Чому Спаситель не вознісся одразу після Свого Воскресіння? Чому апостоли раділи у день Вознесіння Господнього, хоча Спаситель вознісся від них на Небо? Яку запоруку для радості Господь дав усім православним? Про це розповів митрополит Святогірський Арсеній у проповіді на свято Вознесіння Господнього, 21 травня 2015 р., у Свято-Володимирському храмі в с. Микільське. Пропонуємо до прочитання цю архівну проповідь.
В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа.
Сьогодні, брати і сестри, на 40-й день після Воскресіння Христового, ми святкуємо день Святого Вознесіння.
Чому Господь не одразу вознісся після Свого Воскресіння? Читаючи Святе Євангеліє, ми бачимо, що учні не одразу повірили у Воскресіння Господнє.
Коли Спаситель був розіп’ятий на Хресті, то через страх перед юдеями апостоли усі розбіглися, через людську малодушність боячись гонінь і якихось утисків. Біля Хреста ми бачимо лише Божу Матір, улюбленого учня Христа Іоанна Богослова та кілька жон-мироносиць, які, втішаючи Божу Матір і сумуючи разом з Нею, були присутні на цьому страшному дійстві, коли рід людський розпинав свого Бога.
І ось першою про Воскресіння Господнє дізнається Божа Матір. І ми співаємо про це у задостойнику Пасхи: «А́нгел вопия́ше Благода́тней: Чи́стая Де́во, ра́дуйся! И па́ки реку́: ра́дуйся! Твой Сын воскре́се тридне́вен от гро́ба…» Та, Яка зазнала найбільшої скорботи, мала, звичайно, першою отримати втіху про Воскресіння Христове, про те, що Її Син живий. Тому ангел і являється Божій Матері.
Коли Лука і Клеопа йшли з Єрусалима до селища Еммаус, і Господь, не впізнаний ними, йшов поруч, вони, розмовляючи, говорили про Христа як про пророка «сильного ділом і словом» (див. Лк. 24:19), але не як про Месію. Вони навіть зневірилися, говорили: «Ми думали, що Він є Месія, але ось уже третій день минає, як Він розіп’ятий і похований» (див. Лк. 24:21). А потім Христос відкрився їм у переломленні хліба.
І Марії Магдалині явився Господь, коли вона прийшла до гробу. А вона, за сльозами не бачачи, Хто перед нею стоїть, спочатку думала, що це садівник, і сказала: «Господарю! Якщо ти взяв Його з гробу, то скажи, де поклав Його. Я піду, візьму Його і поховаю, віддавши належну шану». Христос лагідно каже їй: «Маріє!» І тоді вона впізнала Його: «Раввуні́!» («Учителю!»), — і кинулася до Його ніг. Але Господь сказав: «Не доторкайся до Мене» (див. Ін. 20:11–17).
Марія Магдалина пішла і багатьом сповістила, що бачила Воскреслого Господа, але їй не повірили.
Мало того, коли Спаситель явився учням, які страху заради юдейського зачинилися в домі, «две́рем затворе́нным», тобто незважаючи на зачинені двері, оскільки після Воскресіння Його тіло набуло вже особливих властивостей, апостоли спочатку думали, що бачать привид. І тоді Господь так їм сказав: «Принесіть риби печеної, стільники від бджіл. Дух тіла і кісток не має, як бачите у Мене». І взяв та їв перед ними, аби переконати, що Він не примарний, але що Він істинно воскреслий Син Божий (див. Лк. 24:36–43; Ін. 20:19–20).
А апостол Фома, який тоді не був з іншими, говорив: «Поки не побачу сам, поки не вкладу пальця в рани на руках Його, поки руку не вкладу в ребра простромлені — не маю віри, що Він воскрес»! І Господь явився йому через тиждень після Свого Воскресіння, тому й наступна неділя після Пасхи зветься Фоминою неділею. Господь сказав йому: «Фомо! Простягни свій палець і вклади в Мої рани, і не будь невірним, а — вірним!» І тоді Фома впав і, всупереч усім, хто не шанує Христа Сином Божим, Богом, вигукнув: «Господь мій і Бог мій!» (див. Ін. 20:24–29). І ці слова записані у Святому Письмі на утвердження нашої істинної православної віри.
Неділю Фомину ми ще називаємо Антипасхою. «Анти» грецькою означає «замість», Антипасха — це «замість Пасхи». Чому? Тому що першу Пасху апостоли особливо не відзначали й не святкували. Вони були в смутку, що їхній Учитель розіп’ятий і покладений до гробу. І лише через тиждень, коли Господь, вже неодноразово явившись, показав, що Він істинно воскрес і живий, вони тріумфували і раділи Його Воскресінню. І вже з вуст у вуста передавали один одному та учням, послідовникам своїм: «Христос воскрес!» — «Воістину воскрес!» І ми так вигукуємо до сьогодні. І у Великодню ніч з нетерпінням чекаємо, коли батюшка вперше проголосить привітання «Христос воскрес!», щоб радісно у відповідь йому громом вигукнути: «Воістину воскрес!»
І радість від цих, здавалося б, двох слів така, що просто немає свята більшого й втішнішого, аніж Пасха Христова!
Ось так і апостоли святкували.
Господь, аби їхня віра більшою і міцнішою була, сорок днів не розлучався з ними. Він являвся їм, проповідував, розкриваючи таємниці Царства Небесного.
Вознесіння
Спаситель готував учнів до розлуки з Собою. Він говорив, що колись залишив Престол Божий і прийшов від Отця у цей світ, але ось тепер має залишити цей світ і піти до Свого Отця. І як цікаво Він каже: «…сходжу до Отця Мого і Отця вашого, і до Бога Мого і Бога вашого» (Ін. 20:17), — тобто показує, що одні відносини з Отцем і Богом у Нього, а інші — у них як у тварних істот.
І ось Господь разом з учнями піднімається на гору Єлеонську і там возноситься на очах у них. Божа Матір присутня при цій події. Господь не поспішаючи, повільно піднімається на небо. Апостоли, немов зачаровані, дивляться на це таїнство. І стоять, піднявши голови вгору, доти, доки світла хмара не приховала постать Христа Спасителя, Який у плоті до нас прийшов і разом з плоттю на небо вознісся. Цей мовчазний зачарований стан раптом був перерваний голосом двох юнаків у світлому одязі. Це були ангели, котрі явилися біля апостолів. Вони сказали: «Мужі Галілейські! Що ви стоїте, дивлячись на небо? Цей Іісус, Котрий вознісся від вас на небо, прийде таким же чином, як ви бачили Його, коли Він сходив на небо. Прийде судити світ» (див. Діян. 1:11).
І, як говорить Святе Письмо, яке ми сьогодні чули, апостоли повернулися до Єрусалима «з великою радістю». І завжди були в храмі, «прославляючи і благословляючи Бога» (див. Лк. 24:52–53).
Ця радість апостолів виразилася в особливому піснеспіві, який вони заспівали після Вознесіння. Цей піснеспів ми співаємо щонеділі: «Воскресе́ние Христо́во ви́девше, поклони́мся Свято́му Го́споду Иису́су, еди́ному безгре́шному…»
Цей піснеспів вперше пролунав з вуст апостолів у день Вознесіння Господнього.
Головна причина радості апостолів
Чому ж з великою радістю зійшли з гори апостоли? Здавалося б, вони розлучилися з Учителем, із Христом. Лише сорок днів раділи, що Він, воскреслий, разом з ними…
Насамперед радість була від того, що їхня віра істинна, що Він є Істинний Месія, проповідуваний пророками. І це підтвердилося ще й фактом Його Вознесіння, бо апостоли ж знали слова Давида псалмоспівця, які ще за кілька сотень років до цієї події були сказані: «Вознеси́ся на небеса́, Бо́же, и по всей земли́ сла́ва Твоя́» (Пс. 56:6). Знав народ єврейський: Господь на небесах. Чому ж пророк каже: «Вознеси́ся на небеса́, Бо́же, и по всей земли́ сла́ва Твоя́»? І ось апостолам після їхніх розмов із Христом відкрився розум до розуміння Святого Письма, і тут відкрилося розуміння пророцтва Давида псалмоспівця.
«Взы́де Бог в воскликнове́нии, Госпо́дь во гла́се тру́бне» (Пс. 46:6), — також написав псалмоспівець. Це теж про Вознесіння. Адже при окликах ангельських Господь сходив на небо.
«Возми́те врата́ кня́зи ва́ша, и возми́теся врата́ ве́чная: и вни́дет Царь сла́вы. Кто есть сей Царь сла́вы? Госпо́дь сил, Той есть Царь сла́вы» (Пс. 23:9–10). Про які врата йдеться? Про врата Царства Небесного. Будучи Сином Божим і Богом, з плоттю людською входив у Царство Христос, піднісши її і посадивши праворуч Отця на Престолі, віддавши тим самим велику честь людству.
Чому ще раділи апостоли?
Ще апостоли раділи тому, що вони, прості рибалки, неписьменні галілеяни, — а галілеяни були в зневазі у всього єврейського народу, адже вважалося: чи може щось добре бути з Галілеї? (див. Ін. 1:46), — але сподобилися того, що Господь обрав їх в число Своїх учнів, і вони були Його слухачами, сприйняли Його закон і святі заповіді, були свідками Його присутності на землі, бачили Його воскреслим і були свідками Його славного Вознесіння.
Але Господь і ще причину для радості їм дав. Він сказав: «Хоча Я і не буду постійно з вами ходити, як раніше, але Я з вами по всі дні до кінця віку» (див. Мф. 28:20).
Ці слова підтверджують істинність Православної Церкви. Бо в апостольські часи Господь був із Церквою, у часи апостольських мужів, у часи перших святителів і далі протягом усіх часів після Свого пришестя у світ Господь не залишав Своєї Церкви, учнів Своїх та їхніх послідовників.
А історично, від апостольських часів прослідковується існування лише Святої Православної Церкви.
І Господь не сказав про багато церков, а сказав про одну: «Сози́жду Це́рковь Мою́, и врата́ а́дова не одоле́ют ей» (Мф. 16:18). І в іншому місці читаємо: «А́ще … Це́рковь преслу́шает, бу́ди тебе́ я́коже язы́чник и мыта́рь» (Мф. 18:17). Про одну Церкву говорить Господь. І в апостола сказано: «Церква — стовп і утвердження істини» (див. 1 Тим. 3:15).
Господь посеред нас
І у Православній Церкві ми маємо щастя бути. Ось багато хто з вас слухає ці слова й усміхається! І це теж відповідь на те, чому апостоли раділи. У нас така сама радість — від того, що Господь обіцяв бути з нами аж до кінця віку.
І ми бачимо Його присутність серед нас, брати й сестри.
У чому вона виявляється?
А ось, наприклад, у чому. Ми звикли: воду освячуємо — і вона не псується. Дія сили Божої? Дія. Значить, Бог з нами? Так.
Ми знаємо: є нетлінні мощі угодників Божих, і вони багато століть лежать. Наприклад, святитель Спиридон Триміфунтський помер 1700 років тому, а у нього м’якість тіла збереглася, температура живої людини — 36,7 ºС. І щороку йому сандалі на ногах міняють, бо підошви протираються. І про святителя кажуть, що він десь мандрує, допомагаючи людям, лежачи, при цьому, мощами в храмі на острові Корфу.
І є безліч інших прикладів, які підтверджують, що Господь з нами і угодники Його разом з нами. Так, ми ж молимося святителю Миколаю Чудотворцю? Хто скаже, що він помер і що немає святителя Миколая?.. Та навіть невіруючі й нецерковні люди знають, що Миколай Чудотворець — це великий угодник Божий і що він багато чудес звершив і звершує, так що слово «чудотворець» в нього як власне ім’я!
Чудотворні ікони. От ви були у Святогірській Лаврі — бачили, скільки підвісок в ікони Божої Матері? Усе це люди приносять на знак подяки Богородиці, отримавши від Її ікони утішання та зцілення від хвороби своєї. Чи проявляється дія Божої сили через цей образ Божої Матері? Проявляється. Чудо? Чудо. Знамення присутності Бога з нами? Знамення. Від цього теж утіха.
Недарма навіть взимку на Хрещення, коли холодно, кропиш святою водою людей на вулиці — а вони: «Іще! Ще!». Ну ось уявіть: стоять люди в черзі, прийшов би з кропилом та з простою водою і просто так почав би їх кропити — та обуренню не було б меж! А тут люди як діти стають, у всіх радість на обличчях. Хоча крижинки вже, буває, на морозі в обличчя летять — а вони: «Ще давайте! Іще!» Чому вони радість відчувають? Тому що видимо їх кропить священик, а невидимо Господь благословляє кожного, і торкається води, яку люди принесли в місткостях, і освячує її. І цю присутність Божу душа відчуває та радіє.
Ми іноді кажемо: «Душа болить». Є такий вираз. Не серце, не печінка, не селезінка — душа болить. Ми знаємо, що душа існує. Так от, душа й радіти може. І радіє вона й на Пасху. Пригадайте: у безбожні радянські часи закриті були храми і часто саме на Пасху у клубах якихось влаштовували заходи, аби молодь відволікти. Але при цьому біля убогих храмиків, навіть невеличких, сільських, у хатинках облаштованих, — море народу було, море молоді. І вона, ця молодь, іноді може навіть й несвідомо, і не через віру приходила — підсвідомо душа приводила людину на те місце, де радіють перемозі життя над смертю, добра над злом, чесноти й праведності над гріхом. Підсвідомо душа людини вела її, не даючи їй спати, у ніч Великодню до храму Божого — туди, де благодатно присутній Сам Христос, Який сказав: «Я з вами по всі дні до кінця віку».
Утішитель
Але і ще одна є причина радості апостолів. Господь сказав їм: «Не залишу вас сиротами… Прийде Дух Святий, Утішитель» (див. Ін. 14:16–18).
Колись Дух Святий у вигляді голуба зійшов під час Хрещення Господнього на Йордані, видом голуба символізуючи чистоту Христа Спасителя, Його непорочність. У день П’ятидесятниці Він зійде у вигляді вогняних язиків, у вигляді вогню — як Той, Хто спалює всяку нечистоту, всяку неправду і просвічує розум людини, її душу й серце.
Господь обіцяв послати Святого Духа, називаючи Його Утішителем. І ми у молитві співаємо: «Царю́ Небе́сный, Уте́шителю, Ду́ше и́стины…»
Чому? Та знову ж таки: коли кроплять свяченою водою — втіха? Втіха. Звідки вона, ця втіха, береться? Вона ж не може бути без причини. А значить, є причина — це присутність Святого Духа Утішителя, дією Якого живе Свята Церква. Він посланий Христом Спасителем від Отця і спочиває у Святій Церкві.
Він звершує і чудо нетління мощей, і дію освячення води, і чудо висвячення простої людини на священика, і прощення гріхів…
Приходимо ми на сповідь… Часто соромно буває, гріхи якісь накоїли, що й яке слово підібрати, аби висловити цей бруд і скверну гріховну, яку ми в душу напустили, не знаємо… Сім потів тебе проб’є, але переборовши себе, переломивши, на сповіді скажеш свій гріх — і потім як камінь з душі впав — така втіха, така радість! Здається, ти негідний і по землі ходити через свої гріхи, а всі люди — як ангели: хороші й добрі. Недарма кажуть: хто чистий душею, той милостивий до гріхів інших. Коли людина щиро покаялася, то вона тоді зовсім інакше дивиться на інших людей.
Чому втіха настає після сповіді, звідки вона у нас? А втіху цю ми отримуємо після того, як священик прочитає відпускну молитву над нами.
І от якби ми своєму сусідові чи близьким про свої гріхи розповіли, то сусіди скажуть: «Та від нього (або від неї) подалі триматися треба — він такий грішник!» Та ще й по селу рознесуть!
А подивіться, як наші священики… Вони приймають сповідь — часто багато чують такого, що, як мовиться, вуха в’януть, — таке ми в житті витворяємо… Не творимо, а витворяємо. Але при цьому священики не перестають нас любити, а ще, буває, плачуть разом з нами на сповіді. І, буває, радіють й намагаються втішити нас, сказати якесь добре слово настанови, коли бачать наше щире покаяння. Чому? Тому що, як кажуть святі отці, Святий Дух Утішитель, втішаючи у таїнстві Сповіді грішника, котрий щиро кається, рівною мірою втішає і священика, який приймає сповідь.
Господь може зробити нетлінними наші душі
А звідки беруться сили у молодого священика здійснювати чудо водосвяття?.. Ось сьогодні він простий юнак. Тут над ним звершується священицька хіротонія. Єпископ, поклавши руки на нього, промовляє слова молитви: «Боже́ственная благода́ть, всегда́ немощна́я врачу́ющи и оскудева́ющая восполня́ющи, пророчеству́ет (називає ім’я) во пресви́тера. Помо́лимся у́бо о нем, да прии́дет на него́ благода́ть Всесвята́го Ду́ха». І вся церква співає: «Го́споди, поми́луй», — і єпископ читає молитви. І дивимося: ось ще сьогодні вранці це був простий юнак, а після священицької хіротонії він звершує водосвятний молебень — і вода не псується!
Як Господь нам задарма дає благодать за те, що ми православні!
А згадати яйця пасхальні, четвергові (як їх називають)? У Чистий Четвер їх фарбують, на саму Пасху освячують. Це яйце рік може пролежати у святому кутку під іконами — і пилом припаде, і фарба вигорить на ньому, але через рік його очищаєш, а воно наче вчора зварене. І розговляєшся ним.
І як Господь воду, яйце маленьке нікчемне робить нетлінним, так само Він може зробити нетлінною, святою, і нашу душу, для Царства Небесного очистивши її від гріхів, як очищає від усякої скверни воду, яку ми приносимо на водосвяття.
Господь дав апостолам і їхнім послідовникам — нам, священикам, — владу в’язати і розв’язувати гріхи людей. І не через мою праведність, чи отця Всеволода, чи отця Климента дається ця благодать. Ця благодать Святого Духа, брати й сестри, дається священикам заради вас!
З любові до вас Господь дає благодать декотрим з послідовників Своїх, аби вони могли звершувати таїнства церковні, допомагаючи нам очищатися від гріхів.
Гріхи — як листя з дерева!
І ми, священики, адже теж на сповідь ходимо. Не завжди правильно чинимо, усякі буваємо. Недарма є прислів’я: «Не всяк, що поп, те і батько». Бувають такі батюшки, за якими тисячами народ іде, а є такі, що й у спокусу нам буває їхня поведінка… Як кажуть: «Один п’яний батюшка є рівним п’яти інститутам наукового атеїзму». Є такий вислів. Усяке буває.
А втім, навіть при негідності священнослужителя Святий Дух усе одно звершує таїнства через нього заради всієї церкви, заради всіх людей.
Колись моя прабабуся Феодосія — вона пішки до Єрусалима ходила, до Почаєва, до Києво-Печерської Лаври… — казала: «Ніколи не засуджуй священиків. Вони хоч, буває, і грішать, але за нас моляться — і за нас, і за наших покійничків рідних, за яких ми записки подаємо… Хто ми їм такі? Ми для них чужі, а вони за нас моляться. І за те, що вони таку любов до нас виявляють, — коли ризи одягнуть, стануть перед престолом і піднімуть руки — з них гріхи — як листя з дерева!.. Бо Господь наш милостивий».
Так колись говорила моя прабабуся Феодосія, і моя бабуся вже передавала її слова. І завжди з благоговінням у нашій родині намагалися ставитися до священнослужителів.
Ангельське поминання
Навіть за нестачі, можливо, священнослужителів у Святій Церкві відбувається дія Божа.
Я наведу такий приклад. Колись за радянських часів у нас залишилася одна-єдина церква на район. У райцентрі була. І більше по всьому району жодної церкви не було — всі храми були закриті.
І от уявіть: один священик служить, народу — тисячі… Адже тоді — а особливо в 1950-ті, 1960-ті роки — багато воцерковленого народу було. Наші матері, бабусі були суворі щодо церковної служби. І на свята храм відвідували, і в батьківські суботи. Так що у нас, я пам’ятаю, не тільки церква — огорожа церковна була забита народом.
І от був у нас в селі такий дід Ігнат Лютик. Я його ще захватив та чув з його вуст.
Одного разу напередодні батьківської суботи він подумав: «Ну що ж це: я своє поминання (граматку) цього дня несу до церкви, щоб мої покійні поминалися, а скільки ж людей у батьківську суботу приходить! Чи читається моя граматка, чи ні? Чи поминаються мої покійники, чи ні?» І ось, опинившись у такому розгубленні, він вирішив так випробувати. Взяв і обернув свою граматку у фольгу — щоб вона блискуча, помітна була, — і сказав собі: «Подам до вівтаря, стану біля Царських врат і буду дивитися. Якщо батюшка візьме мою граматку і буде поминати, то я й надалі подаватиму її до вівтаря. А якщо не візьме, то навіщо я буду до вівтаря подавати — краще я сам поминатиму своїх покійників у церкві!»
І потім він зі сльозами говорив: «Брати і сестри… Я вже й батюшці каявся, і всім добрим людям розповідаю… Почалася заупокійна єктенія. А я ж встав біля Царських врат і заглядаю всередину: чи візьме батюшка мою граматку, чи ні. Стою, уважно дивлюся. І вірите, брати і сестри, чи не вірите, — раптом біля батюшки як блискавка спалахнула — постав ангел. Узяв моє поминання, пом’янув його. Обернувшись, мені вклонився і зник. Я не знаю, як я достояв цю службу, — не пам’ятаю: я весь у сльозах був! Але відтоді я зрозумів: навіть якщо батюшка за безліччю імен і записок мою граматку не пом’янув — Ангел Божий, Хранитель престолу, це зробить з Божої милості за мою віру. Тому що я приніс її до церкви як Матері і знаю, що Вона мене не залишить ані молитвою за мене, живого, ані молитвою за моїх покійників, бо Бог милосердний до них і дбає про спасіння їхніх душ так, як ми часто не дбаємо».
«Тепер час нам вимолювати»
Усе це, брати й сестри, — свідчення дії Духа Святого у нашій Церкві.
Ось чому апостоли й мали втіху. Тому вони, як сказано, перебували весь час у храмі. Вони не могли натішитися тією подією, свідками якої вони стали, тим, що вони Христові і що Господь сказав: «Я з вами по всі дні до кінця віку».
І які ще слова Господь сказав їм: «Сози́жду Це́рковь Мою́, и врата́ а́дова не одоле́ют ей» (Мф. 16:18)! Де ті нерони, діоклетіани, сталіни, хрущови, леніни, які гнали Церкву Христову? Де вони? Згинула пам’ять про них з шумом (див. Пс. 9:7). Пам’ятники їхні зносять. А Церква стояла й стоїть. І скільки молоді, дітей ходить до храмів! Здавалося б — вихованих в атеїзмі. І ми, провівши безбожну молодість, чомусь у церкві стоїмо молимося. Чому? Тому що за нас у церкві молилися! Часто ми засуджували священиків, а ці священики поминали нас, комсомольців і комуністів. Часто ми, можливо, глузували з віри і з наших віруючих матерів, бабусь. А бабусі, незважаючи на все це, люблячи нас, неписьменні друкованими літерами писали в записочках імена нас, комсомольців й комуністів, та несли до храму. І Церква як любляча Мати і комсомольців поминала, і комуністів теж. І нас вимолили!
А тепер час нам вимолювати. Свою Батьківщину багатостраждальну, наших дітей, онуків, щоб у них було майбутнє не таке, як зараз, що ми переживаємо, що́ воно буде…
Тепер час нам вимолювати.
А що Господь з нами, брати й сестри, — ми маємо на це Його обіцянку. І Його обіцянка неложна. Головне лише, аби ми були з Ним і не ображали Його гріхами своїми. Взагалі Бога неможливо образити, але просто Він, як дитина чиста, віддаляється від того місця, де зло і нечистота. А разом з Ним віддаляються і Його благодатні дари: любов, достаток, взаєморозуміння… Віддаляються разом з Богом усі Його добрі, благодатні дари, коли Він віддаляється від нас. А точніше — коли ми віддаляємося від Нього.
Він і радий від нас не віддалятися. Тільки ми часто, грішачи, порушуючи заповіді Господні, віддаляємося від Нього.
І пам’ятайте, що ангели сказали апостолам? «Мужі Галілейські, — сказали, — ось ви бачите, як Христос підноситься на небо. Він таким же чином прийде ще на землю. Прийде судити світ» (див. Діян. 1:11). І ми ж теж станемо на Страшному Суді. І Господь буде нас питати: і архієреїв, і священиків, і мирян. Питати за одним і тим самим Євангелієм, за тими самими заповідями. Бо у Бога немає ченців чи мирян, священиків чи архієреїв. У Бога є одне: християни. І для всіх заповіді одні дані. А ми вже в цьому світі обираємо для себе спосіб життя: хтось чернець, хтось мирянин; хтось вчитель, хтось лікар… Але всі ми — християни.
Що було першим — яйце чи курка?
І ми, брати й сестри, маємо ще й навчатися в Церкві Христовій.
Ось храм, у якому ми зараз, розташований у школі.
Колись тут викладали, зокрема, такі «науки», нібито людина походить від мавпи.
У мене бабуся ніби людина була, і дідусь теж!
Взагалі теорія Дарвіна, яку безбожники на ура сприйняли як пояснення походження світу, говорить про походження більш складних організмів від найпростіших: тобто спочатку якась бактерія виникла, потім інфузорія-туфелька, потім з неї вийшов якийсь пуголовок, потім з нього рибка, у рибки лапи виросли — вона стала стрибати жабою, з жаби стала динозавром, з динозавра — у нього крила виросли — птах вийшов… Ну така маячня! А потім ще мавпа з динозавра вийшла. Так виходить, що моя бабуся навіть не від мавпи, а від жаби, рибки чи динозавра походить?!.. Це в яку здорову голову таке влізти може?!..
І от є таке питання, на яке атеїсти ніколи не дадуть відповіді: що перше з’явилося — яйце чи курка? Якщо яйце — хто його зніс? Якщо курка — звідки вона вилупилася? У безбожників немає відповіді на це.
А у християн є. У християн все чітко: Господь створив в один день риб і птахів. І створивши їх, заклав умови їхнього розмноження: рибка ікру мече, а курочка яйця несе, і з них вилуплюються пташенята. Усе просто.
Чудо сходження Благодатного вогню
І ми, брати та сестри, сьогодні радіємо, що Господь з нами.
Про сходження Благодатного вогню в Єрусалимі всі ж чули? Зараз по телевізору це показують. А я вперше про це диво почув з вуст моєї бабусі. А їй розповідала наша баба Федосія, яка була при сходженні Благодатного вогню, коли ще до революції 1917 року в Єрусалим ходила. П’ятнадцять односельців ходили до Єрусалима, і вони були присутні при сходженні Благодатного вогню. І вона розповідала про спалахи світла, про те, як Вогонь запалюється і всі лампади та свічки в Єрусалимському храмі, де було Воскресіння Христове. І що Вогонь спершу холодний, не пече. Лише хвилин через 7–10 починає обпікати, а до цього просто холодний: горить, а холодний!
Таке диво. Єдине місце у світі, де воно відбувається, — Єрусалимський храм, Гроб Господній, де Господь був покладений на три дні і де Він воскрес.
І що цікаво, брати й сестри: на яке б число не припадала православна Пасха, сходження Благодатного вогню відбувається завжди напередодні нашої Пасхи. Пасха у нас буває в різні числа, дата залежить від місячного календаря. Найраніша може бути 4 квітня, найпізніша — 8 травня.
Храм відкривають і зачиняють турки. Одного разу в XVI ст. вірмени викупили у турків право отримувати Благодатний вогонь. Зібралася уся вірменська діаспора, всі молилися-молилися — а нічого не відбувається. А православних навіть до храму не пустили. Православний патріарх стояв біля входу до храму і молився там. І православна паства з ним стояла. І раптом колона тріснула та з колони вийшов Благодатний вогонь! Патріарх запалив свічки, і весь народ з ним.
***
Тому, брати і сестри, ми не тільки за назвою повинні залишатися право-славними християнами, тими, хто правильно славлять Бога, але й за духом, за життям такими повинні залишатися.
Як наші благочестиві матері, як наші дідусі, як наші бабусі трималися Святого Православ’я, — бо як його не триматися, коли з нами Бог?! «Разуме́йте, язы́цы, и покаря́йтеся, я́ко с на́ми Бог» (з піснеспіву Великого повечір’я. — Ред.), — так і ми маємо триматися! Потрібно, брати й сестри, і нам пам’ятати правду Божу, і намагатися жити за цією правдою, і дітей так виховувати. Амінь.
Цей запис також доступний на: Russian
Ukrainian
Русский