, щоб вони текли. Вони радостотворні, ці сльози. Вони від полегшення душі.
Адже сльози бувають від скорботи, бувають від покаяння, а бувають і від радості. Наприклад, коли сина з армії зустрічаємо. Або коли зустріч із якоюсь іншою дорогою, рідною людиною, яку давно не бачили, стається — ми тоді теж плачемо від радості.
Тому, дай Боже, аби у нинішній день, брати і сестри, наші сльози покаянні перетворювалися на радість. Радість про те, що ми не залишені Богом й угодниками Божими. На прикладі цих випадків ми знаємо, що Бог з нами і святі з нами. А яка це радість ще буде, коли ми зі святими зустрінемося у вічності! Адже вони не просто за нас моляться — святі хочуть зустрічі з нами там, у Бога. Аби ми без хвороб, без скорбот, старості, без смерті жили з ними в нескінченному бутті з Творцем нашим і Вседержителем.
Дерзновіння — наслідок любові
Я скажу, що цей малий храм збирав особливих ревнителів, які люблячих Бога, Божу Матір, угодників Божих. Коли ми будували храм у Богородичному, там були Лідія Андріївна, Лідія Григорівна, Ганна, Феодосія, Андрій (його донечка Таня, болященька така, живе і нині в Богородичному) та багато інших… Вони говорили: «Коли в нас не було церкви в Богородичному, ми на день ікони Божої Матері “Всіх скорботних Радість” збирали продукти, везли сюди до церкви і просили, щоб тут служили престольний наш день». Богородичани збиралися в цьому храмі, щоб відзначити свій престол. І в цьому храмі в день шанування ікони Богородиці «Всіх скорботних Радість» звершувалася служба престольного дня.
Тобто відбувалося те, про що провіщали преподобні оптинські старці. Передрікаючи революцію, безбожництво, гоніння на Церкву, вони говорили: «Здійметься буря, — мали на увазі революцію, — яка розіб’є корабель Церкви на тріски. Але ж і на трісочках люди спасаються». «І, — говорили вони, — буде чудо наприкінці, коли усі ці тріски Господь знову збере в єдиний корабель, який під усіма вітрилами зі своїми чадами на борту, з чадами Православної Церкви, буде йти до берега, до пристанища спасіння. До тієї пристані, до якої прагне душа кожної віруючої православної людини».
Дай Боже, і нам ревнувати за Богом, любити Його діяльною любов’ю, молитися угодникам Божим. Тим паче, що ми маємо до них дерзновіння: як діти, знаючи, що батьки їх люблять, мають дерзновіння просити батьків, у будь-яку мить притиснутися до них, щоб батьки їх приголубили.
Не будемо плутати дерзновіння і зухвалість. Зухвалість — це наслідок гордості й жорстокосердя, а дерзновіння — наслідок любові, і воно дає особливе таке почуття теплоти спілкування з Богом і з усіма святими.
Дай Боже, аби у наших душах перебувало це святе дерзновіння, ця відкритість душі нашої до Бога й до всіх святих, і з’єднувало нас, які тут стоять, зі світом Царства Небесного, з усіма святими, яких ми цього дня неодноразово прикликали і прикликаємо. І вони сьогодні ниць падають, молячись за нас, грішних, благаючи Бога Всемогутнього про наші безсмертні душі та про наше земне буття, про яке Господь сказав: «Шукайте ж спершу Царства Божого і правди Його, і все це додасться вам» (Мф. 6:33). Тому дай Боже, щоб ми з допомогою молитов святих угодників Божих шукали Царства Божого всередині душі своєї. Усі святі, моліть Бога за нас! Амінь.
Цей запис також доступний на: Russian
Ukrainian
Русский