Чому на Медовий Спас освячують воду? Як зрозуміти, чи справді ти любиш Бога? Хто такий християнин? Про це розповів митрополит Святогірський Арсеній у проповіді на свято Винесення Древ Хреста Господнього і день мучеників Маккавеїв, 14 серпня 2008 р. Пропонуємо до прочитання цю архівну проповідь.
В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа.
У цей день, брати і сестри, усі храми переповнені народом. І хоча за уставом служба звершується славословна, тобто не набагато різниться від буденної, але тим не менш вона виділяється особливими священнодійствами, особливими акцентами, які говорять про урочистість цього дня.
У цей день переплелися одразу кілька святкових подій.
Сьогодні святкується пам’ять старозавітних святих мучеників, семи братів Маккавеїв, які постраждали за часів язичницьких царювань, і їхньої благочестивої матері Соломонії, а також їхнього вчителя Єлеазара, який наставляв їх у вірі й ділі спасіння, у збереженні батьківських заповітів.
Звершуємо ми водосвяття сьогодні на згадку про те, що в спекотній літній час у Візантійській імперії та в східних християнських країнах часто спалахували повальні епідемії та хвороби, і люди з вірою виносили Хрест Господній та, носячи його хресними ходами вулицями, служили молебні на міських площах, окроплювали міста святою водою. І за вірою людей, за їх благочестя Господь позбавляв їх від повальних морових хвороб — силою благодаті Духа Святого, яка перебувала в святині і супроводжувала окроплення святою водою міст, селищ і віруючих християн.
Цього дня згадується ще одна велична подія. Вона стосується нашої Батьківщини. Саме сьогодні ми відзначаємо 1020-річчя Хрещення Русі.
За переказами, в цей день, у свято Маккавеїв, за старим стилем 1 серпня, рівноапостольний князь Володимир зібрав киян та охрестив їх у водах Дніпра при впадінні річки Почайни, прищепивши всіх нас, як гілки, до доброго, живого стовбура — до Христа Спасителя і до вічного нескінченного життя.
Ми сьогодні згадуємо, що 1020 років тому відбулася найславетніша подія в нашій Батьківщині: наші співвітчизники прийняли християнську віру. І, напевно, недарма, брати і сестри, цей день випав на пам’ять мучеників Маккавеїв — братів, які в юному віці показали непохитну твердість у збереженні своєї віри, явили вірність Старозавітній Церкві, яка перебувала в істинному Богоспілкуванні.
Потім, у благодаті Нового Завіту, їм будуть наслідувати отроковиці Віра, Надія, Любов, а їхня мати Софія звершить такий самий подвиг, як Соломонія. Потім трирічний мученик Ки́рик буде замучений за віру, бачачи страждання своєї матері Іули́ти. Потім святий великомученик і цілитель Пантелеймон піде на страту, маючи за приклад їхнє, братів Маккавеїв, благочестиве життя та їхню твердість у вірі.
Цю твердість у вірі, напевно, передали вони — сім братів мучеників Маккавеїв зі своєю матір’ю і вчителем — й нашому богоспасаємому народу, коли випадали йому випробування і від нього вимагалася надзвичайна твердість у збереженні Святого Православ’я, особливо — в часи останніх лютих гонінь, які зовсім нещодавно були в нашій Вітчизні. Тоді теж і матерів вбивали, і діти йшли на муки, і батьків засилали на каторгу. Страшні муки терпіла уся наша Вітчизна, уся наша Свята Церква, але вистояла, перемігши! І зараз ми бачимо її святе воскресіння.
М. Хрущов у 1960-ті говорив: «У 1980 р. покажу останнього попа по телевізору, а до 2000-го ми досягнемо безсмертя». Певною мірою він виявився правий: до 2000 р. скільки людей прийшло до Церкви! Особливо ювілей 1000-річчя Хрещення Русі в 1988 р. став «поштовхом», так що багато хто в світі заговорив про друге Хрещення Русі.
Хрущов казав: «Повмирають „білі хустки“ (бабусі) — і ми церкви позакриваємо». Але ось вони померли, а на їхні місця прийшли їхні дочки, сини, онуки, правнуки. Прийшли як спадкоємці їхньої віри, їхньої твердості, їхньої правди і благочестя.
Ми, брати і сестри, сьогодні озброюємося вірою, виносячи Хрест Христовий, як у Візантійській імперії і у нас в давнину виносили його з храму з молебнем співом на вулиці. І ми сьогодні хресною ходою підемо на Донець освячувати там воду на згадку про Хрещення, яке відбулося на річці в місті Києві, і на згадку про ті водосвяття, які з вірою звершували наші благочестиві попередники-християни, просячи у Бога помилування і позбавлення від повальних злотворних хвороб.
Ми сьогодні теж виносимо Хрест, теж будемо звершувати водосвяття, окроплюватися святою водою і пити цю святиню, даруючи своїм безсмертним душам святість, що міститься в ній, долучаючись до тієї благодаті, яка спочиває в цих святинях.
***
Ніби немає сьогодні повальних хвороб — немає холери, немає чуми… Але зараз гірше, брати і сестри, — зараз наявні духовні хвороби! Сьогодні гріхом викликано з пекла демонське полчище, яке творить і насаджує всяке беззаконня. Гріх, що ми творимо, став ніби приманкою для темних сил, ніби розв’язав їм руки для їхнього впливу на нас, грішних.
І ми сьогодні просимо Бога, Пречисту Богородицю і святих мучеників Маккавеїв, щоб відігнали від нас це полчище бісівське. Виносячи Хрест Христовий, кроплячи святою водою, ми будемо просити: «Господи! Очисти нашу Вітчизну від усякої скверни! Ти розбійника в святого перетворив „во едином часе“ — виправ і наші окаянні душі!»
Ми сьогодні можемо вимагати виправлення державної, політичної, економічної системи — але ні, брати і сестри! Це неправильний шлях. Адже Христос сказав: «Шукайте ж спершу Царства Божого і правди Його, і все інше додасться вам» (див. Мф. 6:33). Кожен повинен почати із себе! Кожен повинен викрити сам себе у своїй гріховності, у своїй неправді, у своїй брехні, нещирості по відношенню до ближнього! У своїй — як це не гірко визнати — нелюбові до Бога!
Ми, начебто, хрестимося, молимося… Але як Господь сказав: «Хто любить Мене, той дотримується Моїх заповідей» (див. Ін. 14:21). «По чому пізнають, що ви Мої учні? — каже Господь. — Якщо будете мати любов між собою» (див. Ін. 13:35). Де у нас любов один до одного? Куди вона поділася? Де у нас, брати і сестри, любов не просто на словах, а діяльна наша любов?.. Молитовна наша любов до всього світу, який гине?.. Чи плачемо ми за ним? Чи плачемо ми за своїми гріхами?.. Ні, ми плачемо, якщо нас хтось образив (незаслужено, як ми вважаємо), — ми плачемо через ущемлену нашу гордість…
Ми, брати і сестри, не плачемо про стан усього світу. А Господь плакав. Він, навіть перебуваючи на розп’ятті, молився за цей упалий світ, даючи нам приклад Своєї любові: «Отче! Прости їм, бо не знають, що роблять» (Лк. 23:34). І Божа Матір давала приклад.
Ми ж часто засуджуємо всіх — і тих, хто при владі, і політиків, і один одного, і духовенство, і своїх матерів, і померлих, і живих — всіх ми згадуємо та всіх засуджуємо!..
А молитися?!..
Хіба ми забули слова апостола: «Моли́теся друг за дру́га, я́ко да исцеле́ете» (Як. 5:16)? Хіба ми про це забули?
Ми повинні берегти чистоту віри та при цьому намагатися формувати свою безсмертну душу за образом Христа і за всіх інших молитися.
***
Ми щасливі, що ми православні. У нас є особлива втіха — ми зберегли від наших дідів і прадідів святиню Православ’я.
Згадайте, брати і сестри, наших найближчих благочестивих предків, наших матерів і бабусь. Який страшний час вони пережили (!): гоніння, голодомори, колективізація, тотальна атеїстична пропаганда, неповага до твоєї віри навіть від твоїх дітей і онуків, які насміхаються над тобою! Але чи засуджували вони своїх дітей і онуків? Ні. Вони старечою тремтячою рукою, маючи два класи освіти, друкованими літерами писали записочки, в яких поминали своїх синів-комуністів, своїх онуків-комсомольців, та несли ці записочки з копієчкою до храму Божого, щоб за тих Церква помолилася. І вони нас вимолили.
І те, що ми зараз стоїмо в храмах, — не наша заслуга і не наша честь. Ми вимолені нашими матерями, нашими бабусями, нашими благочестивими попередниками у вірі. І вони дали нам, брати і сестри, добрий приклад, що ми повинні так само чинити, як вони. У великому терпінні, але в твердості зберігання своєї віри, ми, брати і сестри, повинні з любов’ю ставитися до Бога, Церкви Христової, один до одного, до всієї нашої Батьківщини.
***
Засудженням нічого не виправити! Молитва ж може виправити багато чого.
Я згадую пораду одного духівника. До нього прийшла раба Божа, у якої була, здавалося, абсолютно безвихідна ситуація, така скорбота, яку, здавалося, ніяк не можна було вирішити… Вона, розповівши все духівнику, у відчаї, смутку каже: «Не можу збагнути, що робити!». Він відповів: «Ну що ж. Вдамося до найтвердішого, найвірнішого, найперевіренішого способу в твоїй справі — до молитви».
Я тоді був молодим ієромонахом. Коли я почув ці слова, вони мене вразили! Адже як ми часто намагаємося по-людськи все вирішити, людським словом, ділом… Хочемо, аби все було по-нашому… Але ми забуваємо молитися — і про своїх дітей, і про своїх онуків, і один за одного, і за Вітчизну… Ми забуваємо молитися! І через це наші людські старання й не досягають успіху. Адже недарма говорили: «Без Бога не до порога, а з Богом хоч за край моря».
Як казав покійний схиархімандрит Серафим (Мірчук): «Де благодать Божа, там кам’яна стіна — як павутина. А де немає благодаті, там павутина кам’яною стіною стає».
***
Ми нині збідніли у вірі, збідніли в благочесті, збідніли в молитві.
Свого часу я, ховаючи одну рабу Божу, яка все життя прожила з Богом, в Церкві, висловив таку думку: «Зараз не так сумно, коли вмирають молоді. Молоді вмирають — їх ще є кому вимолити. А ось коли вмирають старі люди, літні, то стає все менше і менше молитовників у нашій Батьківщині. І ми це відчуваємо».
Згадайте післявоєнний час, старше покоління. Голод, розруха, одягнутися не було в що, міста в руїнах, заводи в руїнах… Голими руками, не маючи чоловіків і фахівців, жінки відновлювали колгоспи й підприємства. Працювали за трудодні, за «палички». На собі орали: корів запрягали в плуги, а самі запрягалися в борони. І при цьому на поле в колгосп їхали з піснями! І поверталися після заходу сонця знову з піснями. І щовечора під дворами збиралися, особливо в селах, і співали — радість була на душі, втіха була на душі. Чому? Молитовників було багато!
Якщо і ми самі не молилися, то за їхні молитви Господь дарував всій нашій Батьківщині благодать і втіху й допомагав нести такі труди, такі подвиги, яким зараз дивуєшся!
Ми все забуваємо: єдине, що потрібно, — жити з Богом, бути Божим.
Кожен запитаймо себе: чи відкрита наша душа для Бога? Чи просте, чисте і відкрите наше серце по відношенню до ближнього нашого? Чи молимося ми бодай за себе, не те що за інших? І, поглянувши, зрозуміємо: та щось ні… Ми якщо і молимося, то про те, аби Господь, як золота рибка, подарував нам спочатку корито, потім будинок, потім дворянство, а потім скажемо: «Хочу бути володаркою морською, щоб Ти, Господи, був у мене на посилках!».
«Господи, дай здоров’я, хорошу роботу, поможи моєму онуку вступити в інститут…» — адже з цим часто приходять до церкви?
«Батюшка, помоліться: той-то захворів. Помоліться — в родині немає ладу… Помоліться — онукові в інститут вступати. Благословіть на школу, щоб добре син навчався», — просять, забуваючи, що освіта — це не гола вченість, а досягнення образу Божого, який формується в людині з чеснот: смирення, добра, допомоги іншим, цнотливості, любові до Бога і до ближнього…
І ось сьогодні, бачачи Хрест, виходячи на річку і згадуючи хрещення перших наших співвітчизників, прабатьків наших, ми собі нагадуємо: ми ж християни!
А хто такий християнин? Водій — той, хто машину водить. Шахтар — той, хто в шахті працює. А християнин хто́?
Християнин — той, хто живе за заповідями Христовими. Християнин — той, хто молиться Христу. Християнин — той, хто любить Бога, і ближнього, і свою Церкву, яка дала йому в святому хрещенні можливість бути чадом Небесного Царства. Ми про це прийшли сьогодні собі нагадати.
***
І сьогодні, брати і сестри, — перший день Успенського посту. Цей піст особливо присвячений Божій Матері. Ми сьогодні згадуємо Царицю Небесну. Ми сьогодні, брати і сестри, присвячуємо Їй подвиг свого духовного діяння, беручи на себе хрест християнського життя, пригадуючи собі житія угодників Божих, нагадуючи собі про християнське звання.
І ми молимо сьогодні Царицю Небесну, Пресвяту Богородицю, аби Вона, як любляча Мати, помолилася за нас, які не моляться. Щоб Вона любов’ю сховала багато наших лютих гріхів і нашу нелюбов. Аби Вона сьогодні материнською Своєю опікою встала у молитовному заступництві перед Престолом Вседержителя за нас, які гинемо, і за всю нашу Вітчизну.
Постараємося кожен з нас у цей святий піст — він коротенький, всього лише двотижневий — присвятити свої чесноти Божій Матері заради Її любові до нас і заради любові наших дідів й прадідів до Пресвятої Владичиці нашої Богородиці, яких Вона ніколи не залишала осоромленими. Нехай Вона не залишить осоромленими і нас, грішних, охололих розумом і серцем по відношенню до Бога і до віри, збереже нас від усякого зла та по-материнськи наставить на шлях чесноти. Амінь.
Цей запис також доступний на: Russian
Ukrainian
Русский