Князь Григорій Потьомкін-Таврійський помер у 1791 р. Подальша історія переходу святогірського маєтку по успадкуванню різними авторами в загальних рисах представлена майже без розбіжностей. Так, Григорій Кулжинський з цього приводу пише таке: «Після смерті світлішого князя Потьомкіна-Таврійського святогірське надбання перейшло по успадкуванню племіннику його, генералу Енгельгардту; а після смерті сього останнього —сестрі його, княгині Тетяні Юсуповій, яка була у першому шлюбі за Потьомкіним, однаковим за прізвищем з князем Потьомкіним».
У процесі досліджень один з мистецтвознавців у відділі рукописів Російської Національної бібліотеки ім. М. Є. Салтикова-Щедріна у фонді С. М. Шубинського знайшов архівний документ, що доповнює відомості, наведені Кулжинським й іншими авторами. Справа під назвою «Довідка про маєток і майно, що залишилося після смерті князя Г. О. Потьомкіна, і проєкт поділу їх між спадкоємцями» датована 1791 р. і містить, крім текстової частини, додаток у вигляді графічно виконаного родоводу князя. Обидві частини документа настільки цікаві, що ми вважаємо за потрібне навести їх разом з коментарем мистецтвознавця повністю.
«Маєтки покійного світлішого князя.
Польського до вісімдесяти тисяч душ приблизно, бо нараховує від чотирнадцяти до п’ятнадцяти дворів. Російського маєтку — 4827 душ. Білоруський не розрахований з князем Любомирським, а тому невідомо. Спадкоємці за спільною згодою просять Її Імператорську Величність з материнського милосердя узяти наступні речі, яким нижче наведено оцінку. Кінно-гвардійський будинок — 935.288 крб 26.1\2 коп. Будинок на Виборзькій стороні — 21.117 крб 60 коп. Різні речі та картини у Зимовому палаці — 169.211 крб 15 коп. Скляний завод — 250.000 крб. Діаманти й інші дорогоцінні речі — 1174.817 крб. За людей при фабриках казенних, що належали його світлості, — 60.710 крб. Усе це оцінено у 2.611.183 крб 1.1\2 коп. Судження з боку її сіятельства графині Браницької від уповноваженого за рівністю кревності розділити порівну. З боку їхніх вельможностей Самойлова, Висоцького Російські маєтки, рухоме та нерухоме [майно], розділити за законами одним братам. Польське розділити на три частини трьом сестрам покійного святішого князя. Борги розрахувати за маєтками».
«Обидва документи, — робить висновок автор знахідки, — як текстовий, так і таблиця, укладені на однаковому папері, який, судячи по наявним філіграням, може бути віднесений до кінця XVIII – поч. XIX ст.
Слід зазначити, що у запропонованому списку відсутній маєток у Святогірську. Щоправда, аналізуючи текст, можна дійти висновку, що список містить лише ті об’єкти, які спадкоємці дарують імператриці Катерині II. Усю ж іншу власність покійного Григорія Потьомкіна документ представляє як «Польський» і «Російський» маєтки. Причому, згідно з текстом, і перший, і другий згадуються в однині.
У цьому випадку викликає певне здивування той факт, що спадкоємці не подарували імператриці святогірський маєток, незважаючи на те, що свого часу вона висловилася в листі за повернення їй дарованої вотчини у разі відчуження останньої.
Щодо родовідної таблиці, то з аналізу малюнка видно, що у батька Григорія Потьомкіна — Олександра — було четверо дітей. Один син, власне сам князь Григорій Олександрович, та три доньки: Мар’я, Пелагея та Марфа. Перша була одружена з Миколою Самойловим, друга — з Петром Висоцьким і третя, Марфа, — з Василієм Енгельгардтом.
У Енгельгардтів було 6 дітей. Один син і п’ятеро доньок. Син Василій та доньки Олександра, Варвара, Надія, Катерина і Тетяна. Олександра була одружена з графом Браницьким, Варвара — з князем Сергієм Голіциним, Катерина — з графом Павлом Скавронським, а Тетяна — з Михайлом Потьомкіним.
Отже, до часу поділу спадщини Григорія Потьомкіна усі його найближчі родичі, як-от: сестри Мар’я, Пелагея та Марфа і їхні чоловіки — вже померли, и спадщина, відповідно, розподілялася між племінниками.
Цілком можливо, що на момент майнового поділу в Енгельгардтів було тільки двоє дітей: син Василій та донька Олександра, яка була на той час одружена з Браницьким, саме тому в справі згадуються три брати і три сестри. Брати Олександр Самойлов, Микола Висоцький і Василій Енгельгардт та сестри Катерина Самойлова, Катерина Висоцька та Олександра Браницька (колишня Енгельгардт).
З огляду на цей документ випливає, що, за згодою усіх родичів, до жіночої частини спадкоємців мала перейти тільки польська частина нерухомості Григорія Потьомкіна, тоді як російська частина спадщини мала ділитися між братами. Цілком можливо, що після поділу Святогір’я дійсно могло відійти до Василія Васильовича Енгельгардта».
В той час святогірський маєток перебував у складі Слов’янського повіту Катеринославського намісництва та включав у себе кілька населених пунктів: села Студенок, Богородичне, Банне, Ярова, Новоселівка, Пришиб. В Атласі Катеринославського намісництва 1795 р. щодо святогірського маєтку наводяться такі дані: «Дворів — 550, у них проживало 3134 селян». Населені пункти займали 600 десятин землі, ріллі — 9360 десятин, ліс — 10000 десятин, сінокоси — 2000 десятин. Загалом у маєтку налічувалося 25000 десятин землі. Крім того, частина території, що межувала із с. Маяки та землями поміщиків Микитиних, позначалася як спірна (2548 десятин, з яких 1500 — ріллі та 622 — лісу). У святогірському маєтку були 2 млини на 6-ти і 2 на 2-х поставах, сади, виноградники.
***
Безсумнівно, що усе перераховане перейшло у володіння спадкоємців князя Потьомкіна від Святогірського монастиря. Своєю чергою межі земельних угідь обителі, зафіксовані у 90-ті рр. XVIII ст., сформувалися ще у 1666 р., коли наказом царя Олексія Михайловича за участю бєлгородського воєводи князя Б. О. Рєпніна «…Святогірському монастирю на будівництво, а їм [ченцям] на прожиток біля того монастиря в ближніх місцях замість колишніх багатьох у річці Сіверському Дінці, і в малих річках, і в забережних озерах рибні лови, та ліси й до того монастиря примежовані та грані учинені…». Креслення володінь Святогірської обителі, намальоване преподобним архімандритом Іоїлем Озерянським у 1679 р., загалом збігається з досить точно позначеними на Генеральному плані Слобідсько-Української губернії 1797 р. межами святогірського маєтку генерала В. В. Енгельгардта. Після адміністративно-територіальної реформи Святогір’я входило до складу Ізюмського повіту зазначеної губернії.
Як свідчить відомість Генерального плану, святогірським маєтком, внесеним до реєстру під 126 номером, у 1797 р. володів спадкоємець Потьомкіна — генерал-поручик і кавалер В. В. Енгельгардт. Маєток складався з 25000 десятин землі, зокрема ріллі — 9860 десятин, лісу — 10000 десятин, сінокосів — 2000 десятин, непридатної землі — 2560 десятин. Крім того, 3200 десятинами монастир не міг володіти повноцінно внаслідок зазіхань на ці землі сусідніх землевласників — капітан-поручика Кателевського, надвірної радниці Буханової, надвірного радника Мордванкіна та поручиків Брагіна і Жевержеєва.
Святогірський маєток Енгельгардта мав в своєму складі 8 населених пунктів із 4157 жителями, переважно слобідськими селянами (2066 чоловічої статі та 2091 жіночої). На відміну від відомостей Катеринославського Атласу 1795 р., до складу святогірського маєтку 1797 р. включено село Гола Долина і хутір Нітріузький.
Отримавши у спадок Святогір’я з навколишніми селами, Енгельгардт збільшив населення за рахунок селян, які платили йому оброк.
У цей час в селах Студенок та Ярова працювали три млини на 6-ти та 3-х поставах, які давали близько 150 чвертей борошна на рік. Також значний прибуток генералу приносили винокурні у с. Студенок.
Як свідчить Генеральний план 1797 р., «ліс росте по правий бік річки Дінця будівельний і дров’яний: чорний дубовий, берестовий, кленовий і осиковий; по лівий бік річки: сосновий, березовий і місцями по болоту — вільховий». Та ліс такий був, здебільшого, що важко повірити. Як свідчив очевидець, «державні селяни села Довгенького, які жили неподалік від Святих Гір, займаючись споконвіку лісовим промислом, купували такі дуби» в цих розлогих лісових володіннях, що з одного споруджували «вітряк і комору, а з гілок і тріски набиралося сажнів три дров!» Такі вітряки селяни продавали «щорічно по кілька в Новоросію та інші степові місця, і безліч інших дерев’яних виробів з ламані святогірських лісів».
Від часу ліквідації Святогірської обителі та перетворення її храмів на парафіяльні церкви штат служителів складався з двох священиків, одного диякона і чотирьох причетників, які жили у монастирських будівлях. До святогірської парафії належали селяни навколишніх селищ, які не мали в той час своїх власних храмів. У користування церковного причту було залишено всього 33 десятини землі.
Чи не єдиним джерелом церковних доходів, і особливо прирощення свічкової суми, слугував стародавній підземний хід, по якому переносили на скелю, у церкву святителя Миколая, чудотворну, явлену в печерах ікону святителя.
Богослужіння у кам’яному храмі Успіння Божої Матері звершувалися у свята й недільні дні, у церкві ж святителя, на скелі, через надзвичайну важкість підйому, воно було дуже рідко. Іноді, лише на прохання ревних вірних, переносили туди для молебнів ікону Чудотворця. Найчастіше прочани самі сходили на скелю, аби помолитися святителю у його храмі. Як свідчив один з управителів святогірського маєтку, після ліквідації монастиря «найголовніше священнодійство для прочан полягає в тому, що від Успенської церкви відбувається хресна хода із шанованою іконою угодника Божого Миколая печерами до церкви Миколаївської». Ревні прочани відвідували в печерах і місце, на якому, за переданням, явився образ святителя. Вони з вірою скоблили з крейдяного стовпа крейду, забираючи її з собою для лікування недугів, і святитель Миколай, по вірі їхній, не залишав їх без благодатного утішання.
***
Печери хоча й існували, але перебували в дуже занедбаному стані, тож після відновлення обителі у 1844 р. преподобний Іоанн Затворник та інші братія доклали чимало зусиль, щоб їх очистити й привести до належного стану.
Відомо, наприклад, що у 1841 р. обвалилася частина підземного ходу на початку печер. Прибула до Святогірського монастиря комісія з духовенства у складі двох протоієреїв та двох ієреїв донесла у Харківську Духовну консисторію таке: «Святогірські печери в одному місці обвалилися, відстанню від входу на 31 аршин, а деякий простір підземного ходу майже на всю його висоту завалений землею, і крім того місця, що обвалилося, вище й нижче від нього у підземному ході є ще інші сумнівні та небезпечні місця до такого ступеню, що мале ладнання того, що обвалилося, й інших просторів підземного ходу небезпечне для робітників, чому становий Пристав, вбачаючи підземний хід небезпечним для прочан під час їхньої за звичаєм ходи з образами від Парафіяльної Церкви до Миколаївської, визнав за необхідне задля попередження нещасних випадків зазначені входи з обох боків запечатати…»
Старанні богомольці незабаром очистили печерний хід від землі, що насипалася, а ладнання обваленого склепіння вирішили доручити священику парафіяльної Успенської церкви Чиркіну. Напевно, склепіння так і залишилося у несправному стані й недовго ще протрималося, оскільки у 1844 р. ми знову бачимо вхід до печер засипаним. Про це говорив святогірський настоятель архімандрит Арсеній (Митрофанов) своєму другові А. М. Муравйову: «Ми мали знову відкопувати увесь цей простір до крейдяного ґрунту… незадовго до відновлення Святих Гір засипано було початок печер, ніби з побоювання, аби не обвалилося склепіння; але воля Промислу Божого була зберегти святиню і старовину».
***
У 1826 р. імператор Микола I Павлович видав наказ, у якому в усіх губерніях Росії велілося збирати відомості про залишки древніх будівель, замків і фортець із забороною їх руйнувати. Виконуючи Государеве повеління, І. Я. Тихоцький та незалежно від нього ізюмський земський справник склали історичний опис древньої Святогірської обителі, а харківський архітектор Д. Калашніков — детальний план з трьома малюнками монастирських храмів, від якого, на жаль, збереглася лише письмова частина, яку ми наводимо нижче.
«Опис будівель Святогірського монастиря, ліквідованого у Харківській Губернії Ізюмського повіту, як-от:
- А. Церква Успіння Богоматері.
- В. Дзвіниця з брамою та сторожеві житло, упалі склепіння і покрівлі по боках.
- С. Будинок священику з описом розташування кімнат і подвір’ям з виїздом на гору, на ріллі та покоси сінні.
- D. Іншому священику для проживання покої.
- Е. Спільна кухня.
- F. Дячкам житло і спільна пральня.
- G. Дячку й паламарю житло.
- H. Хід у погреби, зроблені під землею, місцями пообвалювалися.
- Ходи під землею у горі кам’яній, обмуровані з входу цеглою, що ведуть нагору до церкви Святого Миколая.
- J. Погреби для зберігання їстівних припасів.
- K. Криниця з чистою водою.
- L. Палати чи магазейни для різних речей священицьких.
- M. Башти.
- N. Церква Святого Миколая…
- … Вниз по печерам … по горі.
- O. Каплиця Святого Миколая.
- P. Город священиків.
- Q. Невелике кладовище.
- R. Паром для переправи через р. Донець.
- S. Основа мосту по річці. Палі.
- T. Чорне подвір’я загалом для церковних служителів.
- U. Ліс із різними стежками.
- V. Донець.
ДРУГИЙ ПОВЕРХ
- Готель для приїжджих над ходами в печери підземні.
- Різні в минулому житлові кімнати, покрівлі та стелі упалі.
- Так зване гульбище.
- NB (Nota Bene)! Повітря взагалі в тих підземних ходах легке і дещо вологе. Місцями є поривчасті вітри крізь щілини каміння, але зі входу, що цеглою обмурований, повітря сире та сильно вітер діє, вгорі ж галереї прохолодне і тихе повітря.
- Гора, на якій побудовано церкву Святого Миколая, видимого каменю крейдяна, висота до підлоги дерев’яної галереї 13 саж., 1 арш., 2 верш. перпендикулярно.
- …NB. Під церквою Святого Миколая є кілька прорубаних у горі місць, деякі зовсім без освітлення, темні, звані келіями, як і під Престолом тої церкви вирубано [простір] склепінчасто з каменю самої гори зі стовпом, що підтримує [стелю] посередині, тут освітлене ззовні отвором із гори, і скрізь на стінах видно написання імен тих, хто приїздив і приходив у різні роки».
***
Протягом всього того часу, коли обитель була закрита, до самого її відродження у 1844 р. в найближчих до неї лісових нетрях жили невідомі світові печерники, які продовжували нести на Святих Горах чернечі подвиги. У бібліотеці Святогірської обителі зберігається друкована Тріодь XVIII століття з дарчим написом одного з таких пустельників: «Книга, глаголемая Тріодіон, подана до Миколаївської церкви пустельником, який в горі трудиться, Дмитром Ігнатовим сином Ткаченковим, а підписана тієї ж церкви священиком Іоанном Федоровим 1827 року Квітня 28 дня».
Подібно до древніх ченців, ці пустельники копали собі для життя печери, землянки і в мовчазному лісовому усамітненні постом і молитвою служили Господу, а на свята, заради з’єднання з Богом у Таїнстві Причастя, являлися до парафіяльної Успенської церкви колишнього Святогірського монастиря. Багато хто з цих рабів Божих досяг високого духовного успіху, про деяких з них оповідає Життєпис духівника Святогірської пустині ієромонаха Іоанникія (Аверкієва):
«Після висвячення на диякона отець Іоанникій почав особливо ревно ставитися до служби церковної, продовжував келійно подвизатися в пості й молитві. Багато книг духовних зібрав він у свою келію, прочитував їх неліносно, поповнював прочитаним свої пізнання і керувався в житті. Любив він у вільний від служіння час іти до лісу і там усамітнюватися й розмовляти з Богом зосередженою молитвою Іісусовою, яка дедалі більше й більше зріднювалася з його душею. В одну з цих прогулянок зайшов він у гущавину лісу і, зачарувавшись пустельним усамітненням, присів на мох біля кореня великої столітньої сосни. Ледве торкнулася рука його до моху біля кореня сосни, як відчув він теплоту, подібну той, що виходить з печі. Це його здивувало, він став ретельно оглядати місце та помітив, що мох був майстерно накладений і закривав собою гирло печери, де диміла невеличка піч, стояв аналой із Псалтирем, і жевріла лампада перед святою іконою. Господаря цього печерного приміщення не було вдома, і це дало змогу Іоанникію ретельно оглянути його келію. Крім невеликої кількості сухарів і сухих плодів та корчаги з водою більш нічого їстівного не знайшов він у ній, що вказувало на суворе постницьке життя пустельника. Давно вже ходили чутки в Святогірській пустині, що в найближчих до неї лісових нетрях живуть невідомі світові пустельники, які оселилися тут ще до відродження монастиря. Це дуже непокоїло настоятеля, отця Арсенія, який побоювався, щоб світське начальство не прийняло цих невідомих світові людей за бродяг безпаспортних та щоб цим ті не накликали неприємностей і стягнень нововідкритому монастирю. Двох подібних пустельників він відшукав і віддалив у мирний спосіб до безпечніших для монастиря місць: це були дряхлі старці, які незабаром завершили свою життєву течію в одному із сусідніх сіл. З їхнім віддаленням отець Арсеній дещо заспокоївся і залишив подальші пошуки пустельників, але між братією святогірською казали, що є іще пустельники в навколишньому лісі, адже бачили інколи за службою церковною схудлих і почорнілих обличчям людей, в одязі простонародному, які уникали відносин з братією та, виходячи з церкви, спішно йшли з монастиря в напрямку до найближчого хутору. Отець Іоанникій переконався, що ця печерна келія належала саме одному з цих пустельників і наважився зачекати на його прихід; справді, незабаром підійшов до печери високий на зріст і дуже сухий тілом середніх років чоловік, у білій довгій простонародній свитці, який ніс в’язанку дров за плечима, по які, мабуть, ходив до лісу.
Немало зніяковівши від присутності гостя, він глибоко зітхнув і сказав: «Видно, воля Божа і мені піти з цього місця. Я знаю тебе, ти — отець Іоанникій, раб Божий, мабуть, і не скажеш про мене твоєму настоятелеві, але я не хочу вводити і тебе у відповідь перед ним, тому завтра ж піду звідси в інше місце». Потім, запросивши Іоанникія сісти та запропонувавши йому поїсти варених сухих груш, пустельник розповів йому, що він збіглий солдат, на ім’я Леонтій, що близько двадцяти років вже живе в усамітнені у цій місцевості, знайшов тут старця, теж пустельника, який навчив його посту, молитві й псалмоспіву та, помираючи, залишив йому у спадок цю печеру. Іоанникію дуже сподобався цей пустельник, і він, через простодушність не підозрюючи гріха в укритті втікачів, став вмовляти його залишитися у них в монастирі та явитися з ним до настоятеля, який, можливо, і візьме його в число своєї братії. Але пустельник сумно похитав головою і сказав: «Я збіглий солдат, не маю жодної письмової посвідки, а без неї настоятель твій прийняти мене не може, тому буде зайвим його просити про неможливе. Спасибі тобі, отче, за твою любов, за яку нехай воздасть тобі Господь відплатою небесною. Тепер же, прояви ще любов і до завтрашнього дня не кажи нікому в монастирі, що знайшов мою печеру і мене тут бачив, доки я не переберуся в інше, більш далеке від монастиря, місце. Та кланяйся духівнику отцю Єпіфанію і скажи, що Леонтій з волі Божої йде звідси подалі від вишукувань людських». Розлучившись із пустельником, отець Іоанникій виконав його прохання і нічого не сказав братії про те, що його бачив. Днів через два пішов він знову в ліс до знайденої печери пустельника, думаючи застати його ще там, але печера була завалена землею і не залишилося ніяких слідів, що тут жили колись люди.
Коли Іоанникій розповів духівнику отцю Єпіфанію про свою зустріч з пустельником, той шкодував про нього і говорив, що давно його знає і є його духівником, і відгукнувся про нього як про істинного раба Божого та подвижника високого духовного устрою. Кілька років по тому після цієї події прийшов до отця Іоанникія в келію один селянин із сусіднього села, приніс йому кілька фунтів воску і сказав, що Леонтій наказав довго жити, велів сповістити його про свою смерть і віддати цей віск йому на спомин його душі. Пустельник прихистився в лісі на пасіці у цього селянина, був у нього пасічником, проводив життя суворо подвижницьке і помер після нетривалої хвороби, напучений Святими Тайнами місцевим священиком».
***
Спливло чимало часу після ліквідації Святогірської обителі, багато перемін відбулося у церковному положенні Слобідської України. У 1799 р. утворилася самостійна Слобідсько-Українська єпархія з кафедрою у м. Харкові. До дня відродження Святогірської обителі на Слобідсько-Українській кафедрі спадкоємно змінилися 8 архієреїв: Христофор Сулима (1799–1813), Аполос Терешкевич (1813–1817), Павел Сабатовський (1817–1826), Віталій Борисов-Жигачов (1826–1832), Інокентій Александров (1832–1835), Мелетій Леонтович (1835–1840), Смарагд Крижанівський (1840–1842) та Інокентій Борисов (1842–1848). Імовірно, що кожен з них, об’їжджаючи єпархію, оглядав і святогірські храми. На жаль, ми не маємо рішуче жодних документів про відвідування Святогір’я першими чотирма з вищезгаданих архієреїв і про їхнє ставлення до долі закритої обителі. Небайдужим до неї виявився єпископ Харківський Інокентій Александров, який перший заговорив про можливість відродження древнього монастиря.
У 1834 р. ченці ліквідованого внаслідок російсько-турецької війни кіновійного (гуртожитнього) Покровського монастиря Запорізької Січі Мефодій Петренко і Тарасій Саморченко, проїжджаючи через м. Харків, зайшли прийняти благословення у Преосвященного єпископа Харківського Інокентія. Той, вислухавши розповідь про їхні мандри, висловив своє бажання про зарахування всієї братії Покровського монастиря, що залишилася (3 ієромонахів і 10 ченців) до ввіреної йому пастви у закритий Святогірський Успенський монастир. Зрадівши пропозиції Харківського архіпастиря, запорізькі ченці поїхали до Петербурга, де входили у Святіший Синод з проханням про відновлення Святогірської обителі з введенням у ній кіновії.
Під час свого перебування у Петербурзі вони познайомилися з боголюбивою Т. Б. Потьомкіною, яку також просили посприяти у їхній справі. Відомий мандрівник А. М. Муравйов у своїх спогадах про Святі Гори занотував розповідь Тетяни Борисівни про ці часи: «Привітна господиня сиділа на терасі й запросила нас потішитися залишком літнього вечора на свіжому повітрі. Найтепліша італійська ніч, щоб не сказати українська, овіювала нас у розкішній віллі. Бачачи перед собою чудесну обитель, яка тільки-но постала із запустіння, і ту, хто оживила своєю благочестивою ревністю цю раніше сумовиту пустинь, я хотів почути з власних її вуст — як прийшла їй перша думка оновити Святі Гори? — Так і підслухав я одного разу поетичну розповідь стариці Бородинської про початок її мирної обителі на полі ратному. Дорогоцінні такі перекази перевищують усякий літопис, тому що вони помирають зазвичай з тими смиренними особами, котрі вважають самі себе і свої діяння настільки нікчемними, що заривають їх своїм мовчанням разом із собою в тиху свою могилу: цвіт і плоди видніються, але корінь глибоко заростає в землю. — Я запитав, яким чином дізналася вона про існування та запустіння Святих Гір. «Ви, звісно, знали, — відповіла вона, — двох запорізьких ченців, Ісаю та Мефодія, які років вісімнадцять тому приходили до Петербурга просити собі де-небудь місце для постійного прожиття. Покійна графиня Орлова прислала їх до мене. Один із них, саме ієродиякон Ісая, перший почав мені розповідати про Святі Гори, вихваляючи красу місця та благаючи відновити запустілу обитель, аби всі Запорізькі ченці, які прийшли з ним з-за Дунаю під час турецької війни, могли там оселитися. До мене ж, власне, звернувся тому, що чув про мою близьку спорідненість з генералом Енгельгардтом, якому тоді належав цей маєток як спадок від дядька його, князя Потьомкіна. Однак, хоча негайно написали до нього, запевняючи відновити обитель, яку ліквідував князь, він, проте, рішуче відмовив. Після його смерті маєток Святогірський мав розділитися на чотири частини, між його сестрами, серед яких була моя свекруха; але ми упросили княгиню Юсупову скупити собі всі чотири ділянки, щоб не розділилася така чудова спадщина, тому що в нас завжди була надія колись відродити пустинь. Княгиня частково виконала наше бажання, однак вагалася відновити обитель до останнього року свого життя».
Святіший Синод наказом від 15 квітня 1836 р. повелів місцевому єпархіальному начальству «увійти в розгляд… чи можна і на яких саме підставах відновити там обитель ченців».
Унаслідок цього, після проведеного розслідування, святитель Мелетій, який змінив єпископа Інокентія, вже у червні доносив Святішому Синоду, що відновити в зазначеному ліквідованому Святогірському монастирі обитель ченців і розмістити в ній ченців колишнього Покровського монастиря Запорізької Січі визнається можливим за умови, якщо селян княгині Т. В. Юсупової, які належать до парафії колишньої монастирської Успенської церкви, зарахувати до інших найближчих парафій, а землю при церкві віддати на пожиток монастирю. Однак селяни без дозволу поміщиці своєї згоди дати не наважилися, а сама княгиня, незважаючи на те, що управитель її маєтку надвірний радник Генріх Гліндеман готовий був сприяти благій справі, відновити обитель відмовилася.
На донесення Преосвященного Харківського 12 травня 1837 р. був зі Святішого Урядового Синоду наказ, яким велілося: «Справу цю залишити без подальшого провадження» — єдино через небажання княгині Юсупової пожертвувати на пожиток монастирю потрібну землю. Запорізьким ченцям Святіший Синод запропонував залишитися у Києво-Печерській Лаврі або ступати до Кишинева для розміщення в одному з монастирів Молдавської єпархії.
Є також передання, що за святителя Мелетія деякі з ченців Рихловського монастиря Чернігівської єпархії, серед яких був і однойменний святителю ієромонах Мелетій, повертаючись із прощі на Схід, клопотали про відновлення чернечого житія на Святих Горах.
«Є підстави думати, — писав Григорій Кулжинський, — що святитель Мелетій цілком був прихильний до цієї думки; можна навіть сказати, що відродження Святогірської та інших ліквідованих обителей його єпархії було його заповітним бажанням. Істинний подвижник віри і благочестя, святий Мелетій, нетлінні мощі якого спочивають у Харківському Покровському монастирі, звершував зазвичай Літургію з особливим благоговінням… “Коли Високопреосвященний Мелетій служив Літургію, — зауважує високоповажний архімандрит Афанасій, — то приходили в церкву одержимі різними духами та, бачачи його, криком говорили, між іншим: «І ти, святий, святий, та богомольний, затіваєш знищені монастирі відкривати…»” Отже, сам ворог спасіння християн свідчив всенародно про сердечне бажання святого Мелетія відкривати ліквідовані монастирі його єпархії, і, звісно, найголовніший з них — Святогірський. У рукописі покійного ключаря Харківського кафедрального собору протоієрея Григорія Гнедича, що має таку назву: “Нариси про Преосвященного Архієпископа Мелетія Леонтовича”… на сторінці 22-й ось що говориться про відвідування у 1839 р. святителем Мелетієм запустілої Святогірської пустині:
“1839 р. травня 12 або 18 (важко розібрати) Преосвященний архієпископ Мелетій відвідав ще не відкритий Святогірський монастир… Преосвященний Мелетій, зійшовши з порома (що на річці Сіверський Донець, біля самого монастиря), через Святі ворота Святогірського монастиря під звучання дзвонів направився до першої Успенської церкви, де архімандрит Адріан з братією біля паперті церковної зустрів із хрестом та святою водою; ревізував як годиться опис церковний та парафіяльно-витратні книги; на Престолі св. антимінс велів поміняти, а з ризниці архієрейської новий одержати; після огляду припровадили Його Преосвященство до приготованої для нього келії; тут він запросив архімандрита Адріана та кафедрального ключаря підкріпитися їжею. Після обіду, отримавши благословення, вийшли і кожен пішов до себе. Преподобний Мелетій, дещо перепочивши, наказав келійнику Василію покликати архімандрита і ключаря. Він їм сказав про завтрашнє служіння тощо”.
Далі у зазначеному рукописі згадується про всенічне бдіння та Літургію, яку наступного дня звершив святитель Мелетій. Це богослужіння було звершено Божим служителем за кілька місяців до його блаженної кончини. За дивовижною випадковістю архієрейський хор заспівав у свій час концерт “Хто зійде на гору Господню, і хто буде стояти на місці святому Його?” Наступні за цими слова тексту були багатознаменні та навіть пророчі для Святих Гір… Хто не домагався бути всельниками тут, нікому не вдалося [реалізувати] це бажання. Святий Мелетій, відвідуючи Святогірську обитель на заході свого життя, вустами святої Церкви віщав, що “зійде на цю гору Господню і буде стояти на місці святому Його той, у кого чисті руки та щиреє серце, і хто не нахиляв на марноту своєї душі, і хто не присягав на обману, хто не обмовляє своїм язиком ближнього свого”. Заповіт Святителя повсякчасним всельникам Святих Гір викликає дивування, якщо ми пригадаємо, що перед ліквідацією Святогірської обителі там були різні настрої… Того ж дня, продовжуємо говорити словами протоієрея Гнедича, преподобний Мелетій… зволів, з допомогою архімандрита і ключаря, взійти до другої невеличкої Миколаївської церкви на центральному середньому гостроконечному конусі скелястої гори… Вийшовши з Миколаївської церкви, на східний бік, подивився… і, повернувшись на полуденний бік, побачив у густому гаї або бору́ галявину. Перехрестившись, сказав він: “О, архімандрите! Во славу Божу прийміть на себе труд збудувати і третю знов церкву; я прозираю, що для всіх церков Святогірського монастиря відкриються набагато більші вигоди на їхнє прикрашання, і для цього предмета з консисторії буде видано прохальну книгу, а зібравши від доброхітних жертводавців суму, від архітектора отримавши план і фасад, можливість вкаже відіслати благонадійного та чесного майстра кам’яних робіт, і з Божою поміччю на цьому місці буде зведено нову третю церкву!” Архімандрит Адріан, ясна річ, не зрозумів, що угодник Божий звіщав майбуття Святогір’ю, та відповів святителю: “Якщо Богу буде завгодно, то постараюся сприяти”. Святитель Мелетій продовжував: “А для скорочення мандрівникам дороги просікти в бору, по прямій лінії її від новозбудованої церкви для проспекту на десять верст на цій стороні Дінця, у полуденний бік. Аби під час весняного розливу, за переїзд на паром не витрачали зайвих грошей і небезпеки не було б, а від селища Студенка до протилежної в ньому церкви, вільно і без будь-яких труднощів, за короткий час, мандруючі прочани могли для моління в монастирі мати перепочинок”. Подібно до провіщення Андрія Первозванного на горах Київських, святитель Мелетій провістив на Святих Горах Донецьких відродження обителі. Скільки висловлено піклування про святогірських прочан і який ясний натяк, що їх буде багато? Воістину так і збулося потім.
Через три роки, три місяці і три дні після цього відвідування ліквідованої обителі відвідав її 21 серпня 1842 року єпископ Інокентій Борисов, який змінив і наступника святителя Мелетія. Наведене нижче слово Преосвященного Інокентія, сказане тоді у святогірській церкві, проливає світло і на минуле значення цієї обителі, і на стан її тієї пори, і на те небайдуже ставлення єпископа Інокентія до її гіркої долі. Ось витяг з цього чудового слова:
“Не без глибокої скорботи звершили б ми нині служіння в цьому храмі; не без зніяковілості та, можливо, не без сліз розпочали б цю бесіду свою з вами, браття мої, якби нам довелося священнодіяти та бесідувати в цьому храмі не тепер, а у колишні часи. Адже, що бачимо ми тут навколо себе? Бачимо здебільшого одні руїни, що свідчать про благочестя часів давніх і про охолодження у вірі часів нових. Місце, рукою Самого Творця і видимо виставлене на подив усім, яке через це одне з усіх подібних місць у нашому краї удостоїлося носити у вустах народу назву Святого, — обитель благочестя, яка опередила буттям своїм ледь не всі інші обителі вітчизняні, яка з усією вірністю відобразила у собі великотружницький спосіб життя святих відлюдників Києво-Печерських і витримала усі жахи часів Батия й Тамерлана, — храм, куди цілий південь древньої Русі стікався славити Ім’я Боже і в часи щастя, і в часи випробувань, у якому, йдучи на брань, проливали молитовні благання за вітчизну і брали благословення благовірні князі руські, і де, після закінчення брані, знаходили для себе перший і найближчий відпочинок, — печери, що були свідками подвигів самозречення найбільшого, що були зволожені сльозами святих трудівників і, без сумніву, кров’ю багатьох мучеників, — усе це залишене без уваги, віддане запустінню, на попрання безсловесними!.. І в який час? Коли країна наша давно оповита миром і благоденством: коли будинки наші безперестанку розширюються і ледь не змагаються у висоті з горами; коли відшукуються, підтримуються і зберігаються із великою ретельністю, як святиня, усілякі пам’ятки давнини! За такого становища святого місця, серед цих руїн і запустіння духовному пастирю країни, який прийшов для посвячення цих Святих Гір, явно пасувала б не тиха й спокійна бесіда Якова або Петра, а гіркий плач Єреміїв та голосне ридання Єзекіїлеве…”».
***
На Святогір’ї панувало повне запустіння. Власники маєтку мало цікавилися цим місцем, а тому нагляд за ним було ними поручене управителям. Ті через відсутність у маєтку бодай якоїсь панської садиби, яка й зовсім не потрібна була у Святогір’ї, де господарі бували зрідка, розмістили свою резиденцію у колишніх ігуменських покоях. За свідченням одного з тих, хто відвідав Святі Гори у 1816 р., Івана Вернета, навіть і ця будівля того часу не відзначалася міцністю: «Я обідав у пана управителя у вітальній ігуменів. Весь дім, який вже не слугує тій цілі, задля якої був збудований, являє собою вражаючу протилежність його колишнього стану з теперішнім; але печера, як пам’ятник, у тому ж стані переживе ще багатьох поміщиків й управителів!»
Монастирські будівлі, залишившись без підтримки, занепадали та руйнувалися; в частині з них мешкали парафіяльні священики святогірських храмів зі своїми причтами, у решті зупинялися численні прочани, які й після закриття обителі не переставали відвідувати Святі Гори. Чудотворний образ святителя Миколая і повага до святої давнини вабили поривали тисячі прочан до Святогір’я. Далекі мешканці Дону і Кавказьких земель, лінійні козаки часто являлися у Святі Гори для поклоніння шанованому ними образу Святителя. Особливою багатолюдністю різнилося храмове свято колишньої обителі — день Успіння Богоматері.
Цього дня також з давніх часів збирався на протилежному Святим Горам березі Дінця досить великий ярмарок. Про нього писав у своїх спогадах А. Ф. Ковалевський: «Серед столітніх велетенських дубів, на піщаних берегах річки розбивалися намети торговців, розвішувалися їхні товари, і торгівля йшла дуже жваво, приносячи їм чималу вигоду, внаслідок чого й славився в околиці Святогірський ярмарок. Цього дня шум і говір людські заміняли звичну тишу пустині, яка жалілася на своє запустіння, бідкувала за колишню свою духовну красу. Із сумом дивилися прочани, які відвідували її, на занепалі її храми, пригадуючи колишній благоустрій бувшого тут монастиря, перекази про який передавалися з прикрасами народної фантазії, що звикла прославляти древні свої святилища. У народі повіда́ли, що скеля зі своїм храмом сама вийшла з землі, що храм її збудований не людськими руками, а самим Богом, і чутка про святогірську начебто богозданну церкву далеко розносилася по околицях, приваблюючи благочестивих простолюдинів. І тепер ще багато хто тримається цих переказів старовини, передаючи народні про це сказання, удосталь поширені в селах України. Благоговіння народне до Святих Гір немов би вимагало повернення їм давнього їхнього призначення, немов би волало проти сумного їхнього запустіння».
Цей запис також доступний на: Russian
Ukrainian
Русский