Який головний приклад явили нам святителі Василій Великий, Григорій Богослов та Іоанн Златоуст? Чому Церква свята? З чого починається покаяння? Для чого ми приходимо до Церкви? Про це розповів митрополит Святогірський Арсеній у проповіді в день пам’яті трьох вселенських учителів і святителів, 12 лютого 2022 р. Пропонуємо до прочитання цю архівну проповідь.
В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа.
Саме з таким призиванням Всесвятого імені Святої Трійці — Отця, Сина і Святого Духа — виходили на амвони своїх кафедральних соборів Василій Великий, Григорій Богослов та Іоанн Златоуст, який ми сьогодні шануємо. Церква називає їх трьома великими вселенськими учителями і в цей день відзначає спільну їхню пам’ять.
Ці угодники Божі жили приблизно в один час: це IV — початок V стт. Кожен з них був світильник Церкви, поставлений на підсвічник, аби світив усім (див. Мф. 5:15). Життя кожного з них дивовижне. І християн, які читають житіє одного з трьох святителів, вражають ті чи інші моменти його життя. Для тих, хто прагне жити духовно, життя трьох святителів не тільки вражаюче, а й привабливе. Тому після закінчення свого земного життя святителі залишили після себе багато послідовників.
Однак ми, люди, часто, віддаючи перевагу одній людині, намагаємося, звеличуючи її, принизити інших. Через кілька століть після смерті святителів Василія Великого, Григорія Богослова та Іоанна Златоуста, в XI ст., серед їхніх шанувальників виникла незгода. Одні шанували більше за двох інших святителів Василія Великого — як людину аскетичного подвигу, сувору по відношенню до грішників, тверду в збереженні та сповідуванні віри. Інші похваляли вище за інших Іоанна Златоуста як схильного до милосердя святителя, який скоро допускав грішників до покаяння; як проповідника, який вирізнявся особливим красномовством, через що в народі його назвали Златоустом, і після якого залишилися десятки томів проповідей. Треті ж похваляли Григорія Богослова за його тверду віру, високе богослов’я і тлумачення Святого Письма, яке він пояснював так, що йому присвоїли те саме звання, яке було в улюбленого учня Христового Іоанна, — Богослов.
Житіє кожного з них окремо справді вражаюче, але люди, шануючи їх, розділилися, й одні почали називати себе василіанами, інші іоаннітами, треті григоріанами. І не просто це було на рівні людей простих — часто у суперечки вступали мужі мудрі, вчені, обізнані в богослов’ї. Цими суперечками був наповнений Константинополь. І ось у ті часи, в XI ст., в дні царювання імператора Олексія Комніна, святительствував єпископ Іоанн Євхаїтський. Цей угодник Божий вирізнявся і святістю життя, і даром проповіді: до сьогодні збереглися його проповіді та слова, сказані ним на ті чи інші свята. Крім того, він був ще й церковний піснеписець і укладач церковних служб. До нашого часу дійшли — і ми часто користуємося ними — складені Іоанном Євхаїтським канони: це канон Іісусу Найсолодшому, канон Ангелу Хранителю.
Саме цьому угоднику Божому явилися спочатку кожен окремо, а потім разом три великих святителі. Причому явилися не у сонному видінні, а наяву. І сказали як єдиними устами, слово в слово: «Скажи нашим шанувальникам, щоб не ділилися між собою, віддаючи перевагу тому чи іншому з нас. У житті своєму ми те, що нам було таємничо відкрито Духом Святим, явно говорили людям. Кожен говорив те, що йому відкривав Бог. І з тим, що говорив один, згодні й двоє інших. Ми перебуваємо в єдинодушності та в рівних честі й славі у Бога. Тому благословляємо тебе обрати день і скласти службу спільного нам святкування. А ми будемо молитися за наших шанувальників, бо сподіваємося, що здобули деяку милість від Бога», — зауважте, з якою смиренністю мовили ці слова великі стовпи Церкви!
Сказавши це, святителі почали віддалятися, піднімаючись на небо, сяючи небесною славою, і, бесідуючи, зверталися один до одного по імені.
Святитель Іоанн Євхаїтський виконав повеління угодників Божих. Оскільки святкування кожному з них випадало на січень місяць за старим стилем: 1 січня — Василію Великому, 25-го — Григорію Богослову і 27-го — Іоанну Златоусту, — то святитель Іоанн вирішив встановити спільне їм святкування на 30-й день січня місяця за старим стилем (12 лютого за н. ст.). І він написав їм службу, яку цього дня було урочисто відправлено, й відтоді, з XI ст., вона звершується в усіх православних церквах, свідчачи про любов, однодумність, єдинодушність великих стовпів Церкви. І ми сьогодні прославляємо їх, просячи святих молитов і за напучення кожного з нас, і за дарування духу смиренності, лагідності, братолюбства, і за єдність нашої Матері-Церкви, про яку так дбали ці угодники Божі не лише за життя свого, а й після відходу в горні обителі.
Про єдність Церкви
Єдність Церкви та святість Церкви ґрунтуються на словах Господа Бога і Спаса нашого Іісуса Христа: «Збудую Церкву Мою, і ворота пекла не здолають її» (Мф. 16:18).
Тут і в інших місцях Святого Письма Господь говорить про Церкву в однині. «Церква є стовп і утвердження істини» (див. 1 Тим. 3:15), — сказав Господь через апостола. І в іншому місці є такі слова: «Хто церкви не послухає, той хай буде тобі, як язичник і митар» (див. Мф. 18:17). Слухаючи ці слова Христові про єдність Церкви, ми, брати і сестри, повинні розуміти, що ця єдність Церкви та Її святість складалися також на любові між чадами церковними та на святості й прагненні до святості церковних чад.
Святитель Василій Великий
Ми згадуємо святителя Василія — угодника Божого, якого Церква назвала Великим. Його родина дала багато святих. Дід його був закатований за християнську віру, бабуся Макрина була черницею. Також шанується Церквою і мати святителя Василія Великого Емілія, котра померла у віці понад 90 років в монастирі разом зі своєю донькою, сестрою Василія Великого, яку звали так само, як і бабку, Макриною. Прославилися і брати святителя Василія Великого як святителі, угодники Божі. Тобто одна родина дала Церкві багато святих.
Василій Великий настільки був ревний до Бога, що своїм рівноангельним постом та іншими подвигами дуже виснажив себе, так що, як казали деякі очевидці, був як павутинка. Та й він сам говорив про себе, що з хвороби в хворобу впадає. Але несучи аскетичні подвиги, святитель Василій Великий при цьому звершував служіння в храмі, невтомно проповідував, відстоюючи чистоту православної віри. Він заснував притулки для дітей-сиріт, будинки для літніх людей (або богадільні, як вони раніше називалися), лікарні, в яких сам доглядав за хворими. У житії вказується, що він доглядав, зокрема, за прокаженим, причому старався, аби ніхто не знав про цей його подвиг.
Василій Великий помер рано, йому було лише 49 років. І на кафедрі архієрейській був вісім з половиною років і шістнадцять днів. Це зберегла історія. З IV століття понад півтори тисячі років минуло — і досі пам’ятають, що він був на кафедрі вісім років шість місяців і шістнадцять днів. Подумайте, як люди дорожили кожним днем спілкування зі своїм святителем, що навіть зберегли такі подробиці про нього!
Звичайно, життя його було привабливим для багатьох, багато послідовників прагнули наслідувати його в аскетизмі та духовному житті. Тому він заснував безліч монастирів та створив устави монастирські, устави ці доволі суворі.
Святитель Григорій Богослов
Святитель Григорій Богослов дванадцять років був на кафедрі Константинопольській. Помер у 60 років, перебуваючи на спокої далеко від столиці, в усамітненій молитві, куди віддалився після трудів архієпископа Константинопольського. Що це були за труди у святителя Григорія Богослова? У той час аріанство охопило всю імперію. І імператор, і лжеархієреї, і безліч народу відпало від Церкви. З архієпископом Григорієм, якого прозвуть Богословом, залишилося всього лише 15 осіб, і вони служили в храмі, який називали Анастасія (грецьке слово «анаста́сіос» означає «воскресіння»). Єретики підсилали вбивць, щоб ті або понівечили, або вбили святителя Григорія. Але він своїм словом, лагідністю своєю, владністю своєї святості зупиняв безумців, і вони ставали його прихильниками.
Підсумком святительського життя Григорія і його проповідей стало те, що Константинополь знову став православним, відвернувшись від єресі.
Святитель Іоанн Златоуст
Святитель Іоанн Златоуст так само, як і Григорій Богослов, прожив 60 років. На кафедрі архієрейській він був усього лише шість років, але за цей час святитель, невпинно проповідуючи, здобув за свої проповіді величезну народну любов. І ніхто так, як Іоанн Златоуст, не витлумачив Святе Письмо і настільки красномовно, захопливо не подав слова вічного життя євангельського для напучення іншим.
Передання свідчить, що коли Іоанн Златоуст проповідував, місто ставало порожнім, зачинялися крамниці, припиняли роботу базари й торжища, тому що народ юрмився біля кафедрального собору, де проповідував Іоанн Златоуст. Десятки, сотні скорописців сиділи біля амвона церковного, записуючи слова святителя.
Проповіді Іоанна Златоуста були піднесені, як і душа його свята, як і розум його, просвічений божественною мудрістю. Ми бачимо на іконах апостола Іоанна Богослова, як його символ, орла ширяючого. Так і Іоанн Златоуст надмірно ширяв у своїх думках, у своїх знаннях про вічність, про Бога, про Святе Письмо… Але його піднесені слова не завжди були зрозумілі простому народу. І одного разу якась жінка під час його проповіді вигукнула: «О, Іоанне! Розум духовності твоєї та проповідей твоїх — як глибокий колодязь. Але коротка мотузка нашого розуму, і ми не можемо дістати до глибини твоєї та почерпнути води, щоб напитися».
Іоанн Златоуст зі смиренням прийняв її слова, і відтоді його проповіді стали простими, зодягнутими в доступні для простого народу форми. І ці проповіді десятками томів дійшли до нас, більш ніж півтори тисячі років Церква зберігає їх як скарб святості безсмертної душі святителя Іоанна. Його лагідність, смиренність, любов до розкаяних грішників були вражаючі. І смерть його була не просто смертю.
Про привабливість житій святих
Усі три угодники Божі — і Василій Великий, і Григорій Богослов, і Іоанн Златоуст — у житті зазнавали скорбот і гонінь. Василію Великому імператор Юліан Відступник, який відвернувся від християнства, погрожував, що розорить християнство і знищить Церкву в Кесарії Каппадокійській, де був архієпископом святитель Василій. Григорія Богослова, як я вже казав, не визнавали архієпископом і замах готували на нього. Слово правди Іоанна Златоуста не завжди подобалося можновладцям. Так, коли він говорив викривальні проповіді, то імператриця Євдоксія в неприязних почуттях і в злобі до святителя двічі наказувала відправити його у заслання. І коли вона вигнала з Константинополя вдруге, то, незважаючи на його слабке здоров’я і вже літній вік, наказала воїнам, які їхали на конях, гнати архієпископа Константинопольського у заслання пішки. І Іоанн терпляче, старечими ногами, супроводжуваний кінними воїнами, йшов пішки на місце свого заслання в теперішню Абхазію. І коли святитель Іоанн був уже в крайній знемозі, там йому явився мученик Василіск та сказав, що в нинішній день вони будуть разом. Святитель попросив воїнів зупинитися, послухав службу в храмі, причастився Святих Христових Тайн і помер зі словами «Слава Богу за все».
Усі три угодники Божі не шкодували себе, але життя своє поклали для духовного здоров’я і для того, щоб їхні послідовники, їхня паства, успадковували вічне нескінченне буття. Усе життя їхнє — і особистий приклад, і слово — були привабливими для людей. Були привабливі й самі смерті їхні. Наприклад, про святого Василія, коли він помер, говорили: «Він би не помер, якби сам не захотів. Але він прагнув до Бога». Святитель у день своєї смерті звершив Літургію. Він причастився і, попрощавшись з усіма в храмі й подавши всім благословення, тут же в храмі схилив коліна та мирно помер.
Святість життя святителя Василія приваблива була настільки, що на його похорон, полишивши все, зібралося безліч народу, причому не тільки християни, а й, як каже збережене свідчення, і іудеї, і язичники в безлічі йшли й тіснилися, щоб хоча б доторкнутися до гробу, де лежав святитель Василій Великий. Тобто для людей нецерковних — для язичників та іудеїв — беззаперечною була святість його життя.
Головний приклад від святителів
Ми нині, брати і сестри, потребуємо саме таких прикладів, які явили три святителі. А найголовніший даний ними приклад — це збереження єдності Церкви, збереження єдності народу церковного. Причому єдності не просто самої по собі, але єдності навколо Христа, єдності навколо догматів і канонів церковних, котрі як дорогоцінний скарб залишили нам святі отці для нашого напучення і спасіння.
Свята Церква від часу пришестя у світ Христа Спасителя до сьогодні свята. Ми, люди, буваємо різні і за ступенем духовності, і за гріховністю нашою, і моральністю нашою, і недбайливістю. Ми всілякі за настроєм наповнюємо Церкву Христову, але святість Церкви від цього не применшується, тому що, як кажуть святі отці, сонце, обходячи місця скверні, не оскверняється.
І ми в Церкву приходимо не для того, щоб Церква стала гіршою від нашої присутності. Ми приходимо, щоб стати кращими від присутності в Церкві, від того осяяння благодатним світлом, яке дією Святого Духа зберігає Свята Церква. Ми приходимо для того, щоб повчатися заповідями Божими і житіями святих угодників Божих, та, порівнюючи своє життя з їхнім житієм, приходити до усвідомлення власної недостойності, і через це породжувати в душі своїй покаяння. Ми приходимо сюди не засуджувати одне одного, а підтримувати одне одного, підказуючи, що добре і що погано; що Боже, а що вороже.
Де початок покаяння?
І ми, брати й сестри, прийшли до Церкви навчитися покаянню. Тому що покаяння є початок самовдосконалення людини. «А де початок покаяння?» — запитаєте ви. Святі отці кажуть: початок покаяння в неосудженні. А звідки ж береться осуд? А осуд береться від упередженості, тобто коли ми від іншої людини вимагаємо святості життя та ідеалу, але від себе не вимагаємо нічого. Якщо ж ми звертаємо зір всередину себе, і бачимо свою недосконалість, і плачемо над своїм небіжчиком, над своєю душею, то тоді, брати і сестри, увесь світ нам видається святим і всі люди видаються праведними. І навіть їхні помилки ми не осуджуємо, а порівнюємо зі своїми, згадуючи своє життя: а хіба в мене такого не було? І приходимо у стан смирення, неосудження, а з неосудження — у стан покаяння. А через покаяння буваємо оправдані перед Богом.
<…> Пам’ятаєте, як у євангельській притчі фарисей вихвалявся своєю праведністю й промовляв безумні слова: «Дякую Тобі, Господи, що я не такий, як інші люди, або як той митар, що позаду в храмі стоїть!»? Митар же навіть голови не піднімав, стоячи в кінці храму Божого, бив себе в груди — такий надрив, такий внутрішній стан у нього був, що навіть дію таку викликав, — і тільки повторював: «Боже! Будь милостивий до мене, грішника!» (Лк. 18:10–14).
У наш час, брати й сестри, дуже важливо зберігати дух неосудження, зберігати смиренність, зберігати покаяння. Вимагати не від інших, хто б вони не були — політики, начальники, батьки, діти, священики чи архієреї, сусіди наші чи колеги по роботі, — вимагати не від інших, а вимагати від себе насамперед, брати і сестри. Із цього народжується правильність духовного життя.
Господь дуже чітко і ясно дав нам зрозуміти, що осуджувати не можна. Але ми, читаючи Євангеліє, до чогось прислухаємося, а щось наче… не те, що пропускаємо повз вуха… але це наша розбещена гріхом душа навіть і слухати не хоче, опирається цим словам, опирається їм внутрішнім своїм нерозкаяним станом. Господь сказав: «Не судіть, і не будете судимі. Не осуджуй, не осуджений будеш» (див. Мф. 7:1; Лк. 6:37).
Адже недарма кажуть, що Страшного Суду не боїться та людина, яка смиренно жила, нікого не осуджуючи.
Потрібно завжди берегти свою душу
Тому дай, Боже, нам прожити життя своє, брати і сестри, з ревністю про спасіння своєї безсмертної душі та зберігаючи чистоту канонів, догматів і єдність Церкви. Дай, Боже, нам, брати і сестри, чути святих отців, таких як три святителі, для яких мир між нами був настільки важливий, що вони спустилися з горнього Царства, з горнього Єрусалима сюди, на землю, і святителю Іоанну Євхаїтському сказали, як важлива для них єдність їхніх послідовників і шанувальників.
Дай Боже, щоб ми, читаючи Святе Євангеліє, черпали з нього сили для духовного життя і правильність виносили зі слів Святого Письма, як нам говорити, про що нам думати, як нам чинити; чого триматися, а від чого намагатися бути подалі; чого прагнути, а від чого відвертатися у цьому житті… Тому що від цього залежить доля душі нашої, що буде — життя наше у вічності або загибель душі нашої. На кону, ні багато ні мало, стоїть душа наша, заради якої Христос прийшов і розіп’явся, показавши, якою дорогоцінною для Бога є душа кожної окремої людини і який дорогоцінний для Нього весь світ в цілому.
Тож дай, Боже, щоб як святителі словами і ділами, життям своїм були привабливими для інших, так що люди ставали їхніми послідовниками, так кожен з нас, де б ми не перебували: чи то на архієрейській кафедрі, чи то на криласах, свій послух виконуючи на совість, чи то у храмі Божому, чи то у колі своєї сім’ї, чи то серед своїх колег у колективі… — скрізь ми, брати й сестри, маємо берегти свою душу і бути прикладом до спасіння для інших.
Адже недарма Церква згадує трьох святителів, особливо акцентуючи увагу на їхній турботі про паству. Тож чи нам не піклуватися кожному про свою душу власну, намагаючись приліплятися до доброго і віддалятися від спокус, віддалятися від того, що може зашкодити душі нашій або внести в неї якесь збентеження, збентежити нашу совість?
<…>
Приклади багатьом поколінням
Я не уявляю свого життя у відриві від Церкви. Дай Боже, щоб у кожного з нас, брати і сестри, були любов до ближнього, прагнення бути з Богом, зберігати себе в Церкві. І дай, Боже, нам кожному бути не просто людиною, званою в Церкву, а й вибраною в цій Церкві, адже Господь сказав: «Багато званих, але мало вибраних» (див. Мф. 22:14). Тому дай, Боже, нам, брати і сестри, пройнятися живим почуттям, живим духом, живим настроєм, живим ставленням до Бога і до своєї безсмертної душі, яким жили святителі, безліч інших угодників Божих, а також наші батьки, наші добрі бабусі й дідусі, котрі залишили нам приклад бездоганного благочестя, морального й духовного трудівничого життя у Христі. Часом вони не шкодували себе і якраз цим, напевно, виявляли найвище піклування про свою безсмертну душу. Нежаління себе — насправді, це і була любов до своєї душі і любов до Бога. Тому що життя духовне не з порожніх просторікувань складається, воно наповнене діяльною любов’ю по відношенню до Бога, до Церкви, одне до одного і по відношенню до своєї Вітчизни, яка є підніжжям Престолу Божого. Звідси нам, брати й сестри, підніматися до Бога, щоб дати відповідь, до Його Престолу, де моляться сьогодні за нас три великих угодники Божі — кроткі, смиренні, велелюбні трудівники, які поклали душу свою за словесне стадо Христове, — Василій Великий, Григорій Богослов та Іоанн Златоуст.
Молитвами їхніми хай помилує Господь і наші душі, та нехай напоумлює нас жити по-християнськи, щоб ми не по назві тільки, а за внутрішнім своїм настроєм, по словах і по справах наших були християнами. Амінь.
Цей запис також доступний на: Russian
Ukrainian
Русский