Від чого буває справжня радість? Чи можливо усім нам стати «симеонами Богоприїмцями»? Як можна зустріти Христа? Про це розповів митрополит Святогірський Арсеній у проповіді на свято Стрітення Господнього, 15 лютого 2021 р. Пропонуємо до прочитання цю архівну проповідь.
В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа.
Свято, яке сьогодні відзначає Свята Православна Церква, відноситься до належить. Дванадцять таких свят, які називаються Господніми або Богородичними, є у церковному календарі.
Свято Стрітення і Господнє, і Богородичне за змістом події, що відзначається, та має свою передісторію.
У 300-х рр. до Різдва Христового в Єгипті царював Птолемей II Філадельф. Він відрізнявся особливою любов’ю до наук, саме він влаштував знамениту Олександрійську бібліотеку та збирав туди праці і писання з усього світу. Незадовго до цього його попередники, завойовуючи Сирію, завоювали і Єрусалим. Тисячі євреїв були відведені як полонені в Єгипетське царство. Але оскільки ставлення до них там було добрим і привітним, як до рівноправних громадян Єгипту, то багато хто з Єрусалиму згодом і самі переселилися до Єгипту. Так що іудейська громада становила значну частину населення Єгипетського царства, і в столиці, Олександрії, багато жило вихідців з Єрусалиму.
Покоління за поколінням вони вже забували свою рідну мову та говорили грецькою. І ось Птолемей Філадельф, будучи освіченим правителем, вирішив придбати для Олександрійської бібліотеки книги Святого Письма, про які багато чув. Крім того, він вирішив перекласти ці книги з єврейської на грецьку мову, аби принести користь євреям, які проживали в Олександрії та для яких рідною мовою вже стала грецька.
Він написав послання єрусалимському первосвященику з проханням вирядити богословів, мужів благочестивих, які б могли привезти з собою старозавітне Святе Письмо і перекласти його. У відповідь на лист єгипетського царя було виряджено від кожного з 12-ти колін Ізраїльських по шість мужів. 72 священики, богослови, мужі, які відрізнялися благочестям й святістю життя, прибули до Єгипту з особливим списком Святого Письма, який був написаний на особливому тонкому пергаменті золотими літерами та був найбільш досконалим, безпомилковим списком старозавітних книг.
Цим мужам відвели місце на острові Фарос, де стояв знаменитий Олександрійський маяк. І там, перебуваючи в пості, молитвах, усамітненні, вони щодня до трьох годин дня працювали над перекладом книг Святого Письма. Кожному з них давалися на переклад певні частини Письма. Так одному з них, Симеону, про якого говорить Передання Церковне і присвячена йому служба, що він був священиком, який приносив у Єрусалимському храмі законні жертви, дісталася книга пророка Ісаї.
Пророка Ісаю тлумачі та богослови називають старозавітним євангелістом — за точність в описі євангельських подій ще до приходу у світ Христа Спасителя. І от у книзі пророка Ісаї є такі слова: «Ось, Діва в утробі прийме і народить Сина, і наречуть ім’я Йому: Еммануїл» (Іс. 7:14). Переписуючи це пророцтво і перекладаючи його грецькою мовою, праведний Симеон-священик замислився: «Як це може бути, щоб діва прийняла в утробі? Мабуть, помилка в стародавньому тексті: не „діва“, а „жінка“». І він взяв скребок, аби стерти вже написане ним слово «діва», щоб потім написати: «Жінка в утробі прийме». Але Симеону явився ангел і сказав: «Оскільки ти не повірив пророцтву пророка Ісаї, що саме Діва в утробі прийме і народить Сина, Месію, — за це ти не помреш доти, доки не візьмеш на свої руки Спасителя, Який прийде у світ заради спасіння людського».
***
Переклад було завершено. Його називають перекладом сімдесяти тлумачів. Та й завершений він був протягом 70-ти днів. Але якщо точно, то 72 тлумачі-богослови працювали над цим перекладом. Латинською мовою його називають Септуагінта, і потім слов’янська Біблія перекладалася саме з цього стародавнього перекладу, який ще майже за 300 років до Різдва Христового, за часів єгипетського правителя Птолемея Філадельфа, був створений в Олександрії для Олександрійської бібліотеки.
Священики повернулися до Єрусалиму. З ними повернувся і Симеон. Минали роки, вже помирали його сучасники — і близькі, і знайомі, а життя Симеона тривало. Церковна традиція говорить, що Симеон прожив 360 років. Він щодня ходив до Єрусалимського храму. Про нього кажуть, що він був праведним мужем і сповненим Святого Духа (див. Лк. 2:25).
***
І ось на сороковий день після Різдва Христового Божа Матір з Іосифом Обручником, несучи Немовля-Христа, прийшла до храму Єрусалимського, щоб віддати належне за законом Мойсеєвим.
У ті часи після народження немовляти жінка вважалася 7 днів нечистою. Протягом 33-х днів вона очищалася від своєї крові та на сороковий день приходила за молитвою очищення до храму Єрусалимського. В жертву за очищення і в жертву за гріх багаті люди приносили однорічне ягня і голуба, а бідні — двох пташенят голубиних.
Після виходу євреїв з Єгипту був особливий закон щодо ізраїльських первістків. На згадку про те, що єгипетські первістки були тоді вбиті, а первістки народу Ізраїлевого залишилися живі, Господь наказав усіх первістків присвячувати Богу, тобто віддавати на служіння в храм. Але оскільки при храмі служило, за законом Старого Завіту, плем’я левітів, то немовлят приносили, але одразу як би викуповували у Бога назад за п’ять сиклів — така була ціна викупу, можна сказати чисто символічна.
Біля храму Єрусалимського були особливі окремі місця для жінок з дітьми і для чистих дів. І не могли жінки стояти на стороні дів, ні діви на стороні жінок. Богородиця, увійшовши у двір храму, зі смиренням стала на стороні жінок, що стояли з дітьми на руках і чекали молитви очищення.
Первосвященик Захарія, батько Іоанна Предтечі, духом провидячи в Ній Пречисту Діву, Яка не потребувала молитов очищення, поставив Її з Немовлям на руках разом з ликом дів, що стояли біля храму. Обурення фарисеїв і книжників не мало меж: такого від віку не було, аби жінка стояла разом з дівами! І тоді Захарія сказав: «Ця Діва вища за всіх дів у світі, і Народжене від Неї святе».
Зі смиренням, як бідні люди, принесли Божа Матір з Іосифом Обручником в жертву двох пташенят голубиних.
І ось в цей час Духом Святим 360-річному старцю Симеону було сказано прийти в храм Єрусалимський. Зайшовши у двори храму, він раптом побачив Божу Матір, Яка стояла серед дів й тримала на руках Немовля, і сяйво небесної слави, що виходило і від Немовляти, і від Неї.
Підійшовши до Богоматері, укритий сивиною, немічний старець взяв на руки Немовля-Христа.
Колись ангел сказав йому: «Ти не помреш доти, доки не візьмеш на руки Визволителя, Месію і Спасителя світу». І ось старець, взявши на руки Немовля, на подив усіх звертається до Нього як до Бога Всемогутнього, Який має владу давати життя і забирати душу у вічність, та просить у Нього відходу з цього тимчасового світу до світу вічності. Цю його молитву ми завжди співаємо на вечірні, і, коли завершується день й ми готуємося до сну, цими словами кожен собі нагадуємо про час смертний. Старець Симеон звертається до Бога з такими словами: «Ны́не отпуща́еши раба́ Твоего́, Влады́ко, по глаго́лу Твоему́, с ми́ром, я́ко ви́деста о́чи мои́ спасе́ние Твое́, е́же еси́ угото́вал пред лице́м всех люде́й, свет во открове́ние язы́ков и сла́ву люде́й Твои́х Изра́иля» (Лк. 2:29–32).
Тоді ж Симеон звернувся і до Божої Матері — не до Іосифа Обручника, бо розумів, що той є лише хранителем Її дівоцтва і названий батько, обручник лише, — звернувся до Божої Матері, кажучи про Немовля: «Цей лежить на падіння і на вставання багатьох». На вставання тих, хто послухають Його і будуть слідувати Його заповідям. На вставання тих, хто підуть за Ним як учні і послідовники та складуть Церкву Христову. На падіння тих, хто відвернуться від Нього і назвуть Його обманщиком.
Звертаючись до Божої Матері, він вимовив ще особливі слова: «А Тобі Самій душу пройде меч», — ніби кажучи: «Безболісно, не завдаючи Тобі природного під час пологів болю, прийшов у світ Спаситель світу, але Його відхід з цього світу через розп’яття болем вразить твоє серце і душу, з болісністю будеш Ти Його бачити висячим на Хресті, розіп’ятим за гріхи всього світу та кожної людини зокрема».
І пророчиця Анна, вдова 84-х років, яка всього лише 7 років була після свого дівоцтва в шлюбі та яка день і ніч служила при храмі Єрусалимському, зараз стояла й пророкувала, тому що, як і безліч інших людей в Ізраїлі, вона чекала на прихід в світ Месії, Христа Спасителя.
Адже вже «сократи́шася се́дмьдесят седми́н» Даниїлових (Дан. 9:24), вже був відібраний жезл від Іуди — цар Ірод не був самовладним правителем, але був поставлений римським імператором як один з четвертовласників. Усі пророцтва, які говорили про прихід у світ Месії, вже збувалися.
І багато хто раділи словам Симеона і словам пророчиці Анни та пророка Захарії первосвященика.
***
Не раділи тільки фарисеї, книжники, садукеї… І вони донесли Іроду про всі ці особливі події, що відбулися в храмі Єрусалимському. І той послав вартових до храму, щоб розшукати цього Немовля, Якого пророки називали Царем. Але не знайшли воїни вже там ні Іосифа, ні Божої Матері, ані Немовляти, бо ангел уві сні явився Іосифу і повелів йому втікати до Єгипту. І вони з Єрусалима повернулися до свого міста Назарет, а з Назарету поспішили сховатися в Єгипті разом зі старшим сином Іосифа Обручника, який був уже 80-річним старцем, Яковом.
За наказом Ірода воїни, не знайшовши Немовляти-Христа, шукають Іоанна Предтечу. І на їхні запитання про те, де він, батько Іоанна Захарія відповідає їм твердо: «Я священик Господа Бога Ізраїлевого та служу сьогодні в Його храмі. А де мій син, я не знаю». За ці слова Захарія був убитий на порозі храму. На знак цього неправедного вбивства його кров застигла на мармурових сходах храму, ввібравшись у них.
Ми знаємо, що слідом за цим відбулося побиття немовлят у Віфлеємі, коли було вбито 14 тисяч дітей. Ірод сподівався, що серед них вб’ють і Месію, Христа Спасителя.
***
Таке, брати і сестри, передання про подію нинішнього свята. Але це свято не одразу встановилося в Церкві Христовій як дванадцяте. Хоча ця подія і святкувалася, але тривалий час не настільки урочисто.
У VI ст. у Візантійській імперії сталося страшне лихо. З кінця жовтня місяця в Константинополі й в навколишніх землях почався мор. Та такий, що щодня вмирало по 5 тисяч людей, через місяць кількість померлих досягала до 10 тисяч щодня. Крім того, в Антіохії стався страшний землетрус, так що руйнувалися храми, будинки, і сам єпископ Антіохійський загинув під уламками.
Люди не знали, як уникнути цієї напасті, і були в розпачі. І ось одному благочестивому чоловікові було сказано у видінні, щоб свято Стрітення було відсвятковане з особливим торжеством і щоб була написана служба до цього свята.
Тоді була складена особлива служба. І, коли наблизився день Стрітення Господнього, народ зібрався в храмах, де було відправлене урочисте всенічне бдіння та водосвяття. І народ вийшов на вулиці хресними ходами, звершуючи літії й окроплюючи вулиці святою водою. Тому і звершується донині в свято Стрітення освячення води, і ми будемо його звершувати після закінчення Літургії.
Тоді припинився землетрус, і за кілька днів зупинився мор.
І люди вирішили день Стрітення Господнього завжди святкувати урочисто і завжди — з водосвяттям. І саму воду стали називати по-особливому — стрітенською. І після хрещенської води до стрітенської води особливо прибігали, бо знали, що вона здатна зцілювати хвороби і відганяти всяке зло.
***
І ми сьогодні, брати й сестри, відзначаючи це свято, приходимо до храмів Божих.
Ми можемо подумати: «Яким щасливим був праведний Симеон! Він на руки прийняв Самого Немовля Христа Спасителя! Яким щасливим був Іосиф Обручник, який бачив ці події!»
Але ж ми з вами, брати і сестри, можемо бути послідовниками Іосифа Обручника в його праведності, і втіха буде у нас від того, що Бог присутній поруч з нами, бо Бог всюди присутній, де праведність і де життя за Його заповідями.
Ми можемо бути і симеонами Богоприїмцями. Той на руки прийняв Христа Спасителя — і священик під час Літургії підіймає Агнця на престолі, проголошуючи: «Свята́я святы́м». Але потім не просто на руки, а в себе приймає Господа — Причастя, Тайни Христові, причащаючись Тіла і Крові Христових та з’єднуючись з Ним.
І кожен з нас, брати і сестри, не позбавлений цього щастя спілкування з Богом — прийняттю в себе і єднанню із Христом ми можемо бути причасниками.
А потім, зустріч із Христом може настати й коли ми подаємо милостиню жебраку — адже Господь сказав: «Те, що робите одному з малих цих, Мені робите» (див. Мф. 25:40), — виходить, ми не жебрака зустріли, а Самому Христу милостиню подали. Коли ми, брати і сестри, відвідуємо хворого, ми Бога зустрічаємо — адже, за словом Господнім, на Страшному Суді Він скаже: «Недужим був, і відвідали Мене» (див. Мф. 25:36). І питатимуть Його праведники: «Господи! Та коли ми Тебе відвідували недужим?» — «Оскільки ви одного з людей, з малих цих відвідали, то ви Мене відвідали». І ще скаже: «У в’язниці був, і ви Мене провідали». — «Господи! Ну, коли ми відвідували Тебе у в’язниці?» — «Коли ви творили цю справу милосердя іншим людям, то ви Мені її творили». Так буде говорити Господь на Страшному Суді.
Тому, брати і сестри: чи молимося ми — ми зустрічаємося із Христом. Чи говоримо якесь добре слово, чи робимо якусь добру справу — ми зустрічаємося з Христом. Чи стоїмо ми на Сповіді з каяттям, часом із соромом і сльозами сповідаючи свої неправди перед Богом, перед своєю совістю, перед людьми та перед Церквою — Христос присутній у цей момент і відпускає гріхи нам, бо в чині Сповіді є такі слова: «Се, ча́до, Христо́с неви́димо стои́т, прие́мля испове́дание твое́». Тому ми, брати й сестри, на Сповіді ми також зустрічаємося із Христом.
А хіба ми не зустрічаємося з Христом у дні Святої Пасхи? Пам’ятаєте, брати і сестри, коли народ тисячами стоїть, затамувавши подих, після хресного ходу та перед закритими дверима храму в тиші священик звершує кадіння. А після проголошення «Сла́ва Святе́й, и Единосу́щней…» і триразового співу тропаря Пасхи звертається до народу зі словами: «Христо́с воскре́се!». І народ у цей момент вибухає у відповідь з радісними усмішками на обличчях: «Вои́стину воскре́се!» Хто дарує в цей момент радість? Хто змушує в цю ніч людей не спати, а йти до храму Божого? Хто дарує людям часом незрозумілу, на підсвідомому рівні радість до дитячості?! Таку радість, яка бувала у нас тільки в дитячому віці! Безроздільну, із забуттям усіх наших трудів, хвороб, скорбот, переживань — все затьмарює ця радість, і народ вигукує: «Вои́стину воскре́се!»
Не буває скорботи без причини, але й радості без причини не буває. І причина цієї радості — присутність Христа серед нас.
Чому священики і диякони, коли приймають Причастя на руки, то один одному кажуть: «Христо́с посреди́ нас! — И есть, и бу́дет»? І у древній Церкві перед співом Символу віри весь народ так само, як тепер тільки священнослужителі, обіймався і говорив один одному ці ж слова: «Христо́с посреди́ нас! — И есть, и бу́дет».
Це не просто механічні слова. Це відчуття живої присутності Бога серед нас.
А щоб відчувати по-особливому, брати і сестри, присутність Бога серед нас, треба по-живому жити в Церкві, любити Бога і Його святі заповіді, аби слова Симеона Богоприїмця: «Цей лежить на вставання багатьох», — стосувалися нас, але не відбилися на нас його слова: «Цей лежить на падіння багатьох». Аби до нас не відносилися слова: «Цей лежить на знак сперечання». Ми і сьогодні бачимо: одні вважають Христа Спасителем світу та поклоняються Йому як Богу. Інші зрікаються Його, насміхаються над Ним і атеїзм виставляють як якусь чесноту.
Хоча без Бога і без віри вже стільки люди біди в цьому світі натворили, що і самі мали були б зрозуміти: життя треба будувати з Богом і на Його святих заповідях, і на чистій совісті своїй, і на каятті у своїх неправдах, і в молитовному спілкуванні з Богом як з Творцем світу і Промислителем усього творіння, від Якого залежить не тільки наше вічне буття, але і наше земне буття. Навіть саме повітря, яким ми дихаємо, і те за волею Божою для нас розлите, щоб ми жили і були здорові. Не кажучи вже про інші благодіяння, які в безлічі Бог нам дарує…
***
Сьогодні, брати і сестри, — зустріч кожного з нас з Богом. І ми прийшли для цього до храмів Божих. Прийшли і чекаємо того особливого почуття розчулення, тієї дитячої тихої радості, живого почуття живої душі по відношенню до Бога. І навіть сама втома від стояння на службі в храмі особлива. Недарма наші діди й прадіди називали втому після церковної служби святою втомою. Дай Боже, і нам, брати й сестри, прийшовши до храму, ось цю святість набути для своєї душі, наповнитися і в розумі, і в душі, і в серці тим добрим і святим, чого з дитинства вчили нас і наші батьки, і наші духівники, і чого вчить, не перестаючи, Свята Православна Церква.
Дай Боже, брати і сестри, аби припинилися лиха, як колись у Візантійській імперії в VI ст. вони припинилися після відзначення свята Стрітення, або як грецькою воно зветься — Іпапанті́. Дай Боже, аби і наші лиха припинилися, аби Господь побачив, що ми маємо надію на Нього, на Його допомогу, Його милосердя, Його любов, що ми з живим почуттям сьогодні ставимося до Нього і просимо не тільки про свої особисті потреби — просимо про нашу Батьківщину, просимо за всіх стражденних, хворих, озлоблених, людей, які перебувають у зневірі та відчаї.
За всіх сьогодні просимо, за всіх сьогодні молимося Богу, тому що, коли апостоли звернулися до Господа з проханням: «Навчи нас молитися», — Він навчив їх молитві «Отче наш». Слова цієї молитви вперше вимовили уста Христові. І чому вона починається словами «Отче наш», а не «Отче мій»? Тому що, вимовляючи слова цієї молитви, ми молимося не тільки за себе егоїстично, а за всіх, за весь світ — адже Бог жаліє весь світ і кожну людину зокрема. Так і християнину точно так само має бути жалко всіх. І сказано ж: «Хто любить Бога, той любить і Його творіння».
І апостол Іоанн Богослов сказав: «Якщо хтось каже, що любить Бога, а ближнього свого ненавидить, той говорить неправду. Не можеш ти любити Бога, Якого не бачиш, якщо ближнього, якого ти бачиш, ненавидиш» (див. 1 Ін. 4:20). Любов — вона або є у тебе в душі, або її немає в душі. Але для того, щоб її здобути як дар Святого Духа, як дар Божий, треба, брати і сестри, прагнути здобути її всередині душі своєї. А любов вміщує в собі дуже багато. Любов — це і смиренність, це і терпіння. Любов — це і всепрощення. Любов — це і самопожертва до подвигу. «Нема більшої від тієї любові, як хто душу свою покладе за друзів своїх» (Ін. 15:13), — так Господь сказав в Євангелії.
І ми сьогодні прийшли на зустріч із Христом. І дай Боже, аби Христос сьогодні був з кожним із вас, когось напоумлюючи, когось втішаючи, когось зцілюючи від хвороби, у когось виконуючи його молитви та прохання за ті чи інші моменти в житті. І дай Боже, аби сьогодні, прийшовши до храму, ми, брати й сестри, здобули радість від спілкування з Богом, радість у Святому Дусі, про яку сказав Господь: «І цієї радості ніхто у вас не відніме» (див. Ін. 16:22). А радість ця базується, брати і сестри, на житті з Богом. Радість — у чистій совісті, у мирі з ближніми, у добрих справах наших, які ми покликані творити, прийнявши на себе ім’я християн. Амінь.
Цей запис також доступний на: Russian
Ukrainian
Русский