Як можна все виправити? Чим небезпечне безбожництво? Чи гонимо ми кожен сам Христа? Про це розповів митрополит Святогірський Арсеній у проповіді на свято Воздвиження Животворящого Хреста Господнього, 27 вересня 2009 р. Пропонуємо до прочитання цю архівну проповідь.
В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа.
У цей недільний день, брати і сестри, ми з вами зібралися, аби вшанувати молитвою подію, що згадується в це дванадцяте свято Святої Православної Церкви — Хрестовоздвиження. Говорячи про подію, яка святкується, ми повинні згадати і про те, що йому передувало і стало його причиною.
Римська імперія. Вже три століття існують християнські громади по всьому тодішньому світу. За часів правління різних імператорів християни піддаються гонінням, іноді дуже жорстоким. Час від часу в гоніннях настають затишшя, але все одно вмираюче язичництво, немов в агонії, намагається знищити світло християнства, що розливається по світу, — накривши темрявою гонінь, заслань, страт, насмішок, наклепів на Церкву Христову і на віруючих у Христа.
IV століття. У Римі царює імператор Максенцій, людина дуже жорстокосердна. Він був обраний проти волі всього народу і проти волі війська, а голос війська в Римській імперії вважався дуже важливим у справі обрання імператора. Військо хотіло бачити імператором Константина, який згодом прославиться святістю життя і за своє ставлення до християнства буде разом зі своєю матір’ю Еленою названий рівноапостольним, тобто рівним апостолам Христовим.
А тоді Константин разом зі своєю літньою матір’ю перебував на Британських островах. Жорстокість римського імператора викликала всенародне обурення, народ тяготився його правлінням. І військо звернулося до Константина, щоб він прийшов до Риму і зайняв імператорський престол, вигнав теперішнього імператора, який гнобив народ і якого народ не хотів бачити своїм правителем.
Але Константин, будучи кротким і смиренним — за що і був обраний Богом, — листами намагався переконати імператора Максенція, щоб той не чинив зла. На це Максенцій тільки люттю розпалювався проти Константина. Тоді, бачачи, що вмовляння користі не приносить, а зло розвивається, Константин, зібравши своє нечисленне військо, пішов на Рим. Максенцій же вийшов назустріч, і його військо було набагато більше за військо Константина.
Усе військо Константина і він сам були в сум’ятті, тим більше що Максенцій закликав собі на допомогу безліч бісів, звершував волхвування, чаклунства, перед ідолами в Римі заколювали юнаків і дівчат, вагітних жінок, щоб їхня кров умилостивила язичницьких богів на допомогу нечестивому імператору.
Зараз про язичництво прийнято говорити красиво, говорити лише про культурну спадщину язичницької Римської імперії, показувати статуї та язичницькі храми, які з тих часів збереглися. Але язичництво — це перш за все зло і жорстокість. Адже саме з язичництвом пов’язаний і рабовласницький лад, коли людина пригнічувала людину як худобу. З язичництвом пов’язане принесення людських жертв. З язичництвом пов’язана відсутність будь-якого милосердя — як, наприклад, в одних кінцях Римської імперії людей, які досягли 60-річного віку, скидали зі скелі, щоб вони не були тягарем для суспільства. Засновуючи будинок або місто, під поріг будинку або в міську стіну замуровували немовля, аби умилостивити богів і аби дух цього немовляти охороняв місто й будинок.
Але сьогодні чомусь забувають, що саме з такими речами пов’язане язичництво, як і те, що травили християн на аренах цирку звірами. Язичництво подається як якесь велике досягнення культури і мистецтва. Але що за цим стояло? Страшний духовний стан аморального суспільства.
І ось не тільки проти імператора Максенція — саме проти цього настрою, проти цього служіння злу повстав цар Константин. І він молився не язичницьким богам, в істинності яких давно вже сумнівався і втратив у них віру. Він почав закликати в молитві собі на допомогу єдиного незнаного Бога.
І під час його молитви раптом явилося на небі знамення: із зірок склався Хрест Христовий. Над Хрестом були літери: «Цим перемагай». Константин і все військо були в сум’ятті — хрест вважався знаряддям страти, на якому розпинали злочинців. Страта була жорстокою, і смерть була тяжкою для тих, хто був розп’ятий на хрестах. Тому все військо дивилося на Хрест як на недобрий знак.
Тоді Господь, втішаючи Константина, явився йому уві сні. Вказавши на знамення Хреста, Спаситель сказав: «Накажи зробити зображення цього знамення і носи його перед військами». Константин покликав ювелірів та сказав їм зробити зображення Хреста, прикрасивши його дорогоцінними каменями і перлами. Та наказав це дорогоцінне зображення носити перед військами, також наказав усім воїнам на шоломах і на щитах зобразити знамення Хреста.
Озброївшись такою силою Христовою, Константин пішов проти зла. Силою хресною демонські полки перемагаються, а що вже казати про людські полки, які були слугами демонів?!
Військо Максенція було вщент розбите. Сам він втік разом із залишками війська, намагаючись сховатися в Капітолії на пагорбі в Римі. Але міст через річку Тигр не витримав ваги безлічі возів і народу та обвалився. Разом з уламками мосту потонули в річці і сам імператор Максенцій, і залишки його війська, як колись єгиптяни в Червоному морі.
З радістю і тріумфом народ зустрів Константина в Римі.
Константин розширював і зміцнював свою імперію. І коли він йшов на язичницьке місто Візантію, йому вдруге було явлено знамення Хреста Христового. І коли він на Дунаї виступив проти скіфів, захищаючи кордони своєї держави, там йому знову було явлено Хрест Христовий на небі знаменням.
Порадившись зі своєю мудрою матір’ю Єленою, старицею, якій було вже 80 років, імператор Константин послав її до Єрусалиму, що входив у межі його імперії, знайти сам Чесний і Животворящий Хрест, на якому Христос Спаситель прийняв смерть заради нашого спасіння.
***
Єлена — мати імператора, імператриця! — прибула до Єрусалиму з багатою свитою. І запитувала вона, зібравши всіх старих іудеїв, де знаходиться Хрест Христовий. Але вони не говорили. Тоді вона, використавши імператорську владу і пригрозивши їм імператорським гнівом, змусила їх сказати, що у них є один єврей на ім’я Іуда, вже старий, з роду пророків, який знає, де заховано Хрест Христовий.
Але цей Іуда не хотів говорити про місцезнаходження Хреста. Тоді імператриця, пригрозивши йому смертною карою, посадивши його в рів, змусила Іуду зізнатися. І він, не бажаючи, але все-таки вказав на пагорб, який був насипаний із землі й каменів і на вершині якого стояв храм язичницької богині блуду та розпусти Венери. І сказав, що свого часу іудеї та язичники не бажали, щоб християни відвідували місця, пов’язані з подіями земного життя Христа Спасителя, і тому іудеї всяку скверну кидали на місце розп’яття Христового, влаштувавши там помийну яму, а язичники насипали пагорб із землі й каміння і побудували храм розпусти, щоб назавжди відвернути християн від цього місця.
Храм був знесений, пагорб розкиданий. І виявили кам’яну цистерну — так в Ізраїлі називаються спеціальні ємності, вирубані в скельній породі, до яких підводяться жолоби, і під час дощів, які рідко там бувають, в них, в ці цистерни, збирається вода.
І Іуда сказав, що на дні цієї вирубаної цистерни, сухої, закиданої нечистотами, зберігаються Хрест Христовий і хрести двох розбійників.
Імператриця Єлена наказала розчистити місце. Але як від будь-якого смітника, звідти виходив сморід, і лізти туди ніхто не хотів. Тоді Єлена стала кидати жменями золоті монети в це місце, щоб заохотити людей розчищати його. І ось місце було розчищене, і знайшли на дні три хрести, цвяхи і терновий вінець.
Але який із хрестів є Хрестом Христовим? Якраз у цей час із міста виходила похоронна процесія. Несли на погребіння єдинородного сина вдовиці, за яким мати вбивалася. Тоді патріарх Єрусалимський Макарій наказав, взявши хрести, по черзі покласти їх на покійного. І як тільки померлого юнака торкнувся Хрест Христовий, раптом юнак воскрес на радість матері та на подив усіх свідків цього.
Побачити знайдений Хрест і воскреслого юнака зійшовся весь Єрусалим. Безліч людей зібралося біля підніжжя гори Голгофи, яка була розкопана там же поруч. Народ тіснився — кожен хотів доторкнутися до Животворящого Хреста, але за безліччю бажаючих це було неможливо. Тоді патріарх Макарій разом з імператрицею встав на високому місці і, щоб люди хоча б бачили Хрест, став воздвизати його на всі боки, благословляючи народ. А народ багатократно вигукував: «Κύριε, ε̉λέησον [Ки́ріє, еле́йсон]!» («Господи, помилуй!»).
На згадку про це напередодні дня свята Воздвиження Хреста в соборних храмах під час архієрейського служіння звершують чин Воздвиження Чесного і Животворящого Хреста. За прикладом патріарха Макарія, який тоді, в IV ст., в Єрусалимі воздвизав Хрест на всі боки, благословляючи, так і ми підносимо зображення Хреста Господнього, благословляючи на всі боки, а хор на кожне воздвиження стократно співає «Господи, помилуй!».
Подія знайдення Хреста Господнього, брати і сестри, була засвідчена тисячами й тисячами людей. І тому збереглося свято дванадцяте як велике торжество на згадку про знаходження великої святині, і донині ми урочисто відзначаємо це свято. І хоча цей день за уставом пісний, проте радість про знайдення Хреста Христового, Чесного Животворящого Древа, наповнює його духом радості, духом втіхи і розчулення від події, що святкується.
***
Імператриця Єлена частину Хреста Христового забрала з собою до Константинополя, а сам Хрест поклала в дорогоцінний ковчег. Перед тим, як покинути Палестину, вона заснувала Храм Воскресіння Христового, або як його ще називають — Храм Гробу Господнього, і храм Успіння Божої Матері над гробом Цариці Небесної, і ще 18 храмів, роздала багато милостині, стала хрещеною матір’ю для багатьох іудеїв, які побажали прийняти християнство, побачивши диво, що сталося при знайденні Хреста. Безліч іудеїв хрестилися. У тому числі — і той впертий Іуда, який вказав місце знаходження Хреста. Потім він був обраний патріархом міста Єрусалима, а за імператора Юліана Відступника постраждав мученицькою смертю, своєю кров’ю засвідчивши істинність своєї віри.
***
Згадуючи про знайдення Хреста Христового, неможливо не згадати і про пов’язану з Хрестом ключову для кожного християнина подію — розп’яття Сина Божого за гріхи наші заради нашого з вами спасіння.
Недарма сьогодні читалося Страсне Євангеліє — у нагадування нам, які муки переніс наш Господь Іісус Христос заради того, щоб ми спаслися, щоб ми ще мали можливість покаяння і у Бозі спасіння, можливість успадкувати блаженну вічність.
Не тільки в I ст. іудеї розпинали Христа, кричачи: «Розіпни, розіпни Його!» (Ін. 19:6) — і зараз Христос розпинається й гониться. І зараз розпинають Христа гріхами своїми, ранять Його любляче серце наклепом на Церкву Христову, ненавистю і розпалюванням чвар, усяким гріхом і неподобством, які розливаються в світі. Христос скорбить за нами і готовий знову й знову за нас розпинатися.
У покаянному акафісті на Страсті Христові є такі слова: «Вем, кто вино́вен Стра́сти Твоея́ на Голго́фе: аз, Го́споди, аз невоздержа́нием (тобто гріхами своїми) распя́х Тя». Ми є гонителями Христа, тому що, роблячи гріх, ми Христа гонимо. Ображаючи Його любов, ми Його не любимо. Творячи гріх і беззаконня, ми, брати і сестри, Його ранимо. Відступаючи від обітниць святого Хрещення або від чернечих обітниць, ми Його зраджуємо, як Іуда.
Не тільки тоді, на Голгофі, Христос від нас терпів — і нині Він терпить. Але терпить милосердно, довготерпить, люблячи і чекаючи нашого з вами покаяння.
Він не чекає від нас звинувачення всіх і всього: той не такий, держава не така, економіка не така, сусіди не такі, брати не такі, батьки не такі, невістки не такі… Та ми в себе повинні заглянути і обвинуватити самих себе!
Як у Великий піст ми чуємо в храмах: «…непщева́ти вины́ о гресе́х» (Пс. 140:4), — це означає, що не виправдовуватися, а викорінювати гріх із себе треба, викриваючи його на сповіді та сльозами покаяння і зітханням скрухи виганяючи його зі своєї душі, змиваючи цей бруд зі свого серця.
Хіба даремно Христос розіп’явся? Хіба даремно апостоли обійшли весь світ? Хіба даремними були ці видіння і явища великих святинь? Хіба даремно наші діди і прадіди при рівноапостольному князі Володимирі прийняли святе хрещення? Хіба даремно, брати і сестри, ми перенесли страшний урок відступлення від Бога в 1920-ті, 1930-ті, воєнні 1940-ві та наступні роки? Невже ми не бачимо, до чого призводить безбожництво? Безбожництво не веде до творення — воно веде до розрухи. Де Бог, там любов, терпіння, творення, всепрощення, чистота. Де немає Бога — там заздрість, розбрат, ненависть, наклепи, розорення…
<…>
Деякі хваляться: «А я невіруючий, я атеїст!». Чим ти хвалишся, божевільна людина?! Тим, що ти подібний до худоби, — тільки спиш і їси? Худоба і то краща за нас — вона хоч абортів не робить, а ми своїх дітей в утробі вбиваємо!
Брати і сестри, здоровими очима подивіться на божевілля сучасного людства. Безбожник, атеїст — ми цим хвалимося… А що хорошого безбожництво принесло нашій Вітчизні? Громадянські війни, коли брат брата вбивав, голодомори, коли одні інших голодом морили? Розкуркулення, коли сусіди зраджували сусідів і сім’ями вимирали потім у Сибірі й на каторзі? Розорення нашої історичної спадщини, храмів, святинь наших, розорення нашої моральності?..
Усе це наслідки безбожництва. Іншої причини цього всього немає.
Подивіться: адже бували такі ситуації в нашій Батьківщині… Монголо-татарська навала — страшне лихо для держави. Але ж об’єдналися, знайшли сили в собі зібратися разом і, помолившись, дати відсіч цим ворогам. Адже була польська навала, коли наша держава була повністю розорена. Але ж знайшли сили, і Батьківщина звільнилася.
І в минулій війні теж ми духовно перемогли, брати і сестри. У 1937 р. була оголошена безбожна п’ятирічка. До 1942 р. мав бути закритий останній храм на території Радянського Союзу — такий план був. Війна 1941 року завадила. І не тільки завадила — трохи врозумила. Тисячами храми відкривалися під час війни, і тисячі людей у храмах молилися. І ми — голодні, холодні, роззуті, роздягнені — перемогли! І наш солдат-переможець прийшов до Берліна та поставив прапор на Рейхстазі. Господь допоміг. Бо ж матері, дружини, діти в храмах і в будинках молилися.
***
Я згадую, брати і сестри, розповіді про своє село. Храм був розбитий, від нього збереглася ікона Божої Матері, яка шанована була. Ось цю ікону поставили в хаті, що вціліла. У цій хаті жило п’ять родин, тому що все навколо було зруйновано. І щонеділі народ збирався біля ікони, щоб читати акафісти, молити Божу Матір про допомогу. Стояли прості жінки-селянки, а діток виставляли наперед, ставили їх на коліна і говорили: «Дітки, моліться Божій Матері, щоб ваші татусі з фронту поприходили». Ось як молилися! Скільки тепла, скільки віри! І ані озлобленості, ані нарікань не було у нашого народу при такому, здавалося б, гнітючому стані. Надія на Божу допомогу була!
Що ж нам заважає мати сьогодні цю надію, що нам заважає молитися? Гріх заважає молитися, брати і сестри. Гріх, який ми впустили в свої безсмертні душі, а він, цей гріх, як приманка своїм смородом закликає нові і нові полки бісівські на наші душі, на наші сім’ї, на наші села і міста.
Але є час для покаяння. Адже те, що зараз храми і монастирі відкриваються та дзвони дзвонять, — так це Господь нас закликає, брати і сестри. І ми, виходить, не безнадійні в очах Божих. Значить, є ще можливість допомогти нам — якщо ми цього побажаємо! Усе Господь може, одного тільки не може: спасти людину без самої людини.
Якщо людина не захоче, Господь її насильно не спасе. Він пропонує нам спасіння, пропонує покаяння, пропонує слово здорового глузду, яке звучить зі сторінок Святого Євангелія, святоотцівських писань — духовної літератури, яка зараз у великій кількості видається. Скільки бесід зі старцями сьогодні видається в книгах, скільки мудрих порад святих отців… Чому ж ми замість цього дивимося тільки на сторінки газет і новини по телевізору?
Скільки літератури, скільки можливостей зараз придбати добре для своїх душ! А це добре не загине, воно потім добрими паростками і вдячною пам’яттю зросте в наших дітях, в наших онуках і зневіру, нарешті, знищить, яка печаткою на нашому народі зараз лежить.
***
Ми, брати і сестри, сьогодні, згадуючи жертву Христа за нас, звершену на Голгофі, згадуючи події, коли Животворящим Хрестом і мертві оживали, цілуючи Хрест Христовий, що лежить в храмах на аналої, просимо Милосердного Владику: «Господи, потерпи ще на нас, аби ми своє безумство повернули на розум. Силою Твого Чесного і Животворящого Хреста оживи душі наші, вже передумерлі. Смрад цей тління віджени силою пахощів Хреста Твого Чесного, силою і благодаттю Твоєю!»
Молимо сьогодні Всемилостивого Владику. Але не тільки просимо і молимо Його, а й сповнюємося надією, сповнюємося сподіванням. І з цієї надії, з цього сподівання, брати і сестри, черпаємо для себе сили для стояння в добрі, стояння з Христом на шляху до вічності, до якої покликані ми сьогодні Христом Спасителем і в яку щиро віримо, сповідуючи воскресіння мертвих словами: «Очікую воскресіння мертвих і життя майбутнього віку» (з Символу віри. — Ред.). Амінь.
Цей запис також доступний на: Russian
Ukrainian
Русский