Як зробити несення свого хреста радісним?

У чому сила хресного знамення? Що означає зректися себе і взяти свій хрест? Про це розповів митрополит Святогірський Арсеній у проповіді на свято Воздвиження Хреста Господнього, 27 вересня 2014 р. Пропонуємо до прочитання цю архівну проповідь.

В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа.

Вимовляючи ці слова, брати й сестри, ми закликаємо на наші уми й почуття всесильну благодатну дію Пресвятої Трійці. Осіняючи себе при цьому знаменням Чесного й Животворящого Хреста Господнього, ми згадуємо сьогодні подію, святкування на честь якої Мати-Церква назавжди постановила відзначати в ім’я історичної правди, на згадку про святі Христові заповіді, на згадку про те, що Господь перебував тут, на землі, з нами, на згадку про Його жертву за гріхи всього світу заради нашого з вами спасіння.

Господь і Бог наш Іісус Христос, Який був розіп’ятий, і воскрес на третій день, і вознісся на Небеса, благоволив нам залишити святиню Чесного і Животворящого Хреста.

***

У чому сила хресного знамення? Що означає зректися себе і взяти свій хрест? Про це розповів митрополит Святогірський Арсеній у проповіді на свято Воздвиження Хреста Господнього, 27 вересня 2014 р. Пропонуємо до прочитання цю архівну проповідь.

В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа.

Вимовляючи ці слова, брати й сестри, ми закликаємо на наші уми й почуття всесильну благодатну дію Пресвятої Трійці. Осіняючи себе при цьому знаменням Чесного й Животворящого Хреста Господнього, ми згадуємо сьогодні подію, святкування на честь якої Мати-Церква назавжди постановила відзначати в ім’я історичної правди, на згадку про святі Христові заповіді, на згадку про те, що Господь перебував тут, на землі, з нами, на згадку про Його жертву за гріхи всього світу заради нашого з вами спасіння.

Господь і Бог наш Іісус Христос, Який був розіп’ятий, і воскрес на третій день, і вознісся на Небеса, благоволив нам залишити святиню Чесного і Животворящого Хреста.

***

Історія Хреста Христового була такою. Незабаром після розп’яття Господа іудеї, а згодом і язичники, у непримиренній ненависті до Христа, бажаючи викорінити будь-яку згадку про Нього та знищити Церкву Христову, знищували усі свідчення, пов’язані з земним життям Господа. Так, і Хрест Христовий — і разом з ним два хрести, на яких були розп’яті розбійники, а також дощечку з написом Пілата та цвяхи, якими був прибитий Спаситель, — скинули в кам’яну цистерну. Цистерна — це витесана у скелі ємність, у яку свого часу збирали дощову воду через нестачу водних ресурсів у цьому регіоні, у Палестині. І ось у таку порожню кам’яну цистерну скинули Хрест Христовий… Але не тільки скинули: бажаючи ще й сплюндрувати цю святиню, цистерну завалили всяким сміттям і всяким непотребом.

Згодом над цією цистерною було збудовано язичницький храм Венери. У цьому капищі відбувалися всілякі язичницькі непотребства.

І довгий час так тривало. Але ось настало IV ст., коли до влади прийшов імператор Константин, якого згодом назвали рівноапостольним, і своїм едиктом затвердив християнство як державну релігію. А його мати, смиренна стариця цариця Єлена, маючи вже 80 років, вирушила у паломницьку подорож до Святої Землі. Там вона почала розшукувати й розпитувати про ті місця, які пов’язані з земним життям Христовим.

Багато місць ознаменувалися храмами християнськими. Досі стоїть храм у Віфлеємі, збудований царицею Єленою у IV ст. над печерою Різдва Христового. І багато інших храмів вона звела по всій Палестині.

Але свята Єлена хотіла знайти головну святиню християнського світу — Хрест Христовий.

Одного разу, коли святий цар Константин озброївся проти ворогів, Господь явив йому знамення Хреста на небі, ніби складене із зірок, зі словами «Сим победи́ши». І Константин наказав зобразити хрести на щитах воїнів, і з зображенням хресним пішов на ворога, і здобув перемогу.

Пам’ятаючи про чудо явлення Хресного знамення своєму синові, свята цариця Єлена шукала Хрест, на котрому постраждав за гріхи всього світу Бог, Який втілився.

Але довго ніхто не міг вказати місце, де сховано Хрест Христовий та розбійницькі хрести. І ось цариці сказали, що є якийсь вже 100-літній єврей, який знає, де сховано Хрест. Почали розпитувати цього єврея, але він навідріз відмовлявся вказати місце. І тоді цариця Єлена пригрозила йому своєю царською владою, і він все-таки вказав це місце.

Було знесено язичницький храм, відкрито цю цистерну, наповнену всілякими нечистотами. Імператриця Єлена, не шкодуючи нічого заради головного скарбу християнського світу, почала кидати жменями золоті монети в цю кам’яну ємність, аби заохотити людей вичищати її, — вибираючи монети, вони вигрібали при цьому з цистерни сміття.

І ось коли вже дійшли до самого низу, то побачили три хрести, що лежали там. Знайшли й цвяхи, знайшли й дощечку. Але який же з хрестів належав Христу Спасителю, а які — розбійникам?.. Якраз тоді з Єрусалима виходила похоронна процесія: невтішна мати ридала над своїм сином, якого несли на погребіння. Тоді за велінням святителя Єрусалимського Макарія та цариці Єлени почали класти один за одним хрести на покійного. І щойно Хрест Христовий торкнувся померлого юнака, той одразу ж повстав живим, і мати у великій радості прославляла Бога разом з усіма християнами, які зібралися, щоб бачити чудодійну силу Чесного і, як згодом після цього чуда назвали його, Животворящого Хреста.

На диво воскрешення померлого та на знайдення великої святині християнського світу зібралося безліч народу — весь Єрусалим прийшов. Кожен хотів доторкнутися до Хреста Христового, поцілувати його. Але у величезному натовпі не було можливості, щоб кожен доторкнувся до цієї святині. І тоді святитель Макарій почав піднімати Хрест, осіняючи ним на всі боки народ Божий. Народ же, вклоняючись до землі, у сльозах волав: «Господи, помилуй!».

І щороку на всеношній у це свято ми на згадку про ту подію повторюємо подібне дійство — піднімаємо від землі до верху зображення Хреста Христового й осіняємо народ Божий на всі боки, закликаючи милість Божу на Церкву, на Вітчизну, на наші безсмертні душі.

***

І ось ми, брати й сестри, маючи велике знамення Хреста Христового, часто бачимо його на куполах храмів, у наверші іконостасів. Християни зображують Хрест Христовий, освячуючи своє житло. Пишуть його крейдою у святвечір Хрещення Господнього на вікнах, на дверях, захищаючи свої оселі. Носять на собі знамення Хреста Христового від купелі хрещення на знак свого християнського звання. Благословляють їжу, зображаючи хресне знамення. Якщо людина підходить під благословення священика — священик осіняє її хресним знаменням, і на грудях у священика — зображення Хреста Христового та розп’ятого Сина Божого на ньому — на знак того, що священик є служителем Христа, Який жертвою любові постраждав за гріхи всього світу.

На згадку про цю любов, на згадку про цю жертовність віруючі, брати й сестри, по всьому християнському світу зображують Хрест Христовий, бо Хрест Христовий став символом перемоги. Перемоги добра над злом, перемоги любові Божої над нашою безумною гріховністю, знаменням вічного життя (знаменням воскресіння мертвих і життя майбутнього віку).

І ми осіняємо себе хресним знаменням. Святі отці закликають якомога частіше зображати хресне знамення. Ніколи не соромтеся, брати й сестри, використовувати це знамення!

Дехто може сказати: «Ну, велика святиня — сам Хрест, на якому Христос був розп’ятий, до якого Він торкався, який Він ніс на Голгофу. На Хресті як на всесвітньому жертовнику Спаситель, взявши гріхи всього світу, омив їх пречистою кров’ю Своєю. Але як може мати силу хресне знамення, зображене навіть на повітрі?».

Брати й сестри, розміркуємо від противного. Ми часто бачимо якихось екстрасенсів чи інших людей, які виконують ті чи інші магічні дії, і вони завжди в них пов’язані з якимись словами, призиваннями, рухами рук та символами. І якщо ми знаємо, що вони так роблять, прикликаючи силу бісівську, і вона приходить та діє, то уявіть: хіба не діє Христос, коли ми зображуємо знамення Хреста навіть на повітрі? Хіба не приходить із цим зображенням сила Божа? Хіба ангели не спускаються і не служать тій людині, яка осіняє себе знаменням Хреста Христового — символом перемоги Бога, Творця Всесвіту, над пеклом і дияволом?.. І хіба не тремтітимуть перед цим знаменням, навіть на повітрі зображеним, злі сили, які ненавидять Бога та все, що з Ним пов’язано?

***

Але ми, християни, шануємо Хрест Христовий як велику святиню. Хрест Христовий супроводжує нас від купелі нашого хрещення. І коли вже охололі наші останки кладуть в останнє пристанище — у труну, — то в руках ми тримаємо зображення Хреста Христового. І саме місце спокою християнина осіняється хресним знаменням.

Ані багатство пам’ятників, ані краса зображень людей на цих пам’ятниках не можуть перевершити для віруючої людини краси знамення Хреста Христового та втіхи, яку воно дарує. Коли ми приходимо на могили наших близьких чи то у день Пасхи, чи то в дні їхньої пам’яті, то, дивлячись на Хрест Христовий, розуміємо, що це місце їхнього майбутнього воскресіння.

«Чáю воскресéния мéртвых и жи́зни бýдущаго вéка» (із Символу віри). Як Христос був розп’ятий на хресті, але воскрес, живе й діє у Церкві Своїй, так, брати й сестри, і вони воскреснуть, успадкують вічне, нескінченне буття з Богом своїм. І хрести на могилах наших близьких знаменують, що так і буде істинно, адже хрест — це символ і надія, надія на виконання слів Христових (див. Ін. 5:25, 28–29; 6:54) та догмату, який ми співаємо у Символі віри.

***

У Святому Письмі ми зустрічаємо ще такі слова, сказані Господом: «Хто хоче йти за Мною, хай зречеться себе, і візьме хрест свій, і йде за Мною» (Мк. 8:34). Хто хоче йти за Христом — хай зречеться себе. Що означає «зректися себе»? Це означає зректися своїх пристрастей, зректися свого гріховного, зректися злоби світу цього, зректися неправди світу цього, зректися того лукавства, яким живе сучасний світ і яким так захоплює християнський рід.

І ось, «хай зречеться себе, і візьме хрест свій» — а як це, взяти свій хрест?

Господь ніс Свій Хрест на Голгофу, який був пов’язаний з Його скорботами, стражданнями, з Його приниженням, з Його смиренням, з Його болем сердечним за рід людський, з Його любов’ю. І ось взяти свій хрест — це означає з терпінням переносити скорботи, страждання в цьому світі, сподіваючись на Божу допомогу, сподіваючись на те, що ніщо нам даремно тут, у цьому світі, не попускається, — з надією на Божу допомогу, з надією на Його всеблагий Промисел. Ось коли ми так переносимо страждання, скорботи, хвороби в цьому світі, то ми, брати й сестри, беремо свій хрест і наш хрест перетворюється на Хрест Христовий. І коли ми без нарікань, з надією на Бога та з молитвою до Бога про прощення своїх гріхів несемо цей хрест, то він стає нам на розраду й радість.

І навпаки: скорботи, страждання, хвороби не приносять людині жодної розради, жодного полегшення, вони стають марними, якщо людина переносить їх із наріканнями, з невдоволенням, з образою, звинувачуючи всіх і вся, аж до Бога: «За що ж це Бог мене так карає?!» (часто можна почути таке в сучасному світі…). Та Бог нас ще милує!.. Як колись казав один батюшка, старець: «Та за наші гріхи нас треба паяльною лампою! Це ще Господь нас милує, ще довготерпить і милосердствує, незважаючи на ті беззаконня, які ми чинили й чинимо».

А коли ми, брати й сестри, з терпінням беремо й несемо свій хрест життєвий, то тоді він справді відчиняє нам врата Царства Небесного.

***

Одному чоловіку, який жив дуже бідно, постійно нарікав на свою бідність та заздрив іншим, одного разу явився ангел і у видінні завів його ніби до якоїсь кімнати. Біля стін цієї кімнати стояли хрести, накриті білими полотнами. І ось ангел сказав цьому чоловіку: «Ти кажеш, що для тебе твій життєвий хрест важкий. Ти постійно нарікаєш, заздриш іншим, кажеш, що інші нібито краще живуть і їм легше. Ось, Господь дає тобі вибір: вибери собі з цих хрестів зручний».

І ось чоловік почав примірятися до цих хрестів. Взяв один хрест — важкий, взяв інший — занадто великий і громіздкий, взяв третій — гострі грані ріжуть плече, незручно нести… І так перебираючи, він нарешті взяв один хрест, який здався йому і легким, і зручним. «Ось саме такий хрест я б і ніс!» — сказав чоловік ангелові. «Ну, зніми покривало», — відповів ангел. Коли чоловік зняв з хреста покривало, то побачив, що на хресті написано: «Бідність».

Тобто кожній людині Господь дає такий життєвий хрест, який вона може понести. Та ще, крім того, Господь дає й допомогу Свою.

Як одного разу одному преподобному був відкритий його життєвий шлях, поділений на періоди. І ось він побачив дві пари слідів. «Це, — сказав йому Господь, — твої сліди й Мої: Я супроводжував тебе в житті». І ось преподобний помітив, що на тих відрізках його життя, в яких йому було дуже важко й дуже тяжко, була лише одна пара слідів. І він сказав: «Господи! Як же так? Мені було так важко в ті дні, а Ти мене самого залишав?..». На це Господь, лагідно усміхнувшись, сказав: «Ні. У ті періоди твого життя Я тебе на руках ніс».

Так, брати й сестри, і ми часто нарікаємо в ті хвилини життя, коли Він нас на руках носить.

***

Хіба наші діди й прадіди терпіли менше за нас? Та часом більше терпіли! Але при цьому вони залишалися вірними заповідям Божим, вірними законам морального, цнотливого, чесного й працелюбного життя. Вони залишалися людьми. У скруті вони не озлоблювалися одне на одного, а намагалися допомагати одне одному.

Я пригадую, як розповідали, як разом молилися під час війни. Не задовольняючись лише храмовою молитвою, у домівках також збиралися читати акафісти, та ще й дітей на коліна ставили рядами й казали: «Моліться, дітки, щоб ваші татусі з фронту додому живими поприходили». І самі молилися, і дітей привчали, працювали, не покладаючи рук, забуваючи про себе. Жили часто заради дітей своїх, заради Вітчизни, трудячись великою працею, яку ми б зараз назвали каторжною. Але для них ця праця була на радість.

Я згадую слова своєї бабусі. Коли вона влітку полола на городі, ми казали їй: «Бабо, ну йди ти хоч відпочинь! Така спека стоїть!» І вона завжди сумирно відповідала: «На тім світі відпочину, якщо на цьому зароблю!». Ось так наш народ говорив, брати й сестри.

Коли листоноша приносив до чийогось дому похоронку і лунав плач, у горі людину не залишали саму: збиралися всі сусіди — і ці вдовиці чи солдатки, втішаючи цю вдову, плакали разом із нею.

Останнім шматком хліба ділилися. Жили бідно, у злиднях, їсти нічого було, але, якщо хтось помирав, то хтось із сусідів приносив два яйця, хтось — шматок хліба, хтось — картоплю… що у кого було — аби було з чого поминальний обід приготувати.

У таких випадках проявлялася любов одне до одного. І похорони ніколи не обходилися без молитви.

***

У наші дні ми, брати й сестри, часто ще маємо — слава Тобі, Господи! — безліч добрих прикладів співчуття та допомоги одне одному. Але маємо й приклади жорстокосердя.

Так, у нас, наприклад, регіон небагатий на воду. І в ці воєнні, лихі часи в одному із селищ під час обстрілу пошкодило водопровід — і у людей не стало води. І електрики не було — насоси не працювали. А в одного мужичка у дворі була механічна колонка, яку можна качати. Якщо по-християнськи — то хоча б поділився водою, чи не так? Він почав її продавати!

Ось такі приклади є в наш час. І ми потім кажемо: «Чим ми гірші за наших дідів і прадідів?». Та ось саме цим гірші, що навіть у таке лихоліття користолюбство наше якесь, нелюбов до ближнього проявляється в тій чи іншій мірі.

А мені пригадуються слова одного батюшки… Його проповідь тривала лише хвилину, але за цю хвилину були сказані такі слова, що вони, певно, назавжди залишаться в моїй пам’яті, у моєму серці. Батюшка вийшов на амвон і сказав: «В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа. Якщо міркувати по-людськи, то ми повинні ділитися зі своїми ближніми тим, що маємо. А якщо міркувати по-християнськи, то ми повинні віддати все. Амінь».

***

І от справді, брати й сестри. Подумайте: яке звання ми носимо — християни! Адже Христос усього Себе до останку віддав нам, аж до розп’яття, до страждань. І навіть розіп’ятий на Хресті, Він жалів людей, звертаючись до Бога Отця про натовп: «Господи, прости їм, бо не знають, що роблять» (див. Лк. 23:34). Будучи роздираним страшними ранами, Він переживав за Свою Матір, Яка залишається сама, і вручав Її учневі Своєму, кажучи йому: «Ось, Мати твоя», — а Їй доручав улюбленого учня: «Ось, син Твій» (див. Ін. 19:26–27).

Розбійники поруч із Ним страждали, брати й сестри. Один лихословив Його: «Коли Ти Христос, спаси Себе і нас!» (Лк. 23:39). «Зійди з Хреста — і ми увіруємо, що Ти Син Божий!» — говорили первосвященики (див. Мф. 27:39–42). Інші сміялися: «Побачимо, чи прийде Ілія Його спасти!» (див. Мф. 27:49).

А інший розбійник говорив до свого товариша: «Не ты ли Бóга бои́шися? Мы по грехáм свои́м приéмлем, а сей Прáведник за что терпи́т?» І, звертаючись до Христа, сказав: «Помяни́ мя, Гóсподи, во Цáрствии Твоéм!» (див. Лк. 23:40–42). Не «введи в Царство», не «сподоби Царства» — розбійник вважав себе негідним цього через свої гріхи, а просто просив Господа лише згадати про нього в Царстві. Він вважав, що тоді отримає якусь втіху для своєї душі.

Яке покаяння, яке смирення, яке усвідомлення власної негідності та гріховності! І тут знову проявилася любов Божа, яка до кінця усю себе віддала людям. До цього розбійника, котрого вважали гідним лише одного — щоб його вбити, знищити, — Христос звертається і каже: «Ны́не со Мнóю бýдеши в раи́» (див. Лк. 23:43).

«Разбóйника благоразýмнаго во еди́ном часé рáеви сподóбил еси́, Гóсподи…» (зі світильного утрені Страсної П’ятниці), виявляючи Свою любов до роду людського, любов безмежну, безкрайню, нескінченну…

А ми ж послідовники Христові! Ми маємо бути Його наслідувачами! Тож якщо Господь дає нам такий приклад, брати й сестри, — то візьмемо кожен свій життєвий хрест, як Господь взяв Хрест, йдучи на Голгофу. Постараємося, брати й сестри, зректися себе, як Христос забув про Себе, а пам’ятав про розбійника, про Свою Матір, про Іоанна Богослова… І про натовп знавіснілий пам’ятав, і молився за нього: «Господи, прости їм, бо не знають, що роблять», — жаліючи цей натовп, а про Свої страждання, яких зазнавав від цього натовпу, забувши.

***

Наслідувачем такої любові Христової є наша Свята Православна Мати-Церква.

Буває, що за життя, називаючи себе атеїстами, обливають Церкву всяким брудом, усілякі непотребства в словах висловлюють проти неї. Але Церква як любляча Мати, не ображаючись, потім приходить до таких людей, коли вони вже лежать, склавши руки, у труні, і співає: «Со святы́ми упокóй, Христé, дýшу рабá Твоегó, идéже несть болéзнь, ни печáль, ни воздыхáние, но жизнь бесконéчная» (кондак із чинопослідувань відспівування та панахиди). Ходила людина до церкви чи не ходила; молилася Богу чи, може, про Бога згадувала, тільки коли лаялась нецензурною лайкою, а може й сміялася з віруючих, з Церкви та хвалилася: «А я атеїст і в Бога не вірю», — але якщо людина була хоча б просто хрещена і через хрещення належала до Церкви, Церква її не забуває. Церква як любляча Мати навіть за гробом людину не залишає — вимолює її: ми в храмах не тільки заздравні єктенії виголошуємо, просячи у Бога добра для людей, а й заупокійні. Молимося також і за оглашенних, тобто за людей, які оголошені Христовим вченням і готуються до хрещення, але ще не хрещені, — і таких людей Церква не забуває.

А як Церква, брати й сестри, любов свою проявляла у радянські роки! Цю любов воістину можна порівняти з любов’ю Христовою, коли Спаситель молився за знавіснілий натовп: «Господи, прости їм, бо не знають, що роблять». У роки безбожної радянської влади Церкву гнали, ганьбили, священиків саджали до в’язниць і розстрілювали, храми підривали, ікони рубали на дрова… — чого тільки не витворяли!.. У засобах масової інформації атеїзм знущався з віруючих людей як тільки міг. У сім’ях глузували зі своїх віруючих матерів.

А ці матері молилися, Церква цих комсомольців поминала, молилася за цих комуністів. Не з людиноугодництва, а через те, що Церква в глибині своїй є втіленням всепрощаючої любові Божої до нас. Церква готова сама страждати, аби тільки ми не страждали. Церква готова всіх жаліти, навіть тих, хто її не жаліє.

<…>

Ми сьогодні знову й знову розпинаємо Христа гріхами своїми, злобою своєю. А Він не втомлюється з Хреста простягати до нас руки й закликати нас жити в любові та жертовності, самовідданості, кажучи: «Нема більшої від тієї любові, як хто душу свою покладе за друзів своїх» (Ін. 15:13).

***

І сьогодні, брати й сестри, ми приносимо «жéртву жи́ву, благоугóдну Гóсподеви» (див. Рим. 12:1). «Жéртва Бóгу дух сокрушéн, сéрдце сокрушéнно и смирéнно Бог не уничижи́т» (Пс. 50:19).

Намагайтеся творити діла Божі, творити діла правди Господньої! Намагайтеся наслідувати Бога, допомагаючи один одному, сіючи насіння добра навколо себе чи то в словах, чи то в ділах, чи то в почуттях, чи то в думках! Будьте єдиною родиною! Адже ми всі брати й сестри у Христі, та ще й родичі по Адаму один одному — у нас спільний праотець Адам.

<…>

І ми, брати й сестри, сьогодні маємо пам’ятати, що багато чого в нашому житті не можна змінити людським словом, людською участю, але можна змінити молитвою, бо, молячись, ми зв’язуємо себе з Богом, Який Своїм Творчим словом «Нехай буде» створив увесь цей прекрасний, мудро влаштований світ, увесь Всесвіт. І Бог може «во еди́ном часé» перетворити розбійника на праведника, Він може змінити в нашому житті все на краще.

Головне — не опускайте руки, сповнюйтеся надією на допомогу Божу! «Госпóдь сил с нáми, застýпник наш Бог Иáковль» (Пс. 45:12).

Намагайтеся молитися, брати й сестри. З живим серцем, не механічно, а з духом скрушним, смиренним і покаянним, бо Господь гордим противиться, смиренним — дає благодать (див. Притч. 3:34; Як. 4:6; 1 Пет. 5:5). І ми, брати й сестри, не повинні зраджувати правду. Правда вимагає нашої з вами участі та нашого захисту, тому намагайтеся правду Божу захищати образом свого життя.

І не дай, Боже, нам стати звіроподібними, подібними до хижаків, що нападають один на одного.

Я згадую розповідь одного нашого послушника монастирського, який захватив ще минулу війну. Ця розповідь про те, наскільки високим був дух християнства в наших благочестивих предках, і завдяки цьому ми й стали переможцями.

Він розповідав таке. У 1943 р. звільнили село, в якому він жив. Зруйноване село. Усі голодні, босі. Навколо розруха, страждання… Скільки людей вбито!.. І ось через їхнє село гнали колону полонених німців. Через їхнє зруйноване село, де жили вдовиці, чиїх чоловіків було вбито; де жили люди, у яких загинули інші близькі… І ось наші жінки, виходячи зі своїх домівок, кидали в натовп полонених картоплю, яблука, хліб… — можливо, останнє, що в них було. До цих завойовників, які стали причиною їхнього нещастя, але яких нещасними полоненими гнали через село, в цих жінок було Христове милосердя!

Ось ця висота християнського духу стала запорукою перемоги, наші люди тоді не озвіріли. І дай, Боже, і нам зараз, за словами Патріарха Сербського Павла, у наш час кожному залишитися людиною — людиною як образом і подобою Божою.

***

І дай, Господи милосердний, нам сили молитися не тільки за себе, не тільки за близьких, але, як Ти заповідав, і за ворогів!

А чому за ворогів Господь заповідав молитися? Та тому що молитвою ми можемо зупинити безумство в їхніх душах і в їхніх умах. Молячись за них, прикликаючи на них силу й дію Божу, ми можемо їх змінити! Тому Господь і заповідає молитися за ворогів. Не виправдовуючи їхні злодіяння, але бажаючи їм зміни, напоумлення, отрезвіння. І така молитва була у наших предків благочестивих.

Бо три роки тому, коли я був у Німеччині, я чув від німців такі слова: «Ми, німці, не любимо згадувати про війну — це найганебніша сторінка нашої історії. І нам соромно перед усім світом, що вона у нас була». Це вони говорили щиро, брати й сестри. І я думаю, що зміна в їхніх настроях та усвідомлення власної злоби, нехай через роки, стали можливими завдяки величі духу нашого народу та молитвам нашого народу.

Важко, складно, непередбачувано, часом здається безнадійно… — ні, не безнадійно! У нас є Бог — наша надія. І ми маємо надію на наше спасіння та надію на те, що наші молитви, спрямовані на благо, на добро, на любов, будуть почуті Богом, і Господь усе виправить, і «Госпóдь благослови́т лю́ди Своя́ ми́ром» (Пс. 28:11). Амінь.

Історія Хреста Христового була такою. Незабаром після розп’яття Господа іудеї, а згодом і язичники, у непримиренній ненависті до Христа, бажаючи викорінити будь-яку згадку про Нього та знищити Церкву Христову, знищували усі свідчення, пов’язані з земним життям Господа. Так, і Хрест Христовий — і разом з ним два хрести, на яких були розп’яті розбійники, а також дощечку з написом Пілата та цвяхи, якими був прибитий Спаситель, — скинули в кам’яну цистерну. Цистерна — це витесана у скелі ємність, у яку свого часу збирали дощову воду через нестачу водних ресурсів у цьому регіоні, у Палестині. І ось у таку порожню кам’яну цистерну скинули Хрест Христовий… Але не тільки скинули: бажаючи ще й сплюндрувати цю святиню, цистерну завалили всяким сміттям і всяким непотребом.

Згодом над цією цистерною було збудовано язичницький храм Венери. У цьому капищі відбувалися всілякі язичницькі непотребства.

І довгий час так тривало. Але ось настало IV ст., коли до влади прийшов імператор Константин, якого згодом назвали рівноапостольним, і своїм едиктом затвердив християнство як державну релігію. А його мати, смиренна стариця цариця Єлена, маючи вже 80 років, вирушила у паломницьку подорож до Святої Землі. Там вона почала розшукувати й розпитувати про ті місця, які пов’язані з земним життям Христовим.

Багато місць ознаменувалися храмами християнськими. Досі стоїть храм у Віфлеємі, збудований царицею Єленою у IV ст. над печерою Різдва Христового. І багато інших храмів вона звела по всій Палестині.

Але свята Єлена хотіла знайти головну святиню християнського світу — Хрест Христовий.

Одного разу, коли святий цар Константин озброївся проти ворогів, Господь явив йому знамення Хреста на небі, ніби складене із зірок, зі словами «Сим победи́ши». І Константин наказав зобразити хрести на щитах воїнів, і з зображенням хресним пішов на ворога, і здобув перемогу.

Пам’ятаючи про чудо явлення Хресного знамення своєму синові, свята цариця Єлена шукала Хрест, на котрому постраждав за гріхи всього світу Бог, Який втілився.

Але довго ніхто не міг вказати місце, де сховано Хрест Христовий та розбійницькі хрести. І ось цариці сказали, що є якийсь вже 100-літній єврей, який знає, де сховано Хрест. Почали розпитувати цього єврея, але він навідріз відмовлявся вказати місце. І тоді цариця Єлена пригрозила йому своєю царською владою, і він все-таки вказав це місце.

Було знесено язичницький храм, відкрито цю цистерну, наповнену всілякими нечистотами. Імператриця Єлена, не шкодуючи нічого заради головного скарбу християнського світу, почала кидати жменями золоті монети в цю кам’яну ємність, аби заохотити людей вичищати її, — вибираючи монети, вони вигрібали при цьому з цистерни сміття.

І ось коли вже дійшли до самого низу, то побачили три хрести, що лежали там. Знайшли й цвяхи, знайшли й дощечку. Але який же з хрестів належав Христу Спасителю, а які — розбійникам?.. Якраз тоді з Єрусалима виходила похоронна процесія: невтішна мати ридала над своїм сином, якого несли на погребіння. Тоді за велінням святителя Єрусалимського Макарія та цариці Єлени почали класти один за одним хрести на покійного. І щойно Хрест Христовий торкнувся померлого юнака, той одразу ж повстав живим, і мати у великій радості прославляла Бога разом з усіма християнами, які зібралися, щоб бачити чудодійну силу Чесного і, як згодом після цього чуда назвали його, Животворящого Хреста.

На диво воскрешення померлого та на знайдення великої святині християнського світу зібралося безліч народу — весь Єрусалим прийшов. Кожен хотів доторкнутися до Хреста Христового, поцілувати його. Але у величезному натовпі не було можливості, щоб кожен доторкнувся до цієї святині. І тоді святитель Макарій почав піднімати Хрест, осіняючи ним на всі боки народ Божий. Народ же, вклоняючись до землі, у сльозах волав: «Господи, помилуй!».

І щороку на всеношній у це свято ми на згадку про ту подію повторюємо подібне дійство — піднімаємо від землі до верху зображення Хреста Христового й осіняємо народ Божий на всі боки, закликаючи милість Божу на Церкву, на Вітчизну, на наші безсмертні душі.

***

І ось ми, брати й сестри, маючи велике знамення Хреста Христового, часто бачимо його на куполах храмів, у наверші іконостасів. Християни зображують Хрест Христовий, освячуючи своє житло. Пишуть його крейдою у святвечір Хрещення Господнього на вікнах, на дверях, захищаючи свої оселі. Носять на собі знамення Хреста Христового від купелі хрещення на знак свого християнського звання. Благословляють їжу, зображаючи хресне знамення. Якщо людина підходить під благословення священика — священик осіняє її хресним знаменням, і на грудях у священика — зображення Хреста Христового та розп’ятого Сина Божого на ньому — на знак того, що священик є служителем Христа, Який жертвою любові постраждав за гріхи всього світу.

На згадку про цю любов, на згадку про цю жертовність віруючі, брати й сестри, по всьому християнському світу зображують Хрест Христовий, бо Хрест Христовий став символом перемоги. Перемоги добра над злом, перемоги любові Божої над нашою безумною гріховністю, знаменням вічного життя (знаменням воскресіння мертвих і життя майбутнього віку).

І ми осіняємо себе хресним знаменням. Святі отці закликають якомога частіше зображати хресне знамення. Ніколи не соромтеся, брати й сестри, використовувати це знамення!

Дехто може сказати: «Ну, велика святиня — сам Хрест, на якому Христос був розп’ятий, до якого Він торкався, який Він ніс на Голгофу. На Хресті як на всесвітньому жертовнику Спаситель, взявши гріхи всього світу, омив їх пречистою кров’ю Своєю. Але як може мати силу хресне знамення, зображене навіть на повітрі?».

Брати й сестри, розміркуємо від противного. Ми часто бачимо якихось екстрасенсів чи інших людей, які виконують ті чи інші магічні дії, і вони завжди в них пов’язані з якимись словами, призиваннями, рухами рук та символами. І якщо ми знаємо, що вони так роблять, прикликаючи силу бісівську, і вона приходить та діє, то уявіть: хіба не діє Христос, коли ми зображуємо знамення Хреста навіть на повітрі? Хіба не приходить із цим зображенням сила Божа? Хіба ангели не спускаються і не служать тій людині, яка осіняє себе знаменням Хреста Христового — символом перемоги Бога, Творця Всесвіту, над пеклом і дияволом?.. І хіба не тремтітимуть перед цим знаменням, навіть на повітрі зображеним, злі сили, які ненавидять Бога та все, що з Ним пов’язано?

***

Але ми, християни, шануємо Хрест Христовий як велику святиню. Хрест Христовий супроводжує нас від купелі нашого хрещення. І коли вже охололі наші останки кладуть в останнє пристанище — у труну, — то в руках ми тримаємо зображення Хреста Христового. І саме місце спокою християнина осіняється хресним знаменням.

Ані багатство пам’ятників, ані краса зображень людей на цих пам’ятниках не можуть перевершити для віруючої людини краси знамення Хреста Христового та втіхи, яку воно дарує. Коли ми приходимо на могили наших близьких чи то у день Пасхи, чи то в дні їхньої пам’яті, то, дивлячись на Хрест Христовий, розуміємо, що це місце їхнього майбутнього воскресіння.

«Чáю воскресéния мéртвых и жи́зни бýдущаго вéка» (із Символу віри). Як Христос був розп’ятий на хресті, але воскрес, живе й діє у Церкві Своїй, так, брати й сестри, і вони воскреснуть, успадкують вічне, нескінченне буття з Богом своїм. І хрести на могилах наших близьких знаменують, що так і буде істинно, адже хрест — це символ і надія, надія на виконання слів Христових (див. Ін. 5:25, 28–29; 6:54) та догмату, який ми співаємо у Символі віри.

***

У Святому Письмі ми зустрічаємо ще такі слова, сказані Господом: «Хто хоче йти за Мною, хай зречеться себе, і візьме хрест свій, і йде за Мною» (Мк. 8:34). Хто хоче йти за Христом — хай зречеться себе. Що означає «зректися себе»? Це означає зректися своїх пристрастей, зректися свого гріховного, зректися злоби світу цього, зректися неправди світу цього, зректися того лукавства, яким живе сучасний світ і яким так захоплює християнський рід.

І ось, «хай зречеться себе, і візьме хрест свій» — а як це, взяти свій хрест?

Господь ніс Свій Хрест на Голгофу, який був пов’язаний з Його скорботами, стражданнями, з Його приниженням, з Його смиренням, з Його болем сердечним за рід людський, з Його любов’ю. І ось взяти свій хрест — це означає з терпінням переносити скорботи, страждання в цьому світі, сподіваючись на Божу допомогу, сподіваючись на те, що ніщо нам даремно тут, у цьому світі, не попускається, — з надією на Божу допомогу, з надією на Його всеблагий Промисел. Ось коли ми так переносимо страждання, скорботи, хвороби в цьому світі, то ми, брати й сестри, беремо свій хрест і наш хрест перетворюється на Хрест Христовий. І коли ми без нарікань, з надією на Бога та з молитвою до Бога про прощення своїх гріхів несемо цей хрест, то він стає нам на розраду й радість.

І навпаки: скорботи, страждання, хвороби не приносять людині жодної розради, жодного полегшення, вони стають марними, якщо людина переносить їх із наріканнями, з невдоволенням, з образою, звинувачуючи всіх і вся, аж до Бога: «За що ж це Бог мене так карає?!» (часто можна почути таке в сучасному світі…). Та Бог нас ще милує!.. Як колись казав один батюшка, старець: «Та за наші гріхи нас треба паяльною лампою! Це ще Господь нас милує, ще довготерпить і милосердствує, незважаючи на ті беззаконня, які ми чинили й чинимо».

А коли ми, брати й сестри, з терпінням беремо й несемо свій хрест життєвий, то тоді він справді відчиняє нам врата Царства Небесного.

***

Одному чоловіку, який жив дуже бідно, постійно нарікав на свою бідність та заздрив іншим, одного разу явився ангел і у видінні завів його ніби до якоїсь кімнати. Біля стін цієї кімнати стояли хрести, накриті білими полотнами. І ось ангел сказав цьому чоловіку: «Ти кажеш, що для тебе твій життєвий хрест важкий. Ти постійно нарікаєш, заздриш іншим, кажеш, що інші нібито краще живуть і їм легше. Ось, Господь дає тобі вибір: вибери собі з цих хрестів зручний».

І ось чоловік почав примірятися до цих хрестів. Взяв один хрест — важкий, взяв інший — занадто великий і громіздкий, взяв третій — гострі грані ріжуть плече, незручно нести… І так перебираючи, він нарешті взяв один хрест, який здався йому і легким, і зручним. «Ось саме такий хрест я б і ніс!» — сказав чоловік ангелові. «Ну, зніми покривало», — відповів ангел. Коли чоловік зняв з хреста покривало, то побачив, що на хресті написано: «Бідність».

Тобто кожній людині Господь дає такий життєвий хрест, який вона може понести. Та ще, крім того, Господь дає й допомогу Свою.

Як одного разу одному преподобному був відкритий його життєвий шлях, поділений на періоди. І ось він побачив дві пари слідів. «Це, — сказав йому Господь, — твої сліди й Мої: Я супроводжував тебе в житті». І ось преподобний помітив, що на тих відрізках його життя, в яких йому було дуже важко й дуже тяжко, була лише одна пара слідів. І він сказав: «Господи! Як же так? Мені було так важко в ті дні, а Ти мене самого залишав?..». На це Господь, лагідно усміхнувшись, сказав: «Ні. У ті періоди твого життя Я тебе на руках ніс».

Так, брати й сестри, і ми часто нарікаємо в ті хвилини життя, коли Він нас на руках носить.

***

Хіба наші діди й прадіди терпіли менше за нас? Та часом більше терпіли! Але при цьому вони залишалися вірними заповідям Божим, вірними законам морального, цнотливого, чесного й працелюбного життя. Вони залишалися людьми. У скруті вони не озлоблювалися одне на одного, а намагалися допомагати одне одному.

Я пригадую, як розповідали, як разом молилися під час війни. Не задовольняючись лише храмовою молитвою, у домівках також збиралися читати акафісти, та ще й дітей на коліна ставили рядами й казали: «Моліться, дітки, щоб ваші татусі з фронту додому живими поприходили». І самі молилися, і дітей привчали, працювали, не покладаючи рук, забуваючи про себе. Жили часто заради дітей своїх, заради Вітчизни, трудячись великою працею, яку ми б зараз назвали каторжною. Але для них ця праця була на радість.

Я згадую слова своєї бабусі. Коли вона влітку полола на городі, ми казали їй: «Бабо, ну йди ти хоч відпочинь! Така спека стоїть!» І вона завжди сумирно відповідала: «На тім світі відпочину, якщо на цьому зароблю!». Ось так наш народ говорив, брати й сестри.

Коли листоноша приносив до чийогось дому похоронку і лунав плач, у горі людину не залишали саму: збиралися всі сусіди — і ці вдовиці чи солдатки, втішаючи цю вдову, плакали разом із нею.

Останнім шматком хліба ділилися. Жили бідно, у злиднях, їсти нічого було, але, якщо хтось помирав, то хтось із сусідів приносив два яйця, хтось — шматок хліба, хтось — картоплю… що у кого було — аби було з чого поминальний обід приготувати.

У таких випадках проявлялася любов одне до одного. І похорони ніколи не обходилися без молитви.

***

У наші дні ми, брати й сестри, часто ще маємо — слава Тобі, Господи! — безліч добрих прикладів співчуття та допомоги одне одному. Але маємо й приклади жорстокосердя.

Так, у нас, наприклад, регіон небагатий на воду. І в ці воєнні, лихі часи в одному із селищ під час обстрілу пошкодило водопровід — і у людей не стало води. І електрики не було — насоси не працювали. А в одного мужичка у дворі була механічна колонка, яку можна качати. Якщо по-християнськи — то хоча б поділився водою, чи не так? Він почав її продавати!

Ось такі приклади є в наш час. І ми потім кажемо: «Чим ми гірші за наших дідів і прадідів?». Та ось саме цим гірші, що навіть у таке лихоліття користолюбство наше якесь, нелюбов до ближнього проявляється в тій чи іншій мірі.

А мені пригадуються слова одного батюшки… Його проповідь тривала лише хвилину, але за цю хвилину були сказані такі слова, що вони, певно, назавжди залишаться в моїй пам’яті, у моєму серці. Батюшка вийшов на амвон і сказав: «В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа. Якщо міркувати по-людськи, то ми повинні ділитися зі своїми ближніми тим, що маємо. А якщо міркувати по-християнськи, то ми повинні віддати все. Амінь».

***

І от справді, брати й сестри. Подумайте: яке звання ми носимо — християни! Адже Христос усього Себе до останку віддав нам, аж до розп’яття, до страждань. І навіть розіп’ятий на Хресті, Він жалів людей, звертаючись до Бога Отця про натовп: «Господи, прости їм, бо не знають, що роблять» (див. Лк. 23:34). Будучи роздираним страшними ранами, Він переживав за Свою Матір, Яка залишається сама, і вручав Її учневі Своєму, кажучи йому: «Ось, Мати твоя», — а Їй доручав улюбленого учня: «Ось, син Твій» (див. Ін. 19:26–27).

Розбійники поруч із Ним страждали, брати й сестри. Один лихословив Його: «Коли Ти Христос, спаси Себе і нас!» (Лк. 23:39). «Зійди з Хреста — і ми увіруємо, що Ти Син Божий!» — говорили первосвященики (див. Мф. 27:39–42). Інші сміялися: «Побачимо, чи прийде Ілія Його спасти!» (див. Мф. 27:49).

А інший розбійник говорив до свого товариша: «Не ты ли Бóга бои́шися? Мы по грехáм свои́м приéмлем, а сей Прáведник за что терпи́т?» І, звертаючись до Христа, сказав: «Помяни́ мя, Гóсподи, во Цáрствии Твоéм!» (див. Лк. 23:40–42). Не «введи в Царство», не «сподоби Царства» — розбійник вважав себе негідним цього через свої гріхи, а просто просив Господа лише згадати про нього в Царстві. Він вважав, що тоді отримає якусь втіху для своєї душі.

Яке покаяння, яке смирення, яке усвідомлення власної негідності та гріховності! І тут знову проявилася любов Божа, яка до кінця усю себе віддала людям. До цього розбійника, котрого вважали гідним лише одного — щоб його вбити, знищити, — Христос звертається і каже: «Ны́не со Мнóю бýдеши в раи́» (див. Лк. 23:43).

«Разбóйника благоразýмнаго во еди́ном часé рáеви сподóбил еси́, Гóсподи…» (зі світильного утрені Страсної П’ятниці), виявляючи Свою любов до роду людського, любов безмежну, безкрайню, нескінченну…

А ми ж послідовники Христові! Ми маємо бути Його наслідувачами! Тож якщо Господь дає нам такий приклад, брати й сестри, — то візьмемо кожен свій життєвий хрест, як Господь взяв Хрест, йдучи на Голгофу. Постараємося, брати й сестри, зректися себе, як Христос забув про Себе, а пам’ятав про розбійника, про Свою Матір, про Іоанна Богослова… І про натовп знавіснілий пам’ятав, і молився за нього: «Господи, прости їм, бо не знають, що роблять», — жаліючи цей натовп, а про Свої страждання, яких зазнавав від цього натовпу, забувши.

***

Наслідувачем такої любові Христової є наша Свята Православна Мати-Церква.

Буває, що за життя, називаючи себе атеїстами, обливають Церкву всяким брудом, усілякі непотребства в словах висловлюють проти неї. Але Церква як любляча Мати, не ображаючись, потім приходить до таких людей, коли вони вже лежать, склавши руки, у труні, і співає: «Со святы́ми упокóй, Христé, дýшу рабá Твоегó, идéже несть болéзнь, ни печáль, ни воздыхáние, но жизнь бесконéчная» (кондак із чинопослідувань відспівування та панахиди). Ходила людина до церкви чи не ходила; молилася Богу чи, може, про Бога згадувала, тільки коли лаялась нецензурною лайкою, а може й сміялася з віруючих, з Церкви та хвалилася: «А я атеїст і в Бога не вірю», — але якщо людина була хоча б просто хрещена і через хрещення належала до Церкви, Церква її не забуває. Церква як любляча Мати навіть за гробом людину не залишає — вимолює її: ми в храмах не тільки заздравні єктенії виголошуємо, просячи у Бога добра для людей, а й заупокійні. Молимося також і за оглашенних, тобто за людей, які оголошені Христовим вченням і готуються до хрещення, але ще не хрещені, — і таких людей Церква не забуває.

А як Церква, брати й сестри, любов свою проявляла у радянські роки! Цю любов воістину можна порівняти з любов’ю Христовою, коли Спаситель молився за знавіснілий натовп: «Господи, прости їм, бо не знають, що роблять». У роки безбожної радянської влади Церкву гнали, ганьбили, священиків саджали до в’язниць і розстрілювали, храми підривали, ікони рубали на дрова… — чого тільки не витворяли!.. У засобах масової інформації атеїзм знущався з віруючих людей як тільки міг. У сім’ях глузували зі своїх віруючих матерів.

А ці матері молилися, Церква цих комсомольців поминала, молилася за цих комуністів. Не з людиноугодництва, а через те, що Церква в глибині своїй є втіленням всепрощаючої любові Божої до нас. Церква готова сама страждати, аби тільки ми не страждали. Церква готова всіх жаліти, навіть тих, хто її не жаліє.

<…>

Ми сьогодні знову й знову розпинаємо Христа гріхами своїми, злобою своєю. А Він не втомлюється з Хреста простягати до нас руки й закликати нас жити в любові та жертовності, самовідданості, кажучи: «Нема більшої від тієї любові, як хто душу свою покладе за друзів своїх» (Ін. 15:13).

***

І сьогодні, брати й сестри, ми приносимо «жéртву жи́ву, благоугóдну Гóсподеви» (див. Рим. 12:1). «Жéртва Бóгу дух сокрушéн, сéрдце сокрушéнно и смирéнно Бог не уничижи́т» (Пс. 50:19).

Намагайтеся творити діла Божі, творити діла правди Господньої! Намагайтеся наслідувати Бога, допомагаючи один одному, сіючи насіння добра навколо себе чи то в словах, чи то в ділах, чи то в почуттях, чи то в думках! Будьте єдиною родиною! Адже ми всі брати й сестри у Христі, та ще й родичі по Адаму один одному — у нас спільний праотець Адам.

<…>

І ми, брати й сестри, сьогодні маємо пам’ятати, що багато чого в нашому житті не можна змінити людським словом, людською участю, але можна змінити молитвою, бо, молячись, ми зв’язуємо себе з Богом, Який Своїм Творчим словом «Нехай буде» створив увесь цей прекрасний, мудро влаштований світ, увесь Всесвіт. І Бог може «во еди́ном часé» перетворити розбійника на праведника, Він може змінити в нашому житті все на краще.

Головне — не опускайте руки, сповнюйтеся надією на допомогу Божу! «Госпóдь сил с нáми, застýпник наш Бог Иáковль» (Пс. 45:12).

Намагайтеся молитися, брати й сестри. З живим серцем, не механічно, а з духом скрушним, смиренним і покаянним, бо Господь гордим противиться, смиренним — дає благодать (див. Притч. 3:34; Як. 4:6; 1 Пет. 5:5). І ми, брати й сестри, не повинні зраджувати правду. Правда вимагає нашої з вами участі та нашого захисту, тому намагайтеся правду Божу захищати образом свого життя.

І не дай, Боже, нам стати звіроподібними, подібними до хижаків, що нападають один на одного.

Я згадую розповідь одного нашого послушника монастирського, який захватив ще минулу війну. Ця розповідь про те, наскільки високим був дух християнства в наших благочестивих предках, і завдяки цьому ми й стали переможцями.

Він розповідав таке. У 1943 р. звільнили село, в якому він жив. Зруйноване село. Усі голодні, босі. Навколо розруха, страждання… Скільки людей вбито!.. І ось через їхнє село гнали колону полонених німців. Через їхнє зруйноване село, де жили вдовиці, чиїх чоловіків було вбито; де жили люди, у яких загинули інші близькі… І ось наші жінки, виходячи зі своїх домівок, кидали в натовп полонених картоплю, яблука, хліб… — можливо, останнє, що в них було. До цих завойовників, які стали причиною їхнього нещастя, але яких нещасними полоненими гнали через село, в цих жінок було Христове милосердя!

Ось ця висота християнського духу стала запорукою перемоги, наші люди тоді не озвіріли. І дай, Боже, і нам зараз, за словами Патріарха Сербського Павла, у наш час кожному залишитися людиною — людиною як образом і подобою Божою.

***

І дай, Господи милосердний, нам сили молитися не тільки за себе, не тільки за близьких, але, як Ти заповідав, і за ворогів!

А чому за ворогів Господь заповідав молитися? Та тому що молитвою ми можемо зупинити безумство в їхніх душах і в їхніх умах. Молячись за них, прикликаючи на них силу й дію Божу, ми можемо їх змінити! Тому Господь і заповідає молитися за ворогів. Не виправдовуючи їхні злодіяння, але бажаючи їм зміни, напоумлення, отрезвіння. І така молитва була у наших предків благочестивих.

Бо три роки тому, коли я був у Німеччині, я чув від німців такі слова: «Ми, німці, не любимо згадувати про війну — це найганебніша сторінка нашої історії. І нам соромно перед усім світом, що вона у нас була». Це вони говорили щиро, брати й сестри. І я думаю, що зміна в їхніх настроях та усвідомлення власної злоби, нехай через роки, стали можливими завдяки величі духу нашого народу та молитвам нашого народу.

Важко, складно, непередбачувано, часом здається безнадійно… — ні, не безнадійно! У нас є Бог — наша надія. І ми маємо надію на наше спасіння та надію на те, що наші молитви, спрямовані на благо, на добро, на любов, будуть почуті Богом, і Господь усе виправить, і «Госпóдь благослови́т лю́ди Своя́ ми́ром» (Пс. 28:11). Амінь.

Цей запис також доступний на: Russian