Чому Святі Гори названі Святими? Про що молитися преподобним Святогірським отцям? Про це розповів митрополит Святогірський Арсеній у проповіді в день Собору преподобних і Богоносних отців, які у Святих Горах на Дінці просіяли, 24 вересня 2013 р. Пропонуємо до прочитання цю архівну проповідь.
В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа.
У цей святковий день, брати й сестри, у Святих Горах панує особливе торжество. Сьогодні Православна Церква торжествує плід святого життя, що зріс на цьому місці.
Чому ці гори названі святими? Невже лише через красу природи? Невже лише через красу архітектури споруджених тут будівель? Ні, брати й сестри. Святими ці гори названі з тієї причини, що тут свято пожили люди, подвижники, які цілком присвятили своє життя Богу. І саме плодом їхнього життя тут і стала краса природи, яку Господь особливо прикрасив і наповнив Своєю благодаттю. І самі храми благоліпні тому, що святі з любов’ю до Бога будували їх і в цих храмах молилися. І особливою благодаттю наповнені Божі храми завдяки тому, що благодать Божу на це місце привертали своїми подвигами, своїми молитвами, своєю любов’ю до Бога святі, і Господь відповідав їм Своєю любов’ю.
Сьогодні, брати й сестри, особливий день для цієї обителі. Дев’ять років тому саме цього дня тут відбулися урочистості (24 вересня 2004 р. у Святих Горах пройшли святкування з нагоди надання Святогірському монастирю статусу Лаври. — Ред.), які передвіщав преподобносповідник ігумен Іоанн (Стрєльцов). Він ще за життя говорив: «Святогірська обитель проквітне й прославиться. Дзвони дзвонитимуть так, що аж до Красного Лимана (нині м. Лиман. — Ред.) буде чутно. І хоч ви мене поховаєте в селі Покровському, все одно мощі перенесете до Святих Гір. Мене принесете, самі приїдете, і будемо там разом з вами Богу молитися».
І ще він казав: «Коли відкриється обитель, як почне стара братія до неї збиратися, старі монахи…». На момент відкриття монастиря жодного з колишніх насельників обителі не залишилося в живих. І багато хто дивувався: як же отець Іоанн говорив, що старі монахи збиратимуться, старі святогірці? Але коли ми почали знаходити мощі й переносити їх до Успенського собору, тоді зрозуміли, про яку стару братію говорив отець Іоанн у своїх пророцтвах.
І ось сьогодні святі мощі угодників Божих перед нами. І слова ігумена Іоанна — «Мене принесете, самі приїдете, і будемо разом з вами Богу молитися» — могли сказати за життя й інші преподобні святогірці, але, можливо, через смирення не говорили. А отець Іоанн казав своє пророцтво, втішаючи людей у страшний час безбожних гонінь…
***
Кого з наших преподобних Святогірських сьогодні похвалимо, брати й сестри?
Преподобносповідника Іоїля (Озерянського), який тут, у тоді ще пустельному місці, терплячи набіги й розорення татарські, жив з братією у важких трудах і випробуваннях. Та ще й два роки мучився в татарському полоні, не зрадивши Православ’я.
Кого похвалимо? Преподобного архімандрита Фадея (Кокуйловича), який був настільки освічений у богослов’ї, що його, як людину, котра була обізнана в богослов’ї і досконало володіла латинською та грецькою мовами, викликали до столиці для роботи над перекладом Святого Письма. Де столиця, а де Святі Гори? Що, не знайшлося такого подвижника й мудрого пастиря в столиці, який міг би працювати над перекладом Святого Письма?.. Ні. Зі Святих Гір, з пустельної обителі, викликали настоятеля до столиці для роботи над текстами священними.
Кого ще похвалимо? Преподобного архімандрита Рафаїла (Мокренського), до якого народна пам’ять зберегла особливе благоговіння за те, що він ще за сто років до скасування кріпосного права надав волю всім монастирським селянам. А помер, як розповідає житіє, нічого після себе не залишивши, — усе за життя роздав бідним і злиденним.
Кого ще похвалимо, брати й сестри? Преподобного Арсенія (Митрофанова), архімандрита, який походив з купецького роду, мав бесіди з преподобним Серафимом Саровським, листувався з оптинськими старцями, і ці листи збереглися. Його любив і листувався з ним святитель Філарет (Дроздов). Про цього угодника Божого читали похвальне слово в Глинській пустині в день престольного свята як про найдостойнішого учня преподобного ігумена Філарета Данилевського, Глинського.
Кого сьогодні похвалимо? Преподобного отця Германа, якому Божа Матір, коли він почав занепадати духом через покладений на нього послух настоятельства, явилася разом зі святителем Миколаєм Чудотворцем, покровителем цього святого місця, та з його небесним покровителем, святителем Германом Константинопольським, і сказала: «Що ти сумуєш? Не ти ігумен у цій обителі. Я тут Ігуменя. Все, що ти тут твориш, твориш з Моєї волі, як тростина в Моїй руці».
Ці слова є для нас розрадою. І пам’ятник Божій Матері «Ігуменя» свідчить про Її незриму присутність на цьому святому місці як Ігумені.
Саме святому Герману явилася Небесна Цариця у Покровському храмі під час співу Їй акафіста. Коли півчі зійшлися на центр храму, щоб заспівати 13-й кондак акафіста, раптом отець Герман побачив, як на горньому місці в сяйві небесної слави постала Божа Матір із піднятими руками. І молилася протягом усього співу 13-го кондака. А після закінчення співу видіння Божої Матері зникло, але якийсь час ще легкі хмаринки, що супроводжували Царицю Небесну, кружляли на горньому місці нашого Покровського храму.
Кого ще похвалимо, брати й сестри? Преподобних Феодосія та Кіпріана, духівників, які, коли народ збирався на богослужіння у великій кількості — а на день святого Миколая і свято Успіння Богородиці тільки причасників було по 15–20 тисяч, — по три доби не спали, не їли й не пили — забували про себе, аби якомога більше у народу прийняти сповідей та відпустити людям гріхи. І їх називали «духівники духівників» — настільки високим був їхній духовний ступінь і великим — вміння керувати православними християнами у справі духовного спасіння.
Похвалимо й преподобного Іоанникія. Досить сказати, що цей муж вирізнявся такою лагідністю й любов’ю до своїх ближніх та до паломників, що коли він помер, то під час його відспівування через народний плач не було чутно церковного співу.
Кого ще похвалимо, брати й сестри? Преподобносповідника схиархімандрита Михаїла, руку якого Господь являє нетлінною на свідчення його святості й праведності, адже ця рука не зрадила святої обителі. Коли отця Михаїла за радянських часів ув’язнювали та під час допитів піддавали всіляким тортурам, він не сказав, де схована монастирська ризниця, хоча знав, бо як келійник допомагав настоятелю, преподобносповіднику Трифону.
За життя святий Михаїл мав такий дар зцілення, що одного разу, відслуживши богослужіння й даючи хрест народу, раптом одній жінці, яка завжди ходила до храму на милицях, сказав: «Марфо, кинь милиці!». Вона, слухаючись його слова, кинула їх. «А тепер іди до мене, до хреста іди», — покликав отець Михаїл. І жінка пішла своїми ногами й назавжди залишилася здоровою.
Кого ще похвалимо? Отця Трифона, який терпів безкровне мучеництво, будучи настоятелем обителі й бачачи її закриття в 1922 р. За його настоятельства знущалися над братією: відрубали пальці послушнику Мойсею, в місиво порубали голову монаху Іпатію, кількох інших братів також замучили до смерті… За його настоятельства все це відбувалося, брати й сестри. І коли святий Трифон помер у літньому віці в Сватові, влада й після його смерті бажала дошкулити йому й наказала в день похорону отця Трифона закрити сватівську церкву. Труну несли на кладовище, а в цей час із храму скидали хрести. І люди підняли скинутий кований хрест і поставили на могилі отця Трифона, назавжди позначивши так місце його поховання.
Архідиякон Авраамій про нього запише у своїх щоденниках: «Муж лагідний, велелюбний, сповнений премудрості та обізнаний у богослов’ї. І назавжди ми без нього залишимося, як бджоли без матки».
Кого ще похвалимо, брати й сестри? Преподобного Лонгина, який був начальником скиту на Святому місці. Житіє оповідає, що він спав на жорсткому ложі й клав під голову жорстке підголів’я, — ось так коротко згадує про його подвижництво. Але коли ми, брати й сестри, знайшли мощі святого Лонгина, то вони лежали благоліпно, з благоліпно складеними руками, а під головою лежала цеглина, яку він за життя клав собі замість подушки в узголів’ї!
Похвалимо сьогодні, брати й сестри, і преподобного Ісаакія, якого називали Ісаакієм-прозорливцем, бо він мав дар прозріння. Одного разу братія, вказуючи на гору, де зараз стоїть пам’ятник Артему, запитувала в отця Ісаакія: «Батюшко, благослови нам побудувати на тій горі храм Вознесенський». А він відповів: «Ні, братія. Не будуйте там нічого. Я там храму не бачу. Я там здоровезну чоловічину бачу». Що за «чоловічина», ніхто не зрозумів. У 1903 р. помер отець Ісаакій, а в 1927 р. було встановлено пам’ятник революціонеру Артему. І згадали тоді свідки, які дожили до того часу, про слова отця Ісаакія про «здоровезну чоловічину».
Тому хтось на цей пам’ятник дивиться як на пам’ятник певній ідеології, а ми на нього дивимося як на пам’ятник прозорливості отця Ісаакія.
І кого ще, брати й сестри, згадаємо? Преподобносповідника ігумена Іоанна (Стрєльцова), чиї духовні діти сьогодні зібралися, аби вшанувати його в день його пам’яті. І його мощі тут спочивають. Як він казав, втішаючи своїх духовних чад: «Не переживайте, що М. Хрущов обіцяв у 1980 р. останнього попа показати по телевізору. Храми зводитимуть там, де їх і не було. Старі храми відроджуватимуть. Святогірська обитель відкриється, проквітне, прославиться. Дзвони дзвонитимуть…». Казали: «Батюшко, Ви нас втішаєте! Нічого цього не буде». Він тоді кулаком стукав по столу: «Буде! Буде, я сказав! А дзвони будуть такі, що аж до Красного Лимана буде чутно!».
Ігумен Іоанн (Стрєльцов) щодня служив Божественну літургію. Відслужив Літургію й у день своєї кончини, покликав духівника благочиння, посповідався у нього й сказав: «Через три дні ти в мене служитимеш, тільки я вже не служитиму з тобою». Духівник сказав: «Через три дні Хрестовоздвиження. Я служитиму у себе». — «Ні, у мене служитимеш».
Проводив його до хвіртки. Духівник благочиння поїхав, а коли повернувся додому, ввечері до нього приїхали й повідомили: отець Іоанн помер. І через три дні духівник благочиння приїхав відспівувати його на Хрестовоздвиження.
А перед цим отець Іоанн казав: «А скільки води буде на Хрестовоздвиження в Покровському!» (у с. Покровське отець Іоанн служив останні близько 8 років. — Ред.). Усі запитували: «Батюшко, дощ сильний буде?» — «Побачите». Це були сльози. Тисячі людей приїхали ховати старця Іоанна, до якого благоговіли, який любив Бога щиро. Він відбув більше 13 років в’язниць і каторги, і при цьому жодного слова нарікання не прозвучало з його вуст. І коли отця Іоанна запитували: «Батюшко, як же Ви терпіли каторгу?» — він відповідав: «Та там такі всі добрі люди були — і слідчі, і наглядачі, і співкамерники, і співлагерники. Усі були хороші, один я — грішник». Так говорив із щирою любов’ю, без лукавства, бо любив Бога й ближнього, за Божою заповіддю — «як самого себе» (Мф. 22:39).
А коли влада дізналася, що якийсь «поп-народник» служить у Покровському, і щодня, і народ до нього їде, то приїхали з перевіркою. Понеділок. Будній день. У селі всі на роботі, у храмі нікого немає — порожньо. Служить батюшка, та дві старенькі черниці на кліросі співають. Подивилися: нікого немає. «Отче, кому ти служиш?» — «Богу, синочки, служу». — «А про що молишся?» — «Молюся, щоб вам добре жилося».
Ось такою була відповідь отця Іоанна, який не боявся молитися в порожньому храмі, бо любов до Бога спонукала його молитися.
Сьогодні ми згадуємо також преподобного Феофіла, Христа ради юродивого, який без благословення свого духівника, монаха-простака Дорофея, нічого не робив. А з його благословення — ніс послух у кузні — навіть розжарений метал із горна брав у руки, не завдаючи собі шкоди. Коли приїхав до обителі архієпископ Філарет (Гумілевський) та, шануючи отця Феофіла, сказав: «Прийди до мене чаю випити», — той відповів: «Не можу». — «Чому не можеш? Я архієрей, я тебе благословляю». — «Ти благословляєш, — відповів отець Феофіл, — а духівник мій, коваль Дорофей, не благословляє по чужих келіях ходити і чай пити». — «Ну що ж, тоді йди спитайся у свого духівника», — сказав святитель Філарет (Гумілевський), який поважав чернечі чесноти. І пішов отець Феофіл, попросив дозволу у свого духівника, коваля Дорофея, прийшов і сказав: «Так, Дорофей дозволив з тобою чай випити, владико». І владика Філарет говорив, хвалячи отця Феофіла за життя: «Я у Святих Горах знайшов нового послушника Досифея, як з древніх патериків!».
А коли над отцем Феофілом жартували, кажучи: «Ти помреш», — він відповідав: «Не умрý, но жив бýду!» (Пс. 117:17). На іконі святий Феофіл стоїть на тлі кузні й тримає в одній руці шматок розжареного металу — свідчення чуда через послух, — а в іншій руці — сувій, на якому написано: «Не умрý, но жив бýду».
І справді: він живий перед Богом, і пам’ять його ми нині вшановуємо.
***
Сьогодні, брати й сестри, ми згадуємо цих угодників Божих.
І вони сьогодні перебувають із нами у святій обителі. Не лише ті, які спочивають тут мощами своїми, але й ті, чиї мощі нам не вдалося знайти, — сьогодні усі вони духом присутні тут разом із нами, радіють разом із нами відродженню святої обителі.
Тож підсилимо їхню радість тим, щоб вони бачили не лише відновлення монастирських стін, а й відродження чернечих чеснот у цій обителі та відродження в ній духовності — і серед братії, і серед паломників, які приїжджають!
Є така притча, брати й сестри. Одного разу батьки вирішили віддати свого сина до школи. І 1 вересня до школи хлопчика повів дідусь, вже старенький. Зайшов у шкільний двір, а безліч дітей, які там були, почали сміятися з онука, обзиваючи його товстим, незграбним та всілякими іншими образливими словами; почали сміятися й над самим дідусем, кажучи його онукові: «Поглянь, нас усіх привели мами й тата, а тебе привів якийсь старий дідуган!».
Дідусь усе це вислухав, взяв онука за руку й сказав: «У цю школу мій онук не піде. Для нього школу я сам оберу».
І він почав обходити школи. Зайшов до однієї — на перерві діти вибігли й почали бігати, ледь не збиваючи його, старого, з ніг. Пішов до іншої школи: там хтось його подражнив, хтось іще сказав образливе слово… І нарешті він пішов у село, що було біля міста, і там знайшов бідну сільську школу. Прийшов він до цієї школи й, уже втомлений, присів на лавочку перепочити. Пролунав дзвінок. Вискочили діти, підбігли до цього дідуся, кажуть: «Дідусю, Вам зле? Може, Вам водички принести? Або, може, вчителя Вам покликати, щоб він, якщо потрібно, „швидку“ викликав?». І побігли за вчителем. Незабаром вийшов вчитель, молодий чоловік. Підійшов до цього дідуся, поцікавився, як він почувається і чи не потрібно йому чогось. І дідусь сказав: «Нарешті я знайшов найкращу школу! Тут навчатиметься мій онук». Вчитель знизав плечима й каже: «Наша школа не найкраща. Ми дуже бідні, з бюджету коштів нам часто не достається, сама будівля стара. І мало хто з батьків хоче віддавати дітей до цієї бідної школи». Дідусь сказав: «Ні. Ця школа краща за всі, бо про вчителя цієї школи можна судити за учнями: які учні — такий, отже, і вчитель, здатний навчити добра та чуйності».
Брати й сестри, ми можемо похвалитися, що ми маємо вчителів хороших, добрих, великих перед Богом. Але чи будемо ми добрими учнями — це залежить від нас самих. І ми сюди, брати й сестри, прийшли до цих вчителів, аби навчатися у них праведності, навчатися жити у правді Божій. Заради цього ми сьогодні й зібралися. І просимо їхніх святих молитов, їхнього заступництва за нас, грішних і недостойних. Щоб вони допомогли виправити те зле, недобре, не Боже, що є в наших душах. І щоб добрим своїм прикладом, добрим словом, добрим своїм житієм допомогли нам посіяти в наших душах, як на добрій землі, чесноти.
***
І ми сьогодні вигукнемо: «Всі святі Святогірські, моліть Бога за нас!». А вони зараз, маючи особливе дерзновіння перед Престолом Божим, впали ниць і сказали: «Господи! Помилуй рабів Твоїх: братію, що зібралася там, паломників, які відновили нашу обитель, котру ми колись будували й населяли!». Хтось сюди вкладав копієчку, хтось — будівельні матеріали, хтось — посильну працю, хтось приїжджав і молився за відновлення цієї святої обителі. Сьогодні тут зібралися ті, хто це місце святе любить.
Дай, Господи, щоб воно не запустіло! Щоб воно зберігало вірність Тобі та Твоїй Святій Церкві аж до Другого Твого Пришестя! Дай, Боже, і нам, брати й сестри, бути Божими, як були ті, хто жили тут.
Що нам заважає? Саме в цих храмах вони молилися, ці стіни їх бачили, саме в цих храмах вони сповідалися, причащалися. Що нам заважає тут молитися, сповідатися, причащатися? Ніщо не заважає. Головне, аби ми самі не були собі на заваді своєю злою й недбалою волею. Аби ми, брати й сестри, жили за словом Господа, Який сказав: «По чому впізнають, що ви Мої учні? Якщо будете мати любов між собою» (див. Ін. 13:35); «Хто любить Мене, той заповіді Мої виконуватиме» (див. Ін. 14:21–24). Амінь.
Цей запис також доступний на: Russian
Ukrainian
Русский