Спасіння без Церкви неможливе

Де на землі найбільше прославляється Свята Трійця? Чи достатньо просто вірити у Бога в душі? Про що нагадує свято Введення батькам, а про що — дітям?

Про це розповів митрополит Святогірський Арсеній у проповіді на свято Введення у храм Пресвятої Богородиці, 4 грудня 2011 р. Пропонуємо до прочитання цю архівну проповідь.

В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа.

У сьогоднішній недільний день, брати і сестри, радість про Воскресіння Христове, радість про спадщину нами вічного життя сплітається з особливою утішливою подією Введення в храм Пресвятої Владичиці нашої Богородиці.

Сьогоднішнє свято є втіхою і для віруючих батьків, і для віруючих дітей. Сьогодні дитяче свято.

Батьки Божої Матері Іоаким і Анна, як каже описувач їхнього житія, цвіли праведністю, так що не було на землі більш праведної подружньої пари, ніж Іоаким і Анна.

Як ми знаємо з оповіді про Різдво Богородиці, довгий час не було дітей у цієї подружньої пари, але вони не сумували, покладали надію свою на Бога, постилися, молилися і просили невідступно Бога про дарування їм втіхи — чада. І Господь, бачачи їхню праведність, їхню любов до Бога і до ближнього, бачачи їхні чесноти, дарував цій подружній парі превелику втіху — коли вони були вже в літньому віці, у них народилася майбутня Цариця неба і землі, Владичиця наша, Матір всіх християн Пресвята Богородиця.

Іоаким і Анна в подячних почуттях однодушно дали обітницю Богу, що віддадуть Дитя своє на служіння Богу: від Бога прийшла їм ця радість, і вони вирішили цю радість Богу і присвятити.

До трьох років виховували Іоаким і Анна свою довгоочікувану Дочку, превелику втіху свою. А в три роки зважилися виконати обітницю. Вони зібрали всіх своїх родичів, зібрали дівчат непорочних, дали їм в руки світильники запалёні. І зі співом псалмів срібноволосі старець і старенька, як два ангели, з одного та іншого боку тримаючи за руки свою Преблагословенну Дочку, повели Її до Єрусалиму, до храму Господнього, який був єдиним святилищем для всього Ізраїлю.

І ось ця хода увійшла в місто Єрусалим, пройшла його вулицями. Це зворушливе видовище, коли двоє літніх батьків урочисто вели посвячувати Богу свою Дочку, зібрало народ. І ось привели батьки Марію до храму Господнього. Назустріч їм вийшов тодішній первосвященик святий праведний Захарія, майбутній батько Іоанна Предтечі. Поставлена батьками на першу сходинку сходів, що вели до храму, Свята Діва Сама, ніким не підтримувана, пішла назустріч первосвященику і подолала 15 високих сходин. І Захарія, стоячи біля входу в храм Господній, прийняв Її та за особливим одкровенням, керований Духом Святим, на подив усім священнослужителям і всім присутнім, ввів Отроковицю у Святе святих Єрусалимського храму.

У Святе святих входив тільки один раз на рік сам первосвященик. Але тут, за одкровенням, незбагненною силою і розумом керований праведний Захарія вводить у Святе святих Діву Марію.

У храмі Вона виховувалася до повноліття. Церковна традиція говорить, що Божа Матір перебувала в трудах, навчаючись рукоділлю у дівчат, які теж жили при Єрусалимському храмі й були старші за Неї віком. А весь вільний час Діва Марія присвячувала читанню Святого Письма та молитві, так що іноді забувала навіть і поїсти, і ангел Божий приносив Їй їжу у Святе святих.

Незабаром після введення Марії в храм помирає Її батько, праведний Іоаким. І свята праведна Анна переселяється ближче до своєї Дочки, в храм Єрусалимський, як поселялися при храмі багато благочестивих вдів, щоб служити Богу день і ніч. І так Анна до самої своєї смерті жила поруч зі своєю Дочкою, виховуючи Її і добрим материнським словом, і благочестивим прикладом свого праведного життя, наставляючи Її у святості. І Божа Матір зростала духом.

І ми нині знаємо, брати і сестри, що храм Божий, молитва, праця, яку Діва Марія виконувала за словом Божим і за заповіддю Господньою: «У поті лиця твого будеш їсти хліб» (Бут. 3:19), — виховали нам таке велике Утішання, свято з Яким пов’язане ми всі прийшли сьогодні вшанувати.

***

Сьогодні кожен з нас стоїть, з розчуленим серцем дивлячись на ікону Введення у храм Пресвятої Богородиці. З розчуленим, сповненим любові серцем ми сьогодні вшановуємо Царицю Небесну та згадуємо цю подію з Її дитячого життя.

Це зворушлива і повчальна для нас подія. У чому ж повчання, брати і сестри? Праведність батьків є причиною праведності їхніх дітей. Недарма в народі кажуть: «Яблучко від яблуні недалеко падає». І праведність батьків Цариці Небесної виховала нам таку Преблагословенну Дочку, Яка, будучи людського єства, перевершила єство ангельське та названа чеснішою від Херувимів і незрівнянно славнішою від Серафимів, Яка послужила найвеличнішому таїнству втілення заради нашого спасіння Другої Іпостасі Святої Трійці Бога Слова, Сина Божого.

Сьогодні, брати і сестри, приклад для дітей у послуху батькам, коли батьки наставляють на добро і на праведність, на спасительне для душі. Послух батькам і повага до батьків теж виховують людину в праведності. Недарма заповідь Господня говорить: «Шануй батька твого і матір твою, … і буде добре тобі і довголітнім будеш на землі» (див. Втор. 5:16). І таким довголітнім, що вже тисячоліття Божу Матір вихваляють і прославляють за Її праведність, за Її послух батьківській волі й слідування праведності батьківській!

***

Кожен з нас, брати і сестри, у своєму житті переживав той момент, коли він вперше переступав поріг храму Божого. Щаслива та людина, яку ще в дитинстві приводила любляча материнська рука до Божого храму. Напевно, кожен з вас згадує сьогодні своє перше відвідування храму Божого, коли людина вперше в житті переступила поріг церкви. І ми залишаємося вдячними тим, хто колись привів нас до цього раю на землі.

Воістину, брати і сестри, церква — це осколочок Царства Небесного на землі. Подивишся — на іконах Господь, Божа Матір, угодники Божі, які люблячим поглядом дивляться на нас і закликають до спасіння. Скільки ми в храмах Божих почули добрих слів, якими священнослужителі прагнули уберегти нас від усякого зла і наставити на всяку чесноту!

Скільки, брати і сестри, в цьому храмі за час його існування пролито сліз! Напевно, величезне водоймище вийшло б з цих сліз покаяння, сліз радості, сліз розчулення, сліз розради, полегшення, коли людина скидає гріховний тягар на сповіді. Якби всі свічки, які в цьому храмі будь-коли горіли за усі часи, зібрати — величезний вогняний стовп від землі до неба би вийшов. Якби зітхання тут зібрати скрушні, зітхання полегшення, які були тут, то, напевно, ураганний вітёр би вийшов з цих зітхань.

Іншого такого місця на землі більше немає, як храм Божий. Це училище нашого благочестя, це школа, де нас вчать, як увійти в Царство Небесне, як не втратити те, до чого покликав нас Сам Бог.

І кожен з нас сьогодні з розчуленням згадує своє перше відвідування храму.

***

Мені пригадується, брати і сестри, як одного разу мій односелець, не будучи особливо церковною людиною, приїхав до нас в обитель і, переступивши поріг храму, раптом залився сльозами. Протягом наступних днів він відвідував храм та на другий чи трётій день сказав: «Мені вже соромно в церкву ходити! Я не знаю, що зі мною коїться: чомусь, як тільки я переступаю поріг храму — у мене сльози течуть! Мені здається, всі на мене дивляться: чого я плачу? А я сам не можу зрозуміти, чому».

Та тому, що душа людська відчуває особливу присутність слави Божої в храмі. І кожен з вас, хто уважно, зі щирим серцем і розчуленням молився в храмі, знає ті хвилини втішання, які Господь дарує добрим Своїм молільникам. І коли ми в превеликій скорботі приходимо до храму і просимо у Бога допомоги, то відчуваємо втіху і полегшення. А коли ми сповідуємо свої гріхи в храмі — як камінь з душі падає. І ось ці почуття, які ми відчували в храмі, змушують нас знову і знову його відвідувати.

Тому що це не просто переживання цих почуттів, це переживання присутності поруч з тобою Бога. Це відчуття, що Господь поруч з тобою і Він тебе чує. І воно, це відчуття, надить людину до храму Божого знову і знову.

***

Особливе місце — церква Божа. Згадайте радянські безбожні часи. Служили часто не в кафедральних соборах, а в убогій хатинці на околиці села чи міста, яка була освячена як храм. І в цьому малому храмі, такому домовому, служили Богу і молилися. Не було особливої благоліпності. Усе було дуже просто, навіть бідно, якщо порівняти з деякими будинками, особливо із сучасними. Але, тим не менш, у великодню ніч, чим би влада не намагалася відволікти молодь — чи то дискотеками, чи то ще чимось, — чомусь не тільки церковні, але й з ясельного віку виховані в атеїзмі, безбожжі молоді люди, часом, може, і в не зовсім пристойному вигляді навіть, але чомусь йшли до храму Божого. Їх щось туди тягнуло! Стояла міліція, охороняючи храм і дбаючи про якийсь порядок, а народу навіть біля убогої малої хатини, пристосованої під храм, стояло тисячі в пасхальну ніч.

Що людей туди приводило? Душа у кожної людини християнка. І вона у великодню ніч тягнулася до того місця, де Бог прославляється, де життя тріумфує над смертю, де радість перемагає скорботу, де вічність починається з тимчасового стану нашого земного життя. Туди, де прославлялося вічне життя і буття з Богом, туди і тягнула людину душа.

І нас, брати й сестри, сьогодні теж привела до храму любов до Бога, любов до Цариці Небесної, бажання цього дня побути з Богом і з Божою Матір’ю.

***

Я згадую своє дитинство. Я виріс у селі, де з 1931 р. не було храму. Вперше я відвідав храм, побачив всередині храмову обстановку, у третьому чи четвёртому класі… Я згадую, як, коли я був у п’ятому класі, дядько привіз мене до Києва. І ми відвідали Києво-Печерську Лавру. Вона була закрита, в Лаврі був музей, і ми як музей відвідували печери, де лежали нетлінні мощі святих. І це залишило слід у дитячій душі. Особливий слід. І, може, там Господь промислительно і владнав моє прагнення до чернецтва, бо після тієї поїздки я почав ходити в печери Шатрищегірського і Дивногірського монастирів, які знаходилися недалеко від села, де я виріс.

Але найнезабутніше враження, брати і сестри, було, коли бабуся вперше взяла мене на службу в наш райцентрівський Покровський храм. Бабуся хотіла показати благоліпність усю храмову. А в той час у храмі йшов ремонт, все було заставлено лісами, іконостас був закритий… І бабуся дуже журилася, що краси я не побачив церковної. А мені краси не треба було. Саме богослужіння настільки захопило мене і такий в мені залишило слід, що до нинішнього дня я пам’ятаю навіть дрібні якісь події, які супроводжували моє перебування в храмі разом з моєю бабусею.

***

Багато хто каже: «Навіщо ходити до церкви? Я в душі вірю в Бога, і мені цього достатньо». Ні, брати і сестри, не треба обманювати самих себе. Якщо ми в Бога віримо і Бога любимо, то любляча душа має прагнути до того місця, де про Бога говорять, де Бог зображений на стінах, у святих іконах, де Богу моляться, де про Бога співають і читають, де присутність Божа, тому що Господь сказав: «Де двоє чи троє зібрані в ім’я Моє, там Я посеред них» (Мф. 18:20)… Якщо людина вірить в Бога і любить Бога, вона має туди прагнути.

Знайдіть і покажіть мені ще таке місце на землі, де б так багато говорили про Бога і корисного для душі своєї ми б черпали, як у храмі. Немає такого місця. Тому не треба казати, що «я без храму можу спасатися». Вкажіть мені хоч одного угодника Божого, який прожив би, і досяг святості, і спас душу свою безсмертну без Бога і без Церкви! Недарма говорили наші діди і прадіди: «Кому Церква не Мати, тому і Бог не Отець».

Подивіться на приклади благочестиві, брати і сестри, — хоч зі Старого Завіту, хоч з Нового Завіту! Скількох угодників Божих виховала Церква Божа! Миколай Чудотворець — рідний угодник для кожного з нас — архієпископом Церкви був. Преподобний Сергій Радонезький був вихований у благочесті своїми батьками, які в старості постриглися в чернецтво. Подивіться на преподобного Серафима Саровського, угодника Божого, улюбленець Божої Матері — він був ієромонахом Саровської обителі, любив Церкву Божу, причащався в храмі Святих Христових Тайн. Подивіться на преподобного Амвросія Оптинського, святу блаженну Матрону, Пантелеймона Цілителя, великомученицю Варвару…

Вкажіть мені, брати і сестри: хто зі святих Божих гребував Церквою або нехтував Церквою і богослужінням? Ніхто. У житії кожного святого червоною ниткою проходять і любов до Бога, і любов до молитви, і любов до церковного богослужіння.

Подивіться, брати і сестри, на наших благочестивих предків — як вони любили храми Божі! Я згадую своїх дідуся і бабусю, які виросли в селі та пізнали бідність, тому що дідусь у дев’ять років став круглим сиротою, а бабуся у вісім років залишилася без матері. Але коли вони хвалилися своїм минулим життям, то говорили: «Яка у нас в селі церква була! Іконостас який золотий був! А протодиякон як служив! А як хрещенські ходи до йордані на Водохреща звершувалися!» Я з дитинства був вихований на цих спогадах, які з любов’ю розповідали мої благочестиві предки.

І подивіться зараз, брати і сестри… Якщо раніше в сёлах жили бідно — або, як говорили старі люди, жили, обходячись малим, в простоті, — але при цьому який храм в кожному селі стояв! А їдеш зараз по сёлах — і так прикро: стоять будинки, по дві-три тарілки телевізійних навішано, біля будинків, дивишся, одна-дві машини стоять, і люди одягнені, взуті… І в цьому ж селі стоїть зруйнований, нікому не потрібний храм! Та хіба наші діди і прадіди пройшли б зі спокійною душею і совістю повз зруйнований храм Божий? Та ніколи б!

***

Мені пригадується, брати і сестри, життєпис одного з наших майже сучасників. Він, ієромонах, як і багато в 1930-ті роки священнослужителів, був засланий на каторгу. І ось, відбувши термін, він приїхав до Луганської області та зайшов в один з простих сільських храмів. Це було в Красному Деркулі. І коли він, колишній ієромонах, каторжник, переступив поріг церкви, то раптом затрясся від ридань і впав на підлогу храму Божого, обливаючи підлогу храму Божого сльозами. 20 років позбавляли його церковної служби і втіхи бути в храмі Божому! Через 20 років людина переступила поріг храму, про який там, весь час каторги, думала щодня. І священик церковний, бачачи такий його стан, потихеньку вийшов з храму і зачинив двері, щоб він побув один на один з Богом. Дві години він лежав на підлозі та просто плакав. А потім священик його омив, одягнув у свій підрясник, і згодом той батюшка і служив у Красному Деркулі, в тому парафіяльному храмі, в який зайшов після каторги.

Ми, брати і сестри, часто недооцінюємо те, що маємо, нехтуємо тим, що нам приносить справжню втіху. І сьогодні, виходячи з храму, ми будемо, звичайно, втомленими, і ноги у нас будуть боліти, можливо. Але кожен з нас вийде хоч і втомлений фізично, але з якоюсь особливою радістю і розрадою духовною. Недарма церковну втому називають «свята втома». Тому що людина, виходячи з храму, при фізичному стані втоми має і особливу розраду від Бога для душі. І душа у неї тихою радістю світиться.

І немає більш втішного видовища для віруючого серця, ніж те, коли народ йде до Божого храму і коли він, просвітлений, під дзвін дзвонів виходить зі стін Божого храму. Це особливе, святе, величаве видовище! Коли народ, помолившись Богу, йде до своїх домівок, несучи з собою частинку святості, яку він отримав у домі Божому, у храмі Господньому.

***

Дай Боже, брати і сестри, аби приклад сьогоднішньої події був повчальним і для дітей, і для батьків.

Батьки, не забувайте молитися за своїх дітей та праведністю свого життя показувати їм приклад. Діти, не забувайте слухатися своїх батьків у їхніх добрих повчаннях.

Брати і сестри, намагайтеся молитися за своїх покійних батьків — ця радість спілкування з ними дається теж нам Церквою як велика втіха. Навіть з померлими батьками тут, у храмі, ми єдині: ми невидимо розмовляємо з ними і з Богом про них, молячись за їхні безсмертні душі.

Нехай Господь Милостивий дарує, брати і сестри, аби ми прожили своє життя з сенсом, як наші діди і прадіди. Аби ми не забували храми Божі, аби ми не забували молитви. Аби ми, брати і сестри, своєю безпечністю не викликали знову гнів Божий і у нас не були відібрані святині наші й храми наші, як це було в 1920-х, в 1930-х роках… Не приведи, Господи, брати і сестри, ще раз пережити нашій землі не стільки той страшний погром зовнішніх святинь, скільки ту страшну боротьбу, в якій загинуло для вічності безліч безсмертних душ наших співвітчизників!

Не дай, Боже, нашій Батьківщині ще раз це зазнати. Ми досі переживаємо наслідки того. І всі нинішні негаразди — це наслідки того безбожжя, того залишення Бога нами.

Не приведи, Господи, щоб знову все це повернулося.

І багато чого, брати і сестри, залежить від кожного з нас із вами. Господь навіть не заради десяти праведників (див. Бут. 18:26–33), а за Своїм милосердям, напевно, і заради одного праведника готовий весь світ помилувати.

Дай, Боже, щоб тільки ми праведність прагнули здобути в своїх безсмертних душах та не забували Бога. І тоді Господь нас не забуде. Амінь.

Цей запис також доступний на: Russian