Сам Господь прославив його — Свого Предтечу, сказавши про нього, що з народжених жінками не було більшого за Іоанна Хрестителя. Про проповідника покаяння, найбільшого з пророків, його благочестиву родину та повчання, які ми можемо винести для себе з прикладу їхнього праведного, богоугодного житія — у проповіді Святогірського архіпастиря.
Проповідь архієпископа Арсенія у свято Різдва Іоанна Предтечі. 7 липня 2012 р.
В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа.
Сьогодні, всечесні отці, брати й сестри, ми звершуємо святкування, яке відповідає словам церковного піснеспіву: «Па́мять пра́ведного с похвала́ми» (з тропаря святому Іоанну Хрестителю в день його Собору, 7/20 січня. — Ред.). Майже дві тисячі років минуло від часу земного життя великого у святих угодника Божого — чесного славного Пророка, Предтечі і Хрестителя Господнього Іоанна. І за ці дві тисячі років народ віруючий не забув не тільки його ім’я, а й обставини, пов’язані з його життям та з його великою славою, яка виразилася, коли Господь Іісус Христос сказав про нього: «З народжених жінками не повставав більший за Іоанна Предтечу» (див. Мф. 11:11).
Недарма й сам день народження Іоанна Предтечі, який ми сьогодні згадуємо, святкується Церквою як особливо важлива й знаменна подія. Небагато таких дат урочисто згадує Свята Православна Церква: Різдво Христове (день втілення Бога Слова), Різдво Божої Матері, Яка послужила втіленню Другої Іпостасі Святої Трійці, та Різдво Іоанна Предтечі. Лише три різдва відзначає Свята Православна Церква, підкреслюючи важливість цих подій для історії всього роду людського та у справі спасіння всього роду людського.
Про благочестивий рід святого Іоанна
«Як ми можемо прославити достойно, — каже у піснеспівах Свята Церква, — Іоанна Предтечу, якого похвалив Сам Господь?» Сам Господь Іісус Христос сказав: «З народжених жінками не повставав більший за Іоанна Предтечу». Але треба подивитися, брати й сестри, яким же було народження святого Іоанна: воно було знаковим і особливим.
Він походив з роду священицького. І батько його, і мати були з коліна Левіїного. Батько Захарія був первосвящеником, наділеним даром прозріння та пророцтва. Не була позбавлена дару пророцтва і його мати Єлисавета. Пророкувала вона і тоді, коли вітала свою двоюрідну Сестру — Пречисту Богородицю в Горньому, кажучи: «И отку́ду мнe сие́, да прии́дет Ма́ти Го́спода моего́ ко мнe?» (Лк. 1:43), — Єлисавета провиділа таїнство Благовіщення та майбутнє велике таїнство Різдва Христового, якому послугує Цариця Небесна. Дар пророцтва вона явила і тоді, коли говорила, як назвати сина.
Святий Іоанн Предтеча походив з давнього священицького роду, який дав багато святих Старозавітній та Православній Церквам. Його прадід, священик Матфан, мав трьох дочок. Одна з них, найстарша, Марія, згодом народила Саломію. Друга його дочка, Совія, народила Єлисавету, матір Іоанна Предтечі. Третя його дочка була свята праведна Анна, мати самої Цариці Небесної. І в житії Іоакима та Анни ми читаємо, що в той час, коли було народження від них Божої Матері, вони, ці благочестиві молитвеники, пісники, були найправеднішими людьми на землі.
Про явлення Архангела
Праведністю відрізнялися й Захарія та Єлисавета. Недарма євангеліст каже, що вони були людьми праведними, «ходя́ща во всех за́поведех и оправда́ниих Госпо́дних безпоро́чна» (Лк. 1:6). І була в них лише одна біда — дітей у них не було, хоча вони вже були в літньому віці, як каже Письмо: «заматоре́вша во днех свои́х» (Лк. 1:7). У той час бездітність серед Старозавітної Церкви, серед народу ізраїльського, вважалася великим нещастям, бо знали, що Месія народиться в ізраїльському народі, і кожен очікував продовження свого роду, аби мати надію, що, можливо, з його роду вийде Месія і він буде причетний до явлення самого Бога в світі. А бездітність тому вважалася покаранням Божим за якісь таємні чи явні гріхи. І ганьблення зазнавали бездітні люди: багато хто, якщо не відкрито, то таємно їх засуджував.
Люди праведні сумували разом із Захарієм та Єлисаветою, а заздрісні до їхньої праведності і насміхалися з них, і засуджували їх. Тому радості мало було від цієї бездітності.
І ось коли священик Захарія звершував службу, чергу свою в храмі Єрусалимському, і увійшов до святилища для кадіння, то раптом побачив біля жертовника кадильного Архангела Гавриїла. Ангел сказав йому: «Почута молитва твоя, Захаріє» (див. Лк. 1:13).
Яка праведна ця людина, брати й сестри! Адже і молитва Захарії була Богом почута, і він удостоївся побачити ангела завдяки своїй чистоті та праведності.
І дивовижні слова говорив Архангел старцю: «У тебе народиться син, наречеш йому ім’я Іоанн, його народженню і сам зрадієш, і багато хто зрадіє разом з тобою» (див. Лк. 1:13–14). Дивувався Захарія, думаючи: «Хіба я про це прийшов просити Бога? Я просив Бога про прихід Спасителя у світ, я просив Бога про те, щоб народові моєму Господь гріхи пробачив, щоб Господь не полишив мій народ, — ось про що я просив. А Архангел говорить мені про мого сина, коли й жінка моя стара й безплідна, і я вже старий». І він наважився спитати Архангела: «Як це буде, адже ми вже старі?».
І за цю недовіру, за цей викликаний смиренням мимовільний опір волі Божій Архангел сказав йому такі слова: «За твою невіру ти втратиш дар мови, ти будеш німим доти, доки не сповниться моє пророцтво» (див. Лк. 1:20). І ось вийшов Захарія зі святилища й лише руками робив знаки, бо не міг нічого сказати. І народ, який до того чекав і дивувався його затримці в храмі, зрозумів, що Захарія мав якесь видіння.
Як священик, котрий через свою німоту не міг служити, він повернувся до свого дому та перебував разом зі своєю дружиною Єлисаветою. І ось Єлисавета зачала й таїлася п’ять місяців, як каже Святе Письмо (див. Лк. 1:24). П’ять місяців вона боялася сама собі зізнатися та іншим розповісти про те, що, будучи вже літньою, носить у лоні. П’ять місяців вона таїлася через глибоке своє смирення та через здивування, яке охоплює будь-який розум, коли людини торкається сила Божа, і Промисел Божий, і благодать Божа. Тим більше що те, що відбувалося, було надприродним для Єлисавети.
Про зустріч двох майбутніх матерів
І ось, шостого місяця вагітності святої праведної Єлисавети був посланий Архангел Гавриїл до Пречистої Діви Марії (див. Лк. 1:26), який благовістив про те, що Вона, Пречиста Діва, не порушуючи Свого дівоцтва, зачне в утробі Своїй — Бог Слово дією Святого Духа чудесним чином вселиться в Її утробу і з Її дівочої пречистої плоті буде ткати Собі плоть, щоб народитися як Немовля. І для того, щоб зміцнити віру майбутньої Цариці Небесної, Архангел каже: «Ось і родичка Твоя Єлисавета, — а Єлисавета була Її двоюрідною сестрою, — вже шостий місяць, як носить у лоні» (див. Лк. 1:36). І ми знаємо зі Святого Письма, що чиста душею Божа Матір, коли Вона почула це, так сповнилася радістю за сестру, що залишила все й поспішила до Горнього — до міста Хеврон, яке називалося Горнім, бо було розташоване в горах, за вісім годин шляху від Єрусалима. І Вона поспішила до того міста, щоб порадіти разом зі Своєю родичкою.
І ось, коли Діва Марія увійшла й цілувала, вітаючи, Єлисавету, то в утробі Єлисавети заграв младенець Іоанн Предтеча, вітаючи майбутню Матір Господню, вітаючи й Бога Слова, Який втілився в Її пречистій утробі. І Єлисавета, сповнена пророчого духу, вигукнула: «И отку́ду мнe сие́, да прии́дет Ма́ти Го́спода моего́ ко мнe?» (Лк. 1:43). І ніби підтверджуючи слова Архангела, каже Їй, що «бу́дет соверше́ние глаго́ланным Ей от Го́спода» (Лк. 1:45).
Божа Матір перебувала разом з Єлисаветою майже до тих пір, як настав час народитися Іоанну Предтечі. Вони раділи й втішали одна одну, молячись разом і радіючи тому великому Божому Промислу, який спочивав на їхній родині та на їхньому роді.
«Іоанн ім’я йому»
І ось народилося немовля, і всі родичі праведних Захарії та Єлисавети зібралися. І сповнилося пророцтво, дане Архангелом Захарії, бо всі родичі раділи з тієї події та з Божої величі, яка явилася на літній матері, що годувала грудьми своє немовля. Раділи й старозавітні праведники та віруючі, які очікували на Месію, бо, бачачи ці чудесні діла, вони зміцнювалися у вірі. Адже якщо Бог послав і явлення Архангела, і таке надприродне дійство, як це було в давні часи у Авраама, їхнього праотця, і Сари, котрі народили Ісаака в старому віці, то, значить, і в ці часи Господь не залишив народ Ізраїлю Своїм Промислом, Своїм дійством. І раділи всі віруючі разом із Захарією та Єлисаветою.
І у день обрізання (на восьмий день після народження) зібралися родичі й хотіли назвати немовля Захарією, як батька. Але мати сказала: «Ні, але ім’я його буде Іоанн» (див. Лк. 1:60). Тоді знаками показували його батьку Захарії: «Як назвати його?» Той попросив дощечку й написав на ній: «Іоанн ім’я йому» (див. Лк. 1:62–63). І щойно він написав ім’я, яке нарік Архангел за волею Божою, розв’язалися уста його і він пророкував: «И ты, отроча́, проро́к Вы́шняго нарече́шися: предъи́деши бо пред лице́м Госпо́дним угото́вати пути́ Его́» (Лк. 1:76), — говорив Захарія про свого немовля-сина, пророкуючи. І ці дивовижні слова слухали всі присутні, адже, кажуть, у святих і друзі святі. І серед віруючих людей всюди поширилася чутка. І говорили: «Что у́бо отроча́ сие́ бу́дет?».
«И рука́ Госпо́дня бе с ним»
І дійшла чутка навіть до Ірода, і він дивувався подіям народження цього отрочати. Але це не завадило йому бути противником волі Божої. Коли волхви прийшли до нього зі сходу й сказали, що народився Цар Іудейський, то Ірод, боячись, що у нього відберуть земне царство, послав воїнів до Віфлеєму, щоб убити Спасителя Немовля, і, пам’ятаючи про чудеса, що сталися при народженні Іоанна Предтечі, послав воїнів також до міста Хеврон, аби вбити святого Іоанна.
Але ангел з’явився праведній Єлисаветі та наказав їй тікати з міста, тим більше що плач і з Віфлеєма, що неподалік, долинув аж до Хеврона. Єлисавета, готова віддати своє життя й здоров’я, аби тільки не вбили її дитя, сховалася з немовлям Іоанном у гори. І Господь дивом зберіг їх. Як каже Передання, коли ця старенька мати, яка вже не могла швидко йти (не те що бігти), побачила воїнів, що бігли схилом і наздоганяли її, то вона вигукнула: «Горо, сховай матір з дитиною!». І з волі Божої гора розступилася, і в утворену ущелину сховалася свята праведна Єлисавета з немовлям Іоанном.
Джерело забило для матері з немовлям з волі Божої, і навколо нього виросли фінікові дерева. Свята праведна Єлисавета харчувалася їхніми плодами, і годувала немовля, і напувала його цією джерельною водою, перебуваючи в пустелі. Але недовго могла вона охороняти своє немовля, бо після цього потрясіння, та й уже старенька, уже стариця, на сороковий день після цієї події померла.
Немовля залишилося саме в пустелі, і, як свідчить Святе Передання, так само, як Божу Матір Архангел Гавриїл, являючись у Святому святих, наставляв, так і охороняв він, годуючи у дитинстві, Іоанна Предтечу. А про народження обох Архангел Гавриїл благовістив свого часу.
Мученицька смерть святого Захарії
А святий Захарія, пророк і священик, батько Іоанна Предтечі, звершував служіння в храмі Єрусалимському, і ось прийшов зброєносець царя Ірода й сказав: «Де син твій? Видай нам свого сина». І сказав священик сміливо: «Я служу Господу Богу Ізраїлевому. А де зараз мій син, я не знаю». Повернувся зброєносець до царя Ірода й передав ці слова. Той послав загін воїнів, сказавши їм: «Погрожуйте йому смертю й убийте його, якщо він не скаже, де його син». І ті прийшли до Захарії: «Якщо ти не скажеш, де твій син, то зараз же смертю помреш». Захарія відповів дерзновенно: «Моє тіло ви можете вбити, а душу мою прийме Господь». І блиснули мечі над головою сивочолого праведного священика-старця, і вбили його на порозі храму, і кров його всмокталася в мармурові плити й закам’яніла — на свідчення неправедності Ірода та на свідчення пролиття праведної крові. І як її не збивали й не зчищали, не могли зчистити.
Скільки праведників дала ця родина: Іоаким, Анна, Єлисавета-сповідниця, священномученик Захарія, Іоанн Предтеча!.. Скільки ця родина послужила всьому роду людському, дарувавши таких великих святих, і з цієї родини здійснилося велике чудо — пришестя Спасителя світу, Другої Іпостасі Святої Трійці, Бога Слова. Якими ж праведними були вони всі! І своєю праведністю вони підтримували й наставляли одне одного.
Дай, Боже, і нам, брати й сестри, бути такими у родинах своїх. Своєю праведністю, своїм добрим словом, своїм щирим ставленням до Бога, до молитви та до заповідей Господніх бути світильниками для своєї родини та для тих, хто нас оточує.
Проповідник покаяння
І каже Святе Письмо, що отроча перебувало в пустелі до часу явлення свого народу ізраїльському, «растя́ше и крепля́шеся ду́хом» (Лк. 1:80). За законом Старозавітної Церкви людина не могла повчати інших, доки їй не виповниться тридцять років. І до тридцяти років зі смиренням цей великий праведник і пісник, Іоанн Предтеча, жив у пустелі, їв лише акриди та дикий мед, одягався в шкури диких тварин. Перебував у пустелі, вдосконалюючи свою душу, повчаючись від самого Архангела Гавриїла.
Потім він вийшов на проповідь і хрестив народ Старозавітної Церкви у водах Іорданських, ставши провісником церковного Таїнства Хрещення. Провісник він також і Таїнства Покаяння, встановленого Святою Церквою, — Сповіді, без якої ми, брати й сестри, напевно, стали б як біси. Якби ми не сповідалися, і не прагнули вигнати нечистоту зі своєї душі, і не намагалися потім утримуватися від цієї нечистоти, отримавши запоруку милості Божої в благодаті Таїнства Святого Покаяння, ми стали б як біси.
І ми, брати й сестри, сьогодні прославляємо Іоанна Предтечу та святкуємо день його Різдва. У день народження зазвичай прийнято говорити добрі слова про людину, у день народження прийнято стіл накривати, дарувати подарунки та виявляти до людини всяку доброзичливість, радіючи її появі у цей світ.
Що ми можемо дати Іоанну Предтечі? Накрити стіл? Та він був пісником, великим пісником. Подарувати йому подарунок? Та він же був великим нестяжателем, живучи в пустелі, навіть власного дому не мав, не кажучи вже про якісь речі. Що ми можемо принести йому, аби було приємно йому сьогодні дивитися на нас, на християн, послідовників Христа, про Якого він проповідував, кажучи зі смиренням: «Йде за мною Той, у Котрого я недостойний і ремінь взуття розв’язати» (див. Лк. 3:16)?
Що ми йому сьогодні принесемо? Наше покаяння, бо проповідником покаяння він завжди був. «Пока́йтеся, прибли́жибося Ца́рствие Небе́сное» (Мф. 3:2), — говорив Іоанн усім, з любов’ю приймаючи народ, вислуховуючи їхні гріхи. І митарі до нього приходили, і воїни, як ми чуємо зі Святого Письма… Багато хто. Він усіх приймав, усіх намагався очистити душі й серця, щоб, очищуючи ці серця й душі, зробити їх здатними прийняти проповідь Христа Спасителя, прийняти Його Хресну Жертву. Він прагнув зробити людей добрішими й чистішими, готуючи цим шлях для проповіді Господньої серед народу ізраїльського.
«А у чому мені каятися?»
Велика любов до Бога, до Його втіленого Сина, велика любов до Церкви Святої, велика любов до нас, грішних, рухала Іоанном Предтечею. І ми повинні полюбити слова його проповіді. Часто можна почути в наш час, брати й сестри: «А у чому мені каятися? Живу як усі, і гріхів в мене особливих й немає». Та немає гріхів у нас, брати й сестри, не тому, що їх немає, а тому, що ми вже до них звикли і їх не помічаємо, бо заповіді Господні забули.
Згадайте, як Господь давав заповіді старозавітньому народу на горі Синайській — серед грому й блискавок перстом на кам’яних скрижалях Своїх накреслюючи, і камінь плавився під дією сили Божої. Які слова накреслював? «Не роби собі кумира ні на небі, ні на землі» (див. Вих. 20:4; Втор. 5:8), — кажучи, щоб людина шанувала Бога. Чи шануємо ми Бога? Ні, ми забули Його заповіді.
Як ще сказав Господь: «По́мни день суббо́тний, е́же святи́ти его́: шесть дней де́лай и сотвори́ши в них вся дела́ твоя́, седьмы́й же день — Го́споду Бо́гу твоему́» (див. Вих. 20:8–10; Втор. 5:12–14). Чи виконуємо ми цю заповідь? Адже Господь просить шість днів працювати, аби ми усі справи свої встигли зробити, а сьомий тільки день Господу Богу віддати — прийти до храму на службу. І не цілий день стояти в храмі, а просто прийти й помолитися, гріхи свої згадати, покаятися в них, помолитися Богу за себе, за своїх померлих батьків, за живих дітей та онуків, за благодійників, які зробили нам добро протягом цього тижня. Згадати, що ми до Бога ще прийдемо і відповідатимемо перед Ним за все, що ми зробили на землі, нагадати собі про вічність. Але ми й цю заповідь не виконуємо — у нас усе суєта, клопоти, турботи… І на базар треба, і в магазин треба, і серіал подивитися треба… Яка вже тут церква, який вже тут Бог, які вже тут заповіді?..
І цю заповідь не виконуємо.
А потім дивуємося: чому діти нас не слухають, онуки нас не шанують? Та ми ж Бога не слухаємо й Бога не шануємо, а хочемо, аби нас усі слухали й нас усі шанували. Як гукнеться, так і відгукнеться. Що посіяли, те і пожинаємо.
Заповідь «Не уби́й» (Вих. 20:13; Втор. 5:17). «Ну, — скаже людина, — та я й не вбивав нікого». Як це нікого? А скільки абортів зроблено? Тварини такого не роблять — не вбивають дітей своїх у лоні! І винні не тільки дружини, які робили аборти, — а й чоловіки, зі схвалення яких це робилося, їхні батьки, з відома яких усе це робилося: «Та у тебе двоє дітей є, вистачить. Скільки можна?». А чому наші діди й прадіди мали по десять і по дванадцять дітей? Та виховували їх як людей. І повага до старших була, і працелюбність, і турбота один про одного — бо не було егоїстів. А зараз одну дитину народять, і нерозумною батьківською любов’ю її з усіх боків огортають, постійно її жаліють, а вона потім виростає егоїстом, який звик, щоб йому давали, але не щоб він комусь давав — йому всі винні, але не він комусь винен.
«Не укради́» (Вих. 20:15; Втор. 5:19) — заповідь така. Подумати! У нас в житті хтось з роботи тягне, хтось раніше із колгоспу тягнув. Що погано лежить, те й наше, хоча ми його не клали. І в цьому часто, брати й сестри, наша провина перед Богом.
І можна перелічувати й перелічувати…
Заповідь про цнотливість
«Не прелюбоде́йствуй» (Вих. 20:14; Втор. 5:18), — каже Господь. Це заповідь про цнотливість. Дехто скаже: «У моєму житті, здається, не було перелюбу». Та як же? Адже багато хто порушує цю заповідь про цнотливість, не стримуючись у своєму подружньому житті. Навіть вагітні матері й ті не стримуються… А дитина ж починає виховуватися в лоні матері. І як мати поводиться, те саме буде й у дитині закладено: мати краде — дитина виросте крадієм, мати когось обмовляє, засуджує — дитина обмовником виросте, мати не стримується від блудного життя — і дитина блудником виросте…
Дитина виховується вже в лоні матері. Недарма в давнину, коли жінка носила в лоні, їй не дозволяли навіть лозиною корову вдарити — аби дитина жорстокою не виросла. Навіть ногою кішку не можна було вагітній відштовхнути, щоб її навіть незначна жорстокість не відбилася на її дитині.
Бо виховання починається, ще коли дитина перебуває в лоні. І все, чим живе мати, тим і дитина потім починає жити.
І в цьому треба каятися…
Про наслідки наших гріхів
І часто кажуть: «Погана молодь». Але як це сталося, що від хороших батьків виросла погана молодь? Та ми самі погані, тому й молодь така! І починати треба із себе, а не з когось. Не молодь виправляти, а свої гріхи згадувати й у них каятися. А то ми починаємо по-фарисейськи повчати, наставляти їх…
Є вислів: «Молодець проти овець, а проти молодця сам вівця».
Згадати свої гріхи, почитати житія святих, заповіді Господні. «Господи, помилуй! — тільки скажеш. — А як же я живу?..». І з цього має народжуватися почуття покаяння. Адже святий Іоанн Предтеча заради цього приходив — щоб нагадати народу про гріхи.
А зараз не люблять слухати про гріхи, люблять, коли хвалять. І якщо скажеш: «Ось, весь світ у гріхах і в злі лежить», — відповідатимуть: «Так, справді: і політики погані, і уряд поганий…». І всім дістанеться — і живим, і мертвим. Сказати: «Ось він грішний, той — неправедний, той не такий». — «Так». Але скажи людині, що вона грішна, що вона неправедна, — і у відповідь одразу почуєш: «А що ти мене ображаєш?»
І ось ми усвідомлюємо, що весь світ лежить у гріху, і в беззаконнях, і в неправді. Але ж цей світ складається з нас. Це ми такі, тому й світ такий.
Як кажуть святі отці, смердючий запах гріха є приманкою для бісів, які виходять з безодні пекла на цю приманку і чинять беззаконня у світі.
Ось чому у Прощену неділю ми просимо вибачення одне в одного, навіть якби ми й не знали одне одного та ніколи в житті не спілкувалися. Тому й просимо вибачення, адже ми винні перед усім світом в тому, що у світі зло існує. Адже ми ж часто винні в розростанні зла: нас засудили — і ми починаємо засуджувати, нам сказали зле слово — і ми одразу ж у відповідь говоримо зле слово, нас у черзі штовхнули — і ми тим самим відповіли одразу ж… Ну, вибачте, через це зло не зменшується, а збільшується. Воно проявилося в одному випадку, а коли ми відповіли злом на зло, воно стало вдвічі більшим. Тому Господь і каже: «Любіть ворогів ваших, благословляйте тих, хто проклинає вас, добро творіть тим, хто ненавидить вас» (Мф. 5:44). Господь це говорить для того, щоб зло не розросталося, а применшувалося. І якщо ми маємо розум і розуміння життя в Бозі, то ми повинні чинити так, як нам Господь радить.
«Не судіть, — каже Господь, — то не судимі будете» (Мф. 7:1). Втішає нас, що якщо не будеш засуджувати, то тебе Сам Бог не засудить. «Хто ти, що виймаєш сучок з ока брата твого? — каже Господь. — Спочатку колоду зі свого ока витягни, а потім уже сучок з ока брата витягуй» (див. Мф. 7:4–5). А ми ж часто так: «Ось той такий-то, сякий-то, перетакий-то», — а самі маємо стільки таємних гріхів, що, якби їх відкрити перед народом, то всі від нас шарахнуться, кажучи: «О-о! Оце „праведник“!».
І ми, брати й сестри, сьогодні каємося за свою недбайливість, за те, що забули Божі заповіді, за те, що забули про своє високе звання «християнин».
А покаяння нерозривно пов’язане зі смиренням глибоким, і смирення увінчує Господь. Святе Письмо говорить: «Бог гордим противиться, а смиренним дає благодать» (Як. 4:6). Смирення — без труда спасіння, адже недарма Господь каже в Євангелії: «Научи́теся от Мене́, я́ко кро́ток есмь и смире́н се́рдцем: и обря́щете поко́й душа́м ва́шим» (Мф. 11:29). Не психологи, не лікарі, котрі лікують нервову систему, — смирення і лагідність можуть, брати й сестри, дати спокій нашим душам і втихомирити сум’яття наших думок. Ось що говорить Господь, і Його слова правдиві. І Господь донині не залишає нас, і нам не слід би залишати Бога.
Господь поруч із нами, а чи ми пам’ятаємо про Нього?
Є й священство, є й Таїнства у Церкві Святій, і вода в храмах освячується й не псується, показуючи дію благодаті Святого Духа у Святій Церкві, хоча ми, грішні, цю воду до храмів приносимо. Господь показує, що Він поруч із нами, видимим чином виявляє цю благодать навіть у святій воді. Так само — і на нетлінних мощах угодників Божих, на дивовижному преображенні нашої душі після Сповіді та Причастя.
Господь показує, що Він поруч із нами. Але головне, щоб ми не зреклися Його і були разом з Ним, не забуваючи Його, брати й сестри. Він нас не забуває, Він нас пам’ятає, Він нас любить. Любить Бог — найвища Істота, найчистіша й найдосконаліша, — і схиляється до нашої гріховності, і не залишає Своє творіння.
І ми, брати й сестри, маємо споглядати на те, як увесь Всесвіт слухає Бога. Господь, Який створив Всесвіт, встановив закони його існування: пори року змінюють одна одну, не змішуючись; сонце сходить на сході й заходить на заході; і двадцять чотири години складають добу; і триста шістдесят п’ять днів складають рік; і Земля коло за колом обертається навколо Сонця; і кожна рослина у свій час проростає й у свій час приносить плід; і тварини заради продовження свого роду виявляють найвищу цнотливість, бо вони злучаються лише раз на рік, щоб продовжити свій рід, а решту часу зберігають цнотливість, подаючи нам приклад.
Подивіться, брати й сестри, на все, що нас оточує… Фізичні та хімічні закони, встановлені Богом, незмінні. Уся природа, усе творіння слухається Бога, Його закону й не порушує встановленого Ним порядку. І лише людина, істота вільна, розумна, називається «homo sapiens», але стає безумною та свою свободу волі використовує для гріха. І навіть кричать: «Свобода, рівність!» І чим ця свобода закінчується? Тим, що дружини працюють пліч-о-пліч із чоловіками, забуваючи про своє найвище покликання — виховувати дітей і зберігати мир у родині. Натомість вони працюють киркою чи то біля асфальтоукладача, чи то на коліях у помаранчевій залізничній жилетці, а потім приходять додому, і ще треба випрати, зварити, прибрати, витерти соплі, перевірити уроки та чоловіка зустріти. А наші діди й прадіди утримували свої сім’ї, а дружини виховували дітей. І виховували як — святих виховували своїм прикладом, материнською своєю молитвою, яка небеса потрясала й з дна моря діставала.
Ми самі все перевернули з ніг на голову, брати й сестри, і далі перевертаємо. Порушуємо заповідь «Чти отца́ твоего́ и ма́терь твою́… да бла́го ти бу́дет и да долголе́тен бу́деши на земли́» (Втор. 5:16). Старших не поважаємо й не шануємо, батьків не слухаємо й ображаємо. Мало того, запровадили ще й ювенальну юстицію, де діти можуть подати до суду на своїх батьків! Та хіба ви не пам’ятаєте, як батьки нас сварили, лаяли, а то й різкою карали, але ми, дорослішаючи, казали: «Мало били, треба було більше!». А ми стали такими великими макаренками, що можемо подавати на батьків до суду! Діти! А потім суд ухвалює рішення відбирати дітей у живих батьків. У нас що, безпритульних на вокзалах мало, що ми ще нових робимо? І так уже при живих батьках дитячі будинки переповнені, і на вокзалах скільки безпритульних дітей тиняється без нагляду!.. А ми такі великі, свободу нам давай!
Знову про виховання дітей
«Дитяча праця заборонена». А коли ж привчати дітей до праці, якщо не в дитинстві? Адже праця — це чеснота й заповідь Божа, яку Господь, виганяючи Адама з раю, дав: «В по́те лица́ твоего́ сне́си хлеб твой» (Бут. 3:19). Хитро сатана підкрадається й робить так, аби дітей не привчали до праці. Кажуть: «Заборонена дитяча праця. Дітей жаліти треба». Справжня жалість має привчати їх до праці.
І дико чути, брати й сестри, коли класні керівники просять батьків: «Напишіть розписку, що ви не проти, аби ваші діти прибирали в класі й стирали з дошки». І половина батьків пише: «А чому моя дитина має прибирати за іншими?». Поруч, у селі Хрестище, голова адміністрації попросив директора школи: «Зберіть дітей перед Великоднем, приберіть сміття навколо школи». У селі! І йому селяни дзвонять по телефону й кажуть: «На якій підставі, порушуючи закон, Ви змусили мою дитину прибирати сміття навколо школи?» І він у відповідь вимовив мудрі слова: «А хіба я це сміття накидав? Ваші діти його накидали, от нехай самі за собою і привчаються прибирати».
А це безумство у наш час існує, брати й сестри. Дітей у школі починають навчати про стосунки між статями. Та у них ще немає почуття відповідальності, у них ще дитячий розум, який не розуміє, що це таке і які наслідки бувають. І безумні вчителі цю нову програму впроваджують у життя, починають розповідати, як там що буває між жінками та чоловіками, як запобігти вагітності тощо. Вибачте, що кажу це з амвона, але мушу сказати, аби вказати на це безумство.
Діди й прадіди наші не розповідали дітям своїм цих безсоромних подробиць, а сім’ї налічували по десять і по дванадцять осіб. І мало того, вірність у подружжя була такою, що його на фронті вбивали, а вона все життя чекала на нього — а може, він ще живий, після полону десь за кордоном залишився і повернеться? Ось яка вірність панувала в сім’ях, брати й сестри. Адже виховувалася цнотливість. І цнотливість ставилася на перше місце, а не непристойності та розпуста, які зараз «проповідуються» дітям.
Що подарувати святому Іоанну Предтечі?
Ні, брати й сестри, ми маємо пам’ятати, що у нас назва — «християни», що ми не безпритульні в цьому світі — у нас є Бог, Небесний Отець. У нас є Пречиста Богородиця, у нас є святі угодники Божі, у нас є закони, як має жити людина.
І я запитаю вас, брати й сестри: що властиве людині й що вище — чистота та цнотливість чи блуд? Скажіть. Цнотливість і чистота. Що властиво людині — чесність чи злодійство? Чесність. Що властиво людині — правда чи брехня? Правда. Що властиво людині: повага до батьків чи зневага до них? Повага. Що властиво людині: працьовитість чи лінь? Працьовитість.
Брати й сестри, я не буду далі перелічувати. Адже кожен з нас бачить, що Церква не вимагає від нас нічого надто складного — просто залишатися людиною зі здоровим розумом. І кожен із вас сьогодні проявив здоровий розум, відповідаючи на ці запитання. Він є, цей здоровий розум — слава Тобі, Господи! І заповіді, які Церква дає нам, — це не щось зверх-таке, що неможливо виконати. Це природний стан людини зі здоровим розумом. І Церква просто просить нас жити у своєму природному стані. А коли ми порушуємо заповіді через свою гріховність і схильність до гріха, — то нести на сповідь, у тому приносити покаяння й намагатися виправлятися.
І сьогодні, вітаючи святого Іоанна Предтечу з його днем народження, з різдвом, ми даруємо йому наш здоровий розум. А Господь не тільки добрі справи, а й добрі наміри «цілує», каже святитель Іоанн Златоуст.
Тому нехай Іоанн Предтеча сьогодні приймає від нас у дар наш здоровий глузд і розуміння того, що так робити не можна. Я не скажу, що ми більше не будемо так жити й не будемо грішити. Будемо, звичайно… Але дуже важливо користуватися Таїнством церковним Покаяння — поспішати те, що не відповідає здоровому розуму та духовному життю людини, нести на сповідь. Очищати свою душу й виховувати в собі людину духовну, яка до Бога прагне і хоче у вічності жити разом не тільки зі своїми попередниками, благочестивими предками, а й зі своїми дітьми, зі своїми онуками та правнуками хоче там жити — у вічності разом з Богом. А вона, вічність, є. Вічність є, і Бог є. І ми не вмираємо через сімдесят-вісімдесят років після народження — просто переходимо в інший світ, до якого ми маємо прагнути тут, на землі, каючись і виховуючи свою душу вже для того стану, в якому вона повинна буде перебувати у вічності. Виховувати в собі чистоту, чистоту сердечну.
Про що ми просимо святого Іоанна
І ми сьогодні, брати й сестри, вітаючи Іоанна Предтечу, схиляємося перед ним до землі зі смиренням, покаянням і зі сльозами просимо: «Великий Предтече Господній і Хрестителю Іоанне! Ти проповідував покаяння. Даруй нам це покаяння, даруй нам усвідомлення власної гріховності! Хоч краплю сльози в цей день на наших очах яви, яка б омила наші гріхи, що накопичилися в душі, і гнітять наші душі, і серця наші засмічують. Просимо тебе, угодниче Божий, не залишай нас у своїх молитвах, ублагай Бога, аби Він ще довго терпів нас, даруючи нам іще час для покаяння! Допоможи нам виховувати самих себе, дітей наших й онуків наших! Поможи нам, угодниче Божий, бути християнами не тільки за назвою, але й за змістом та за способом життя! Щоб, дивлячись на нас, люди говорили: „Виявляється, ось що таке віруюча людина. Виявляється, ось що таке життя з Богом. Виявляється, ось як треба жити“».
Дай, Боже, щоб угодник Божий Іоанн Предтеча, який любив людей за життя і ця любов перейшла з ним у вічність, — любов’ю своєю сьогодні огорнув нас. Щоб його всесильні молитви сьогодні були почуті Богом. Бо, ось на іконостасі — погляньте: праворуч від Христа стоїть Божа Матір, а ліворуч від Христа першим — за честю, як більший з народжених жінками — стоїть, простягаючи до Нього руки за нас, великий угодник Божий — досконалий у народжених жінками, у людському роді Іоанн Предтеча. І молиться Богу продовжити нам час для покаяння, дарувати це покаяння і спасти через це наші безсмертні душі. Амінь.
Цей запис також доступний на: Russian
Ukrainian
Русский