Про що свідчить чудо Архістратига Михаїла в Хонех? З ким має радитися християнин? Як спастися? Про це розповів митрополит Святогірський Арсеній у проповіді в день спомину чуда Архістратига Михаїла, що сталося в Хонех, 19 вересня 2023 р., у Свято-Іоаннівському скиту в с. Адамівка. Пропонуємо до прочитання цю архівну проповідь.
В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа.
Сьогодні, брати й сестри, відзначається особливе свято на честь події з церковної історії, з історії зв’язку Церкви небесної тріумфуючої та Церкви земної войовничої — на честь явлення Архістратига Божого Михаїла в Хонех, під час якого він звершив дивне чудо, що назавжди залишилося в пам’яті віруючих.
Давні язичницькі часи. Християнство тільки починає зміцнюватися, стаючи релігією, яку дозволили сповідувати. Ще недавно християнство зазнавало гонінь. Та ще й таких, що, наприклад, до імператора Діоклетіана царедворці одного разу прийшли й сказали: «Імператоре, ми тебе вітаємо. У твоїй імперії не залишилося жодного християнина. Християнство знищено».
Ви уявляєте, якої сили були гоніння, якщо з такою впевненістю царедворці доповідали імператору про знищення християнства в усій Римській імперії як про доконаний факт?!
І ось християнство вже починає після гонінь ставати на ноги, розростатися як Церква, але язичництво ще міцне й сильне.
Неподалік від міста Ієраполя розташовувалося стародавнє місто Колоси. Це Мала Азія, нинішня Туреччина. Ці міста пов’язані ще з апостольською проповіддю: апостол Павел писав послання до Колосян; апостоли Варфоломій, Іоанн Богослов, Филип зі своєю сестрою Маріамією проповідували в цих містах, і про славні подвиги, які вони там звершили, розповідається в їхніх житіях. І ось у ті часи, коли проповідували апостоли, там за їхніми молитвами явилося джерело. Іоанн Богослов сказав, що біля цього джерела являтиметься Архангел Михаїл і творитиме чудеса зцілень.
Тож ще перші християни шанували це джерело, але біля нього не було храму — там просто збиралися віруючі, черпали воду. І відбувалося безліч чудес зцілень, так що це джерело перевершило Овечу купальню в Єрусалимі, бо у ту купальню лише раз на рік сходив ангел Божий та освячував у ній воду, і хто першим входив у купальню після збурення води, той одужував (див. Ін. 5:2–4). Тут же щодня й не по одному люди отримували дивні зцілення.
І ось у одного язичника сильно хворіла дочка — вона була німою. І в зневіру впав цей еллін, ще нехрещений язичник. До різних своїх богів та ідолів звертався й просив їхньої допомоги, але допомоги від них не було. І він уже впав у відчай. Та тут цьому елліну явився Архангел Михаїл і наказав іти до міста Ієраполя, сказавши, що біля джерела в Колосах його дочка отримає зцілення.
Цей еллін разом із хворою дочкою прийшов до джерела. Він запитав віруючих: «Кого ви тут закликаєте, коли молитеся?» — «Закликаємо Бога, в Трійці славимого: Отця, і Сина, і Святого Духа, — та слугу Його Архангела Михаїла».
Тоді еллін вигукнув: «Отче, Сине і Святий Душе, молитвами Твого слуги Михаїла-архангела зціли мою дочку!». Вигукнув від усього серця, зі сльозами. І набрав води з джерела та з вірою влив цю воду в уста своєї доньки. І вона одразу ж промовила: «Слава Отцю, і Сину, і Святому Духу та Божому слузі Михаїлу-архангелу».
Цей еллін був багатий, і за зцілення дочки він збудував біля джерела храм Архангела Михаїла.
***
Через 90 років після зведення храму на це місце прийшов 10-річний отрок Архип. Він оселився при цьому храмі й служив у ньому пономарем. Причому з 10-ти років він вів подвижницьке життя. Архип молився Богу: «Господи, нехай не торкнуться мене принади цього світу й спокуси цього світу!». Жив же він так, що його житіє було подібне до ангельського. Багатьох Архип привів до віри, багатьох охрестив. За це язичники повставали проти нього. Часто вони, приходячи до храму, погрожували зруйнувати храм, Архипа тягли за волосся з церкви, кидали на землю, били ногами та всіляко катували його… Але подвижник, не пам’ятаючи ніякого зла, зі смиренням і любов’ю знову проповідував людям про Христа, хрестячи нових язичників.
І ось одного разу вони твердо вирішили і вбити Архипа, і джерело засипати землею. Але коли язичники наблизилися й одна їхня частина побігла до храму, де в цей час Архип молився, а інша кинулася до джерела, сталося диво. У тих, що наблизилися до Архипа, заніміли руки і вони не могли ними поворухнути; ті ж, хто прибігли до джерела, побачили, як з води піднявся вогняний стовп. Осоромлені язичники втекли.
Однак їх не полишала думка знищити це святе місце. Біля храму з лівого боку протікала невелика річка. І вони вирішили спрямувати цю річку на джерело, щоб вода річки змішалася з водою джерела і джерело втратило свою силу. Але коли вони вже прокопали русло для річки, вона раптом обрала собі нове русло й потекла праворуч від церкви, не зачепивши ані храм, ані джерело.
Але язичники не відмовлялися від цієї думки. І вже, зібравшись усім містом, вирішили: ось, з гір течуть дві річки, які за три поприща сходяться біля підніжжя цих гір; давайте ці дві річки запрудимо та прокопаємо рів, спрямований прямо на храм, — і потужний потік річкової води і змиє храм, і знищить Архипа та джерело; і більше тут ніколи не буде християн.
Зібралося безліч людей. Довго вони споруджували греблю й копали рів. І ось настав час, коли язичники у великій кількості зібралися, аби пустити потоки річки на храм. Архип же молився в храмі зі сльозами, сказавши: «Архангеле Михаїле, якщо Божа воля така, що твій храм має бути зруйнований, то і я помру разом із храмом, але храму не полишу й не покину!».
І ось після опівночі язичники перекопали греблю. З гуркотом, подібним до грому, ринув річковий потік прямо по рову на храм.
А в храмі пролунав голос, що говорив до Архипа: «Вийди з храму».
Архип, підкоряючись цьому владному голосу, що пролунав під склепіннями церкви, вийшов і побачив Михаїла-архангела, який стояв у небесній славі з посохом у руці.
Архип впав ниць перед ним, тремтячи від страху, але Архангел сказав: «Не бійся, підійди до мене й стань ліворуч». Той підійшов і став біля Архістратига Михаїла.
І ось водний потік уже наблизився до храму. Тоді Архангел Михаїл, накресливши рукою знак хреста навпроти води, зупинив потік, так що той став як стіна й почав підніматися вгору, набираючи висоту, немов гора.
Тоді Архангел Михаїл сказав Архипу: «Тепер стань праворуч». Той став праворуч, і Архангел ударив посохом у величезний камінь, що лежав навпроти церковного вівтаря. Пролунав ніби грім, і цей камінь розколовся так, що утворилася величезна ущелина.
Архангел Михаїл владно сказав: «А тепер, води, увійдіть в ущелину». І води, підкоряючись голосу Архангела, слуги Божого, з гуркотом ринули у бездонну ущелину.
І місто Колоси після цього було перейменовано на Хоні, що означає «ущелина», — на згадку про те, що там води занурилися в ущелину. І свято так і зветься: Чудо Архістратига Михаїла, що сталося в Хонех.
***
Архип прожив 70 років. Життя його було подвижницьким. Він нічого не вкушав зі страв, до яких звикли ми, навіть хліба. Вкушав лише варену траву та плоди, які знаходив. Цим і харчувався. І то приймав їжу лише раз на тиждень.
Дуже цікавий відпочинок у нього був. Аби приборкувати свою плоть, Архип поклав на своє ложе гостре каміння. А щоб люди, які приходили до нього в келію, не нітилися, він застелив це каміння рядном. На такій постелі спав. І подушка в нього була в узголів’ї, але він набив її терням.
І так, спочиваючи головою на терні, а тілом на гострому камінні, подвижник більше завдавав собі неспокою, аніж давав собі відпочинок.
Так він подвизався подібно до Ангельських Безплотних Сил, а не яко плотська людина.
Пам’ять преподобного Архипа також відзначається сьогодні.
***
І ось, брати й сестри, цим чудом допомоги Архипу Архістратиг Михаїл показав, що він великий помічник і заступник перед Богом за весь рід християнський.
Він показав і те, наскільки великою є святість храму, і те, як Ангельські Сили захищають Божі храми та тих, хто з благоговінням до цих храмів входить, аби помолитися Богу, в Трійці славимому, та Силам Безплотним.
Адже, брати й сестри, ми не самі зараз стоїмо в Божому храмі — біля кожного з нас стоїть Ангел Хранитель, бо Ангел Хранитель перебуває поруч із людиною, коли вона веде життя доброчесне або творить добрі й благочестиві справи. Тим більше відвідування нами храму Божого, перебування на Божественній літургії є відрадним для наших Ангелів Хранителів. Ось чому до числа канонів, що читаються перед святим Причастям, входить канон Ангелу Хранителю — ми не тільки просимо в нього молитовного заступництва перед найвеличнішим таїнством єднання з Богом, але й молимося своєму ангелу, щоб принести йому втіху щодо прихильності душі нашої до Бога, щоб він втішився нашою вірою в безсмертя.
Адже у чому полягає сенс життя людини, брати й сестри? Людина народжується один раз і вже ніколи не вмирає. І сенс життя людини — досягти вічного буття, але не просто вічного буття, а вічного буття з Богом, з Ангельськими Силами, з Божою Матір’ю, зі святими! Бо є й інша вічність, яка дається людині за гріхи…
У наш час деякі гуманісти кажуть: «Та не може люблячий Бог відправляти людину в те місце, яке зветься пеклом, місце страждань, місце мук!». Але святі отці наводять простий приклад. Ось уявіть: у людини є такий гріх, як заздрість. Деякі святі отці жартома кажуть, що заздрість — це теж майже чеснота: людина сумує через благополуччя ближнього. Але насправді заздрість — це страшна річ, вона не дає спокою людині, коли вона бачить, що в когось щось краще. І ось уявіть: заздрісну людину поселити в рай, де всі перебувають у Божій благодаті, у радості, всі в найбільшій утісі… Та вона ж від заздрості там збожеволіє!.. Їй там буде гірше, ніж у пеклі.
І в пекло не Бог направляє — ми самі своїм життям обираємо собі пекло, поселяючи зло у душі своїй… Людина може поселити у свою душу різне — і неправду, і озлоблення, і ненависть… Але ж усе це не є благодатними дарами Духа Святого. Злоба, ненависть не можуть бути від Бога. І коли людина поселяє у свою душу таке, воно, як ракова пухлина, починає в ній розростатися.
***
Сьогодні такі часи, що навколо панують і злоба, і ненависть, і наклепи… І нам, брати й сестри, важливо не впустити це у свою душу, захистити її від цього. Чому? У медицині є таке поняття — післявоєнний синдром. Це коли люди, які воювали або пережили загибель своїх рідних і руйнування своїх домівок, впадають у стан озлобленості та ненависті.
Справа в тому, що якщо ми впустили у свою душу озлобленість, ненависть, то й коли закінчується лихо, закінчується війна і ми повертаємося додому, до мирного життя, до своїх родин, то в нашій душі залишається ось це жало гріховне — злоба, ненависть…
У мене був однокласник Льоня… Коли моє покоління служило в армії, тоді забирали до Афганістану. І дуже багато хлопців поверталися з Афганістану зламаними: хтось страждав на запій, хтось впадав у депресивний стан, траплялося й таке, що накладали руки на себе… І ось мій однокласник, Льоня, перебуваючи в армії, впустив злобу в свою душу, і, коли повернувся, ця злоба не знаходила приводу, щоб вилитися на щось, і Льоня дійшов до того, що в п’яному стані бив свою маму. А вона була така тиха, лагідна трудівниця, звичайна сільська жіночка. Згодом він помер раніше за неї, мама його поховала.
Але я знаю й інших, які теж пройшли Афганістан, але не страждають від цього. І ви багатьох знаєте — наприклад, нашого Олексія-гранітника, який гранітом цей храм прикрашав разом із бригадою, він теж пройшов Афганістан. Ще я знаю отця Сергія, який служить у Дніпрорудному священиком, пройшовши Афганістан.
Тобто вони були в тій самій ситуації, але не озлобилися.
Як казав патріарх Сербський Павел: «Не нам обирати, в якій державі нам жити. Не нам обирати, серед якого народу нам жити. Не нам обирати, в який час нам жити. Але нам обирати: у цій державі, серед цього народу й у цей час бути людьми чи нелюдьми».
<…>
Будь-яка пристрасть, брати й сестри, якщо людина не приборкує її через сповідь, покаяння, а як норму життя її сприймає, то вона розростається в ній та приносить біду і оточуючим, і самій людині, гублячи її безсмертну душу.
І нам цей час пережити, брати й сестри, потрібно, залишаючись людьми. І не просто людьми, а людьми Божими.
Дехто в наш час так нітиться і каже: «Ну ось у Церкві називають людину рабом Божим». Але треба не забувати, що сказано: «Бог є Любов» (1 Ін. 4:8). Бути рабом Любові — це не ганебне, це почесне звання.
***
Ми з вами, брати й сестри, пережили багато чого. Ми пережили бомбардування, ми ховали наших братів і сестер, які загинули під час обстрілів. У нас є братія, які отримали поранення, як, наприклад, отець Спиридон — йому зробили шість операцій, вийнявши з нього 17 осколків.
Ми це пережили, але — слава Тобі, Господи! — ми не озлобилися, прийняли все як від руки Божої — зі смиренням і покірністю волі Божій.
А дуже важко відсікати свою волю. Спробуй відсікти собі палець — боляче! А якщо руку — ще болючіше… І так само боляче відсікати свою волю й у всьому зі смиренням підкорятися волі Божій.
***
Завжди пам’ятайте, брати й сестри, що ми на цій землі не вічні, і кожен із нас у свій час залишає це земне буття й переходить у вічне. У Бога немає здорових і хворих, у Бога немає старих і молодих… У Бога є готові. І часто готових Він забирає до Себе. Як, яким чином — по-різному. Хтось лежить 17 років паралізований і в терпінні своєї хвороби здобуває душу для Небесного Царства. Хтось страждає мученицьки до крові. Хтось помирає раптовою смертю. По-різному… Але Господь, брати й сестри, промишляє про спасіння кожної людини.
Святі отці кажуть, що смерть людини настає саме в той момент, коли вона найбільш готова успадкувати вічне буття в Царстві Небесному.
Бог — наш Творець і Создатель. І Він створив нас не просто з тіла, у нас також є душа безсмертна.
Багато хто скаже: «Де доказ того, що у людини є душа?». Багато хто душі́ не бачив і навіть не знає, де вона у нього знаходиться. Але всі знають, як болить душа! У такому випадку не скажеш, що болить печінка, чи серце, чи легені, чи голова… Ти чітко знаєш: це болить душа!
Православне християнство називають релігією душі. Розуму властиво думати й міркувати, різні, так би мовити, думки наводячи собі, і часто він приймає якісь помилкові рішення. А душа не міркує — душа знає. Адже буває так, що з людиною зустрінешся вперше, але одразу відчуваєш її рідною за духом, настільки однодушною, що вдруге зустрічаєшся з нею як з давно знайомою, найріднішою людиною. І навіть бувають люди настільки близькі за духом, хоч, здавалося б, і чужі за кровною спорідненістю, що й родичів таких у нас немає.
Тому, брати й сестри, намагайтеся прислухатися до своєї душі. Православ’я — релігія душі, релігія серця. Намагайтеся слухати своє серце. Не розум — розум може нам різне нарадити… Ми ж пам’ятаємо, які в нас «девізи»: «Я знаю… Я думаю… Я хочу… Моя думка…». Зазвичай під цими «девізами» ми збираємо собі генеральні сповіді. Тобто, якщо задуматися над своїм життям, то часто на чолі наших гріхів стояло саме ось це: «Я думаю… Мені хочеться… Я вважаю… Ось так має бути…».
А премудрий Соломон каже: «С сове́том все твори́» (Притч. 31:4). Важливо радитися і з духівником, і з рідною, близькою людиною однодушною. Як кажуть: «Краще бути послушником послушника, ніж жити за своєю волею й пожинати плоди самочинства».
І важливо порадитися з Євангелієм, прочитавши, а як же Господь ставиться до тієї чи іншої поведінки людини. І житія святих читати важливо — радитися з ними, наводячи собі приклади житія угодників Божих…
***
Ми, брати й сестри, що зібралися тут, у Божому храмі, прийшли сюди саме за порадою. І проповідуючи сьогодні, я проповідую не лише вам, а й самому собі. І собі нагадую про те високе звання, те покликання, ту відповідальність, які містить в собі ім’я «християнин».
Ми, християни, можемо бути різними: хтось — архієрей, хтось — священик, хтось — мирянин. І миряни бувають різні: хтось — військовий, хтось — митник… Пам’ятаєте, як до святого Іоанна Предтечі приходили, просячи поради, і воїни, і митарі?.. І він кожному давав пораду відповідно до звання того, хто просив.
Ми можемо бути в цьому світі різними за людським званням, але всіх нас об’єднує одне звання — християнин. І в нас один духівник — це Святе Євангеліє.
І ще важливо: до Іоанна Предтечі приходили всі, просячи його поради у своєму житті. Ось так і ми, брати й сестри, приходимо до храму за порадою — слухати Святе Євангеліє, тексти молитов, проповідь… І через це ми виховуємо свою внутрішню духовну людину за християнським званням.
Дехто каже: «У наш час старців немає, великих святих немає…». Як це немає? Почитай Євангеліє — ти з Самим Богом так поговориш. Почитай творіння святителя Ігнатія Брянчанінова, або преподобного Антонія Великого, або преподобного Арсенія Великого, або святителя Іоанна Златоуста, або Василія Великого, або інших угодників Божих… Почитав творіння святого Василія — і ти поспілкувався з ним. Так само — зі святим Іоанном Златоустом, почитавши його творіння… Ти поспілкувався з Антонієм Великим, основоположником чернецтва, почитавши його творіння, які дивом Божим залишилися для нашого напоумлення крізь століття існування Церкви Христової.
***
От пам’ятаєте Архипа, який служив при храмі? Яким було його житіє? Він сам собі робив суворішим житіє, накладаючи на себе строгий піст та інші подвиги.
Язичники нападали на нього, били, всіляко сварили та смерті його хотіли. А він у відповідь що? Він не тільки не переставав молитися, не тільки не озлоблювався, але ще й багатьох приводив до Христа своєю незлобивістю, своєю любов’ю. А потім хрестив у цьому храмі, усиновлюючи людей Богу.
Дай, Боже, нам, брати й сестри, бути синами й дочками Божими. Ми за званням уже сини й дочки Божі — за званням християн. Уявіть: яке це величне звання — християни.
І — пам’ятаєте? — коли апостоли попросили Спасителя: «Господи, навчи нас молитися», — Він навчив їх молитві «Отче наш». Тому ця молитва зветься молитвою Господньою.
Ми якось рідко замислюємося над першими словами цієї молитви: «Отче наш». Господь сказав апостолам, що саме так потрібно звертатися до Бога. Тільки подумайте: яка довіра Бога до нас, що Він вважає нас Своїми дітьми! І яке наше дерзновіння, що ми Бога називаємо Отцем…
І, водночас, ми не говоримо «Отче мій», а — «Отче наш», — адже ми одна родина, ми всі одне одному брати й сестри, ми діти одного Отця. І відповідно маємо ставитися одне до одного.
І Господь сказав такі короткі, але глибокі слова: «Не роби іншому того, чого не бажаєш собі» (див. Мф. 7:12). Якби люди хоча б цих Божих слів дотримувалися, то багатьох бід не було б у цьому світі.
Здавалося б, як просто. Адже ми не бажаємо собі якогось лиха, якоїсь образи, болю душевного чи фізичного, адже ми не бажаємо собі страшної смерті… Отже, й іншим ми не повинні бажати цього. Але люди часто забувають ці слова Христові. А нагадує нам про це та про інші благословення й настанови Божі читання Євангелія.
***
Ще раз скажу: нам важливо в цей час, серед цього народу, у цій державі бути людьми, а не нелюдьми.
Нещодавно матінка Стефанія із Зимненського монастиря, що на Волині, передала фотоальбом про свою обитель… Я жартома матінку Стефанію завжди називаю так: «Це своя брат-матінка». Ми з нею, може, й рідко зустрічаємося, десь перетинаємося, коли чернецтво збирається, або на святах у Києві, або ще десь… Рідко, здавалося б, але між нами така однодушність і однодумність, що з першого дня ми якось стали довіряти одне одному, часом відкриваємо й радимося одне з одним в якихось духовних питаннях…
І ось цей фотоальбом матінка підписала від щирого серця, завершивши підпис такими цікавими словами: «Укріпи, Господи, Вас у цей час випробувань, але разом час благодатний і спасительний!».
«Благодатний і спасительний час». І посеред скорбот і нещастя якщо ми, брати й сестри, шукаємо спасіння, Божу благодать, то вона й буде з нами. І наші вчинки, відповідно, підноситимуть звання християнина. І найголовніше — благодать Божа, сила Божа, допомога Божа покриватимуть нас, брати й сестри.
І багато добрих справ, і багато добрих людей ми в цей час бачимо.
А все, що трапляється в цьому світі… — ну чо́му дивуватися?.. Християнин цьому не дивується, бо сказано в Святому Письмі: «Світ лежить у злі» (див. 1 Ін. 5:19), — бо світ більше віддає перевагу гріху, аніж добру, часто своїм безумством, а не духовним життям живучи.
***
Звичайно, ми піклуємося і про себе, і один про одного, про тих, хто навколо нас, але ми повинні пам’ятати, що це все не вічне. Це все рано чи пізно від нас відніметься. Адже ми в цей світ прийшли самі, самотніми. І що найцікавіше: коли людина приходить у світ, вона не радіє, не сміється. Перший звук, який видає немовля, — це плач. І покидаючи цей світ, людина часом теж проливає сльози. Але сльози бувають різні: бувають сльози скорботи й покаяння за свої гріхи, а є сльози радостотворні про милосердя Боже.
І коли людина йде з земного життя, її теж ніхто не супроводжує. Людина приходить у цей світ сама і йде з цього світу сама, залишаючи тут усе. Усе, що здавалося таким важливим, що вона здобувала тут…
І ми, брати й сестри, живемо думкою, що наше життя не обмежується лише цим, земним, буттям. Наше життя ширше, воно вічне — на нас чекає нескінченне буття з Богом і з усіма святими.
Цікава, знаєте, у нашому народі існувала апокрифічна легенда: нібито в день свого свята чуда в Хонех і в день Собору Архангела Михаїла та інших Небесних Сил Безплотних Архістратиг Михаїл спускається до пекла, опускає в пекло своє крило, грішники чіпляються за його крило, і він витягує їх із пекла до раю.
Дай, Боже, якщо у ваших душах є щось гріховне, не Боже, пекельне — щоб сьогодні Архангел Михаїл простягнув крило кожному з вас і вивів із цього гріховного безумства в область радості, світла, чесноти та Божої любові, в якій дай, Боже, нам усім перебувати за молитвами святого Архістратига Божого Михаїла та інших Небесних Сил Безплотних, зокрема наших Ангелів Хранителів. Амінь.
Цей запис також доступний на: Russian
Ukrainian
Русский