Вже 150 років минуло відтоді, як жив та подвизався на землі Донецькій угодник Божий преподобний Іоанн, затворник і чудотворець Святогірський, якого тепер шанує і прославляє весь православний світ за його ревність у вірі, доброчесне життя й численні чудеса, які дотепер являються усім, хто звертається до нього з вірою в його поміч та милосердя Боже
Промислу Божому було завгодно послати на цю землю преподобного Іоанна у період, коли Святогірська пустинь розквітла «…яко крин сельний», не тільки зовнішньою красою, а й суворістю внутрішнього чернечого життя, де все підпорядковано «єдиному на потребу».
Своїм богоугодним життям преподобний Іоанн оновив древні подвиги печерних затворників Києво-Печерської Лаври. Подібно до них, він багато років провів у тісній келії крейдяної Святогірської скелі, мужньо боровся з усіма спокусами і з допомогою Божою звершив цей подвиг для спасіння та повчання своїх ближніх, які бачили в особі його живий приклад подвижництва древнього.
Подвиги цього угодника Божого прославили Святогірську обитель далеко за межами Донецької та Горлівської єпархій, а численні чудеса, які він творить донині, збирають безліч прочан у день його пам’яті.
Житіє преподобного Іоанна публікується в скороченні за: Ковалевський А. Ф., Житіє і подвиги затворника Святогірської пустині ієросхимонаха Іоанна. — Одеса, 1911 р. Частково збережено пунктуацію джерела.
Батьківщиною затворника було місто Курськ. [Народився він у багатодітній міщанській родині Крюкових, яка складалася з глави сімейства — Степана Петровича Крюкова (1745–1831 рр.), його благовірної дружини, Олени Іванівни (нар. 1766 р.), і вісьмох їхніх дітей: Павла (нар. 1789 р.), Петра (нар. 1792 р.), Михайла (нар. 1793 р.), Євдокії (1798–1863 рр.), Дарії (нар. 1804 р.), Анни (нар. 1806 р.), Матрони (нар. 1812 р.) та Івана. Іван Крюков, потім преподобний Іоанн, Затворник Святогірський, згідно із записом архівного фонду Курської казенної палати 5-ї ревізії від 1795 р., народився цього ж, 1795 року, в липні-серпні місяцях.
Згідно з останніми даними, що сталі відомі зі «Сповідних відомостей» Успенсько-Охтирської церкви м. Курська, сім’я Крюкових, в якій народився знаменитий святогірський подвижник, преподобний Іоанн Затворник, належала до Успенсько-Охтирської парафії та справно відвідувала Успенсько-Охтирський храм, беручи участь у богослужіннях і житті парафії. — Уклад.].
Тихо і безвісно минуло його дитинство у сім’ї рідній, серед трудів і поневірянь. Із семирічного віку проявилась вже в ньому запорука вищого покликання до пошуку «єдиного на потребу» — спасіння душі.
Одного разу зібралися на вулиці діти-підлітки, серед яких був й Іван Крюков, майбутній затворник; один з однолітків його, Семен Мошнін, почав розповідати про свого дядька [преподобного Серафима Саровського (у миру Прохір Мошнін) — Уклад.], який жив у монастирі та спасався в затворі. Розповідь ця глибоко запала в душу Крюкова; він кілька разів брався розпитувати свого товариша про життя і подвиги його дядька, вигукуючи: «Ох, добре так жити, добре жити і спасатися!» Відтоді думка про чернецтво становила заповітну мрію хлопчика; спасти свою душу було єдиним бажанням його ще в такі ранні літа.
Не досягнувши ще дев’ятирічного віку, почав він просити батьків своїх віддати його на навчання грамоти, але проханню цьому судилося зазнати суворої відмови. Пригноблені бідністю батьки вважали зайвим бажання сина, вбачали в ньому прагнення до неробства та замість школи поспішили віддати його на навчання виготовляти пічні кахлі до господаря строгого і суворого, з яким уклали формену умову на папері. Умовою цією хлопчик віддавався на 7 років під повну оруду господаря-майстра. Сім років провів Крюков у плачі та сльозах, терпів і кріпився духом, втішаючись надією на Бога і кращі часи.
Після закінчення терміну … перейшов до іншого майстра. Проживши у нового господаря два роки, Крюков побажав залишити кахельне ремесло та став прикажчиком в одного торговця.
Незабаром після цього батьки почали пропонувати йому одружитися; пропозиція ця спершу вельми засмутила цнотливого юнака, який плекав заповітну мрію про чернече життя, але становище старих батьків, які видали доньок своїх заміж і залишилися на самоті, до того ж мати його, через хворобливість свою, не здатна була вже сама справлятися з домашнім господарством, примусило доброго і слухняного сина підкоритися їхньому бажанню та одружитися.
Потім Крюков був прийнятий до майстерні кахельних печей і невдовзі став одним з кращих у ній майстрів.
Вирізняючись тверезим й благочестивим життям, через вісім років він відкрив окремо від господаря свого фабрику кахельних ліпних печей та інших подібних виробів, виконував значні підряди з цього ремесла та отримував вельми добрий прибуток. Крім того, мав він два постоялі двори для проїжджих і готель, які теж приносили йому чималий дохід.
Таким чином вів він справи свої у відмінному порядку 9 років. І ось настав той час, коли промислом Божим бажанню його присвятити себе подвигам чернецтва судилося здійснитися: дружина його померла, він залишився бездітним; незабаром після цього поховав він і старого свого батька, після якого під його опікою залишилася одна хвороблива старуха-мати. Сестри його були в заміжжі й жили окремо; до них бажав він прихистити свою матір, сам же негайно хотів залишити метушню мирську та піти в монастир. «Слава тобі, Христе Боже, — вигукував він від глибини боголюбивого свого серця. — Слава Тобі, Милосердому, що звільняєш мене, нарешті, від цієї мирської суєти! Велике Твоє, Господи, до мене милосердя, що згадав про мене недостойного і не попустив мені до кінця загрузнути в турботах життєвих».
Однак не без перешкод був і цього разу порив полум’яного бажання його працювати єдиному Богу: спочатку стара мати рішуче заявила йому, що, поки жива, не відпустить його в монастир. Але що не могли зробити переконання сина, — волею Божою — досягнуто розумним і дієвим словом одного знайомого їм благочестивого поміщика, якому поскаржилася мати на бажання сина залишити її й піти в обитель.
«Бог з тобою, відпущу я тебе в монастир, іди з Богом і молися там за мене», — сказала стара. Зраділий син вклонився в ноги матері, дякував Господу за пом’якшення її серця та весь той день провів у радості духовній.
Мати його мала чимало ікон у своєму домі. Минувши дорогі, багато оздоблені ікони, син обрав у благословення собі мідний литий хрест, яким і благословила його мати.
Хрест цей був відтоді незмінним супутником його життя: він носив його завжди на грудях, на товстому і важкому залізному ланцюзі.
Треба сказати, що в той самий час зробив він собі з товстого шинного заліза вериги, що складалися з поясу й наплічників і важили близько півпуда. Одягши їх на себе для приборкання та умертвіння своєї плоті, він носив їх постійно.
Він залишив назавжди дім свій 1833 року 30 червня, маючи від роду 38 років і 5 місяців.
З палицею мандрівника попрямував він спершу до Києва помолитися та вклонитися святим мощам Києво-Печерських чудотворців, поговів у Лаврі Печерській і, за порадою духівника, наважився обрати місцем подвигів своїх Глинську Богородицьку пустинь Курської єпархії, куди і відправився з Києва.
Прибувши до Глинської пустині, Крюков дуже зачарувався її усамітненням серед лісової гущавини і, ставши біля святих воріт обителі, зі сльозами помолився до Матері Божої — Начальниці та Покровительки місця, щоб сподобила його бути прийнятим й потрудитися на спасіння душі в Її обителі.
Незабаром його покликали до ігумена Філарета; в келію його він увійшов не без трепету та благоговіння, і ніби готуючись постати перед лицем Божим.
— Чого ти до нас прийшов, раб Божий, і що тобі потрібно? — запитує ігумен.
— Бажаю в обителі вашій потрудитися на спасіння грішної моєї душі, — смиренно відповів йому Крюков.
— На який час? — ще запитав ігумен.
— Якщо Богу буде завгодно, то до кінця мого життя.
— Добре, — сказав ігумен і почав розпитувати його про звання, місце проживання, чи відпущений товариством і чи має про це документ. Отримавши задовільні на все відповіді, поцікавився, чим він займався у миру та на яку роботу й послух більш здатний.
Крюков повідомив, що в миру мав свою фабрику, виробляв кахлі та ліпні печі, крім того, мав готель і постоялі двори.
— Усе це нам не потрібно, — сказав старець Філарет, — а от чи зумієш ти грубку скласти? Це нам потрібно.
Хоча робота ця і не була Крюкову добре відома, але він бачив її виконання і, не бажаючи відмовлятися від праці, сказав, що не ручається за гарне влаштування нової грубки, але стару полагодити може.
— Якщо полагодити зможеш, то Матір Божа допоможе тобі й нову скласти, — сказав побожно Філарет і, взявши собі його відпускний аркуш, призначив його спочатку в готель монастирський помічником готельника.
Це було 26 серпня 1833 року. У такому послуху і пробув він півтора року. Потім перевели його в монастир і дали окрему келію. Невдовзі Іоанн побачив одного разу велике стовпотворіння народу біля святих воріт обителі, який зібрався туди через одержимого нечистим духом хворого, який у страшних конвульсіях, з піною біля рота, вивергав богохульства і не хотів ніяк іти до церкви, куди силою тягнули його п’ятеро його близьких. Стан цього хворого живо зворушив Іоанна: він підійшов до нього безбоязно, взяв за руку, почав вмовляти заспокоїтися, що, очевидно, вплинуло на хворого, який притихомирився. Іоанн попросив родичів, які супроводжували його, звести хворого в його келію та залишити там полежати, а самим радив іти до церкви на бдіння, адже був переддень неділі, й у церкві почалося вже святкове богослужіння. Родичі не наважувалися залишити неспокійного хворого, але Іоанн заспокоїв їх обіцянкою доглянути за ним під час їхньої відсутності. Отже, хворого повели до його келії; перед ним йшов сам Іоанн, вказуючи дорогу, яка минала повз келію братського духівника, який саме був на порозі своєї келії.
— Куди ведеш ти хворого? — запитав духівник. — Що як щось трапиться, адже він не при своєму розумі?!
Взявши в нього благословення, Іоанн сказав із простотою, йому притаманною: «Либонь Господь допоможе, нічого недоброго не трапиться». І провів хворого у свою келію, яка була при огорожі монастирській, у вежі, мала лише одне вікно і тіснотою своєю була схожа скоріше на місце тюремне ув’язнення. Хворого до цього з обережності скували по руках і ногах; кайдани ці негайно зняв з нього Іоанн, незважаючи на всі застереження його супутників, яких усіх відіслав до церкви, а сам залишився в келії, зачинився в ній разом з ослабілим хворим, який лежав на підлозі непритомний, і почав зі сльозами та земними поклонами молитися Богові про його зцілення. До опівночі продовжував він свою молитву; весь цей час хворий не робив ані найменшого поруху і тільки важко дихав на кшталт вмираючого. Закінчивши молитву, Іоанн приліг на підлозі поруч із хворим і поклав праву свою руку йому на серце, яке страшенно билося і тремтіло. Хворий ніби заснув; забувся дрімотою й Іоанн, і таким чином час минув до ранку. Вранці хворий встав абсолютно здоровим, осмислено відповідав на всі запитання Іоанна і рідних, які прийшли по нього, сам побажав піти до церкви, де безперешкодно вистояв літургію, і вирушив потім з монастиря, абсолютно зцілившись від колишньої недуги.
Труди його по несенню послуху пічника цінував ігумен Філарет: він звів Іоанна у перший ступінь чернецтва — рясофор, і ставився до нього з благоволінням, як до доброго трудівника.
Одного вечора, проходячи повз велике дерево, йому раптово прийшла думка юродствувати Христа заради, а подвиг юродства почати з того, щоб піднятися на гілки цього дерева і там оселитися на зразок птахів, перебуваючи там у безперервній молитві. Він почав обмірковувати, яким чином розпочати цей нелегкий, багатоскорботний подвиг. І, зайнятий думкою про юродство, зійшов у свою келію та почав зі сльозами молитися Господу Богу. Довго молився він й плакав, потім ліг на ліжко своє, заснув, і сниться йому, ніби прийшли два прекрасних юнака в білому одязі, підійшли до нього, припідняли його з ліжка, вдягли на нього світлу священицьку ризу та сказали: «Полиш думку про юродство; це не твій шлях»…— а потім стали невидимими. Прокинувшись, Іоанн поспішив до церкви і простояв усю службу в радісному трепеті, розмірковуючи про бачене ним знаменне сновидіння.
Потрудившись рівно 4 роки у послуху пічної роботи, він був призначений потім у братську трапезу, даний послух проходив півтора року. У цей час повторився, подібно першому, випадок зцілення біснуватого за його молитвою. Після трапезного послуху ігумен призначив його економом і 1840 року, червня 22-го дня, постриг його в досконалий сан чернецтва — у мантію, — назвавши Іоанникієм.
На посаді економа пробув він у Глинській пустині п’ять років.
Одинадцять років провів він у Глинській пустині, зріс в ній духовно, набув навички до великих подвигів і трудів та, як воїн Христовий, у всеозброєнні преподобія і святині перейшов у Святі Гори відновити древні подвиги тамтешніх подвижників минулого.
1844 року, 20 квітня, прибуло невелике братство чернече на нове місце подвигів, а 15 серпня того ж року, на свято Успіння Пресвятої Богородиці, Преосвященний Інокентій, єпископ Харківський, звершив урочисте оновлення і відкриття монастиря.
Економом у Святогірській обителі було призначено Іоанникія. Йому більше за інших доводилося нести труди і зазнавати скорбот при цих роботах. Старанність його була оцінена настоятелем, котрий виклопотав висвячення його на ієродиякона, яке звершено Преосвященним Інокентієм 1849 року 15 серпня. Залишаючись на колишньому послуху економом, поніс він також багато трудів і скорбот під час будівництва двох братських корпусів у самому монастирі. Також хлібні комори і льодовик довелося йому наново будувати. Незабаром Іоанникій отримав послух готельника, залишаючись при цьому, як і раніше, й економом. У цей час Господь сподобив його посильно послужити відкриттю та відновленню прихованого в надрах землі святилища років стародавніх, благоволінням Божим відкритого задля духовної розради святогірських ченців на їхньому священному ґрунті.
Для нововідкритого храму Іоанникій, крім іншого, власноруч вирубав із цільного дикого каменю Престол, у храмі поставили залізний оздоблений іконостас, потинькували та пофарбували стіни, і храм, після всього, освятили на честь преподобних Антонія і Феодосія Печерських, імені яких, за переказами, і був колись він присвячений. Крім цього храму, під наглядом Іоанникія проводили внутрішнє оздоблення корпусів, новозбудованих: готельного і двох братських.
З огляду на його труди на користь обителі та його зразково благочестиве життя, настоятель клопотав про висвячення його в сан ієромонаха, в який і було його висвячено в 1849 р., 26 серпня, Преосвященним Філаретом, єпископом Харківським. Знято було з нього і важкий послух економський: його призначили духівником для прочан. Виконував він також деякий час і посаду монастирського підблагочинного, але сам потім від неї відмовився, бо не відповідала вона душевному його настрою. Він попросив благословення настоятеля отця Арсенія очистити печери і, де потрібно, розширити для більшої зручності відвідувачів. Узявшись за роботу з деякими з братій, не забарився він привести печери ці до кращого ладу; у верхній частині скелі, поблизу просторої келії, що слугувала колись храмом Божим для древніх печерників (де і нині влаштована церква — на честь Іоанна Предтечі), збереглося кілька тісних, посічених у крейді, келій, з’єднаних із загальним ходом, на кшталт затворів печер Київських. Денне світло у ці келії пропускають малі отвори в скелі, а крейдяний ґрунт стін робить келії охайними та сухими. Працюючи над очищенням печер, Іоанникій особливо полюбив одну з цих келій. Він попросив дозволу настоятеля зробити в цій келії дерев’яний простінок і двері й обкласти її стіни дошками, а потім почав проситися в затвор.
Отець Арсеній не здивувався проханню Іоанникія, але поставився до нього дуже обережно. Не відмовляючи йому в ньому навідріз, він почав його випробовувати, чи не від зарозумілості в нього з’явилося бажання затвору і чи не близький він до небезпеки впасти в духовну оману.
Він розпочав випробування дуже мудро: наказав йому своїми руками очистити нечисті місця в монастирі, саме, щоб випробувати його, чи не таїться в ньому гординя. Іоанникій беззаперечно виконав наказане настоятелем, анітрохи не погребувавши нечистотами. Потім отець Арсеній випробовував його марними доганами і стягненнями з нього, ставив його на поклони перед усією братією в трапезі, велів відібрати в нього кращий одяг та забезпечити зношеним, у латках, і взагалі всіляко намагався викликати в ньому дух невдоволення або ремства, але твердим й непохитним залишився випробуваний: мовчки і зі смиренням вислуховував догани від настоятеля, зі старанністю творив поклони, задовольнявся зношеним одягом і тільки старанно молився Богові укріпити його в подвигу та сподобити подвизатися у затворі, чого дедалі більше й більше жадала його душа.
[Палаючи любов’ю до Господа, бажаючи ще більше упокорити своє тіло, ієромонах Іоанникій наважився носити вериги і висловив це своє бажання настоятелю. Отець Арсеній послав його до коваля з наказом замовити вериги. Сам же, бажаючи ще раз випробувати його в смиренні, благословив ковалю з підмайстрами висікти замовника різками, замоченими у воді, що і було виконано. Ієромонах Іоанникій зі смиренням і лагідністю витримав і це випробування. На запитання настоятеля: «Що з замовленням вериг?» — він смиренно відповів: «Вже почали кувати». — Уклад.].
Отець Арсеній, бачачи його твердість душевну у випробуваннях і невідступні прохання про затвор, наказав йому спершу зачинитися в жилій келії, зачинити в ній віконницями вікна й у такий спосіб випробувати себе, чи може він знести затвор у крейдяній скелі.
Важким здався затвор Іоанникію у жилій келії. Таємно від настоятеля залишив свій затвор у келії та перейшов у крейдяну келію в скелі, де знову зачинився для випробування. Тут відчував надзвичайну якусь радість і чотири дні й ночі провів тут у повному затворі без жодного сум’яття.
Настоятель все не наважувався остаточно дозволити йому затвор. Преосвященний Філарет проявив особливу турботу до Іоанникія та радив отцю Арсенію не перешкоджати йому в подвигах затвору, заради спасіння душі, і не зважати на нарікання братії, невдоволеної надзвичайним цим подвигом їхнього побратима.
Прийшов дозвіл архіпастирський зачинитися ієромонаху Іоанникію в крейдяній келії святогірської скелі та перебувати так у повному усамітненні під наглядом настоятеля і духівника, з зобов’язанням за першої їхньої вимоги явити їм послух залишенням затвору, якщо це буде визнано ними за потрібне.
Отець Арсеній, нарешті, благословив подвижника Божого вступити остаточно в затвор у крейдяній келії, замкнув його на замок, і лише мале віконце у дверях слугувало йому для прийняття їжі та пиття, які приносив призначений на служіння йому брат.
Усю оздобу келії становила дерев’яна відкрита труна з великим надмогильним дерев’яним хрестом біля узголів’я, на якому написаний був розіп’ятий Господь; у труні трохи соломи і убоге приголів’я, і в такому вигляді слугувала вона ложем для спочинку затворникові, затрудженому подвигом бдіння молитовного. Ось весь спочинок, який дозволяв собі подвижник; потім невеличкий аналой біля святих ікон, дерев’яний брусок, що слугував стільцем, глечик для води, горнець для їжі, не критий кожух, стара мантія з єпітрахиллю та невгасима лампада — задовольняли всі життєві потреби затворника; та ще незмінні його важкі залізні вериги і жорстка волосяниця, які носив він на своєму тілі та які самі становили чимале випробування своєю вагою і гостротою.
Сирість була така, що одяг недовго слугував, помітно зотлівав і розпадався. Міріади комах кишіли в келії, в труні й одязі подвижника, уражали до крові його тіло та порушували його спокій, якщо тільки можна назвати спокоєм лежання в труні за такої обстановки.
Правило молитовне, за заповіддю отця Арсенія, звершував він таке: за добу клав 700 поклонів земних, 100 поясних, вимовляв молитов Іісусових 5000, Богородичних 1000, читав акафісти Найсолодшому Іісусу, Богоматері та Страстям Христовим, поминальник з іменами живих та спочилих за записками, які подавали благодійники обителі та інші ревнителі. Перший рік майже безвихідно пробув він у затворі, виходячи до печерної церкви, де звершувалася щовівторка літургія, тільки раз на місяць для причастя Святих Тайн, які приймав у вівтарі, куди приходив особливим ходом, не показуючись народу.
Особливо важко було йому спочатку. Але міць духу подвижника Божого була воістину дивовижна: усе терпів він мужньо заради Господа і спасіння своєї душі. Затворник безвихідно подвизався у своєму ув’язненні, нічого недоброго з ним не траплялося, помітним було видиме зростання його духовне. Отець Арсеній і деякі зі старшої братії обрали його своїм духівником.
Проживши рік і шість місяців у невихідному затворі, ієромонах Іоанникій у 1852 році, 29 серпня, пострижений був у схиму і найменований Іоанном. Постригав його сам Преосвященний Філарет, у присутності отця Арсенія і боголюбивої Тетяни Борисівни Потьомкіної. Йому дозволено було причащатися Святих Тайн через кожні два тижні, а у пости — щотижня.
П’ять років провів самітник у холодній келії, у невихідному затворі, але довше не міг витримувати її холодної атмосфери: у нього від холоду й сирості почалися судоми в ногах, через це настоятель дозволив улаштувати в його келії піч, далі сама суворість затвору була для нього дещо ослаблена: він щотижня, по вівторках, почав виходити з келії своєї до Предтеченської церкви, де вислуховував Божественну літургію у вівтарі, причащався Святих Тайн і, після відпусту літургії, іноді виходив на поріг вівтарних дверей, щоб подати благословення народу, який прагнув його бачити.
Поки слугував затворнику зір, прочитував він незмінно своє правило, але через постійну напівтемряву й свічкове освітлення зір його зіпсувався: він не міг читати, ледве розрізняв обличчя тих, хто приходив до нього; на денному ж світлі рішуче нічого не бачив. До нього призначили для читання одного з ченців, який прочитував для нього послідування церковні — полуношницю, утреню, часи, вечірню, повечір’я з канонами, за уставом святогірським, та інші, за його бажанням, молитвослів’я; сам же затворник вправлявся тільки в молитві Іісусовій та клав численні поклони; до 1000 земних поклонів звершував він на добу і дуже любив молитися з поклонами, кажучи, що в затрудженому ними тілі сугубо відчувається дух розчулення і теплота сердечна.
— Читати я не бачу, що ж мені робити, як не чотки тягнути і поклони творити! — говорив подвижник турботливому до нього ченцеві, який помітив, що в нього на чолі і на руках великі мозолі від поклонів.
«Іісус — моя розрада, — ще казав затворник, — з Ним мені, сліпому, не скучно: Він і втішить, Він і усолодить душу, тож скучно мені з Ним ніколи не буває». І справді, ім’я Найсолодшого Іісуса, тобто молитва Іісусова, завжди було в нього на вустах. Звершувати її радив він також ченцям, які приходили до нього за повчанням.
Ось уривки з його простих, але придатних для кожного настанов про молитву Іісусову: «Хто молитву Іісусову вчиняє, при тому благодать Господня перебуває, — ворог же, диявол, від тої людини відбігає, у радості духовній та людина час проводить, вічний собі шлях без зусиль знаходить; а хто молитву цю залишає, той про вічне життя швидко забуває, про відповідь Господу, Судії всіх, не помишляє, своїй плоті більше догоджає, ворожі помисли в себе приймає, вічні блага відкидає». Настанову цю, до речі, за бажанням затворника, накреслено було і на його портреті, у книжці, яку він, зображений, тримає у руках. Сказана вона ніби під риму слів, як любив висловлюватися затворник, який дуже вдало іноді складав на кшталт віршів свою простонародну мову. А ось й інша його настанова, записана ченцем, який чув її: «Встав з одра, Іісуса поклич; взявся за двері, без Іісуса йти не можи; за послух узявся, до Іісуса прислухайся, що рече Він твоєму серцю; чи хліб жуєш, Іісусом усолоджуйся; чи воду п’єш, Іісусом паче прохолоджуйся; адже брашно Він і пітіє, що не дає загинути душі. Так день, на благо, з Іісусом проведеш, і з Ним мирно темряву нічну зустрінеш, а вночі, нічого не боячись, з Іісусом порозмовляй всмак, плоті не шкодуючи і спокою їй не даючи, бо спокій її у могилі, а тут хай трудиться і Царство Небесне душі заробляє, бо на те вона нам і дана. Ліг на одр, знову Іісуса згадай, і з Ним і засни: благо тобі буде і несумний будеш у найбільших скорботах».
У келії своїй він був дуже невибагливий, не терпів зайвих непотрібних речей, задовольнявся найнеобхіднішим. Одного разу двоє ченців, які відвідали його, помітили важкий запах у його келії. Вони зважилися запитати про нього в старця; він зізнався їм, що вериги його поламалися і натерли йому за плечима спину. Під час огляду виявилося, що там вже утворилася глибока рана, в якій роїлися хробаки. За наполяганням ченців, вериги було знято з подвижника і знесено в кузню монастирську для лагодження, а рану омили і приклали до неї цілющий пластир. Утім, і після цього старець не переставав носити свої вериги, які, після лагодження, були тільки обшиті для нього шкірою, щоб не так врізалися в його виснажене тіло. 17 років подвизався подвижник Божий у своєму затворі.
Задовго до кончини своєї робив він усні розпорядження щодо свого поховання, він заповів, щоб на його гробі зберігалися його вериги, про долю яких він дуже дбав, щоб вони зберігалися після нього і не загубилися.
З початку 1867 року затворник став вельми слабшати тілесно, сильно кашляв, насилу ходив. Від початку серпня він остаточно ослаб, зліг у свою труну і насилу міг уже з неї підводитися. Довго не погоджувався подвижник на умовляння настоятеля переселитися у лікарню та змусив настоятеля нагадати йому про обітницю, дану ним попереднику його: за першої вимоги настоятеля явити послух та залишити затвор, — і старець більше не перечив й мирно переселився до лікарні, у приготовлену для нього келію, де начальник лікарні ієромонах Паїсій оточив його ретельним наглядом і синівською любов’ю.
[Ось як згадує про переселення преподобного Іоанна Затворника з печерної келії на лікарняний хутір монахиня Паїсія (Марусенко, †1953 р.), якій було тоді 7 років:
Коли ми спускалися з гори від монастирського хутора до монастиря, нам зустрівся монах, який їхав на волах. Віз він труну. Цьому ми вельми здивувалися: “Що ж це таке? Везуть небіжчика, а супроводжуючих нікого немає”. Коли віз порівнявся з нами, то раптом кришка труни піднялася і звідти на нас подивився старець. Це був преподобний Іоанн Затворник. Його перевозили з печерної келії на лікарняний хутір у тій самій труні, яка була в нього в затворі (потім його в ній і поховали). Він сказав: “Це наші йдуть”. Підкликав нас, а мені дав букет квітів. Ніхто з нас тоді не зрозумів, що це за “наші”».
Коли дівчинка підросла, то виявила бажання присвятити своє життя чернецтву. Початок вона поклала у громаді черниць, які жили при Святогірському монастирі, й у цій громаді була пострижена з ім’ям Паїсія. Після закриття монастиря вона переїхала в с. Карпівка Краснолиманського району, де з сестрами, монахинею Макарією та схимонахинею Євдокією, жила під духовним керівництвом святогірського старця ієромонаха Епіфанія (Бутова). — Уклад.].
Не довго судилося затворникові прожити у лікарні: лише 8 днів прожив він там у крайньому ослабленні, здебільшого лежачи на одрі, то з відкритими, то із заплющеними очима, але й лежачи не полишав молитовного подвигу, молився Іісусовою молитвою безперестанку.
У цей час не без зусиль знято було з нього тяжкі вериги і поставлено тут же при ньому, знято було з нього і мідний хрест та поставлено біля святих ікон у його келії. Надвечір 11 серпня 1867 року настала темна громова хмара, із сильною бурею, блискавками й громом. О 5 годині 30 хвилин пополудні відділилася душа його від тіла. Вируюча буря та гроза, слідом за смертю затворника, змінилася тишею і здоровістю відсвіженого дощем повітря.
Опрятавши тіло покійного за чином схимонашеським, вдягли на нього хрест з ланцюгом. Ієромонах Паїсій огорнув тіло покійного своєю власною мантією. 13 серпня, у неділю, після літургії в лікарняній церкві було звершено відспівування покійного затворника настоятелем обителі, архімандритом Германом, зі старшою братією, і тіло його поховали біля вівтаря лікарняної церкви в ім’я ікони Охтирської Богоматері.
(Опубліковано зі скороченнями за: Ковалевський А. Ф. Житіє і подвиги затворника Святогірської пустині ієросхимонаха Іоанна. — Одеса, 1911 р.).
5 травня 1989 р. архімандрит Аліпій (Погребняк) провів розкопки, які увінчалися успіхом: було знайдено чесну главу преподобного, дерев’яний постригальний хрест, шкіряні сандалі, ланцюг від хреста, що висів на грудях, наперсний хрест — мідний з емаллю, — що підтверджувало достовірність могили Затворника, а також знайдено свинцеву плиту з текстом, яку поклала в труну братія обителі під час поховання.
Недовго мощі зберігалися у єпископа Аліпія, 1993 року він передав їх Святогірському монастирю, що відкрився в 1992 р.
У 1995 році, 24 серпня, у відродженій Свято-Успенській обителі при величезному зібранні народу відбулося довгоочікуване прославлення у лику святих преподобного і богоносного отця нашого Іоанна Затворника.
Щочетверга, після закінчення полуношниці, біля мощей преподобного Іоанна Затворника соборно служать молебень з каноном із присвяченої йому служби.
Молитви і прохання людей, які приїжджають в обитель помолитися біля мощей і на могилі святого, не залишаються марними. Про це свідчить безліч випадків зцілень, які подає преподобний Іоанн у наш час.
ПРОЗОРЛИВІСТЬ І ДИВНІ ДІЛА ЗАТВОРНИКА ЯК ПРОЯВ БЛАГОДАТНОЇ СИЛИ, ЩО СПОЧИВАЛА НА НЬОМУ ЗА ЙОГО ЖИТТЯ І ДІЄ Й ПІСЛЯ ЙОГО КОНЧИНИ
Дівиця Євдокія Лаврентіївна Тимофєєва, дочка диякона, родом із Воронезької губернії, Острогозького повіту, слободи Ситникової. Від роду мала 25 років, страждала біснуванням з червня 1867 року; спочатку дуже сильно страждала, потім дістала певне полегшення при мощах святителів Воронезьких, Митрофана і Тихона; тут же, на могилі затворника Іоанна, під час панахиди за його упокій, відчувала невимовну муку; саме ім’я Іоанна ніби пекло її, але під кінець панахиди їй полегшало; повне ж полегшення відчула вона, коли її накрили його мантією, від якої відчувала деякі пахощі й цілком прийшла до тями.
Наступного дня, після сповіді, вона причастилася Святих Христових Тайн, до яких понад рік не могла приступити до цього часу. Потім, іншим разом, ходила на могилу затворника, служила на ній панахиду і проливала в молитві вдячні сльози.
Свідками зцілення її були: Острогозького повіту слободи Ліски, селянка дівиця Марія Миколаївна Марушина та Новочеркаського повіту, Курмояцької станиці, дочка козака, дівиця Раїса Плахова. 18 липня 1868 року.
* * *
Купець міста Слов’янськ Харківської губернії Євграф Симеонович Мартиненко був розбитий паралічем; хоча лікарі, які намагалися позбавити його недуги, вживали усі можливі засоби, хвороба не припинялася. Бачачи безуспішність допомоги земної, він за напоумленням з небес, поклавши всю печаль і надію на Бога, у 1868 році вирушив з родичами своїми у Святі Гори на могилу затворника ієросхимонаха Іоанна. Прибувши туди під час панахиди, що саме відправлялася за упокій затворника, він став з великою старанністю молитися. Після закінчення панахиди хворого Мартиненка вкрили мантією затворника, після чого він відчув себе абсолютно здоровим. Віддавши славу і подяку милосердному Богу, отримав він зцілення. При чудесному зціленні була присутня міщанка міста Слов’янськ Євдокія Науменкова.
* * *
14 травня 1880 року козачка хутора Платина, Луганської станиці, Анастасія Черепахіна, одержима біснуванням, будучи на хуторі Святогірської Успенської пустині під час панахиди на могилі затворника ієросхимонаха Іоанна, отримала повне зцілення від своєї хвороби.
* * *
Послушниця Великобудиського Преображенського жіночого монастиря Полтавської єпархії Марія Атюшенкова 1883 року 27 лютого письмово сповістила, що вона доволі тривалий час, близько 5 місяців, страждала сильно на праву ногу, так що під кінець не можна було ані сидіти, ані ходити. Вживані для подолання хвороби різні засоби не допомагали.
Тоді, поклавши всю свою надію на милосердя Цариці Небесної, Матері Божої, стала просити в Неї допомоги та зцілення. Незабаром після цього згадалося їй, що колись вона читала нарис про життя святогірського затворника, ієросхимонаха Іоанна, і як багато хворих, за молитвами його загробними, отримують зцілення. Зважилася і вона звернутися до нього. Стала гірко плакати, закликати його на допомогу, благаючи явити їй велику милість. Знемагаючи від сильної скорботи і печалі, вона, не пам’ятаючи як, задрімала; раптом їй уявився монах, який став перед нею та сказав: «Якщо хочеш бути здоровою, то обіцяй побувати у Святих Горах на могилі Іоанна затворника». Тої ж миті, відчувши себе абсолютно здоровою, не пам’ятаючи себе від радості великої, вона встала з ліжка (це було вночі о 12-й годині, у неділю), розбудила сплячих, свою рідну сестру і стару черницю, та повідала їм про те, що трапилося з нею. Розбуджені нею не вірили своїм очам, що це перед ними стоїть колишня страдниця Марія, яка не вставала раніше з ліжка, а думали, що це їм уві сні представляється. Вона ж одразу ж перед ними дала обіцянку сходити у Святі Гори на могилу блаженного Іоанна Затворника, що й виконала 6 травня 1886 р.
* * *
Селянин Василь Тесля, який проживає в слободі Шапошниковій, Острогозького повіту Воронезької губернії, заявив, що 1888 року в нього на правій нозі нижче від коліна утворилася рана, яка завдавала йому нестерпного болю; вживані ним, за порадою лікарів, різні засоби для виліковування хвороби не допомагали, а операція, на яку вказували лікарі як на єдиний засіб позбутися страждань, могла закінчитися недобре, через що він не наважувався на операцію та став чекати милості від Бога. Ось одного разу він почув, що на могилі затворника, святогірського ієросхимонаха Іоанна, хворі отримують зцілення. Запалившись великою вірою й надією до нього, вирушив і він до Святогірської обителі; прийшовши на могилу його, попросив відслужити панахиду за ним, що і було виконано. Під час панахиди він старанно молився, закликав угодника Божого на допомогу та після закінчення її взяв з його могили жменю землі, якою почав присипати рану, що гноїлася. Старанна молитва і гаряча віра на дерзновенність блаженного Іоанна затворника перед Престолом Милосердного Господа Бога була почута, і незабаром після того він отримав повне зцілення. Заявлено ж ним про це було тільки у 1903 році, 22 квітня.
* * *
Селянин села Павлівка, тієї ж волості, Таганрозького Округу, Області Війська Донського Стефан Войтов тривалий час, протягом 5-ти років, страждав на гострий ревматизм у ногах, так що ледве міг ходити. Вживані різні засоби для лікування цієї болісної хвороби не допомагали; тоді він вирішив звернутися по допомогу до Бога і до ієросхимонаха Іоанна, за молитвами якого отримують зцілення від різних хвороб.
З цією метою 14 листопада 1896 року приїхав він у Святі Гори і відвідав могилу Іоанна Затворника, біля якої був присутній під час панахиди, що правилася, та старанно молився, благаючи угодника Божого зцілити його від гнітючої недуги, і одразу ж відчув полегшення.
Повернувшись додому, він незабаром і зовсім одужав, про що було заявлено ним 29 березня 1904 р., і занесено до особливої книги, заведеної для записів про одержувані під час панахид зцілення, і підписано ним.
* * *
«Я, Бобриш Валентина Іванівна, проживаю в м. Краматорську. Хочу засвідчити чудовий випадок зцілення моїх батьків. Мій батько, Бобриш Іван Федотович, протягом двох останніх років страждав на набряк легень і ніг. Були критичні випадки, коли через набряк легень він міг померти. Лікарі на якийсь час знімали набряк медичними препаратами, але знову організм надмірно збагачувався водою, саме тіло наливалося, ноги ставали, як кажуть, “стовпами”. І так протягом двох років. З молитвами до преподобного Іоанна Затворника чудотворця втирали у хворі місця святу олію від мощів, давали пити її та воду з пісочком від могилки преподобного протягом півтора-двох місяців. Тепер набряк ніг, легень не повторюється, організм не переповнюється водою. Тільки завдяки преподобному Іоанну Затворнику батько отримав зцілення.
А в мами, Бобриш Антоніни Корніївни, проявився на ногах темно-коричневий наліт. На ноги неможливо було дивитися.
Після триразового втирання олії від мощей преподобного Іоанна Затворника і чудотворця отримала зцілення. Усе минуло.
Дякуємо преподобному Іоанну Затворнику за зцілення.
31.07.1998 р.».
* * *
«Я часто разом з іншими парафіянами нашого храму відвідую Святогірський монастир. В один з таких приїздів сподобилася побувати і на молебні преподобному Іоанну Затворнику. Наступного дня після закінчення служби в Микільському храмі набрала трохи крейди, відколовши її від крейдяної скелі, що знаходиться неподалік. Паломники говорили, що вона цілюща, і я хотіла помазати нею свою хвору руку. Хвороба руки, екзема, у мене вже була 16 років, жодні мазі та уколи не допомагали, стан тільки погіршувався, так що навіть вночі, бувало, уві сні я роздирала собі руку до крові. Цією крейдою я помазала повністю всю рану руки, ще тричі хрестоподібно лоб і помолилася преподобному Іоанну Затворнику, після чого одразу припинився свербіж. Через два дні минула й уся хвороба, і я дуже вдячна преподобному Іоанну Затворнику.
Р. Б. Донець Тетяна Гаврилівна, м. Харків».
* * *
«Я, Мойсєєва Марія Олександрівна, проживаю в м. Таганрозі. Мій син кашляв протягом 8 місяців, задихався і до того дійшло, що кашель могли полегшити тільки читанням акафісту Пресвятій Богородиці, коли він дихав над розпаленим ладаном. Ніякі інші засоби: таблетки, розтирання — не допомагали. Я попросила Іоанна Затворника допомогти синові й дала обітницю приїхати до нього із сином на могилку поклонитися його мощам. З Божої волі і за молитвами святого угодника Іоанна кашель зник.
Ми приїхали сюди знову та подякували чудотворцю. Святий угодниче, Іоанне Затворниче, моли Бога за нас усіх православних!»
* * *
«Я, Тетяна Буряченко, хочу засвідчити випадок чудесної допомоги преподобного Іоанна Затворника. Протягом місяця я страждала на кровотечу, хвороба не минала, і я звернулася до лікарів. Дали направлення в лікарню — пройти курс лікування. Дорогою до лікарні я молилася про зцілення преподобному Іоанну Затворнику Святогірському та великомученику Пантелеймону цілителю. Після обстеження виявилося, що кровотеча припинилася і курс лікування мені проходити не потрібно. Дякую за зцілення угоднику Божому Іоанну Затворнику та Пантелеймону Цілителю.
20.05.2003 р.».
Пам’ять преподобного Іоанна, Затворника і чудотворця Святогірського, звершується 24 серпня.
Цей запис також доступний на: Russian
Ukrainian
Русский