Чому Святі Гори названі Святими? Чи доступна святість кожному? Про це розповів митрополит Святогірський Арсеній у перше свято Собору преподобних і Богоносних отців, що у Святих Горах на Дінці просіяли, 24 вересня 2008 р. Пропонуємо до прочитання цю архівну проповідь.
В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа.
Сьогодні, брати і сестри, поставлені на свічнику Святих Гір (як співається в тропарі) сяють світлом свого благочестивого життя преподобні отці Святогірські. Їхню пам’ять нині ми з вами урочисто святкуємо.
Святитель Філарет (Гумілевський) пише у своєму історичному описі Святих Гір, що ще XIV ст. це місце вже називалося Святими Горами. І він каже: «Доречно було б назвати ці гори Донецькими. Чому ж вони з давніх часів називаються Святими? Та тому, що на цих горах просяяли праведним життям сонми преподобних отців, які подвизалися тут у чернецтві. Вони і здобули цьому місцю славу Святих Гір».
Якою ж була святість цих преподобних отців? Адже і в Середні віки, і в дореволюційний час було достатньо монастирів, достатньо було храмів й кафедральних соборів і в містах, і в селах. Але саме цьому місцю народ однодушно присвоїв назву Святі Гори. А скит преподобного Арсенія Великого називали Святим місцем. І було воно для всіх святим тому, що душа кожної людини відчувала там подих благодаті Святого Духа, яка була притягнута святим, праведним, чистим життям за вірою і подвигами благочестя преподобних отців Святогірських.
Скільки їх тут подвизалося, знає один Господь. Нам же у день Другого Пришестя відкриється вся істинна слава Святих Гір.
Сьогодні ж ми ніби трохи відгортаємо завісу від цієї слави та вшановуємо 17 преподобних отців.
***
Мені, брати і сестри, пригадується 1993 рік. Обитель щойно відкрита, в Успенському соборі ще кінотеатр влаштований, в Покровському храмі ще бібліотека, а на його даху ростуть берези… Є ще танцмайданчики, що діють на території тодішнього санаторію імені Артема, і музика гримить, заглушаючи богослужіння…
Але незважаючи ні на що, люди їхали сюди, щоб помолитися в Святих Горах. Вони не дивилися на розруху, вони ніби не бачили і не чули того неподобства, яке творилося тут, як у зоні відпочинку. Сама музика ніби до їхнього слуху не доходила. Чому? Тому що благодать Божа покривала і покриває це святе місце, вона тягнула сюди людей. Серця людські особливе почуття тут зазнавали, і багато з тих, хто вперше переступав поріг тоді ще спаплюженого і зганьбленого, напівзруйнованого Успенського собору, плакали при цьому, самі не розуміючи чому. Я, брати і сестри, знаю безліч таких людей. І дорослі чоловіки виходили з собору, тому що, як вони потім говорили: «Мені соромно стояти в храмі — я не хочу плакати, а сльози самі ллються! Не розумію, що зі мною коїться…»
А коїлося те, що благодать, присутня на цьому місці, діяла на серця людські, душі людські, уми людські. Вона-то і змушувала людей плакати про свої гріхи. Святість цього місця змушувала душу здригнутися від своєї гріховності (навіть не усвідомленої) і заплакати.
***
Недарма один з описувачів Святогір’я в XIX ст. писав: «Коли ходиш по Святих Горах, здається, що кожним своїм кроком топчеш святиню, тому що уся земля тут просочена сльозами покаянними і сповідницькими, уся земля тут просочена потом трудівничим і кров’ю мученицькою, а саме повітря вміщає подих святих».
Як кажуть, сонце, обходячи погані місця, не оскверняється. Так і незважаючи на те, що хотіли осквернити, закрити обитель, всіляко її зганьбити, благодать на цьому місці зберігалася заради тих, хто з живою душею приходив сюди, в Святі Гори.
Сьогодні ми прославляємо угодників Божих Святогірських. Тих, хто на цьому місці прожили праведно і свято. Адже люди тягнуться сюди не заради сучасної братії, не заради благочестя насельників Святогір’я, які зараз тут зібралися, — люди тягнуться сюди заради благодаті Святого Духа, яка століттями тут набувалася молитвами і подвигами преподобних отців.
Це молитви преподобних отців і до сьогодні благословляють святу обитель, це завдяки їхнім молитвам благодать не покинула цього місця. Це завдяки їхнім молитвам Божа Матір була і є Ігуменею цієї святої обителі. Завдяки їхнім молитвам Господь схилив серця нецерковних людей так, що вони жертвували сюди і фінанси, і будматеріали, і збиралися сюди робітники, щоб відновлювати це святе місце. Це за їхні молитви з безбожного суспільства, з сімей нецерковних приходили й приходять сюди юнаки, відчуваючи в собі поклик бути та подвизатися на цьому місці в чині чернечому за прикладом тих, хто подвизався до них у віках.
***
Ми сьогодні святкуємо, брати і сестри, пам’ять багатьох угодників Божих. Деяких з них святкуємо вперше після прославлення.
Серед них, в Соборі преподобних Святогірських, і той угодник Божий, до якого вже приліпилося серце і душа наші, — преподобний Іоанн Затворник. У ньому в одному ніби виразилася уся слава подвижництва святогірського, слава, подібна до слави древніх затворників Печерських. Але ми святкуємо сьогодні пам’ять і інших угодників Божих.
Сьогодні день відходу з цього світу до світу горнього преподобного сповідника Іоанна (Стрєльцова), ігумена, якого більше всі знали як отця Іоанна Покровського, тому що він довго служив у селі Покровському. Ще у 1950-х — 1960-х рр. він говорив своїм чадам: «Ще відкриються Святі Гори. Обитель процвіте, прославиться. Дзвони загудуть!». Усі говорили: «Батюшка, Ви нас втішаєте. Нічого цього не буде. Там клуб влаштований і санаторій. Дзвони скинуті, братія розігнана, і з неї залишилися одиниці живих». А він у запалі кулаком по столу стукав та казав: «Невіруючі! Я сказав, що буде. А дзвони будуть такі, що до Красного Лиману буде чуть!»
А владиці Аліпію (схиархієпископ Аліпій (Погребняк), 1945–2021. — Ред.) — тоді 8-річному хлопчикові — сказав: «А ти, дитинко, будеш Святі Гори відкривати». І ці слова збулися, коли владиці Аліпію довелося в 1992 р. як правлячому єпископу підписувати документи на відкриття Святогірської обителі.
І ще святий Іоанн говорив: «Хоч ви мене і поховаєте в Покровському, а все одно мене мощами в Святі Гори принесуть. Мене принесуть, ви приїдете, і будемо там разом Богу молитися». Слова праведників неложні. Серед нас він зараз стоїть невидимо та молиться разом з нами.
Це святий Іоанн також казав: «Коли Святі Гори відкриються, стара братія туди збереться». І слова його сповнилися, коли мощі святих угодників Божих — старої братії — принесли до святої обителі.
Він любив своїх чад, любив паству, любив це місце — Святі Гори. З якою радістю він сьогодні прийшов до нас на це свято і десь серед нас тут стоїть, молячись за нас, грішних! А серед нас присутні ті, хто знали його ще за життя…
***
Ми, брати і сестри, сьогодні святкуємо пам’ять схиархімандрита Михаїла, у якого Господь зберіг нетлінну десницю на свідчення його святості і праведності. Саме цією десницею він не підписав зрадницьких паперів на допитах, якими його мучили органи безпеки, вимагаючи відкрити місцезнаходження святогірської ризниці, послужити їм зрадницьким юдиним гріхом. Казали: «Ви ховали?» На це отець Михаїл відповідав: «Ховали-ховали, втомилися і ховати, а де — я про це не скажу». Це рука, яка ховала, на виконання повеління Божої Матері, ризницю святогірську і яка не відкрила цієї таємниці перед обличчям гонителів.
***
Преподобносповідник архімандрит Трифон. Це на його похоронах у 1939 р. з 700 чоловік колишньої братії ніхто не зміг бути присутнім. Отець Авраамій зі скорботою записав у своєму щоденнику: «Прости нас, авва і отець, що ми не змогли закрити тобі очі і мирські люди ховали твоє чесне тіло. Ми тепер залишилися як бджоли без матки. І ніколи вже не зберемося в святу обитель».
У день похорону архімандрита Трифона влада розпорядилася закрити церкву в Сватовці. Коли труну несли на кладовище повз храм, в цей час скидали хрести з церкви. І люди підняли кований хрест і поставили на могилі отця Трифона. За цим хрестом була впізнана могила святого, і нині мощі преподобного Трифона тут, у святій обителі. Він — настоятель — був безкровним мучеником. Він бачив, як вбивали братію в 1919 р. Він бачив, як рубали на дрова іконостас Успенського собору і топили довколишні сільради та школи. Він бачив, як спалювали ризницю святогірську та грабували святу обитель. Серце його обливалося кров’ю. Уявіть, який це страшний стан: те, що ти любив, розбудовував, зберігав, — на твоїх очах вбивається, громиться і грабується, і ти не можеш нічого зробити.
І сьогодні він, переживши це все, радіє разом з нами відродженню його святої обителі, красі святих храмів, нашій молитві в цих стінах. Стінах, які чули нецензурну лайку, різні непристойності, бачили наругу і осквернення святинь. Як радіє сьогодні отець Трифон, що знову в цих стінах звучить молитва!
***
Сьогодні, брати і сестри, ми святкуємо пам’ять архімандрита Рафаїла, який жив у XVIII ст. і про якого написано, що за життя все своє майно роздав бідним і знедоленим, так що на його похорон довелося збирати кошти. За 100 років до скасування кріпосного права він дав волю всім монастирським селянам, за що пам’ять його шанувалася в народі.
Згадуємо сьогодні і архімандрита Фадея (Кокуйло́вича), подвижника XIX ст., який теж тут жив у Святих Горах і якого викликали до столиці для роботи над перекладом Біблії на слов’янську мову. Не знайшлося в столиці більш розумної, мудрої і богонатхненної людини, так що зі Святих Гір, з околиці країни, викликали його для підготовки перекладу, яким ми донині користуємося.
***
Сьогодні ми святкуємо пам’ять архімандрита Іоїля, який жив у XVII ст. Два роки він пробув у татарському полоні після розорення обителі татарами. Після полону він знову повернувся сюди. І писав він: «Важке це місце, і старці тут не живуть, тому що воду на собі доводиться з Дінця носити по сходах на скелю в міру 200 сходин». Але він це місце любив, він тут подвизався, і дуже переживав за нього й намагався його облагодити! Отець Іоїль звертався до царів, і ті в своїх грамотах цікавилися Святими Горами, запитували: «А нині у Святих Горах спів і служба чи є?». І зі столиці надсилали сюди безкоштовно дзвони, книги, а також і гармати з порохом для оборони, оскільки монастир постійно піддавався набігам татар.
І хоча були набіги, неодноразове розорення святої обителі, але братія любила Святі Гори, так що, незважаючи на ці зовнішні труднощі, жила і подвизалася в печерах, не залишала це святе місце.
***
Сьогодні ми святкуємо пам’ять преподобного Феодосія, якого називали духівником духівників, говорячи про високий його рівень духівництва.
Сьогодні святкуємо пам’ять преподобного Кіпріана, якого ніхто ніколи не бачив гнівним. Завжди він був радісний, велелюбний і до братії, і до паломників, хоча на свята доводилося йому по три доби не спати й не їсти, щоб посповідати народ. Адже на свята Успіння і Миколая Чудотворця причасників тільки бувало в святій обителі по 15–20 тисяч осіб. І отець Кіпріан нехтував собою і три доби міг не їсти і не спати заради того, щоб послужити людям. І при цьому духовний мир і любов до ближнього зберігав, так що ніколи ніхто не бачив його роздратованим або гнівним.
Сьогодні ми, брати і сестри, святкуємо пам’ять преподобного Іоанникія, який був духівником монастирським та чадом і келійником преподобного Феодосія. Це отець Іоанникій свого часу був улюбленим келійником преподобного Іоанна Затворника. Коли отця Іоанникія ховали, то плач братії під час прощання заглушав церковний спів.
Ось яких людей пам’ять ми сьогодні святкуємо, яких преподобних!
***
Сьогодні ми святкуємо пам’ять преподобного Лонгина, який був начальником скиту на честь преподобного Арсенія Великого на Святому місці. У його житії описується, що хоча він старець вже був віком близько 80-ти років, ложе його було з дощок, і жорстке узголів’я було у нього у вигляді шкіряної подушки. При знайденні мощей тільки відкрилося, що це була за подушка. Коли відкрили його місце поховання — отець Лонгин був похований за горнім місцем вівтаря храму преподобного Арсенія Великого у скиту, — виявилося, що його пречесна глава спочивала на цеглині: в шкіряній наволочці була зашита цегла, і сама наволочка з часом зітліла, і залишилася сама цеглина — залишилася на свідчення подвижницького життя преподобного Лонгіна, на свідчення його любові до подвигів благочестя заради самоприниження, заради любові до Бога, заради вічного спасіння.
***
У цей день святкуємо і пам’ять блаженного Феофіла, про якого високо відгукувався святитель Філарет (Гумілевський), архієпископ Чернігівський. Він був помічником отця Дорофея, простого ченця-коваля, і без його благословення нічого не робив. А з його благословення навіть брав розпечене залізо з горна без жодної шкоди для себе. Залізо не обпалювало послушника Божого.
У монастирі його за юродством називали просто Федею, але він був у таємному чернецтві і мав ім’я Феофіл.
Архієпископ Чернігівський Філарет любив бесіди з преподобним Феофілом. І ось одного разу владика Філарет приїхав і покликав його: «Федя, сідай зі мною чай пити». «Не можу», — каже. «Як „не можу“? Я архієрей, тебе благословляю». — «Ти благословляєш, а мій духівник, Дорофей, не благословив!». І владика, поважаючи його чесноту послуху, відповів: «Ну що ж, іди візьми благословення у свого простака коваля-ченця». Святий Феофіл пішов, взяв благословення і тільки з благословення духівника прийшов пити чай з архієреєм. А Філарет Чернігівський казав: «Я у Святих Горах знайшов нового Досифея, подібного до древнього подвижника, про якого описується в „Добротолюбії“!»
***
Ми сьогодні, брати і сестри, перераховуючи угодників Божих і коротко згадуючи подвиги їхнього благочестя, згадуємо і слова Давида Псалмоспівця: «В па́мять ве́чную бу́дет пра́ведник. От слу́ха зла не убои́тся» (Пс. 111:6–7). Адже що тільки не робили у радянські роки: храми руйнували, кладовища бульдозерами зривали, самі могили зрівнювали з землею, а пам’ять про преподобних жила і живе! Не просто пам’ять, а «па́мять праве́дного с похвала́ми» (див. Притч. 10:7)! Ми сьогодні з похвалами святкуємо їхню пам’ять і радіємо, що Господь воздвиг цих угодників Божих!
Але скажу ще, брати і сестри, ось що: прославлення угодників Божих Святогірських — це нагорода і вам усім. Нагорода за те, що ви залишилися православними. Це і нагорода всім, хто в 1930-ті, 1950-ті, 1960-ті, 1970-ті роки вистояли атеїстичне безбожне гоніння, залишилися віруючими. Це нагорода і старшим священикам, які, незважаючи на слова безбожника М. Хрущова: «У 1980 р. покажу останнього попа по телевізору», — йшли в духовні семінарії та висвячувалися в священицькі сани. Не заради честі і слави — а часто терплячи насмішки (і насмішки терпіли не тільки самі священики, але і їхні діти в школах терпіли страшні помсти від дітей безбожних і атеїстично налаштованих).
І незважаючи на все це, залишалися Христовими, висвячувалися, служили в храмах. І ви в цих храмах молилися!
Якби не було, брати і сестри, потреби у кожного з вас у духовному відродженні, напевно, до сьогодні не відкривалися б ані храми, ані монастирі. Але Господь, бачачи живинку в серцях, в умах ваших, в душах ваших, як нагороду нам дарує і відкриття храмів, і відкриття обителей, а також — і прославлення угодників Божих. Господь ніби говорить нам: «Подивіться! Адже вони ж були такі, як ви! Але вони сповнилися ревністю за Богом, їхня любов до Бога була щирою та виявлялася не тільки в словах, але й у справах. Наслідуйте їх, моліться їм, просіть у них допомоги!».
***
Сьогодні ми віднаходимо те, що у когось свідомо, а у когось підсвідомо таїлося в душі.
Згадайте безбожні часи. Часто в простих убогих саманних хатках влаштовували храми. Але у Великодню ніч не тільки ці хатки, а й двори навколо були забиті народом. Туди йшли не тільки віруючі, а й тодішні комсомольці. Йшла молодь, так що влада змушена була влаштовувати чи то нічні танці, чи то якісь ще особливі заходи, щоб тільки відвернути молодь від храму.
У кожного душа християнська. І навіть не усвідомлюючи, чому вони туди йдуть, люди тягнулися до храму. А з храму, що знаходився в хатинці, виходив хресний хід з простими старенькими хоругвами, і хор бабусь, йдучи навколо храму, співав: «Воскресе́ние Твое́, Христе́ Спа́се, А́нгели пою́т на небесе́х, и нас на земли́ сподо́би чи́стым се́рдцем Тебе́ сла́вити». І на цю купку віруючих дивилися тисячі людей, що стояли навколо, навіть часто не розуміючи, не усвідомлюючи: чому вони сюди прийшли і чому вони цієї ночі не сплят…
Та тому, що душі у нас у всіх живі! І ось цю живість душ Господь бачить і дає нам такі торжества і дає нам можливість чути дзвін дзвонів, йти на цей дзвін дзвонів і бути чадами Церкви Христової, чадами вічності.
***
Для нас сьогодні втіха, брати і сестри, бачити святу ікону преподобних Святогірських, для нас втіха чути слова тропаря угодникам Божим Святогірським, який співається нині: «Свети́льницы многосве́тлии, на све́щнице Святы́х Гор поста́вленнии…»
Для нас, брати і сестри, сьогодні втішно бачити їхні святі мощі. А уявіть: яка радість буде, коли ми зі святими Святогірськими зустрінемося у вічності! Яка радість буде, коли ми їх побачимо віч-на-віч! Яка радість, що ми замість братнього хору почуємо ангельський хор! Яка радість, коли ми почуємо славослів’я Святої Трійці, а з уст Божих — слова: «Прийдіть, благословенні Отця Мого, наслідуйте Царство, уготоване вам від створення світу» (див. Мф. 25:34).
«Увійдіть у радість Господа мого», — будуть вторити святі угодники Божі.
А вони моляться за наші душі, вони моляться, вони заступаються за нас.
Дай Боже, щоб вони наші душі грішні вимолили перед Богом, і як вони здобули славу Небесного Царства, так не позбулися б і ми вічності.
І ми за смиренням своїм говоримо прислів’я наших дідів і прадідів, яким вони сповідували свою гріховність, але водночас і любов до Бога та бажання бути з Ним: «Нам би хоч би з краєчку, але в раєчку!»
Просимо про це сьогодні угодників Божих Святогірських.
І сьогодні після завершення Літургії святі угодники вийдуть зі стін собору на вулицю благословляти це місце, де вони подвизалися і яке улаштовували, про яке піклувалися, про яке молилися, де терпіли все, де плакали, де постилися, стояли на святих службах. Сьогодні вони в хресній ході навколо Успенського собору вийдуть назустріч нам, а ми кожен, брати і сестри, постараємося вийти назустріч їм, відчинити ворота свого серця, в яке сьогодні разом з Христом стукають преподобні Святогірські, просячи: «Відкрийте серце!» Відкрийте серце назустріч Христу, назустріч правді Божій, назустріч нескінченній вічності, до якої ми сьогодні ними закликаємося! Амінь.
Цей запис також доступний на: Russian
Ukrainian
Русский