Чому Господь плакав у день Свого входу до Святого Граду? Що означають гілочки верби, які ми приносимо до храмів у свято Входу Господнього до Єрусалима? Що важливо зробити в цей та наступні дні? Про це розповів митрополит Святогірський Арсеній у проповіді на свято Входу Господнього до Єрусалима (Вербну неділю), 17 квітня 2022 р. Пропонуємо до прочитання цю архівну проповідь.
В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа.
І ось сталося дивне чудо в селищі Віфанія. Там жила благочестива родина, яку Господь особливо любив: дві сестри — Марфа і Марія — та їхній брат Лазар. І Лазар помер і вже чотири дні лежав у гробі, коли Господь, прийшовши, воскресив його.
Були й до цього воскрешення мертвих. Ми знаємо з євангельських текстів, як Господь воскресив сина вдовиці Наїнської, як воскресив дочку Іаїра… Але тут чудо було вражаючим: покійник лежав у гробі вже чотири дні, вже смердів! І ось Лазарю, який вже смердів у гробі, Господь як Творець владним, наказовим словом дарує життя. Владним словом: «Лазарю, вийди геть!» — велить чотириденному мертвецю вийти з гробу. І наказує присутнім розпеленати його.
І ось, сьогоднішнє Євангеліє розповідає про вечерю в домі Лазаря, яка відбулася вже після його воскрешення. І Марфа, за звичаєм, прислуговувала трапезі. Марія ж, сповнена вдячності, взяла літр дорогоцінного нардового миру, і мазала ним ноги Спасителя, і обтирала їх волоссям своєї голови.
Тоді Іуда, про якого євангеліст Іоанн Богослов сьогодні явно повідомляє, що той буде зрадником, каже такі слова: «Навіщо ця розтрата дорогоцінного миру? Краще б продати його за 300 динаріїв і роздати убогим». Не тому сказав це Іуда, що так вже любив убогих і благодійність, а тому, що був крадій. Він носив скриньку для пожертв — люди охоче давали милостиню, на яку жили Христос з апостолами, і вона ж роздавалася убогим.
І Господь каже: «Убогих ви завжди маєте з собою. Мене ж не завжди, — ніби говорячи про Своє близьке розп’яття і погребіння. — І не обтяжуйте цю жінку своїми докорами, бо те, що вона зробила, — це вона підготувала Мене до погребіння». Спаситель ніби говорить: «Іудо, скоро через тебе Я буду розіп’ятий. Скоро ти Мене видаси на мученицьку смерть. І ця жінка заздалегідь помазала миром Моє тіло до погребіння».
Плач Христа
І Господь збирається йти до Єрусалима. Звістка про це доходить до Святого Граду, бо багато хто з тих, хто прибув на свято Пасхи до Єрусалима, дізнавшись про чудо воскрешення Лазаря, пішов до Віфанії, аби побачити воскреслого Лазаря. Звідти раніше повернувшись до Єрусалима, вони сповістили всіх, що Христос збирається прийти до міста.
І ось вранці Господь посилає двох Своїх учнів, кажучи: «Ідіть у село (яке розташовувалося неподалік від гори Єлеонської). Там побачите прив’язаних осла й ослицю. Приведіть їх до Мене. Якщо хтось запитає, скажіть, що Господь їх потребує». Так вони й зробили.
Учні привели до Христа ослицю та молодого ослика. І Господь сів на молоде осля, яке Його учні — апостоли-рибалки — накрили своїми убогими одежами. І почалася хода до Єрусалима. Господа оточували апостоли, Його оточувала й безліч народу.
І ось Спаситель зійшов на гору Єлеонську, і перед Ним відкрився вид міста Єрусалима. Євангеліст каже, що усе місто заметушилося, і безліч народу вийшла, щоб зустрічати Христа. І одні зрізали гілки з фінікових дерев і махали ними, вітаючи Христа та Його вхід до Єрусалима. Інші стелили свій одяг на Його шляху. Але Господь, бачачи цю зустріч, спускаючись з гори до Єрусалима, плакав.
Він плакав, бо знав: цей самий натовп, який сьогодні вигукує «Осанна у вишніх! Благословен Грядущий в ім’я Господнє!», через кілька днів, навчений книжниками, фарисеями, архієреями, буде волати: «Розіпни, розіпни Його!»
Спаситель знав, що цей народний захват змішаний із заздрістю та злобою фарисеїв і книжників, які стояли тут же, у натовпі, і вже змовилися вбити Його, чекали тільки слушного часу. Тож не лише захват народу був. Серед нього були також злоба, і заздрість, і неприхована ненависть. Не могли фарисеї й книжники наблизитися до Христа, але з натовпу кричали: «Заборони їм! Нехай не вигукують: „Осанна Синові Давидову!“». Господь же лагідно, але твердо їм відповідав: «Якщо ці замовкнуть, то каміння заголосить».
Сльози Христові були ще й тому, що Він знає: за те, що Єрусалим не пізнав приходу до нього Бога у плоті, за те, що не прийняв свого Месію, за те, що народ богообраний стане народом-богоубивцею, — через 36 років це місто буде оточене військами, і в ньому загине понад мільйон народу, який так само, як і нині, прийде сюди у безлічі святкувати Пасху.
Знаючи все це, скорбуючи за народом, що не пізнав свого Спасителя, Господь плакав.
<…>
Чому радість народу згодом змінилася на ненависть?
І ось ми, брати й сестри, замислюємося. Віруючий народ, що належав до Старозавітної Церкви, найкращих представників якого ми знаємо і шануємо як святих угодників Божих, — це й Іоаким та Анна, і Захарія та Єлисавета, Іосиф Обручник, Іоанн Предтеча, апостоли Христові… І чому ж цей народ, який з таким захопленням зустрічав Христа Спасителя, раптом через кілька днів буде волати: «Розіпни, розіпни Його!», — забуваючи про всі Його благодіяння, чудеса, зцілення, воскрешення мертвих? Чому така швидка зміна в народі відбувається, брати і сестри? Чому, здавалося б, така його повага до Христа обертається на зраду?
Справа в тому, що вже сповнилися названі пророками умови приходу Месії. І Даниїлові седмини минули (див. Дан. 9:24), і жезл правління відійшов від царів іудейських (див. Бут. 49:10). Вже усе вказувало на якнайшвидше пришестя у світ Месії, Спасителя, Царя Іудейського.
Але піднесені пророцтва були хибно витлумачені приземленим людським розумом. У той час Іудея перебувала в поневоленні Римською імперією, не була самостійною державою. І ось тлумачення слів пророків було таким: прийде цар ізраїльський, який визволить народ… не від гріха, не від смерті і не дарує народу вічне буття та примирення з Богом — ні, не цього вже бажали люди! — але: звільнить їх від сплати податку римському кесарю і, мало того, як народу богообраному підкорить їм усі інші народи, і вони будуть панувати над усім світом та розкошувати в цьому житті. І вони не чекали від Месії благ духовних, але тільки — матеріальних, земних.
Тому вони згодом і розчарувалися: вони думали, що Іісус — цар, який врятує народ Ізраїлю. Не справдилися їхні сподівання на земні насолоди, владу, зверхність над усіма іншими народами. Не справдилися ці їхні сподівання.
Та й фарисеї, книжники, архієреї, хоча й дотримувалися обрядів, уставних богослужінь у храмі Єрусалимському, але їхнє життя було далеким і від заповідей Божих, і від життя за совістю, від життя морального. Тому Господь говорив про них: «Слова їхні слухайте, а по ділам їхнім не робіть» (див. Мф. 23:3).
Тобто, по суті, зрада почалася ще до того моменту, як Іуда зрадить Христа. Ще до цього народ Божий зрадить Бога, спотворивши вчення Його. Книжники, архієреї, первосвященики будуть сповнені не благочестям, не святістю життя, як Ілія пророк, Симеон Богоприїмець, Захарія праведний… Ні. У їхній душі житимуть заздрість, злоба, страх втратити владу над народом.
І ось була ця ненависть і озлобленість до Христа на противагу тій чесноті, котра мала б жити в них до всього святого, до всього, що пов’язано з Богом. Адже хто, як не вони, знали про завершення пророцтв і що ось-ось прийде Месія!..
Але, виявляється, їм не такий Месія був потрібен. Їм був потрібен інший Месія, який обсипав би їх земними благами, і в своїй гордості вони б панували над усіма.
Чому небезпечно допускати в свою душу злобу
Звідси й ненависть фарисеїв до Христа. Адже озлобленість, ненависть не просто так з’являються в людині, їх ще треба виплекати. У святих отців є такі слова: «Зрадник завжди озлоблений». Зрада породжує озлобленість, ненависть, неприязнь.
Навіть із простого прикладу це видно, брати і сестри. Якщо чоловік або жінка є зрадником подружнього життя, то вже не чекай миру в тій сім’ї — буде ненависть, неприязнь аж до розлучення.
Зрада завжди породжує ненависть.
Тому й плакав Господь про народ богообраний. Він розумів, що ненависть — це не те почуття, яке сьогодні є, а завтра його не буде.
Ненависть і злобу небезпечно допускати у свою душу. Ми, буває, виправдовуємося якимись причинами, поселяючи у своїй душі злобу, неприязнь і ненависть. Але як якщо раковим клітинам дати подальший розвиток, вони множаться і вбивають всю людину, так само і злоба, неприязнь (як і будь-яка пристрасть), оселившись у душі, буде розростатися все більше і більше. І навіть причини вже не буде, здавалося б, для ненависті, а людина все одно буде її знаходити, вона буде ненавидіти, злитися і бути неприязною, виправдовуючи свою злість і неприязнь, як виправдовує себе алкоголік, крадій, як виправдовують себе всі інші люди, заражені тією чи іншою пристрастю. Коли їм кажуть: «Що ж ти робиш?», — вони відповідають: «Дивись на себе, я нормальний!»
Хто ще зустрічав Спасителя
І ось, брати й сестри, Господь приходить до Єрусалима. Але, знаючи ці негативні приклади, про які я сказав, і ту зраду, що згодом втілиться у розп’ятті та знущаннях над розіп’ятим Христом-Спасителем, Він бачить і тих, хто потім встануть в основі Його Церкви. Це й Лазар Чотириденний, який стане першим єпископом на острові Кіпр, єпископом Кітійським. Це й Божа Матір, Яку назвуть Царицею Небесною, Яка стане Матір’ю всіх християн. Це й апостоли, які підуть з проповіддю по всьому світу й навернуть багатьох на шлях віри, на шлях до вічності. Це й знатні Іосиф та Никодим, які були таємними учнями Христовими й після Його розп’яття не побоялися піти до Пілата й виявити свою відданість Христу та віру в Нього. Так що й похований Він буде в гробі Іосифа Аримафейського, який той для себе приготував.
Це й багато інших, хто увірували у Христа і потім понесуть правду Христову по всьому світу, приводячи нас до вічного буття в Царстві Небесному своїм словом, чудесами зцілень.
І Церква Христова пошириться по всьому світу, незважаючи на те, що думали: ось, уб’ють Христа, поховають Його, і на цьому все закінчиться. Не підозрювали, що звістка про Воскресіння Христове, яке звершиться через три дні після Його розп’яття та погребіння, облетить весь світ. І ми будемо вигукувати на Великдень «Христос воскрес!» і голосно відповідати «Воістину воскрес!». І на обличчях усіх буде відбиток радості від цих слів, у якому б духовному, моральному стані людина не перебувала, якою б втомленою чи обтяженою хворобою та старістю вона не була. Люди забуватимуть, що ніч — час відпочинку, і прагнутимуть цієї ночі наповнити храми Господні та торжествувати про воскреслого Христа Спасителя.
Господь на знак Свого благовоління та істинності Свого Воскресіння щороку на місці Свого погребіння та Воскресіння творитиме дивне чудо, яке ми звикли називати сходженням Благодатного вогню.
«Ча́ю воскресе́ния ме́ртвых»
Саме тому ми сьогодні стоїмо з гілками дерев у руках. За словами тропаря цього свята: «О́бщее воскресе́ние пре́жде Твоея́ Стра́сти (то есть Твоих страданий) уверя́я, из ме́ртвых воздви́гл еси́ Ла́заря, Христе́ Бо́же. Те́мже и мы, я́ко о́троцы побе́ды зна́мения нося́ще, Тебе́, Победи́телю сме́рти, вопие́м: оса́нна в вы́шних (спасение в вышних), благослове́н Гряды́й во и́мя Госпо́дне».
Не прийняли Христа фарисеї, не прийняли архієреї, книжники — Його прийняли ми разом з Його учнями, святими апостолами, та іншими найкращими представниками Старозавітної Церкви, які жили істинною вірою, чекали Спасителя і дочекалися Його.
Сьогодні ці гілки проповідують нам воскресіння мертвих. Вони ніби кажуть нам: «Дивись, людино, після довгої зими будучи наскрізь промерзлими і на вигляд мертвими, ми, коли повіяло тепло і засяяло сонце, ожили. І ми являємо собою ікону майбутнього воскресіння, коли весь рід людський, що помер різними смертями, коли з’явиться Сонце-Христос і коли повіє благодать теплоти Святого Духа, повстане з трун і воскресне».
І ми цей догмат співаємо, завершуючи ним Символ віри: «Ча́ю воскресе́ния ме́ртвых и жи́зни бу́дущаго ве́ка, ами́нь». «Амінь» — значить «істинно» — цим словом ми підтверджуємо сказане.
«Ча́ю воскресе́ния ме́ртвых»… «Ча́яние» — це очікування з надією. «Ча́яние» — це віра зі знанням, що саме так і буде.
І ми віримо, брати й сестри, що ми народилися один раз і вже ніколи не помремо. Христос, первісток з мертвих воскреслий, і нас воскресить разом з усіма, хто спочив від віку. І ми постанемо на Страшний Суд Божий. Хто жив із Христом і у Христі — «засяють, як сонце» (див. Мф. 13:43), каже Святе Письмо. Ті, хто відкидав Христа, глузував з Нього і всіляко намагався обґрунтувати свою невіру, — будуть похмурі, як біси, з озлобленими обличчями, з ненавистю в погляді.
І одні підуть у вічну радість, а інші — у муку вічну.
Як ми зустрічаємо Христа?
Різні люди зустрічали Христа під час Його входу до Єрусалима. У одних радість, яка була того дня, і залишилася, та віра в Христа як у Месію. Інші остаточно відкинули Його, обравши собі не вічне спасіння, а вічну загибель.
І ми з вами стоїмо, брати і сестри, відзначаючи свято і проникаючи своїми почуттями та розумом всередину свого серця, своєї душі. З яким почуттям ми сьогодні зустрічаємо Христа? З яким почуттям ми волаємо «Осанна у вишніх! Благословен Грядущий в ім’я Господнє!»? Чи немає у нас зради християнського життя, яка була б причиною озлобленості, ненависті та неприязні в душі нашій? Чи немає у нас, брати і сестри, того, що могло б нас відлучити від Христа? Чи немає в нас нерозкаяних гріхів, котрі, подібно до ударів молота, забиватимуть цвяхи в руки і ноги Спасителя? Чи не було в нашому житті тієї зневаги, яку в безумстві своєму виявляли розпинателі Христа?
Якщо таке є, то ми повинні поспішити на сповідь, покаятися в цьому, викорінити все це з душі своєї. І повірте, брати і сестри: коли ми через сповідь очистимо душу, і постараємося відійти від неправди, і пожити за правдою Божою, то Пасха Христова, яка вже через тиждень настане, буде нами святкуватися не просто як закінчення посту, довгих важких служб і дозвіл на всілякі страви. — Пасха ця буде святкуватися нами як воскресіння душі нашої. Радістю воскресіння буде наповнена вся повнота нашого єства.
І ми будемо, брати й сестри, розпинаючи в собі всі пристрасті та похоті, погребатися зі Христом, співболіваючи Йому, оплакуючи цю велику Жертву, через гріхи наші понесену, і радіти воскресінню — Воскресінню Христовому та воскресінню своєї душі.
Радіти будемо й тому, що вічність, буття і Бог, Джерело всякого життя, — поруч із нами. І ми матимемо дерзновіння молитися Йому як своєму Отцю, Який любить нас, розіп’явся за нас, але й заради нас воскрес — для того, аби ми, брати й сестри, мали вічне буття з Богом, з усіма святими, щоб загальне воскресіння мертвих для нас перейшло потім у життя майбутнього віку — віку в радості буття з Богом, у мирі з Ним. Радості, в якій колись перша людина Адам перебувала у саду Едемському, спілкуючись із Творцем і Богом своїм. Амінь.
Цей запис також доступний на: Russian
Ukrainian
Русский